Панує спека, ніби пекло,
Випалюючи все дотла.
Проноситься вогонь нестерпно.
Залишиться одна зола.

І все кпить у мозку гучно.
Горять думки, горять слова.
Розплавляться тіла і душі.

Перелом у долі, перелом душі,
І надламність гілок нагадає вчасно,
Що сховались мрії в терпкім спориші,
Що втонули в морі відголоски щастя.

Хвилі набігають, мов сумні думки.
Йде всесвітній розпад і глобальний розпад.
Надломився голос дивної ріки,

Весни оновлення кипуче
Ввірвалось, ніби в перший раз.
І наша доля неминуча
Штовхатиме в новий екстаз.

Ще спить природи половина,
А друга вільна від зими.
Оновлення щемке й невинне

Зима відійшла, а весни ще немає.
Навколо пустеля безкрайня й німа.
Панує застиглість безбарвного краю,
Що нас на верхів’я зневіри здійма.

Розтали сніги, мов завали обманів,
Віддавши простори нечутній весні.
І вже забуття вдалину не поманить,

Цей перелом, немов надлом судьби.
Творіння пекла, що ввійшло у дійсність.
Як відвести кривавий лик біди,
Щоб розчинити в просторах безвісних?

Лише хвилина поламала все.
Світ поламався з тріскотом надривним.
І випав час, який не принесе

Люблю Вас чи ненавиджу?.. Не знаю…
Слів дармових така важка вуаль.
А літо знов леститься аж до краю,
Тремтливим смутком пагорбів мораль.
Не островки – маскована сторожа,
Де верб’яно розрісся волі смак…
І ділимо: на гоже – і негоже;
І з відчаєм хова

У Рашію не їдуть поїзди,
на заході триває чудасія,
очолена комуною орди,
і ласі на корупцію жиди,
улещують розбійницю Росію.

Воняє небезпекою біди,
але червоні лінії зелене

Stanisaw Lem
Nie wiem, czy rka lepca i czuek limaczy
Kiedy rzecz w sobie zamkn, czuj tak, jak ja
Kiedy palce i pi m zaciskam, gdy znaczy
W niej istnienia spoisto nagy ksztat, i trwa.

Nie wiem jakie atomw obroty i loty
Powrozami unerwie rozpdzaj dz

За мотивами телефiльму "Чорнобиль")

Чорнобиль пошкоджує долі:
З нежданих заходить боків.
По вінця наповнені болем,
Уже понад тридцять років
Минуло в чутках, недовірі.
Все людство здригнулось тоді.

Тиша. Сповідь. Мій слухач - ця ніч,
Кінчиком крила стираю сльози.
Мамо! Пташеня своє поклич!
Аби разом в піднебесну просинь...

Син твій одинокий пілігрим,
З дня розлуки вогнептах-мовчальник.
Шерех суму в крапельках жури

Од цього свята – і до нових свят
Біжу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,

Ми так і не навчилися прощати
Тих, хто ховається за ницими словами,
Бажає бісу душу продавати,
Аби усі перетворилися рабами.
Себе ми не почали продавати
І не тому, що ціну дуже набивали,
А очі було важко заховати
І примиритися, як долю поламали.

Лікував від гарного смаку.
Тьменна ресторацій при дорозі.
Руколи насипав на лукум...
Прилітав на паті Осборн Оззі.

Три відьмички різали перкаль,
від серветок тхнуло темним пивом.
Годував блеф-кухар серед паль,

Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,

Талдичив, як мантри, затято і всує
Свої уповання на краще.
Був певен, що ліпшої долі вартує,
Та доля вважала інакше.

я тебе вимріяв… я тебе виміряв довгими верстами…
синіми веснами я тебе виміняв в осеней жадібних…
я тебе виманив ночі скрижалями…
виморив ворога… вимарив снами я…
вимістив тугу словами незнаними…
висміяв мудрого… висмикнув мертвого…
вистелив капи