Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.

Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати

Старію я, а ти ростеш
І сяєш, мов перлина
Недоторканна для мереж
У зяючих глибинах.
Старію я, а ти завжди
Красива, бо незмінно
Блищиш, як скалочка слюди
На сонячнім промінні.

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Да

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні

Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
Тепер я розповім історію свою,
Нехай і грецький світ також її почує.
Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
Із золота мені зробити гребінь гарний
І оповідь моя на ньому збереглась.

Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський диплом
й анархо-синдикалістські переконання,
трапляється асфіксія професійним

Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку мене
і стелиш бузковим розмаєм

З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,

Війна в думках, в раю, у Божім храмі...
На фронті, як і вчора,- бій гримить.
Не буде ладу. Ані з москалями,
Ні з нашими, які шепочуть "мир".

Окрадено, сплюндровано країну,
І брат - не брат, а зголоднілий вовк.
Отут, у полі, я мабуть, загину,

Ми зустрілись в полі, де лелека
У блакить небесну ген зліта.
А довкола лиш липнева спека,
А навкруг пшениця золота.

Де ми йшли, там трави похилялись,
І зелений килим шлях встеляв,
Й жайворонка пісня розливалась –

Минеться день...
Спаде на землю ніч,
торкнеться віч,
неспокою торкнеться,
завіхолить,
дотулиться до серця,
впаде безсонням... Та...
не в тому річ.

«Нишкни усе у степах приазовських!
Геть із дороги – сармати їдуть!
Хто не скорився їх силі ще й досі,
Того мечі закривавлені ждуть.
Бійтеся всі їх нещадного гніву,
Як він на голови ваші впаде,
Годі тоді сподіватись на диво,
Вам не сховатись від ньо

Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.

Криниці розповзлись південним степом,
ще й на десятки метрів вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
свою якусь ховає таїну.

Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,