ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Подорожні
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Подорожні
Він очікував на попутне авто. Навпочіпки. Коли вже здалеку замріло "Пежо", потягнув за собою худий рюкзак, втомлено змахнув рукою. Саме так: втомлено, якось-то знехотя.Був по-молодецьки підтягнутим, жилавим, як вовк, але виснаженим. Вона, оця втома, сиділа в його очах, розпустила свої щупальця по тілу, тьмяніла відчаєм і сумом.
– До Крехова підкинете? – кинув коротко.
– Так. Сідайте, - разом відповіли водій та його дружина.
– Христос воскрес! – привітався уже в салоні авто.
– Воістину воскрес!
Та й – по розмові. Пильнували дорогу. Розглядали зелені поля, придорожні кущі, горбисте плато, вкрите широколистим лісом. Дорога стрімко слалася під колеса, вишкірюючись час від часу вибоїнами з водою. Автомобіль намагався оминути їх і тоді гойдався, як корабель на хвилях, а коли все-таки потрапляв у яму, то брикався, як норовистий кінь. Проминали знайомі ставки, дороги та доріжки.
А ось і одинока тополя. Струнка та висока, опоетизована. Більше таких у цім краї і не зустрінеш. Хоч ні – є у Жовкві, біля костелу, її посестра, горда, розкішна і самотня.
Лагідно-сонячно сьогодні. Божа днина! Перед селом – ряд верб, гостинних господинь, що споконвіку, напевне, відколи Крехів, зустрічають гостей.
– Ви не скажете, будьте ласкаві, де тут монастир? – порушив мовчанку пасажир, тільки-но в’їхали в село.
– Ми теж туди, – відповів зичливо водій.
– От і добре. Дякую.
***
Крехівський монастир. Земля обітована. Давнє пристанище двох схимників, Сильвестра і Йоіля , що знайшли собі затишок у печерах серед густого лісу. Що то за предивні витвори – оті печери! Напевне, сама природа давно вже чекала на тих відлюдьків – чи все-таки божих людей – заздалегідь подбавши про їхнє житло: дві кам’яні брили з видовбаними порожнинами всередині, вирізьбленими водою, вітрами чи то самими духами Всесвіту, одна – церква з вівтарем, друга – кімната для відпочинку. Чверть віку провели тут перші монахи у молитвах, у розмові з Богом, лісом, своєю душею. А розмовляти є про що, ой є про що! Про безконечну (а може, ні) людську жадобу і ворожість, про марноти світу та пориви духу, високості, про кров невинно убієнних і про те, що вічним є лише небо. Чи так, Боже? Навчи нас, твоїх дітей, як маємо жити.
Потім зводили храм, монастир неподалік печер. А потім були набіги захланників, невситимих золотом і кров’ю, пожежами, смертю, смертю. І – дзвони до неба, молитви, молитви… Боже!
Чи можна сховатися від отого в’їдливого людського світу, якому все мало, який женеться за тобою, здатен вкусити, удушити, висмоктати усі живі соки з тіла, з душі, а може, найперше з душі, ефемерної болючої субстанції; здатен витягнути Її, голу, беззахисну, витягнути на поглум, на розтерзання, на земні муки.
Нарешті трохи той світ відступився, давши спокій монастирю. Приходить помолитися, напитися води з джерела, пороздумувати про безконечно вічне. То, може, нарешті світ отямився?
***
Відчували, як кожна клітинка тіла наповнюється спокоєм, а може, небом, хоч знали – Богом. Їхали за цим доторканням до небес, верховіть, щебету маленьких грудочок-пташок, однотонного шуму джерела, споглядання і наповнення. Сиділи у храмі Святого Миколая, а потім в примонастирському лісі, як оті древні скіфські кам’яні баби, зачаровані, заворожені, слухали небо, землю, воду, Бога. Піднімалися на гору Побіну (ой було тут, бито тут, побито люду), з котрої видно села, села, далеко, далеко – Крехів, Руда, Бір, Кунин, ген-ген – навіть Хитрейки і Добросин. Краю наш! Летіли, яко птахи, понад, понад…
***
Поверталися умиротворені. Повні-повні світла.
Він, знайомий незнайомець, стояв на узбіччі.
– Нам знову по дорозі? – спинилися, пропонуючи підвезти.
– О, дякую, – здавався розгубленим. – Це ви? Я… Бачте… Запізнився на останню маршрутку.
– Ми раді Вам допомогти. Чи то така доля.
– Гм… Доля…
Дивно прозвучало це слово і якось ураз обірвало початок розмови, що готова була потекти тоненьким струмочком. Про що говорити? Незнайомі люди. Так собі, подорожні. Що кому одне до одного? Зайняті кожен своїми думками.
І знову мимо бігли верби, верби, поля, поля. А ось – лелека посеред трав. Йде-походжає, наполовину захований у зелень. При кожному кроці витягує вперед довгого дзьоба. Сполошився, полетів.
– Ви знаєте, а мене не прийняли до монастиря, – зненацька порушив тишу незнайомець. – Просився. Не взяли. Куди ж мені тепер подітися? Дружина вже давно в Італії, на заробітках. Зателефонувала недавно, мовляв, не приїде, має Антоніо, каже: шукай собі супутницю… Донька вийшла заміж. А я, бачте, став молодій парі на заваді. Виганяє мене з дому. Як це? Я ж виховував її, допомагав з навчанням. Куди мені?
І все. І знову – тиша. На цей раз – криклива. Не задавали запитань. Розуміли: там, у душі, боляче. Дуже.
Щоби якось полагіднішало, жінка почала було:
– А ми ходили до джерела. Там так затишно.
Без відповіді.
Залишалося ще кілька хвилин спільної дороги.
– До Крехова підкинете? – кинув коротко.
– Так. Сідайте, - разом відповіли водій та його дружина.
– Христос воскрес! – привітався уже в салоні авто.
– Воістину воскрес!
Та й – по розмові. Пильнували дорогу. Розглядали зелені поля, придорожні кущі, горбисте плато, вкрите широколистим лісом. Дорога стрімко слалася під колеса, вишкірюючись час від часу вибоїнами з водою. Автомобіль намагався оминути їх і тоді гойдався, як корабель на хвилях, а коли все-таки потрапляв у яму, то брикався, як норовистий кінь. Проминали знайомі ставки, дороги та доріжки.
А ось і одинока тополя. Струнка та висока, опоетизована. Більше таких у цім краї і не зустрінеш. Хоч ні – є у Жовкві, біля костелу, її посестра, горда, розкішна і самотня.
Лагідно-сонячно сьогодні. Божа днина! Перед селом – ряд верб, гостинних господинь, що споконвіку, напевне, відколи Крехів, зустрічають гостей.
– Ви не скажете, будьте ласкаві, де тут монастир? – порушив мовчанку пасажир, тільки-но в’їхали в село.
– Ми теж туди, – відповів зичливо водій.
– От і добре. Дякую.
***
Крехівський монастир. Земля обітована. Давнє пристанище двох схимників, Сильвестра і Йоіля , що знайшли собі затишок у печерах серед густого лісу. Що то за предивні витвори – оті печери! Напевне, сама природа давно вже чекала на тих відлюдьків – чи все-таки божих людей – заздалегідь подбавши про їхнє житло: дві кам’яні брили з видовбаними порожнинами всередині, вирізьбленими водою, вітрами чи то самими духами Всесвіту, одна – церква з вівтарем, друга – кімната для відпочинку. Чверть віку провели тут перші монахи у молитвах, у розмові з Богом, лісом, своєю душею. А розмовляти є про що, ой є про що! Про безконечну (а може, ні) людську жадобу і ворожість, про марноти світу та пориви духу, високості, про кров невинно убієнних і про те, що вічним є лише небо. Чи так, Боже? Навчи нас, твоїх дітей, як маємо жити.
Потім зводили храм, монастир неподалік печер. А потім були набіги захланників, невситимих золотом і кров’ю, пожежами, смертю, смертю. І – дзвони до неба, молитви, молитви… Боже!
Чи можна сховатися від отого в’їдливого людського світу, якому все мало, який женеться за тобою, здатен вкусити, удушити, висмоктати усі живі соки з тіла, з душі, а може, найперше з душі, ефемерної болючої субстанції; здатен витягнути Її, голу, беззахисну, витягнути на поглум, на розтерзання, на земні муки.
Нарешті трохи той світ відступився, давши спокій монастирю. Приходить помолитися, напитися води з джерела, пороздумувати про безконечно вічне. То, може, нарешті світ отямився?
***
Відчували, як кожна клітинка тіла наповнюється спокоєм, а може, небом, хоч знали – Богом. Їхали за цим доторканням до небес, верховіть, щебету маленьких грудочок-пташок, однотонного шуму джерела, споглядання і наповнення. Сиділи у храмі Святого Миколая, а потім в примонастирському лісі, як оті древні скіфські кам’яні баби, зачаровані, заворожені, слухали небо, землю, воду, Бога. Піднімалися на гору Побіну (ой було тут, бито тут, побито люду), з котрої видно села, села, далеко, далеко – Крехів, Руда, Бір, Кунин, ген-ген – навіть Хитрейки і Добросин. Краю наш! Летіли, яко птахи, понад, понад…
***
Поверталися умиротворені. Повні-повні світла.
Він, знайомий незнайомець, стояв на узбіччі.
– Нам знову по дорозі? – спинилися, пропонуючи підвезти.
– О, дякую, – здавався розгубленим. – Це ви? Я… Бачте… Запізнився на останню маршрутку.
– Ми раді Вам допомогти. Чи то така доля.
– Гм… Доля…
Дивно прозвучало це слово і якось ураз обірвало початок розмови, що готова була потекти тоненьким струмочком. Про що говорити? Незнайомі люди. Так собі, подорожні. Що кому одне до одного? Зайняті кожен своїми думками.
І знову мимо бігли верби, верби, поля, поля. А ось – лелека посеред трав. Йде-походжає, наполовину захований у зелень. При кожному кроці витягує вперед довгого дзьоба. Сполошився, полетів.
– Ви знаєте, а мене не прийняли до монастиря, – зненацька порушив тишу незнайомець. – Просився. Не взяли. Куди ж мені тепер подітися? Дружина вже давно в Італії, на заробітках. Зателефонувала недавно, мовляв, не приїде, має Антоніо, каже: шукай собі супутницю… Донька вийшла заміж. А я, бачте, став молодій парі на заваді. Виганяє мене з дому. Як це? Я ж виховував її, допомагав з навчанням. Куди мені?
І все. І знову – тиша. На цей раз – криклива. Не задавали запитань. Розуміли: там, у душі, боляче. Дуже.
Щоби якось полагіднішало, жінка почала було:
– А ми ходили до джерела. Там так затишно.
Без відповіді.
Залишалося ще кілька хвилин спільної дороги.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію