Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад

Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.

Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.

У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк

Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак

Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,

З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.

- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг

Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.

Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.

МАГІСТРАЛ

Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

Мелодія, пригнічена журбою

Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…

Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,

Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.

Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір

Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял

Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де

Гілкою жасмину розцвіло кохання.
Малювала пензлем сонячна рука.
Цвіт у молоці. Очі - чорна кава.
Небеса завмерли в мовчазнім чеканні.

Серце заспівало, як відлуння мушлі.
Настрій пишноцвіттям розливавсь навкруг.
Цілував кохану той весняний дух.

Струмок лоскоче босі ноги
І холодить помалу їх, –
Бере приємністю в облогу
Мене води грайливий біг.
Вона все тіло освіжає,
Дзюрчанням душу веселить, –
Якби не мілко – батерфляєм
Услід стрімкій понісся б вмить.