
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.24
15:51
В старенькім альбомі, розчулені миті
зібрало по крихтах, минуле життя.
Ромашки і маки застигли у житі
і я з ними поряд - сердечна, проста.
Розпущені кучері, очі зелені,
на щічках рум'янець, невже це теж я?
І яблучка райські, і жолуді в жмені -
зібрало по крихтах, минуле життя.
Ромашки і маки застигли у житі
і я з ними поряд - сердечна, проста.
Розпущені кучері, очі зелені,
на щічках рум'янець, невже це теж я?
І яблучка райські, і жолуді в жмені -
2021.01.24
15:03
Живлом сніги напоять землю,
А люди скажуть, що відлига...
Себе в собі не відокремлю,
Як болем в серці - давня крига.
Чи досягне тепло любові
Ущелин темних у міжгір'ях?
Там слів гортанних щемна сповідь
Й молочно віку у сузір'ях.
А люди скажуть, що відлига...
Себе в собі не відокремлю,
Як болем в серці - давня крига.
Чи досягне тепло любові
Ущелин темних у міжгір'ях?
Там слів гортанних щемна сповідь
Й молочно віку у сузір'ях.
2021.01.24
13:14
Ця війна – не остання,
Буде кілька іще.
Ми пішли на заклання
Там, де слізно пече
Переспівана пісня,
Безголоса уже.
Буде млосно і тісно
Буде кілька іще.
Ми пішли на заклання
Там, де слізно пече
Переспівана пісня,
Безголоса уже.
Буде млосно і тісно
2021.01.24
12:41
Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.
Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.
Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
2021.01.24
10:36
А сніг все йшов. По всій землі, за дальні межі.
Свіча горіла на столі
Немов пожежа.
Як влітку роєм мошкара
Летить бездумно
В вікно, дивись,
Летить сніжок,
На це полум' я.
Свіча горіла на столі
Немов пожежа.
Як влітку роєм мошкара
Летить бездумно
В вікно, дивись,
Летить сніжок,
На це полум' я.
2021.01.23
21:49
Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.
Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.
Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
2021.01.23
20:34
Д. Павличко
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
2021.01.23
19:59
атоми міста є завжди безхатні
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні
вектором кожним східці скрегочуть
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні
вектором кожним східці скрегочуть
2021.01.23
19:21
Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
2021.01.23
17:15
Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і
2021.01.23
16:49
Летить Козеня, наче
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.
2021.01.23
16:26
А печеніги на хазар ідуть...
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.
***
А на агонізуючу орду
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.
***
А на агонізуючу орду
2021.01.23
14:12
Свати", "квартальчик", тру-ля-ля -
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.
Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.
Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,
2021.01.23
11:42
В останньому танку роковані планети
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.
Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на марну суєту,
І не один у тім польоті боже
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.
Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на марну суєту,
І не один у тім польоті боже
2021.01.23
10:49
Кошмар століття – ядерний грибок,
а ми у кирзі відбиваєм крок,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
а то й без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
а ми у кирзі відбиваєм крок,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
а то й без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
2021.01.23
08:30
„Макс-фактором“ почав писати твори,
все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
їм туш виразності й об‘єму додає!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
їм туш виразності й об‘єму додає!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.01.05
2020.12.03
2020.10.11
2020.08.13
2020.07.28
2020.07.02
2020.06.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Олехо (1954) /
Проза
Золота рибка
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Золота рибка
Ти. А можливо, хтось інший. Але хай будеш Ти - на березі неозорого водоймища, в нетрях якого плаває золота рибка, що може виконати будь-які три бажання, але для цього її потрібно упіймати. Біля ніг – сіті. Старі, вибілені часом і сонцем, порепані, наче чоло того дідуся, що завдяки пензлю вправного майстра віки дивиться на світ своїм усезнаючим мудрим зором, немов би оцінюючи, наскільки цей світ здатен вистояти у боротьбі проти самого себе. На дрібненьких хвилях гойдається човен, такий же трухлявий, як мізки того таки дідуся, які за час споглядання за людським его перетворилися на маразматично-склеротичну субстанцію і тільки високий лоб і мудрий погляд ховають цю невтішну правду від суб’єктів спостерігання. Але не варто про це, бо виглядає, як зазіхання на устої загальноприйнятих уявлень про мудру природу мислення. Сідаєш у човен і пливеш далі від берега. Звичайно, можна попробувати удачу і на мілководі, але навряд чи та золота рибка шанує себе у товаристві ракоподібних і риб’ячої дрібноти – статус не дозволяє. Запливши так далеко, щоби берегова лінія не злилася із лінією горизонту, закидаєш сіті – раз, другий… Після третього вода через трухляве дно починає заповнювати твій плавучий засіб. Поспіхом витягаєш сіті – у них заплуталась стара коряга, темна від води і віку. Перш ніж викинути її у воду, помічаєш ледве помітні зарубки-надпис: «Тут був Кіса». Ач, бідолахо Кісо, що тебе спонукало вляпатися у цю зовсім чужу для тебе історію пошуку і поневірянь. Часу на роздуми нема, бо човен продовжує протікати і Ти поспішаєш до берегу. За декілька метрів від нього човен повністю захлинається водою і ти, по груди у воді, в’язнучи у болотистому дні, вибираєшся на земну твердь. Перед тобою – стара, скривлена на один бік, хатинка. Біля неї – старша жінка із поглядом вічного докору, а ще малий онука. Він уміє управлятися із ПДУ краще за тебе, але ще не навчився добре говорити.
- Ді…, що …ніс(Діду, що приніс)? – запитує він. Ти розводиш руками, вивертаєш кишені, щоб оприлюднити їх невтішну порожнечу, але звідти, услід зеленим водоростям, з’являється маленька жабка із маленькою стрілою в лапках. Не полишаючи стрілу, жабка поспіхом плигає подалі від людей, мабуть до тільки їй відомого болітця, щоб вирости там у амбітне створіння класу три-пре: премудра, прекрасна і прещечогось - вибір такий великий, що зупинитися на чомусь одному означає образити інші жіночі гордині.
- Зя.., зя…(жабка, жабка)! – кричить онук.
Якби ж то він знав, що краса рятує світ, але той цурається цієї краси, як дідько ладану, бо хто хоче рятувати свою душу усупереч бажанням тіла. А що, як дістатися на протилежний берег водоймища? Може там живуть більш вправні рибаки, які знають способи гарантованого ловіння золотих рибок і можуть із тобою ними поділитися. То ж тобі треба обійти цей водяний общир і спробувати удачу на іншому боці. Ти обертаєшся і йдеш уздовж берегу в лівий бік. Колись давні люди розказували, що у тій стороні, далеко-далеко(три дня і три ночі вершки) є лісове царство. Попереду стоїть старезний могутній дуб. На його м’язистих грудях коливається масивний золотий ланцюг, стократно збільшена копія отих специфічних означень, що так полюбляли крутелики у лихі 90-ті. Тобі би одну ланку від того цепу – вистачило би не тільки на золоті зуби тій жінці, що у скорботній позі, склавши руки на грудях, стережу твою вдачу біля похиленої хатинки, але й на гарантований карієс онуку від надміру солодощів, а ще і тобі на золоте перо. Ним би ти писав усяку дурню і таким чином вирішував усі свої сущі і надумані життєві труднощі. Але, пройшовши двійко км, Ти зупиняєшся і повертаєш назад. Ти не у тому віці, щоб подолати такий далекий путь. Ноги гудуть, серце калатає, а тут ще згадав про ту потвору, що стереже дорогоцінного ланця – напівбожевільного кота, такого великого і оманливо-красномовного, що не знаєш чого остерігатися більше: його атлетичної будови, доповненої гострими пазурами, чи тих медитаційних казочок, за якими ховається не стільки мораль життя, як магія навіювань ніколи нездійсненого.
Тепер Ти ідеш уздовж водоймища, але уже у правий бік. Там теж не цукор. Невідомого ще більше, а тому ризики збільшені у рази. Там піски і пустелі, ілюзії і міражі. Там голос волаючого так натискує на вушні перетинки, що пропадає відчуття самого звуку. А ще караван верблюдів – день і ніч прямує у далечінь, але ні на крок не наближається до цілі. Ти уявляєш себе на місці верблюда, під палючим сонцем, без води, із цими нескінченними сипучими пісками, та ще й з озлобленими криками погоничів і тобі стає моторошно. Це шлях в нікуди і його безперспективність зупиняє тебе майже миттєво. Але треба щось робити, бо тупцювання на місці ще небезпечніше за «піти туди, не знаючи куди». А що як прорити тунель під водою, щоб через багато років виснажливої праці вилізти, наче кріт, у іншому вимірі часо-простору. Варіант, не зважаючи на титанічний труд, вельми привабливий, але де взяти час, якого нема в запасі, і де гарантія, що там, на тій стороні, не стоїть така ж старенька хатинка і така же старша жінка не зустріне поглядом-питанням:
- Де твоя золота рибка, старцю? Хіба ти не бачиш цього дірявого корита, із якого вода витікає скоріше, ніж туди її наливають? У ньому навіть панчохи неможливо випрати, не кажучи про інші інтимні речі…
Ти не знатимеш, що відповісти. Тому не будеш знемагати себе у безплідній праці. Хай буде так, як є. От якби… Ти згадуєш: спочатку було Слово. Слово безсмертне. Щоразу, народившись, воно стає Богом і так нескінченно разів. Уловити би ту мить, коли Слово ще не стало Божественною суттю і урвати собі його людську половинку.
Ти багато би чому научився у Слова. Ну хоча би робити такі вудки, на які не відмовляться ловитися золоті рибки. Тоді Ти упіймаєш багато золотих рибок, від кожної отримаєш здійснення трьох бажань і що? Море задоволення і хепі енд, як в тій казці із того лісу, де кіт-людолов пильнує необачних мандрівників і катує їх своїми нескінченними оповідками. Але годі – думи розбігаються, наче виводок куріпок, якого зненацька застали на городі за благородною справою поїдання колорадських жуків. Тіло втомилося від бездіяння, душа – від причин для виправдання тіла і Ти для себе приймаєш рішення: усе суєта, буде день – буде їжа… Можливо, не саме мудре, але відносно компромісне – між золотою рибкою і корягою із надписом «Тут був Кіса».
21.09.2014
- Ді…, що …ніс(Діду, що приніс)? – запитує він. Ти розводиш руками, вивертаєш кишені, щоб оприлюднити їх невтішну порожнечу, але звідти, услід зеленим водоростям, з’являється маленька жабка із маленькою стрілою в лапках. Не полишаючи стрілу, жабка поспіхом плигає подалі від людей, мабуть до тільки їй відомого болітця, щоб вирости там у амбітне створіння класу три-пре: премудра, прекрасна і прещечогось - вибір такий великий, що зупинитися на чомусь одному означає образити інші жіночі гордині.
- Зя.., зя…(жабка, жабка)! – кричить онук.
Якби ж то він знав, що краса рятує світ, але той цурається цієї краси, як дідько ладану, бо хто хоче рятувати свою душу усупереч бажанням тіла. А що, як дістатися на протилежний берег водоймища? Може там живуть більш вправні рибаки, які знають способи гарантованого ловіння золотих рибок і можуть із тобою ними поділитися. То ж тобі треба обійти цей водяний общир і спробувати удачу на іншому боці. Ти обертаєшся і йдеш уздовж берегу в лівий бік. Колись давні люди розказували, що у тій стороні, далеко-далеко(три дня і три ночі вершки) є лісове царство. Попереду стоїть старезний могутній дуб. На його м’язистих грудях коливається масивний золотий ланцюг, стократно збільшена копія отих специфічних означень, що так полюбляли крутелики у лихі 90-ті. Тобі би одну ланку від того цепу – вистачило би не тільки на золоті зуби тій жінці, що у скорботній позі, склавши руки на грудях, стережу твою вдачу біля похиленої хатинки, але й на гарантований карієс онуку від надміру солодощів, а ще і тобі на золоте перо. Ним би ти писав усяку дурню і таким чином вирішував усі свої сущі і надумані життєві труднощі. Але, пройшовши двійко км, Ти зупиняєшся і повертаєш назад. Ти не у тому віці, щоб подолати такий далекий путь. Ноги гудуть, серце калатає, а тут ще згадав про ту потвору, що стереже дорогоцінного ланця – напівбожевільного кота, такого великого і оманливо-красномовного, що не знаєш чого остерігатися більше: його атлетичної будови, доповненої гострими пазурами, чи тих медитаційних казочок, за якими ховається не стільки мораль життя, як магія навіювань ніколи нездійсненого.
Тепер Ти ідеш уздовж водоймища, але уже у правий бік. Там теж не цукор. Невідомого ще більше, а тому ризики збільшені у рази. Там піски і пустелі, ілюзії і міражі. Там голос волаючого так натискує на вушні перетинки, що пропадає відчуття самого звуку. А ще караван верблюдів – день і ніч прямує у далечінь, але ні на крок не наближається до цілі. Ти уявляєш себе на місці верблюда, під палючим сонцем, без води, із цими нескінченними сипучими пісками, та ще й з озлобленими криками погоничів і тобі стає моторошно. Це шлях в нікуди і його безперспективність зупиняє тебе майже миттєво. Але треба щось робити, бо тупцювання на місці ще небезпечніше за «піти туди, не знаючи куди». А що як прорити тунель під водою, щоб через багато років виснажливої праці вилізти, наче кріт, у іншому вимірі часо-простору. Варіант, не зважаючи на титанічний труд, вельми привабливий, але де взяти час, якого нема в запасі, і де гарантія, що там, на тій стороні, не стоїть така ж старенька хатинка і така же старша жінка не зустріне поглядом-питанням:
- Де твоя золота рибка, старцю? Хіба ти не бачиш цього дірявого корита, із якого вода витікає скоріше, ніж туди її наливають? У ньому навіть панчохи неможливо випрати, не кажучи про інші інтимні речі…
Ти не знатимеш, що відповісти. Тому не будеш знемагати себе у безплідній праці. Хай буде так, як є. От якби… Ти згадуєш: спочатку було Слово. Слово безсмертне. Щоразу, народившись, воно стає Богом і так нескінченно разів. Уловити би ту мить, коли Слово ще не стало Божественною суттю і урвати собі його людську половинку.
Ти багато би чому научився у Слова. Ну хоча би робити такі вудки, на які не відмовляться ловитися золоті рибки. Тоді Ти упіймаєш багато золотих рибок, від кожної отримаєш здійснення трьох бажань і що? Море задоволення і хепі енд, як в тій казці із того лісу, де кіт-людолов пильнує необачних мандрівників і катує їх своїми нескінченними оповідками. Але годі – думи розбігаються, наче виводок куріпок, якого зненацька застали на городі за благородною справою поїдання колорадських жуків. Тіло втомилося від бездіяння, душа – від причин для виправдання тіла і Ти для себе приймаєш рішення: усе суєта, буде день – буде їжа… Можливо, не саме мудре, але відносно компромісне – між золотою рибкою і корягою із надписом «Тут був Кіса».
21.09.2014
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію