Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.

Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,

Навальний сидить...
А чому не сидить Медведчук?
Ганьба! Вже на часі змінити безвільну позицію,
Збагнути принадність російського слова «каюк»
І гідно, як слід, вшанувати свою опозицію.

А чи справді люди люблять правду
(особливо лірики-поети)?
Хто зі мною поетичну варту
Аж до гробу нестиме уперто?

Не про квіточки чи мусі-пусі
Піде мова, а про люту січу.
Нагадаю тим, хто ще не в курсі:

Коли умру, не хочеться зотліти.
Життя і так точили хробаки...
аби душі у пеклі не горіти –
хай полум’я поглине на віки.

На камені – один рядок поезій:
« Усім живим світитиму в імлі...»
А від золи моєї у землі

Коли почалася війна з німцями, мамі було сімнадцять років. У серпні1941 року майже всю сільську молодь примусово вивезли на роботу до Німеччини у товарних вагонах, як худобу. Мама розповідала, як її та інших дівчат німці заставляли митися, тобто проходит

Мов порою весняною
Повернув снігопад, –
Білизною духмяною
Затуманився сад.
Замітає порошею
Поміж яблунь стежки,
Де з тобою хорошою
Я гуляв залюбки.

Користолюбством вирізняєшся між інших…
Між іншим, величаво добра зовні…
По літаках, де поруч тебе в кріслі
знаходжусь я,
минають дні безмовні,
куняють тисячі ночей безбарвних,
і сотні стюардес пішли у безвість;
а ти рахуєш, одягнувши окуляри,

Нічна поезія наповнена коханням,
цілунками і світлом ліхтарів…
Ніхто не знає вперше, чи востаннє
тобі лунає її ніжний спів.

Угледівши у місячному сяйві
дві зірочки закоханих очей
і коси неприборкано-русяві

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Що кілометрами розгорнеться зненацька.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує

Уплету анапести у ямби
і впишу у рубрику – «сонет»...
і тоді почую дифірамби,
що співає іноді поет.

Правила поетики – до лампи.
Сяду на Пегаса і... вперед!
Де шукають меду косолапі,

Хоч я боятися не звик,
Та побратими чують крик
І мій, буває,
Коли знайти не можу слів,
Щоб обернуть на радість гнів,
Жаркий до краю.
Раптовим подувом вогню
Торкнуло голову мою

Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів подумки твій дім, а прикінці,

Товстунці! Голодні ненажери!
Всі у кого зайві є кіло -
Не мордуйтеся на тренажерах,
Приїздіть до мене у село.

В п'ястуки засуну вам лопати
І поставлю...сполом на межі.
Будете городика копати,

Замовкає на горі трембіта
і смереки умиває дощ…
Чи ви чули на початку літа,
як співає Чорний Черемош.

Переспівом задзюрчали води
і хори каміння на зорі…
Аж гроза затамувала подих

Вкрилось небо сизою імлою,
Сяє вечір тихо вдалині.
За Дніпром - неонові вогні...
Як, мій саде, скучив за тобою!

Перейду кущі і переліски,
І немов спалахують в гаю,
Душу розтривожують мою -

Як же бути з людьми й не боятися тиші,
І не мислити: завтра озветься біда,
А відчути, як думи щоразу мудріші,
І що кров не змінилася – ще молода?

Приплететься непевність, охоплена болем,
Що пора вже ставати таким, як усі.
І тоді перейти доведетьс