Гі де Мопассан новела «Розлучення»
Пан Бонтран, відомий паризький адвокат, який протягом десяти років веде справи в суді і домагається розлучення між невдалими подружжями, відкрив двері свого кабінету і відсахнувся вбік, щоб дати увійти новому клієнту.
Ним виявився розпашілий здоровань, з світлими різкими бакенбардами, доволі округлий, повнокровний чолов′яга. Він привітався:
- Присядьте, сказав адвокат.
Клієнт всівся, і відкашлявшись, мовив:
- Я прийшов просити Вас, пане, виступити моїм захисником у справі розлучення.
- Розповідайте, шановний, я Вас слухаю.
- Пане, я досвідчений нотаріус.
- Вже?
- Так, вже. Маю тридцять сім років.
- Продовжуйте.
- Пане, я взяв нещасливий шлюб, дуже нещасливий.
- Що ж, Ви не один такий.
- Я це знаю, і співчуваю іншим; але мій випадок насправді специфічний і мої претензії до дружини дуже особливі. Проте, почну з початку. Я одружився в дуже своєрідний спосіб. Ви вважаєте з корисних міркувань?
- Що Ви маєте на увазі?
- Чи думаєте Ви, що певні наміри бувають такими ж небезпечними для певних розумників, як отрута для тіла?
- Так, можливо.
- Певна річ. Є ідеї, які вселяються в нас, роз′їдають, вбивають нас, зводять нас з розуму, якщо ми не знаємо, як їм опиратися. Це певний вид душевних хвороб. Якщо ми дозволяємо одній з таких думок заповзти в наш мозок, якщо ми не помічаємо початку цього вторгнення, яка поширюється годину за годиною, день за днем, яку безупину повертається, вкорінюється, змінює всі наші звичні інтереси, вбирає всю нашу увагу і змінює кут зору наших суджень – ми гинемо.
Ось що мене привело.

Як я вже Вам казав, я працював нотаріусом у Руані, не розкошував, але й не бідував, жив благенько, тривожно, був змушений вдаватися до економії у всьому, обмежити всі свої вподобання, так, всі! Це жорстоко, як на мій вік.
Як нотаріус, я ретельно вичитував огляди в газетах, запити і пропозиції, невеликі статті і таке інше. Мені часто доводилося, в такий спосіб віднайти кілька вигідних клієнтів.
Одного дня я натрапив на таке:
«Приємна панночка, добре вихована, як годиться, одружиться з порядним чоловіком і принесе йому два мільйони п′ять тисяч франків. Ніяких агентств ».
Отож, того дня я обідав з двома друзями, адвокатом і власником прядильні. Не знаю як, але розмова зайшла про одруження, і я їм розповів, сміючись, про панночку на два мільйони п′ять тисяч франків.
На що один з них сказав:
- Хто ж ця жінка?
Адвокат багато разів бачив як бездоганні одруження закінчуються в таких умовах, і він навів приклади; потім він додав, обертаючись до мене:
- Чому, чорт забирай, ти не бачиш цього сам? Крісті, позбавить тебе турбот, два мільйони п′ять тисяч франків.
Всі троє посміялися і розговорилися про щось інше.
Годиною потому, я повернувся до себе.
Тієї ночі було прохолодно. Я жив у старенькому будиночку, в одному з тих провінційних будиночків, які нагадують приміщення для вирощування шампіньйонів. Спираючись долонею на поруччя сходів, прохолодне здригання пройшлось моєю рукою і в очікуванні іншого, щоб знайти стіну, я відчув як мене захоплює здригання, ще відчутніше, воно досягає моїх грудей, мене заповнює страх, сум і нервозність. І я шепочу, захоплений раптовим спогадом:
- Крісті, якби мені іх мати, два мільйони п′ять тисяч франків!
Моя кімната була похмурою, кімната руанського хлопця, від якої вдало була відділена кухня. Ось такий вона мала вигляд: велике ліжко без фіранок, дзеркало, коммод, туалетний столик; каміну не було. Одяг порозкиданий по стільцях, папери на підлозі. Я взявся наспівувати:
Два мільйони,
Два мільйони,
Ох і гарні вони,
Ще з одного половина
І панночка вродлива.
Правду кажучи, я ще не вдавався до думок про жінку і витав у мріях, перекручуючись в своєму ліжку. І так добре було мені про неї мріяти, що я надовго заснув.
Наступного дня, відкривши очі, я пригадав, що маю знаходитись о восьмій в Дарнеталі для важливої справи. Мені вдалося піднятися о шостій – було доволі прохолодно. « Крісті, Крісті, два з половиною мільйони ».
Повернувся я в контору о десятій. Всередині витав запах смаженини, застарілих паперів, відпрацьованої документації – ніщо так не тхне – ну, і запах клерків – їх взуття, верхнього одягу, сорочок, волосся і шкіри, шкіри, яку зимою недбало доглядали, все це підігріте двадцятивосьмиградусною температурою.
Я пообідав, як зазвичай: котлета і шматок ненайякіснішого сиру. Потому взявся до роботи.
Це, між іншим, вперше я всерйоз думав про панянку на два з половиною мільйони. Що це було? Чому не написати? Не взнати?
Врешті решт, пане, я зважився. Цілих п′ятнадцять днів ця ідея мене терзала, мучила, тортувала. Всі мої прикрості, всі маленькі убозтва, якими я безупину страждав, не помічаючи до цього, майже за цим не помічаючи себе, жалили мене наче голки впивалися, і кожна з цих маленьких страждань заводила мене у мрії все про ту панянку на два з половиною мільйони.
Я до кінця уявляв її історію. Коли істинно бажаєш якусь річ, шановний, то й бачиш її такою, як сподівався.
Напевно, не дуже природнім видавалося те, що юна панна, яка походить з поважної родини, досить пристойно обдарована, шукає чоловіка на шпальтах газет. Однак, могло трапитися, що ця дівчина була чесною і нещасною.
Спочатку ця удача на два з половиною мільйони на мене не подіяла, як феєрична річ. Всі ми, хто читає пропозиції такого характеру, про одруження на шість, вісім, десять чи навіть дванадцять мільйонів до цього звичні. Досить прийнятною є цифра дванадцять мільйонів. Вона подобається. Я добре знаю, що насправді ми не дуже ведемось на обіцянки. Ці фантастичні цифри, між тим, входять в нашу свідомість, виявляються правдоподібними, до певного моменту, доки наша довірливість не зважає, надзвичайні суми, які показують і налаштовують нас вважати, що придане на два мільйони п′ятсот тисяч франків є щось можливе і ймовірне.
Разом з тим, дівчина, дочка багатія і покоївки, раптово отримавши спадок від свого батька, зрозумівши таємницю свого народження, щоб не зганьбитися перед чоловіком, який її полюбить, вдається до способу, який несе в собі прикриття справжньої вади.

Моє припущення було безглуздим. Однак я за нього вхопився. Ми, нотаріуси, ми не повинні читати романів; та я прочитав, пане.
Таким чином я писав, від імені клієнта і перебував в очікуванні.
Годин через п´ять, близько третьої години по обіді, я був налаштований попрацювати у своєму кабінеті, коли мене сповістили:
- Мадемуазель Шантефріс.
- Запросіть.
Ввійшла панянка приблизно років тридцяти, повнувата шатенка, не сказати що доглянута.
- Присядьте, будь ласка, пані.
Вона присіла і прошепотіла:
- Це я, пане.
Даруйте, пані, я не знайомий з Вами.
- Особа, яка Вам написала.
- Щодо одруження?
- Так, пане.
- О! Дуже добре!
- Я навідалась особисто, тому що так краще вирішувати справи.
- Я до Ваших послуг, пані. Тож Ви бажаєте вийти заміж?
- Саме так.
- Чи маєте сім´ю?
Вона трохи повагалась, опустила очі і мовила нерозбірливо:
- Ні, пане. ..моя мати і мій батько…померли.
Я здригнувся. Тож я здогадався істину і жива симпатія до цієї бідної жінки раптово пробудилася в моєму серці. Я далі не розпитував, щоб не засмучувати її, тож повів про таке:
- Удача Вам посміхається?
Цього разу вона відповіла не вагаючись:
- О, так, пане.
Я пильно дивився на неї, і, правду кажучи, мене ні трохи не бентежило те, що вона була достатньо дійшлою, зрілою настільки, що я й подумати не міг. Вона була гарною, сильною особою, справжньою жінкою. От мені і спало на думку розіграти невеличку сцену з вияву почуттів, моєї закоханості до неї, вдати свого уявного клієнта, коли я впевнився, що придане не примарне. Я повів мову про клієнта, якого знаю як сумовитого, дуже чесного, але трохи недужого чоловіка.
Вона рвучко відповіла:
- О, пане, Ви знаєте, я полюбляю таких чоловіків.
- Ви його побачите, згодом, але днів через два-три, так як він вчора відбув до Англії.
- Ой, як прикро, - відповіла вона.
- Боже мій! Ви поспішаєте повернутися до себе?
- Зовсім ні.
- Тоді лишайтеся тут. Я складу Вам компанію, проведемо час разом.
- Ви дуже люб'язні.
- Ви зупинилися в готелі?
Вона назвала перший ліпший готель в Руані.
-Що ж, шановна пані, чи Ви дозволите вашому майбутньому... нотаріусу запросити Вас повечеряти сьогодні.
Вона, здавалось, завагалась, зтривожилась та все ж, якось нерішуче, відповіла:
- Так, пане.
- Я зайду за Вами о сьомій.
- Так, пане.
- Тож, цього вечора, панно?
- Так, пане.
І я супроводив її до дверей мого кабінету.

О сьомій я вже був у неї. Вочевидь, вона причепурилася для мене, і доволі кокетливо мене зустріла.
Я повів її вечеряти в ресторан де мене добре знали, і замовив меню......
Годиною потому, ми були вже як друзі і вона мені повідала свою історію. Дочка поважної пані і джентельмена, вона була вихована селянами. Нині вона була заможною, успадкувавши величезні суми від свого батька і матері, імен яких вона ніколи не називала, ніколи. Дарма було випитувати їх, даремно вмовляти, вона про них не говорила. Оскільки мені хоч трохи вдалося взнати про них, я запитав про її багатство. Вона говорила про нього як досвідчена жінка, з впевненістю в цифрах, правах, прибутках, в інтересах та розташуванні. Її досвідченість в цьому питанні вмить вселяла в мені довіру до неї, і я став люб′язним, проте стриманим. Але я чітко дав знати, що вона мені до вподоби.
Я запропонував їй шампанське, сам відпив, та було дещо, що мене бентежило. Я явно відчував, що маю стати заповзятішим, але боявся за себе, за неї, щоб вона не збентежилась і не знемогла. Щоб заспокоїтися, я почав говорити до неї про її посаг, яке має бути чітко окреслене, оскільки моїм вдаваним клієнтом був бізнесмен.
Вона радісно відповіла:
- О! Я знаю. В мене з собою всі докази.
- Тут, в Руані?
- Так, в Руані.
- Ви їх тримаєте в готелі?
- Авжеж.
- Чи не могли б Ви мені їх показати?
- Сьогодні ж?
- Саме так.
- Це мене всіляко рятувало. Я оплатив рахунок і ми вернулися до неї. Вона насправді привезла весь свій посаг. В мене не було жодних сумнівів. Я тримав їх у руках, мацав, читав. Це мене радувало до глибин серця так, що мене охопило нестримне бажання обійняти її. Я відчував у собі цнотливе бажання, бажання щасливого чоловіка. І я обійняв її один раз, двічі, з десяток разів...так добре...шампанське підігрівало наші обійми....я піддався...чи більше...вона піддалась.
Ой, пане, я втратив голову після того....та й вона теж! Вона невпинно ридала, благаючи мене не покидати її, що я її не втратив. Я наобіцяв все, що вона хотіла, тим самим ввігнав себе у жахливий духовний стан.
Що вдіяти? Я обдурив мою клієнтку. Ще б нічого, якби я мав на прикметі нареченого для неї, але не мав. Ним був я – наївним клієнтом, збитим з пантелику, обдуреним самими собою. От така ситуація. Я міг її полишити, це правда. Але посаг, вагомий посаг, відчутний на дотик, очевидний! Та й потім, чи мав я право залишити її, бідолашну, так її вразивши? Але, який неспокій чигав на мене згодом!
Так мало убезпечення у поводженні з жінкою, яка так поступається! Я провів жахливу ніч в нерішучості, вимучився в безкінечних намаганнях, спустошився побоюваннями, вдався до всіх скурпульозностей. Тому на ранок мій розум посвітлів. Я одягся і рівно об одинадцятій прибув до готелю, в якому вона зупинилась.
Угледівши мене, вона порум′яніла. Я мовив до неї:
- Панянко, у мене до Вас одне прохання. Я прошу Вашої руки.
Вона пробурмотіла:
- Я Вам її даю.
Я з нею одружився.
Все йшло чудово протягом шести місяців. Я поступився своєю справою, жив з ренти й поправді, не мав жодного докору дружині, крім одного. Річ в тім, що я підмітив як вона час від часу кудись на довго зникала. Це відбувалось в певний день: одного тижня у вівторок, наступного – в середу. Вона виходила приблизно о першій, спускалась по вулиці Республіканській, повертала на право, на вулицю, що веде до архієпископального палацу, затим на вулицю Гранд-Понт аж до Сени, йшла вздовж платформи до до мосту де П′єр, переходила воду. Починаючи з цього моменту, вона здавалась схвильованою, часто озиралась, страхаючись всіх перехожих. Оскільки я перевдягся у вугільника, вона мене не впізнала. Врешті, вона зайшла до вокзалу; я більше не сумнівався – її коханець прибуде потягом годині о четвертій, п′ятій. Я сховався за вантажівкою і очікував. Роздався свист... потік пасажирів. Вона ринула вперед, схопила на руки маленьку дівчинку, років трьох, яку супроводжував огрядний селянин і пристрасно її пригорнула. Потім вона оглянулась, помітила ще одну дитину, меншеньку, дівчинку чи хлопченя, принесену іншим селянином, кинулась до неї, шалено стиснула і попрямувала звідти з двома малюками і їх нянями на похмуру і безлюдну прогулянку по вулиці Кур ла Рен.
Я повернувся спантеличений, в моїй голові це вкладалося і не вкладалося, та я не наважувався ухилитися.
Коли вона повернулася на вечерю, я кинувся до неї, гримаючи:
- Чиї це діти?
- Які діти?
- Ті, яких ти чекала на вокзалі біля потягу Сен -Север.
Вона підняла крик і знепритомніла. Коли ж отямилась, то зізналась мені, в морі сліз, що в неї їх четверо. Отак, пане, двоє щовівторка, двоє дівчаток, і двоє щосереди, двоє хлопчиків. Це була вона – який сором! - це була правда її успіху, - четверо батьків!...Вона накопичила свій посаг.
- Тепер, пане, що Ви порадите мені вдіяти?
На що адвокат йому поважно відповів:
- Визнати Ваших дітей, пане.

1988

GUY DE MAUPASSANT "DIVORCE" (переклад з французької)