Щойно висохла роса. У повітрі пахло медом, яблуками, серпневим ранком, Спасом. Надія вийшла з хати гарна, щаслива, молода... Потягнулася спросоння у всій своїй достиглій красі: великі молочні груди вибилися крізь тоненьку нічну сорочку й вабили погляд своєю довершеністю, пишне пшеничне волосся розкидалося по плечах й створювало золотавий ореол у промінні ранкового сонця, блакитні очі дивилися щасливо вдалечінь, у небо, у майбутнє. Усе життя попереду. Щасливе.
Жінка набрала повни груди повітря — ніжно-прохолодного, того, що ще не втратило нічної вологи й чистоти. Як же гарно й затишно навкруги. Онде, там, біля лісу синіє річечка, біля сусідського двору шелестить й побискує листтям тополя, на городі червоніють м'ясисті помідори, виглядаючи червоними голівками з-поміж зеленого буйного бадилля. Літо було вологе й сонячне. Багате. Буває, на Спаса вийди надвір — а там осінь золота, а на городі все попечене сонцем, аж земля трісла. Та не тепер. Тепер щедро...
В хаті заплакала дитина й Надійка побігла, взяла на руки, посміхнулася, вклала в солодкий ротик гарненьку цицьку й притихла, насолоджуючись миттю. Ось воно, маленьке, посміхнулося. Уві сні — ані на мить оченят не розплющило. Ссе собі — наїдається. Набирається життя. Погладжує маленькою ручкою материно тіло, впирається ніжками в живіт. Блаженство.
Це-молодшенька, Софійка. Їй дев'ять місяців. А старший ще спить. Данилко дорослий. Йому вже два рочки. Онде спить на ліжечку — підклав ручку під щічку, ротик розкрив — прицьмакує. Щось йому снить мабуть — он ніжкою соває. Чисте янголятко. Але це коли спить. А так — як те чортеня: все кудись влізе. То й дивись — аби не впав у колодязь, чи шию собі не скрутив, коли стрибає з шафи на підлогу — і як він туди залазить? Мати знов посміхнулась.
Софійка перестала їсти й жінка поклала її на ліжечко, накрила махровим простирадлом, підіткнула — най буде затишно.
А сама пішла — то в людей свята, а в неї будні: треба худобу нагодувати — не таке й велике хазяйство — лише кури і свині, та все ж. Їсти наготувати, собі, діткам, мамі — зараз вона прийде з нічної зміни, ляже спати, але ж не голодна! Потім ще повзунки-кофточки попрати, вивісити надвір — он яке сонечко — вмить висохне! Вимести хату. А потім причепуритися, губи нафарбувати, зібрати діточок — в новенькі костюмчики, гарних... Посадити Софійку в рюкзак-кенгурушку, а Даню за ручку й піти-таки до церкви. «Може, ще посвятити яблука встигну», - подумала Надія й почала поратися по господарству — в очах би замиготіло, якби дивився на її вправні рухи.
Все вийшло, як вона і задумала. Мати вже прийшла, наїлася і спить. Дитячий одяг сохне надворі, а Надюша гарна, нафарбована, взяла донечку наперед себе, а сина за руку і йде по селу.
 Слава Ссу Христу!
 Слава навіки! - так і досі ще вітаються в деяких селах і містечках України, Славної нашої Держави-Неньки.
Село то є село. Всі знають один одного. Все на виду. Все на людях. Та цій жіночці нема чого приховувати. Хоч чоловік і поїхав у Росію на заробітки, та ніхто не скаже, що Надя хвойда — десь вешталася з чужим чоловіком, роздвигала ноги попідтинню. Ні. Вона не така. Та й любила чоловіка, поважала його. Не пила вона горілку й не палила цигарок — бо ж Мати!
Софійчине молочко має бути чистим — то ж найкраще, що може дати матуся. Дівчинка, розпещена смачним нектаром, не дуже хотіла їсти кашки, овочевим пюре взагалі плювалася. Хоч і пора вже їсти потихеньку все.
Надія — хороша хазяйка. Все в неї чисто, вправно... Всі ситі, на городі бур'яни не ростуть. Ще й встигає малечі казки читати та й іграшками забавляти.
 Слава Йсу Христу!
 Слава навіки!
 До церкви йдеш?
 До церкви.
То жіночка з сусідньої вулиці питається, тітка Ганна, вона з Надіною матір'ю ще до школи разом ходила. Подруга сім'ї. Майже.
 Як ти си гарно виглядаєш, Надюню!
 Намагаюся. Спасибі. Та й Ви, Слава Богу.
 Матері привіт передавай.
 Спасибі, передам, та, краще, заходьте у гості.
 Добре, зайду, а мати сьогодні вихідна?
 Так. З ночі. Зараз поспить і ввечері буде вільна — їсти наварено, вся домашня робота зроблена.
Пішла далі. У церкві — народу повно. Надя увійшла, перехрестила себе, дітей, постояла, помолилась. Поставила свічки «за здравіє» усіх своїх близьких, особливо дітей та чоловіка, який був далеко.
Вийшла надвір. Жіночки, такі ж молодиці, як і Надя, стояли з діточками уздовж доріжки, що вела до церкви, перед ними стояли кошики, наповнені достиглими серпневими яблуками, а поруч з кошиками — обов'язкова баночка меду, запашного, солодкого, домашнього, свіжого, щойно накачаного. Село славилося медом. Тут у кожному дворі була своя, бодай маленька, пасіка.
Надюша попросила посунути кошики двох жіночок і стала межі ними. Тутешній пан-отець був чоловік молодий, сучасний, жартівливий. І попри його серйозний сан та наближеність до Бога, у його очах танцювали бісики. Він йшов по доріжці, освячуючи святою водою яблунево-медвяний врожай. Зрівнявся з Надею: «Зараз я вас трохи повмиваю, іч як нафарбувалися», - посміхнувся він і щедро окропив жіночок, намагаючись вцілити водою не в кошики з фруктами, а саме в обличчя молодичок. Вони намагалися стриматися, але гарний настрій батюшки передався всім — здійнявся сміх, жарти... Свято ж!
Софійка, заколихана в кенгурушці материною тихою ходою, прокинулася від галасу, що здійнявся, і примхливо запхекала, нагадуючи мамі, що треба знов поспішати, бо доведеться діставати цицьку й годувати дівчинку просто тут, у божому місці. Й жіночка швиденько посунула додому.
По дорозі Данька розвередувався: «На люцькі!.. На люцькі!» Хіба поясниш малечі, що ще й не полудень, а Надя і сама зраділа б, аби хтось її узяв «На люцькі» й доніс додому, до ліжечка, поклав би на біленьку постіль і дозволив би відпочити, бодай недовго — годиночку. Годиночку побути собою й пожити для себе.
Інколи, у такі миттєвості пригадувався їй він — ні, не її чоловік, і навіть не якийсь конкретний мужчина. З роками він став не конкретною людиною, а образом того, що могло б бути, але не сталося. І те, що не сталося, з роками ставало все кращим. Візуальний образ цього — все яскравішим. А спогади про нього — все більш хвилюючими, щемливими.
Їй було лише 18, коли вона зустрілася з ним, гарним, вихованим, інтелігентним. Не так уже й важливо, як він опинився у їхньому селі — здається, приїхав у справах, допомагаючи своєму батькові-бізнесмену. Було кілька побачень, кілька поцілунків й вона відчула, що важить для нього набагато більше, ніж він міг їй дозволити бачити. Й — найгірше, і сама відчувала у собі нарождення Почуття. Коли справи його у їхньому селі закінчилися, він прийшов до неї. З вишуканим букетом білих троянд (і де тільки узяв?!). Взяв її долоні у свої. Пропонував руку і серце. Щось говорив. Запевняв.Увіщував. Вмовляв. Благав. Але «Ні» - то було єдине, що вона тоді могла вимовити. Їй здавалося, що вона чинить правильно. Адже у її свідомості всі люди ділилися тоді на «породистих» і «дворняжок». О, який же він був породистий! Його порода відчувалася у всьому — у поглядах, рухах, у тому як він говорив, їв... Його батько був бізнесменом, займався політикою - з колишніх партійних. Його мати була викладачем, перекладачем з трьох мов — англійської, французької, італійської. Він і сам з дитинства володів п'ятьма мовами. Щойно отримав диплом престижного Київського вишу.
А ким були її батьки? Ким була вона сама? Дворняжка з родини дворняжок. І вона сказала «Ні», уявляючи, як цей мезальянс зіпсує усе їхнє подружнє життя. Як зверхньо на неї будуть дивитися його друзі. Та що там друзі - батьки. А, найстрашніше, з часом, і сам він. Чомусь тоді у голову не прийшло, що вона, у своєму коханні, може спробувати дотягнутися до нього, розвиватися, рости над собою. Бодай, вона б могла народити йому по-сільському здорових, породистих дітей. Натомість Надія просто придушила Почуття, що зароджувалося у її серці, вбила його.
Згодом Надія вийшла заміж за чоловіка, якого знала ще змалечку, народила... І лише інколи, у хвилини слабкості, з глибин її спогадів виринав він. Уява малювала миттєвости життя поруч із ним. Їхнє вишукане авто, їхній шикарний будинок, їхніх ненароджених дітей. О, які ж вони були гарнюсінькі — ті породисті діти. Вони були невередливі, слухняні, ніколи не хворіли і не засмучували свою матінку. Це було найгірше, найгрішніше, що вона думала у своєму житті, і, тому, Надя гнала ці підступні думки.
Вона брала себе в руки, радіючи з того, що не сама, радіючи з того, що гарна, здорова. Що попереду усе життя — щасливе! «А ти візьми мене, Даню, на ручки, та й понеси. Анужмо, спробуй» - почала заговорювати дитину.
 Давай, покажи мамі, який ти сильний... Що, не виходить? Авжеж! Нічого, виростеш — будеш маму на руках носити, будеш маму пестити й любити... Ти маму любиш?
 Любу.
 А тата любиш?
 Любу.
 А бабу Маринку любиш?
 Любу.
 А бабу Галю?
 Любу.
 А сестричку Софійку?
 Любу, любу!
 Який ти у мене розумний! Який ти гарний хлопчик! - сказала, вже заходячи на рідне подвір'я.
 От і прийшли, - додала, радіючи, що так вдалося заговорити Данилові зуби. Інколи таке не проходило і тоді він вередував і пищав усю дорогу. Дитина є дитина. Та інколи Надія геть-чисто забувала про це, так він їй допомагав з Сонечкою: він вже вмів замінити памперс сестричці, садовив її на горщик, сам сідав, а потім виносив і її і свій, мив, ставив на місце. Ну зовсім, зовсім дорослий хлопець!
За такими буденно-святковими клопотами підійшов час обідати. Поки жінка була у церкві - борщ прохолов, настоявся і вона поїла сама й погодувала Даньку. Сонечка також трохи погралася, поцмоктала молочка та й заснула, а хлопчик ніяк не хотів влягтися. Він хотів гратися, бігти до садка, гойдатися на гойдалці, стрибати. Ледве його втихомирила і почала читати казки. Даня дуже любив «Колобка». Надині повіки ставали з кожною хвилиною читання все важчими й важчими, після прочитання вона вже майже спала, а невгамовний хлопчисько все вимагав:
 Цітай!
Нарешті і він заснув. Жінка перевела дихання і хотіла також прикорнути, аж ось почула телефонний дзвоник. Мерщій побігла до кухні, де залишила мобільний. Так, це він. Знайома до болю мелодія квапила її скоріше відповісти. Рідний, коханий голос питав її як вона, як діточки, як матері... Недешеві послуги зв’язку не давали наговоритися, не дозволили сказати найголовнішого: як він її любить, як вона його кохає й чекає. Але вони й так відчували це без зайвих слів. Віктор сказав, що скоро приїде до них, їхня бригада вже закінчує об'єкт і тоді він матиме змогу вирватися до сім'ї на кілька днів.
Після цих слів Надін сон як рукою зняло. Так, вона прилягла біля дітей, але ніяк не могла заснути. Їй було тривожно: чи все Віктор сказав їй, чи справді у нього все гаразд. Чи не посварився з ким — він такий запальний, нетерпимий до несправедливості... Чи добре він харчується, чи береже свій шлунок, чи не економить на харчах. Вона уявляла ту тяжку працю і під спекотним сонцем і під уїдливим, затяжним дощем і жаліла його. Але він працював так заради них усіх, щоб вони мали що їсти, пити, мали хороший одяг. Щоб їм було за що побудувати свою власну оселю, Віктор хотів аби якомога швидше скінчилося його життя у приймах. Хоч і не ображала їх Надіна мати, не лізла в сім'ю, допомагала з дітками як могла, але все ж таки так хотілося звити своє гніздечко, так не подобався йому статус «приймака».
За такими думками незчулася Надія, як і промайнуло годин зо дві. Хтось постукав у двері.
Мерщій кинулася відчиняти — най діточки ще трошки посплять.
 О, тітка, Ганна, ви прийшли, а мати ще спить, - піду подивлюся, може вже й прокинулася. - запросила літню жіночку присісти, поставила чайник.
 А мо, ви їсти хочете? Я швиденько нагрію. В мене й борщ є пісний, й яблучиння, й паляниця з маком - будете?
 Ой, яка хазяюшка! От би мені таку невісточку, ато Бог послав, прости мі, таке стерво, що ні хати не вимете, ні худобу не нагодує — у неї манікюр. Тьху! Який то манікюр у селі!
 Ну що ви таке кажете, вона ж вчителька, та й заробля непогано, бо веде після уроків танці — дівчатка ж повинні брати приклад, як бути гарними.
 І що то такий за приклад — розфуфиритися, намазатися... А працювати хто буде? І дітей народжувати не хоче моєму Васяткові — того й п'є він, якби діточки... Може й схаменувся б...
Надя не стала сперечатися з тіткою Ганною — то їхні сімейні справи, пішла поглянути спить матір чи вже прокинулася. Тільки но скрипнули двері у її кімнату, як мати підвела з ліжка голову:
 Заходь — заходь, Надьо, я вже не сплю.
 Там тітка Ганна до тебе прийшла, видно хоче ляси поточити, то вдягайся й виходь на кухню.
 А малі сплять?
 Та ще сплять.
Надя частувала гостю смачною паляницею з маком. Та тріскала з задоволенням — аж за вухами лящало. Жіночки теревенили про щось — вона не прислухалася. Думала про своє. Та й дітки прокинулися, знов усі клопоти спочатку: Сонечка намочила пелюшки - треба перевдягти, погодувати малечу, на двір вивести — най повзають по травичці в садку, граються. А скоро вже й час худобу годувати.
Вже надходив, невмолимо наближувався вечір. Сонце котилося до свого нічного притулку, освічуючи м'яким, серпневим світлом верхівки дерев, хати. Їхній старий, але добротний будиночок стояв трохи віддалено від інших, майже вже на самій околиці села. Й проміні сонця гралися на його даху у піжмурки — то з'являлися, то знов пропадали в щедрій тіні фруктових дерев, насаджених турботливою материною рукою. Будинок змурував своїми руками ще небіжчик тато. Тому й коштував він дуже, дуже дорого. Не було навіть такої ціни у Надіному серці. У ньому пройшло все дитинство, юні роки. Кожна річ у цьому будинку мала свою історію, свою душу, нагадувала про щось близьке, рідне.
Ось заробить Віктор грошей, повернеться додому і захоче відділитися, побудувати свій власний будинок, звити своє гніздечко. Вони не раз вдвох мріяли про цю мить, обговорювали, який він буде, їхній дім, скільки у ньому буде кімнат і для чого, які будуть меблі, які шпалери... Але інколи вона сама собі зізнавалася в тому, що не хотіла б покидати рідну батьківську домівку. Воліла б краще, щоб Вітя нікуди не їздив, допомагав у хазяйстві, з дітками. Вони так скучають за ним! Їм не треба грошей і кадратних метрів, вони хочуть одного: щоб тато і мама були разом, поруч з ними.
 Гей, Надю, мама вдома? - почула крик. З вулиці гукала її материна змінщиця — Лідія Петрівна. Вони разом працювали на цукровоми заводі.
 Вдома. Заходьте. Не бійтеся, чого стоїте там за брамою?
 Ой, та захукалася, так бігла. Хочу Маринку ось просити, щоб вийшла на роботу сьогодні вночі за мене. Мій чорт старий сп'яну надумав лізти за чимсь на горище та впав і зламав ногу. Доведеться їхати у район до лікарні.
Надія від прикрості закусила губу. Вона вже знала, що мати не зможе відмовити. Що вийде на роботу в нічну і буде знов працювати. А на завтра знов спатиме зранку і треба буде вмовляти Даньку, щоб не бігав попри її кімнату, не кричав голосно. І щоб, бодай Боже, не забіг до кімнати й не почав будити свою кохану бабу Галю.
 Вставай! Підйом!
Мама сердилася на них обох. Гримала. Але це було добре, коли після данькового «Підйому!» вона переверталася на другий бік і спала далі. Та частіше все-таки Галина заснути більше не могла і потім цілий день пилила Надю, що її діти не дали їй поспати. Про те, що це були ще й Галині онуки, жінка в так хвилини чомусь не згадувала. Ні, вона була зовсім не зла — навпаки. Турботлива й добра. Тільки втомлювалась дуже.
Надія вже напланувала собі, що ось зараз вона впорається по господарству, а, тим часом, і тітка Ганна піде собі. Діточки заснуть. А вона з матір'ю скоротає теплий серпневий вечір за паляницею з маком, за приємними жіночими розмовами. Жінкам було про що разом поговорити. Було про що й помовчати. Такі хвилини тільки й викраювалися, що у свято. У будні за роботою не було коли. І ось. Старий чорт напився. Впав з драбини. Зламав ногу.
 Шлях би його трафив! Як уже набрид він зі своєю горілкою!
 Та не сварись ти так, - почула їхню розмову Надіїна матір, - відроблю я за тебе. Все буде добре.
 Та яке там добре. Осінь надворі. Працювати тра. А він тепер пролежить у ліжку бозна скільки.
 Зате пити не матиме як. Якось вже воно буде. Біжи вже, скоро темно стане, а до лікарні ще доїхати треба.
 Так. Побіжу.
Галина зітхнула та почала потрохи збиратися. За годину вже й треба пхати.
Маленький Данилко підійшов до бабуні, обійняв її за коліна, подивився так серйозно у вічі, зітхнув.
 Що малеча? Чого тобі зітхати, га?
 Ех баба... Зиття бізить, як колобок котиться...
Ніхто не чекав від шустрого Даньки такої тонкої філософії. Жінки зайшлися реготом.
 Ну й дає! Життя, як колобок котиться — це ще треба таке було вигадати.
Малеча трохи розвіяла прикрість, яку зазнали жінки хвилину тому. Вони вже змирилися з поруйнованими на вечір планами і все пішло своєю чергою.
Тим часом тітка Ганна вийшла надвір та проходжувалася садочком, поглядаючи із заздрістю на достиглі жовті грушки, що налилися медом і ладні були ось-ось впасти.
 Що, гарні в нас груші цього року вродили нівроку?
 Гарні. Ой люблю ж я ваші груші. Вони солодкі й стоять довго. А мої недостиглі на дереві зогниють та й їсти нема що. Треба зрубати ту грушу — одна тінь від неї.
 Я наберу вам, тітко, іч які гарні на тій гілці — зараз я її потрушу.
Надя трухонула дерево так, що одразу з глухим стукотом об землю посипалося з двадцять — тридцять гарних достиглих плодів. Даня зараз же прибіг з відерцем й почав збирати їх.
Сонечка вовтузилася на травичці й з подивом розглядала жучків, що повзали поруч — для неї ще все було вновину.
- Диви-но, — підійшла до Софійки тітка, - а мала то повзунки замочила знов. Треба перевдягти.
 Зара-зара. Дозбираю груші. Шкода — скільки нападало!
 Та не метушись. Я й сама її перевдягну. Так люблю діточок. - вона взяла малечу на руки, пішла в хату, розмовляючи з дівчинкою: «Ну давай, показуй, Сонечко, де у тебе чисті штанці? Зараз ми перевдягнемося. Яка гарна дівчинка. В кого ж ти така: в маму чи в тата? Мабуть, в маму — це вона в тебе завжди була красуня. І що Надя в твоєму татові знайшла? Довгий, худий і ніякої користі від нього. Повіявся десь у ту Расєю... А що він там робить? Працює? Авжеж! А вночі сам? Та де ви бачили, щоб дорослий чоловік сам, без жінки, вже півроку і ні-ні... Ще привезе тріпера якогось! От якби вийшла твоя мама за мого Василька, то й ти б, може, ще краща вродилася. І він би не пив, може. А з тим стервом наманікюреним живе, от і маю... Горе.»
Марина, збираючись на роботу, чула ті слова, але нічого не одказала — ніколи було вступати у полеміку та й розуміла Ганну — бачила, як важко без підтримки їй було піднімати Василя, та й сподівалася вона на те, що виросте, стане Мужчиною, підтримкою на старості років. А вийшло ось що. Хто правий? Хто винуватий?
 Ну все, я побігла, - крикнула вона, виходячі з хати. - До завтра — поцілувала Сонечку, - помахала рукою своїм.
Данька здійнявся:
 Баба, я з тобою!
 Куди зі мною? Не видумуй! - зачинила браму та й пішла, а Данька, який не встиг добігти, заридав — заверещав від прикрості.
Ледь його вгамувала Надія.
Сонце востаннє поцілувало верхівку хатини й швидко покотилося за ліс, ховаючись на ночівку, мабуть, у якусь темну звірячу нору, щоб назавтра знов визирнути з неї весело і радувати промінцями. Яким воно буде, те «завтра»?
Звичайним. Яким же ще? Зранку Надя прокинеться, погодує дітей, худобу, буде знов поратися у господарстві. І позавтра буде таке ж. І день, що після позавтра — також. Попереду усе життя. Щасливе.
Тільки останнім часом здавалося Надії, що не живе вона, а чекає чогось. Воно, за клопотами, не часто думалося таке. І все ж, інколи здавалося, що живе вона якесь не своє життя, грає якусь іншу роль, що має статися щось, що зміне усе її життя і день, що був учора не буде схожим на сьогодні і, напевне, буде дуже дуже відрізнятися від завтра. Але й не дуже хотілося свідомо щось змінювати: стільки радості приносили їй її діти.
Коли народжувався Данька, був такий самий серпневий вечір, як ось сьогодні. Сонце два роки тому пекло все літо так, що випалило все живе на городі і в садку. Скільки в людей стачало сили, вони поливали свою садовину, але й річечка біля села перетворилася на тоненький струмочок, й колодязі майже повисихали. Дерева в ліску, що біля хати, почали скидати листя. Все просило, вимагало живильної вологи: хоч ковточок, хоч крапельку.
В те спекотне літо Надя ледь зберегла свою вагітність, ввесь час лежала у ліжку, боючись йти кудись, боючись загубити по дорозі свій дорогоцінний скарб. Вона приїхала до лікарні завчасно і ще зо два тижні пеклася в спекотній палаті на незручному казеному ліжку.
У той вечір їй захотілося шоколаду. Так сильно, ніби перед смертю, і вона в охотку з’їла цілу плитку. Не було жодної думки, що це може якось прискорити її пологи, але сталося саме так. Спочатку вона навіть і не зрозуміла, що це — щось поволі стискалося усередині, а потім відпускало. І було зовсім не боляче, як вона звикла про це чути, а навіть приємно. Але згодом ці стискання ставали все міцнішими і інтервали між ними все коротшими. Тоді вона зрозуміла, що її лоно виштовхує її сина. Скоро він побачить світ.
Надія подзвонила Вікторові і він увесь час був поруч, намагався розділити її біль, дозволяв їй виливати на нього усю лють, яка невідомо де взялася і невідомо куди пішла, як тільки вона народила.
Коли народився Данька, ішов дощ — сильний, зливний, з грімом і блискавкою. І це було надзвичайно: слухати шум тієї зливи, чути перший крик своєї дитини...
З Сонечкою все вийшло зовсім інакше. Віктор вже тоді — 18 місяців тому, інколи вид'їздив з дому, аби що-небудь заробити і їхні з Надею нечасті дні разом були такими світлими, такими радісними.
Данька вже трохи підріс і вже тоді за ним було потрібне око та око. І Віктор, коли був вдома, дуже допомагав дружині. І були в них пристрасні ночі, кілька ночей — Надія навіть точно не знає, після якої саме зрозуміла, що понесла другу дитинку. ЇЇ обурювали різноманітні почуття — і прикрість, що так швидко це сталося знов, і сум, що чоловіку доведеться ще більше працювати, адже їх тепер буде четверо, але й думки не мала про те, аби позбутися дитини.
Надя з самого початку знала, що це буде дівчинка, знала її красиве ім'я — Софія — так і зверталася до свого животика. Ох і вимучила її спочатку Софійка — Надя не те, що їсти, навіть дивитися на їжу не могла — все поверталося. А потім — нічого, минуло. Й так, непомітно якось пробігала з Сонею за Данькою 9 місяців. Не думала про свій стан. Якось таки швидко й народила. Навіть одразу змогла притиснути новонароджене дитя до грудей. І їй у якусь мить здалося, що її дівчинка посміхнулася мамці, цілому світові, радіючи з того, що прийшла у нього, що буде зустрічати весни, що буде влітку купатися у річці, збирати ягоди, гриби у лісі біля села, а взимку кататися на санчатах з гори. І Наді здалося, що ввесь світ посміхнувся її дівчинці назустріч і приязно її прийняв. Так чи інакше, вона була щаслива, виношуючи своїх дітей, народжуючи їх, годуючи, вирощуючи.
Дійсно, щастя буває різне. До когось воно приїздить на шикарному авті і мчить на великій швидкості у далекі, незвідані країни, до когось приходить у білій весільній сукні й рухається у ритмі вальсу світлою залою ресторану, до когось приповзає у бавовняних повзунках і памперсах, як ось до Надії. І вона вірила, що саме це щастя — найпевніше, що воно не заіржавіє, не перетвориться на металобрухт, як шикарне авто, не вийде з моди, не стане ганчіркою, як біла сукня, а буде з нею назавжди — і через багато років, даруючи радість бачити своє продовження на цій землі. Спочатку у них, дітях, а потім — в онуках і правнуках.
Такі думки перервала мелодія мобільного телефона. Знов дзвонив Віктор і жінка занепокоїлася — такого ще не бувало, щоб її чоловік дзвонив удруге за день: він не любив пусту балаканину та й дорого було так часто дзвонити. І, ще натискаючи на кнопку «on», Надія вже знала, що щось негаразд і серце її шалено засіпалося в грудях.
 Вітю, ти мене налякав, що сталося?
 Зі мною все гаразд — не лякайся, я просто три дні вже дзвоню мамі, а вона не бере слухавку, не знаєш чому? Ти давно її бачила?
 І справді дивно, вона до нас давненько заходила, та й ми самі все якось не зберемося.
 Надьо! - з докором у голосі вимовив Віктор, - ти ж знаєш, у неї серце, а я далеко, хто, крім тебе, про неї потурбується, нема кому! Мені чомусь неспокійно. Ти знаєш — місця собі не знаходжу. Такий неспокій напав, що хоч сідай на літак та мерщій додому.
 Що ти кажеш, Вікторе. Пробач мене, я зараз же побіжу до неї і переконаюся, що все гаразд. Ось побачиш — все й справді добре. Ти просто сумуєш за домівкою — ось і неспокійно тобі. Зараз же побіжу, чуєш? Я тобі подзвоню.
І тільки натиснувши кнопку «off» Надія зрозуміла, що з дітьми пізно бігти до свекрухи — неблизький світ. Вона жила аж на тому боці села — за рікою й бігти швиденько їй самій доведеться хвилин зо 20, а з дітьми — може й години не вистачить.
Як не до речі мама пішла на роботу. Яка прикрість Надю взяла на того старого чорта, невідомого їй старого дядька, що напився, впав з драбини, зламав ногу.
Надворі вже стало зовсім темно. Надя увімкнула світло, телевізор — щойно розпочався її улюблений серіал, але сьогодні було не до того. Що ж робити.
 Тіточко Ганно, а ви не посидите в нас іще з годинку, поки я до нашої баби Галі збігаю — щось мій Вітя непокоїться, думає, може серце її схопило, може захворіла, лежить — і допомогти нікому. Чогось на душі йому важко.
 Та переживе його душа, жива й здорова ваша Галя — тільки вчора її бачила. Вона ж така здорова корова, що й нас із тобою переживе.
 Ну що ви кажете, я прошу вас: посидьте годинку тут, якраз і серіал подивитесь у нас, мені треба туди — сама відчуваю щось недобре.
 Завтра збігаєш. Нічого за ніч не зміниться, якщо й занедужала вона. А мені ніколи. - і тітка Ганна, не забувши ведро з грушками, швидкою ходою попхала додому — Надя тільки розгублено опустила руки. От і маєш собі подругу сім'ї — щойно тут сиділа, цілий день роботи не мала й товклася у хаті, не питаючи, чи раді їй тут, чи пора і честь знати. А тепер — ніколи! І що робити?
Надя вирішила вкласти дітей спати, а потім піти, все ж таки піти — хоч як пізно буде.
З Сонечкою все було просто — вона насосалася материного молочка і Надії залишилося лише тихенько поволі витягти цицьку з доньчиного рота — маленька крапелька молочка залишилася на солодких вустах. Тепер вона проспить міцно точно зо 2 години, а, може, й більше. А ось Данилові довелося довго-довго читати казочки — аж раптом блимнуло світло — не стало електричества. У хаті зробилося темно-темно, місяць ще не зійшов і Данька притиснувся усім тільцем до мами і запхекав:
 Боюся...
 Не бійся, сонечко моє, зараз я запалю свічечку і буде світло. Не бійся, маленький мій. - Надя дістала з великої коробки нову свічку, поставила у підсвічник на стіл і запалила.
Таке частенько траплялося у їхньому селі, особливо в негоду — то вітер порве електричні дроти, то аварія яка інша. Але чому ж сьогодні? Такий гарний день був. Може, «економія»?
Очі сина були широко розкриті і світилися, сповнені справжнім жахом — він дійсно боявся темряви.
Надя і читала хлопчику, і співала колискові, і намагалася загойдати на колінах — все було марно — він тремтів і притискався до маминих грудей. Аж ось заснув. Так. Справді. Ніби спить. Та й уві сні не хотів відриватися від мами, все стискав її руку у маленькій дитячій долонці.
Надія і сама не хотіла йти від діток, але той неспокій, яким вона заразилася під час розмови з чоловіком, не полишав її і ніби гнав, мерщій, скоріш, якомога швидше до свекрухи.
Вона навіть не йшла, а бігла. Бігла, не обираючи шлях, навпростець, аби швидше.
Ось і свекрушина домівка. Темні вікна.
 Мамо! Мамо! - закричала, застукала у двері, які були чомусь зачинені. Стояла і стукала. Стояла і стукала.
 Господи, хто це там? - раптом почула голос старої.
 Це я, мамо! Відчиніть двері.
Галина відчинила.
 Чи ти здуріла чи що, біжиш сюди та репетуєш серед ночі. Шо сталося? - заспано промовила вона.
 Все нормально. Просто Вітя переживає, каже, що місця собі сьогодні знайти не може. З вами і справді все гаразд?
 Ой, лишенько! Завжди забуваю про ту мобілку— розрядилася мабуть, а я забула поставити її заряджатися. - свекруха заметушилася по хаті у пошуках мобільного телефона.
 Ось він. Точно розрядився. - вона увімкнула шнур телефона в розетку. - Одна за однією надійшло кілька есемесок, повідомляючи про пропущені виклики. Майже всі були від Віктора.
Надя все ж полегшено зітхнула, усвідомивши, що з свекрухою дійсно все гаразд, наказала тій зараз же передзвонити синові і, переконавшись, що стара Маринка набрала номер, почувши її «Привіт, синку!», пішла собі.
Чомусь на душі легше не стало. Вже переходячи через кладку, яка вела через річку навпростець до їхньої хати, почула якийсь дивний тріск, побачила зарево вогню й диму... Ноги підкосилися. Зараз же перед очами промайнув спогад: ось її Данилко заснув, вона переложила його у дитяче ліжечко, погладила м'якеньке світле волосся, зазирнула до Сонечки — та спала міцно. І ось вона підійшла до свічки, вже хотіла її загасити, але чомусь завагалася: а раптом Данька прокинеться за кілька хвилин (таке інколи з ним траплялося) і побачить навкруги ту страшну, густу темряву, якої він так боявся, а поруч не буде матінки, до якої можна притулитися. І вона залишила свічку горіти... Навіщо? Боже!
Ноги самі її понесли туди, де горів, палав вогонь, туди, де був її дім, де спали її діти. Вона бігла вже, не розбираючи дороги, але так повільно, так повільно.... Немов уві сні, коли хочеш бігти, але ноги не слухаються і стоять на місці, коли хочеш кричати, а голоса немає і з грудей виривається лише хрип.
З цим хрипом замість голосу вона бігла до свого двору, вимовляючи імена своїх дітей. Там вже стояла купа людей, щойно приїхали пожежники і вже взялися за роботу.
Надя майже не бачила нікого і нічого, підбігла до самих дверей, до того палаючого місця, де раніше були двері, як хтось ухопив її за плечі і завернув:
 Не ходіть туди — небезпечно!
 Пустіть! Пустіть. - хрипіла жінка. Нарешті її хрип перетворився на крик:
 Пусті-і-і-і-іть! - без сили упала біля палаючого будинку і заридала. Заридала без сліз, здираючи пальці в кров об землю біля хати. Вона ладна була гризти ту землю зубами аби вигризти прохід до своїх діточок, щоб вони могли прийти до неї. Янголята.
Ось пожежник виніс з палаючого будинку два маленьких тільця. Одне, крихітне, було зовсім обгоріле. А Данька ще дихав. Вона почула, як він простогнав. Ні, навіть не почула — відчула усім своїм материнським єством, схопила його, притиснула обережно до грудей: «Хлопчику мій»...
І закричала навіжено:
 Люде! Людоньки, зробіть що-небудь, допоможіть — він ще живий. Кинулася до машини «Швидкої допомоги», що якраз під'їхала.
 Врятуйте. Врятуйте мого хлопчика. Мерщій зробіть що-небудь. Треба їхати до лікарні. Прошу вас!
Лікар неквапливо виліз з кузова. Подивився на дитину, навіть не торкаючись.
 Ви здуріли, жіночко? Кого рятувати? Він мертвий. На розтин встигнемо.
 Ні, він живий. Ви не маєте права. Врятуйте його, прошу вас. Подивіться. Подивіться, я прошу, балагю, він іще дихає.
 То й що? Все одно до лікарні не довеземо.
Він ще походив для порядку двором, подивився на Софійку, що лежала тут, просто на траві серед двору, саме там, де вдень розглядала жучків... Швидка допомога не мала чим допомогти. Данилко за мить угаснув на материних руках.
Надія не могла повірити, що все це відбувається з нею.
Пожежники добре знали свою справу. За годину вогню вже не було, але не було вже і Надіних дітей.
Все було як уві сні. З'явилася міліція. Ходили двором. Щось у когось питали. Чулися голоси. Голоси знайомі і незнайомі. Надія сиділа на траві і обнімала тіла своїх дітей. Цілувала їхні ручки, не хотіла їх від себе відпускати. Хтось був поруч. Щось говорив. Вмовляв. Це пан-отец. Він, здається, казав, що на все воля Божа.
 Але за що? За що мене так Бог покарав? - крикнула Надія, звертаючись навіть не до вітця, а до самого Бога.
Відповіді не було.
Товстий міліціонер, з потним чолом, м'ясистим носом стояв поруч, він знайшов вдячного співрозмовника у лиці тітки Ганни. Вона охоче відповідала на всі його питання.
 Так, кажете, ви сьогодні були у хазяїв будинку у гостях?
 Так, була, пішла якраз перед пожежею, аби знала, що так станеться, хіба б я не залишилася?
 Як думаєте, чому загорілося?
 Тут і думати нема чого.... Відключили електричество, а Надія пішла до свекрухи та залишила свічку горіти.
 Ви певні в тому, що кажете? Тобто матір залишила дітей у небезпеці? Ви вважаєте, що вона погано піклувалася про дітей?
 Авжеж! Вони у неї і півдня по землі могли й засцяні повзати. Я сама Софійці сьогодні повзунки міняла...
Звірячий крик вирвався з грудей у Надії:
 Як ти смієш? - вона вчепилася у шию Ганні і почала її душити. Їй вже не було чого втрачати.
Потний міліціонер ледь розборонив жінок. Потім він щось говорив про те, що змушений затримати Надію, що вона повинна поїхати з ним. Вона була не своя. Навіжена. Хіба може вона кудись їхати? Адже тут її діти! Вони тут, зовсім поруч. Їхні душі ще не відлетіли далеко, і тільця лежать поруч... Он Данька, зовсім як живий... А Софійка... Софійка така маленька, у свою останню мить розкрила ротик, немов шукаючи цицьку: «Зара-зара, маленька, я тебе покормлю, що вони тут зчинили, галас, метушню, а ти ж голодна, тобі вже тра поїстоньки...»
Вона обняла дитину, люди відсахнулися, ніхто не смів вимовити й слова, навіть міліціонер поважав цю страшну мить і не чіпав. Молода жінка втратила все.
Хоча ні — не все. Попереду — життя. Щасливе?