ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
2024.03.26
10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
2024.03.26
09:08
Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих
У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих
У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Олехо (1954) /
Проза
Золота рибка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Золота рибка
Ти. А можливо, хтось інший. Але хай будеш Ти - на березі неозорого водоймища, в нетрях якого плаває золота рибка, що може виконати будь-які три бажання, але для цього її потрібно упіймати. Біля ніг – сіті. Старі, вибілені часом і сонцем, порепані, наче чоло того дідуся, що завдяки пензлю вправного майстра віки дивиться на світ своїм усезнаючим мудрим зором, немов би оцінюючи, наскільки цей світ здатен вистояти у боротьбі проти самого себе. На дрібненьких хвилях гойдається човен, такий же трухлявий, як мізки того таки дідуся, які за час споглядання за людським его перетворилися на маразматично-склеротичну субстанцію і тільки високий лоб і мудрий погляд ховають цю невтішну правду від суб’єктів спостерігання. Але не варто про це, бо виглядає, як зазіхання на устої загальноприйнятих уявлень про мудру природу мислення. Сідаєш у човен і пливеш далі від берега. Звичайно, можна попробувати удачу і на мілководі, але навряд чи та золота рибка шанує себе у товаристві ракоподібних і риб’ячої дрібноти – статус не дозволяє. Запливши так далеко, щоби берегова лінія не злилася із лінією горизонту, закидаєш сіті – раз, другий… Після третього вода через трухляве дно починає заповнювати твій плавучий засіб. Поспіхом витягаєш сіті – у них заплуталась стара коряга, темна від води і віку. Перш ніж викинути її у воду, помічаєш ледве помітні зарубки-надпис: «Тут був Кіса». Ач, бідолахо Кісо, що тебе спонукало вляпатися у цю зовсім чужу для тебе історію пошуку і поневірянь. Часу на роздуми нема, бо човен продовжує протікати і Ти поспішаєш до берегу. За декілька метрів від нього човен повністю захлинається водою і ти, по груди у воді, в’язнучи у болотистому дні, вибираєшся на земну твердь. Перед тобою – стара, скривлена на один бік, хатинка. Біля неї – старша жінка із поглядом вічного докору, а ще малий онука. Він уміє управлятися із ПДУ краще за тебе, але ще не навчився добре говорити.
- Ді…, що …ніс(Діду, що приніс)? – запитує він. Ти розводиш руками, вивертаєш кишені, щоб оприлюднити їх невтішну порожнечу, але звідти, услід зеленим водоростям, з’являється маленька жабка із маленькою стрілою в лапках. Не полишаючи стрілу, жабка поспіхом плигає подалі від людей, мабуть до тільки їй відомого болітця, щоб вирости там у амбітне створіння класу три-пре: премудра, прекрасна і прещечогось - вибір такий великий, що зупинитися на чомусь одному означає образити інші жіночі гордині.
- Зя.., зя…(жабка, жабка)! – кричить онук.
Якби ж то він знав, що краса рятує світ, але той цурається цієї краси, як дідько ладану, бо хто хоче рятувати свою душу усупереч бажанням тіла. А що, як дістатися на протилежний берег водоймища? Може там живуть більш вправні рибаки, які знають способи гарантованого ловіння золотих рибок і можуть із тобою ними поділитися. То ж тобі треба обійти цей водяний общир і спробувати удачу на іншому боці. Ти обертаєшся і йдеш уздовж берегу в лівий бік. Колись давні люди розказували, що у тій стороні, далеко-далеко(три дня і три ночі вершки) є лісове царство. Попереду стоїть старезний могутній дуб. На його м’язистих грудях коливається масивний золотий ланцюг, стократно збільшена копія отих специфічних означень, що так полюбляли крутелики у лихі 90-ті. Тобі би одну ланку від того цепу – вистачило би не тільки на золоті зуби тій жінці, що у скорботній позі, склавши руки на грудях, стережу твою вдачу біля похиленої хатинки, але й на гарантований карієс онуку від надміру солодощів, а ще і тобі на золоте перо. Ним би ти писав усяку дурню і таким чином вирішував усі свої сущі і надумані життєві труднощі. Але, пройшовши двійко км, Ти зупиняєшся і повертаєш назад. Ти не у тому віці, щоб подолати такий далекий путь. Ноги гудуть, серце калатає, а тут ще згадав про ту потвору, що стереже дорогоцінного ланця – напівбожевільного кота, такого великого і оманливо-красномовного, що не знаєш чого остерігатися більше: його атлетичної будови, доповненої гострими пазурами, чи тих медитаційних казочок, за якими ховається не стільки мораль життя, як магія навіювань ніколи нездійсненого.
Тепер Ти ідеш уздовж водоймища, але уже у правий бік. Там теж не цукор. Невідомого ще більше, а тому ризики збільшені у рази. Там піски і пустелі, ілюзії і міражі. Там голос волаючого так натискує на вушні перетинки, що пропадає відчуття самого звуку. А ще караван верблюдів – день і ніч прямує у далечінь, але ні на крок не наближається до цілі. Ти уявляєш себе на місці верблюда, під палючим сонцем, без води, із цими нескінченними сипучими пісками, та ще й з озлобленими криками погоничів і тобі стає моторошно. Це шлях в нікуди і його безперспективність зупиняє тебе майже миттєво. Але треба щось робити, бо тупцювання на місці ще небезпечніше за «піти туди, не знаючи куди». А що як прорити тунель під водою, щоб через багато років виснажливої праці вилізти, наче кріт, у іншому вимірі часо-простору. Варіант, не зважаючи на титанічний труд, вельми привабливий, але де взяти час, якого нема в запасі, і де гарантія, що там, на тій стороні, не стоїть така ж старенька хатинка і така же старша жінка не зустріне поглядом-питанням:
- Де твоя золота рибка, старцю? Хіба ти не бачиш цього дірявого корита, із якого вода витікає скоріше, ніж туди її наливають? У ньому навіть панчохи неможливо випрати, не кажучи про інші інтимні речі…
Ти не знатимеш, що відповісти. Тому не будеш знемагати себе у безплідній праці. Хай буде так, як є. От якби… Ти згадуєш: спочатку було Слово. Слово безсмертне. Щоразу, народившись, воно стає Богом і так нескінченно разів. Уловити би ту мить, коли Слово ще не стало Божественною суттю і урвати собі його людську половинку.
Ти багато би чому научився у Слова. Ну хоча би робити такі вудки, на які не відмовляться ловитися золоті рибки. Тоді Ти упіймаєш багато золотих рибок, від кожної отримаєш здійснення трьох бажань і що? Море задоволення і хепі енд, як в тій казці із того лісу, де кіт-людолов пильнує необачних мандрівників і катує їх своїми нескінченними оповідками. Але годі – думи розбігаються, наче виводок куріпок, якого зненацька застали на городі за благородною справою поїдання колорадських жуків. Тіло втомилося від бездіяння, душа – від причин для виправдання тіла і Ти для себе приймаєш рішення: усе суєта, буде день – буде їжа… Можливо, не саме мудре, але відносно компромісне – між золотою рибкою і корягою із надписом «Тут був Кіса».
21.09.2014
- Ді…, що …ніс(Діду, що приніс)? – запитує він. Ти розводиш руками, вивертаєш кишені, щоб оприлюднити їх невтішну порожнечу, але звідти, услід зеленим водоростям, з’являється маленька жабка із маленькою стрілою в лапках. Не полишаючи стрілу, жабка поспіхом плигає подалі від людей, мабуть до тільки їй відомого болітця, щоб вирости там у амбітне створіння класу три-пре: премудра, прекрасна і прещечогось - вибір такий великий, що зупинитися на чомусь одному означає образити інші жіночі гордині.
- Зя.., зя…(жабка, жабка)! – кричить онук.
Якби ж то він знав, що краса рятує світ, але той цурається цієї краси, як дідько ладану, бо хто хоче рятувати свою душу усупереч бажанням тіла. А що, як дістатися на протилежний берег водоймища? Може там живуть більш вправні рибаки, які знають способи гарантованого ловіння золотих рибок і можуть із тобою ними поділитися. То ж тобі треба обійти цей водяний общир і спробувати удачу на іншому боці. Ти обертаєшся і йдеш уздовж берегу в лівий бік. Колись давні люди розказували, що у тій стороні, далеко-далеко(три дня і три ночі вершки) є лісове царство. Попереду стоїть старезний могутній дуб. На його м’язистих грудях коливається масивний золотий ланцюг, стократно збільшена копія отих специфічних означень, що так полюбляли крутелики у лихі 90-ті. Тобі би одну ланку від того цепу – вистачило би не тільки на золоті зуби тій жінці, що у скорботній позі, склавши руки на грудях, стережу твою вдачу біля похиленої хатинки, але й на гарантований карієс онуку від надміру солодощів, а ще і тобі на золоте перо. Ним би ти писав усяку дурню і таким чином вирішував усі свої сущі і надумані життєві труднощі. Але, пройшовши двійко км, Ти зупиняєшся і повертаєш назад. Ти не у тому віці, щоб подолати такий далекий путь. Ноги гудуть, серце калатає, а тут ще згадав про ту потвору, що стереже дорогоцінного ланця – напівбожевільного кота, такого великого і оманливо-красномовного, що не знаєш чого остерігатися більше: його атлетичної будови, доповненої гострими пазурами, чи тих медитаційних казочок, за якими ховається не стільки мораль життя, як магія навіювань ніколи нездійсненого.
Тепер Ти ідеш уздовж водоймища, але уже у правий бік. Там теж не цукор. Невідомого ще більше, а тому ризики збільшені у рази. Там піски і пустелі, ілюзії і міражі. Там голос волаючого так натискує на вушні перетинки, що пропадає відчуття самого звуку. А ще караван верблюдів – день і ніч прямує у далечінь, але ні на крок не наближається до цілі. Ти уявляєш себе на місці верблюда, під палючим сонцем, без води, із цими нескінченними сипучими пісками, та ще й з озлобленими криками погоничів і тобі стає моторошно. Це шлях в нікуди і його безперспективність зупиняє тебе майже миттєво. Але треба щось робити, бо тупцювання на місці ще небезпечніше за «піти туди, не знаючи куди». А що як прорити тунель під водою, щоб через багато років виснажливої праці вилізти, наче кріт, у іншому вимірі часо-простору. Варіант, не зважаючи на титанічний труд, вельми привабливий, але де взяти час, якого нема в запасі, і де гарантія, що там, на тій стороні, не стоїть така ж старенька хатинка і така же старша жінка не зустріне поглядом-питанням:
- Де твоя золота рибка, старцю? Хіба ти не бачиш цього дірявого корита, із якого вода витікає скоріше, ніж туди її наливають? У ньому навіть панчохи неможливо випрати, не кажучи про інші інтимні речі…
Ти не знатимеш, що відповісти. Тому не будеш знемагати себе у безплідній праці. Хай буде так, як є. От якби… Ти згадуєш: спочатку було Слово. Слово безсмертне. Щоразу, народившись, воно стає Богом і так нескінченно разів. Уловити би ту мить, коли Слово ще не стало Божественною суттю і урвати собі його людську половинку.
Ти багато би чому научився у Слова. Ну хоча би робити такі вудки, на які не відмовляться ловитися золоті рибки. Тоді Ти упіймаєш багато золотих рибок, від кожної отримаєш здійснення трьох бажань і що? Море задоволення і хепі енд, як в тій казці із того лісу, де кіт-людолов пильнує необачних мандрівників і катує їх своїми нескінченними оповідками. Але годі – думи розбігаються, наче виводок куріпок, якого зненацька застали на городі за благородною справою поїдання колорадських жуків. Тіло втомилося від бездіяння, душа – від причин для виправдання тіла і Ти для себе приймаєш рішення: усе суєта, буде день – буде їжа… Можливо, не саме мудре, але відносно компромісне – між золотою рибкою і корягою із надписом «Тут був Кіса».
21.09.2014
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію