Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ
І

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЕЛЕМЕНТИ

ЧАСТИНА ПЕРША

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЕСТЕТИКА
(одвічно притаманне розсудку чуттєве сприйняття предмета)
        § 1

    Хай яким би було відношення пізнання предмета до самого предмета , хай яким би способом та засобами воно (пізнання) досягалося, але безпосередній контакт предмета та свідомості - початок процесу пізнання, відбувається через споглядання і подальше мислення як засіб досягнення знання теж спрямоване на споглядання. Проте пізнання розпочинається тоді, коли сам предмет нам уже даний (потрапив в поле зору) і коли той предмет якимсь певним чином впливає на свідомість - душевність (Кант уникає слова свідомість Besinnung, вживаючи натомість “ das Gemut… affiziere” – душу… збуджує. В українській мові поняття свідомості, порівняно з поняттям притомності, на мій погляд, має більш загальне значення - своєрідного поля, в якому перебуває розум,пам'ять, чуття… і також душа, як простір, перш за все переважно морально-етичних установок, а вже потім і естетичних, тож, на мою думку, Кантове “душу збуджує” слід читати – подразнює загальну свідомість) . Сама ж здатність отримувати уявлення через безпосередню дію предметів на нас називається чуттєвістю. Отже, за посередництвом чуттєвості предмети нам даються (сприймаються нами), і тільки вона (чуттєвість) постачає нам певні об’єкти для споглядання, але мисляться ті предмети вже розсудком, і, як певний результат мислення, виникають поняття. Таким чином всяке мислення, зрештою, чи то прямо (direkte) , чи побічно (indirekte) - через певні ознаки має відношення до споглядання, тобто до чуттєвості, бо тільки в такий спосіб предмет нам дається, тобто сприймається нами. Результатом дії предмета на свідомість, що ми її зазнаємо безпосередньо від предмета (affiziert werden) , є відчуття , а споглядання предмета через відчуття є вже емпіричним (досвідним) моментом пізнавального процесу. Отже, невизначений, поки що, предмет емпіричного споглядання зветься явищем (“явище — філософська категорія, що відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються пізнанню безпосередньо в формах живого споглядання”. (Вікіпедія)) .
    Те в явищі, що узгоджується та мислиться разом з чуттєвим, я називаю матерією явища, а той образ, що його, певним чином, заложено у свідомість для врахування різноманітності всього явища, називаю формою явища. Оскільки те, що є формою явища як єдине, в чому чуттєві нюанси певного явища можуть впорядковуватись, безпосередньо не може бути теж чуттєвим… і хоча матерія всякого явища дана нам тільки як набуте апостеріорі (як результат певного досвіду свідомості), сама ж форма явища (куди потім вкладається набуте досвідом) має перебувати цілком готовою в душі (свідомості) апріорі (попередньо), як певна заготовка, і тому може розглядатись окремо від усякого відчуття.
    Я називаю чистими (у трансцендентальному розумінні – такі, що виводять розум за межі людської свідомості) всі уявлення, у яких відсутнє чуттєве. А чиста форма чуттєвих споглядань взагалі знаходиться апріорі-попередньо у свідомості-душі, де спостерігається в певних відношеннях усе розмаїття явищ. Сама ця чиста форма чуттєвості також буде називатися чистим спогляданням. Якщо ж я відокремлюю від уявлення тіла те, що мислить про нього розум, як-то: субстанцію, силу, подільність та інше, а також те, що належить у ньому до чуттєвого: непроникність, твердість, колір і т.д., то в мене лишається від цього емпіричного споглядання ще щось, а саме протяглість (простір предмета, бо кожний предмет займає місце у просторі загальному, тобто має певні розміри) і фігура (конфігурація) . Вони (протяглість і фігура) належать до чисто споглядального, що апріорі-попередньо має місце у свідомості-душі навіть і без повного чуття предмета та його дальшого сприйняття (без всього уявлення, що його дає про предмет чуттєве сприйняття, та того, що про предмет вже далі мислить розум), отже, протяглість (простір) та фігура (конфігурація) - гола (без деталізації) форма чуттєвості.
    Науку про всі апріорні-передуючі принципи чуттєвості я називаю трансцендентальною естетикою*. Бо повинна бути така наука, що становитиме першу частину трансцендентального елементарного вчення, на протилежність науці, що буде містити в собі принципи чистого мислення і називатиметься трансцендентальною логікою.
    Отож у трансцендентальній естетиці ми насамперед сконцентруємо (в перекладах: ізолюємо…) чуттєвість, відокремивши все те, що за допомогою своїх понять мислить при тому розсудок, так, щоб залишилося лиш емпіричне (досвідне) споглядання. Потім ми ще відділимо від нього (емпіричного споглядання) все, що належить до чуттєвого, такого, яке має розвиток в емпіричному (досвідному) , аби залишилось тільки чисте споглядання та чиста форма явищ - того, що чуттєвість, позбавлена емпіричного нашарування, може додавати в свідомість апріорно-передуючи. Це дослідження виявить, що існують дві чисті форми чуттєвого споглядання як принципи апріорного знання, а саме: простір і час, розглядом яких ми тепер і займемося.
    Незгодний із заключним твердженням цього параграфу: “…існують дві чисті форми чуттєвого споглядання як принципи апріорного знання, а саме: простір і час…” (І. Кант) - Анонім стверджує, що існує лиш одна “чиста форма чуттєвого споглядання”: простір сприйнятий в його порухах (русі), що зумовлює виокремлення свідомістю вже конкретних предметів на тлі загального простору як “матерію явищ” , а також викликає гостру потребу усвідомлення розумом необхідної наявності поняття часу як системи координат свідомості для спроможності пам’яті фіксувати рух та зміни об’єкта… Поняття часу (“час — одне з основних понять фізики і філософії, одна з координат простору-часу, вздовж якого протягнуті світові лінії фізичних (матеріальних) тіл”) (Вікіпедія), якщо (час) і є поняттям апріорним-передуючим, то все ж воно (поняття часу) виведене розумом пізніше, уже в результаті синтезу - споглядання “порухів” (руху), тобто змін параметрів простору, а не безпосередньо через чуття, бо якщо простір сприймається (споглядається) чуттєво зором, дотиком… то немає такого органу чуття, котрий сприймає час… Тлумачачи поняття “матерія явищ” , резонно зазначити, що це поняття має в собі одночасно та нерозривно й поняття руху (різноманітність “…властивостей, процесів та звязків…”) , що я визначив би як одне поняття – ідея-матерія - субстанція, в якій рух закладено апріорі-передуючи як ідею.

    * Тепер самі лише німці послуговуються словом естетика на позначення того, що інші називають критикою смаку. В основі тут лежить хибна надія, що її мав чудовий аналітик Бавмтартен (німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баум- гартен (1714–1762) , – підпорядкувати критичну оцінку Прекрасного принципам розуму і піднести її правила до рангу науки. Однак такі намагання даремні, адже згадані правила або критерії відповідно до своїх найшляхетніших джерел є суто емпіричними і, отже, ніколи не можуть правити за окреслені апріорні закони, на які мусило б рівнятися наше судження стосовно смаку; навпаки, це останнє (судження про смак) становить властивий пробний камінь правильності перших (спроб подати естетику як науку про прекрасне) . Тому варто було б або далі, залишивши цю назву та зберігши її лише для того вчення (про загальне чуттєве споглядання прекрасного), що є дійсною наукою (внаслідок чого ми наблизилися б до мови й духу старожитніх, що в них дуже славився поділ знання на αισθητά και νοητά (значно і психічно), або ж поділитися цією назвою зі спекулятивною філософією й уживати термін естетика як наука про чуттєве споглядання предмета, почасти в трансцендентальному сенсі, почасти в психологічному значенні.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ЕСТЕТИКИ
Глава перша
ПРО ПРОСТІР

    § 2. Метафізичний виклад поняття простір
(про відображення фізичного простору в свідомості)

    Через чуття (естетичний аспект процесу) ми отримуємо картинку зовнішнього світу та предметів, що містяться поза нами і при тому треба мати на увазі, що все це споглядається в нашій уяві разом – у просторі. Там (в просторі) визначеними або визначуваними (ідентифікаційними – фіксуючими у свідомості) для предметів є їхня форма (Gestalt) , величина (розмір) та відношення один до одного (рух) - так звані параметри простору. Подібної картини внутрішнього стану свідомості (в перекладах та оригіналі душевності – Gemut) , чуттєвість, з допомогою якої душа бачить саму себе або свій внутрішній стан, не дає споглядання самої душі як об’єкта, та все ж є одна визначена форма, в якій можливе споглядання її (душі) відбувається таким чином, що все приналежне внутрішньому стану бачиться в часових відношеннях. Час назовні, так само як простір усередині нас, споглядатися не може, але може усвідомлюватися. Що ж таке простір і час? Чи є вони дійсними сутностями? Чи це – лише визначення або відношення речей, але такі, що належали б речам самим по собі, якби навіть речі й не споглядалися, а чи такі, що тільки прикріплені до форми споглядання й відтак до суб'єктивного характеру (Beschaffenheit) нашої душевності (свідомості), без якого ці предикати (сказане про предмет) не могли б приписуватися жодній речі? Щоб з'ясувати це, викладемо спочатку поняття простору. Під викладом (expositio) я розумію чітку (хоча й не докладну) презентацію того, що належить до поняття, а метафізичним виклад буде тоді, коли міститиме ще й те, що демонструє це поняття як дане апріорі (попередньо).
    1. Простір не є емпіричним поняттям, виведеним з досвіду пізнання свідомістю зовнішнього світу. Адже для того, щоб певні об’єкти, сприйняті чуттями, були віднесені до чогось поза мною (тобто до чогось присутнього в іншому місці , ніж там, де я знаходжуся), і щоб я міг уявляти їх як такі, що перебувають одне поза одного, але і одне поруч одного, себто не лише як різні, але й як такі, що розташовані в різних місцях – для існування такого узагальненого умоглядного зображення якесь уявлення простору має вже лежати в основі усієї картини, як уже наперед задане. Таким чином, уявлення простору не може бути запозичене з відношень зовнішнього явища через досвід – навпаки, сам досвід сприйняття зовнішнього світу стає можливим щойно завдяки згаданому уявленню, тобто завдяки спогляданню первинного стану речей, в якому простір уже читається як необхідна наявність … мов вічне, “ненамацальне” тло.
    2. Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в основі всіх споглядань свідомістю–душею зовнішнього світу. Неможливо собі уявити відсутності там (зовні) простору, хоча легко можна припустити відсутність в ньому (просторі) певних предметів. Отож простір розглядається як попередня умова можливості явищ, а не як залежне від них (явищ) визначення (поняття); він (простір) є апріорним уявленням, котре (уявлення) через необхідну наявність лежить в основі усіх зовнішніх явищ.
    3). Простір є не дискурсивним (дискурсивний - здобутий шляхом логічних міркувань) поняттям, або, як іще кажуть узагальнено, - поняттям про співвідношення речей взагалі, а чисто споглядальним моментом сприйняття зовнішнього світу. Адже спочатку можна уявити собі тільки один-єдиний простір, а коли говорять про багато просторів, то під цим розуміють лише частини (фрагменти) того ж таки єдиного простору. Ці частини, крім того, не можуть передувати єдиному всеохоплюючому просторові, як його складники (що з них можна було б його утворити), тому ті “простори” можуть мислитися лише в ньому - просторі загальному. За своєю сутністю простір є єдиним; і розмаїття в ньому, а отже й загальне поняття про простори взагалі, ґрунтується виключно на обмеженнях (границях) простору окремих предметів та простору певного середовища… Звідси випливає: у тому, що стосується простору, апріорне-передуюче споглядання лежить в основі всіх понять про нього (про простір). Так само всі геометричні засади, наприклад, та те, що в трикутнику дві сторони в сумі більші за третю, завжди виводяться із споглядання, та ще й передуючи-апріорно з аподиктичною (такою що доводить) достеменністю, а не із загальних понять лінії та трикутника.

    4. Простір уявляється як нескінченна, наперед дана величина, його (простір) в даному разі (в метафізичному викладі) слід мати як уявлення, що мислиться в нескінченній кількості різних понять, як таке, що є їхнім узагальненням, підпорядковуючи їх (поняття) тим-таким аргументом, що він (загальний простір) начебто містить (мислить) всі поняття у собі як інші простори (предмети). Хоча поняття, по суті, неможливо мислити таким, що містить у собі безкінечне число інших понять, та все ж таки простір мислиться саме так,бо всі частини простору в нескінченності існують разом. Отже, первісне уявлення простору є апріорним спогляданням, а не поняттям.
    На мій погляд, метафізичність розуміння простору полягає в тому, що… свідомість споглядаючи простір у зовнішньому його прояві, як так звану фізику просторів конкретних предметів-понять, та відчуваючи його ( простору зовнішню безмежність, що може бути достеменно усвідомлено (увірувано)лише у понятті Бог, як певну ознаку а, далі, після чуттєвих проявів, свідомість уже мислить, що і кожен виокремлений за формою, розмірами і т. д. у тому загальному просторі предмет-поняття має власний внутрішній безконечний простір як продовження того загального… і що той об’єднуючий простір проникає також і в глибину свідомості, аж за границю дотику чуття з простором фізичним, але все ж таки у фізичну речовину, котра виробляє свідомість та проникає навіть далі в безконечну далину ідеї-матерії, уже в саму ідею внутрішньої, але спільної просторової безконечності… і зайшовши в логічний тупик, - знову ж приходить до поняття Бога.

    § 3. Трансцендентальний виклад поняття простору
(трактування поняття простору як таке, що виходить за межі умоглядного)

    Під трансцендентальним викладом я розумію трактування поняття простору як передуючого принципу (фундаментального знання), з котрого (трактування) можна зрозуміти (пояснити) можливість (наявність) інших апріорних синтетичних знань. Ця мета вимагає, щоб такі (наступні) знання справді випливали з даного поняття (простору) і щоб ці (наступні) знання були можливі лише за передумови пояснення цього поняття (простору) саме в даний спосіб (як трансцендентальний виклад).
    Геометрія є тою наукою, що визначає властивості (параметри) простору синтетично і разом з тим апріорі (як істинні). Яким же повинно бути уявлення простору, щоб було можливим таке (об’єктивне) знання про нього? Первісно воно має бути споглядальним, бо з голого (необґрунтованого) поняття не видобути жодного положення, що виходило б поза це поняття, а це ( споглядання та синтез) якраз і відбувається в геометрії (Вступ, V). Ця чуттєво-споглядальна форма повинна міститися в нас уже попередньо, себто перед усяким сприйняттям предмета, щоб споглядання було чистим, не емпіричним. Адже всі геометричні положення, наприклад "простір має тільки три виміри" (із звичайної точки зору людини: верх-низ, право-ліво, вперед-назад, а насправді один – протяглість-відстань - безконечність…) є аподиктичними (такими, що доводять), тобто пов'язаними з усвідомленням їхньої необхідності ( необхідної наявності); але такі положення не можуть бути емпіричними (судженнями досвіду) і не можуть бути із них (досвідних) виведені (Вступ, II).
    Але як же свідомості - душі (dem Gemute) може бути властивим споглядання зовнішнього простору, котре передує появі в свідомості самих о’бєктів, і як в ньому (просторі) поняття об’єкта (предмета) може бути визначене як передуюче (апріорне)? Вочевидь тому, що воно ( чуттєве споглядання) відбувається в суб'єкті (свідомості), як його формальна властивість, - піддаватися впливу (affiziert zu werden) об'єктів і завдяки цьому набувати безпосереднього уявлення про них шляхом їх споглядання - отже, лише як форма чуття (естетичний аспект процесу) взагалі.
    Таким чином, це-таке пояснення (тлумачення) з'ясовує можливість геометрії як апріорного синтетичного знання. Будь-яке інше пояснення, котре, хоч би воно зовні й дещо скидалося на наше, можна відрізнити за відсутністю в ньому чуттєвого споглядання з наступним усвідомленням необхідної наявності певного поняття.

        Висновки з викладених понять
    Простір не є носієм властивостей конкретних речей самих по собі, або у співвідношеннях речей між собою, тобто - простір не є визначенням, що притаманне самим предметам та зникає у свідомості після абстрагування (відділення) простору від усіх суб'єктивних умов споглядання (“…простір усередині нас споглядатися не може…” (§ 2, перший абзац), адже як абсолютні, так і відносні означення не можуть споглядатися передуючи (апріорі), до явлення в свідомості речей, яким вони належать.
    Простір є тільки формою всіх зовнішніх явищ, представлених у свідомості через чуття, тобто суб'єктивною умовою чуттєвості, умовою, що лише за неї для нас уможливлюється споглядання зовнішнього світу. Сприйнятливість (чуттєвість) суб’єкта (естетичний аспект процесу) до впливу на неї з боку предметів необхідним чином передує всім спогляданням цих об'єктів, тож зрозуміло, що вона (чуттєвість), як форма всіх явищ, повинна бути наперед дана у свідомості - душі (im Gemute) , тобто перед усіма дійсними сприйняттями… і тоді стає зрозуміло, яким чином вона (сприйнятливість), як чисте сприйняття, що в ньому мають бути визначені (явлені) всі предмети, може перед усяким досвідом містити принципи їхніх відношень (оскільки чуттєвість наперед дана свідомості) .
    Тому лише з погляду людини (суб’єктивно) ми можемо говорити про простір, про протяглі (розмірні) сутності і т.ін. Якщо ж ми відійдемо від суб'єктивної умови, за якої здійснюється споглядання зовнішнього – здатності піддаватися впливу предметів, – то уявлення простору ми просто не матимемо. Цей предикат (сказане) стосується до речей лише тією мірою, якою вони нам з'являються, тобто як предмети чуттєвих трансформацій. Стала форма цієї сприйнятливості, що її ми називаємо чуттєвістю, є необхідною умовою всіх відношень (параметрів), у яких предмети бачаться зовнішніми для нас; а коли абстрагуватися від цих предметів, то дана форма є чистим спогляданням, що має назву простору. Суб’єктивні умови чуттєвості ми можемо вважати за умову можливості не самих речей, а лише їхніх явищ, тож можна сказати, що простір охоплює всі речі, котрі можуть являтися нам як зовнішні, але не всі речі самі по собі, незалежно від того, чи споглядаються вони, чи ні і від того, який суб'єкт їх споглядає (слід допускати існування в тому просторі речей, котрі наша чуттєвість не сприймає) . Адже ми не можемо судити про споглядання інших мислячих істот: чи перебуваємо ми в порівнянні з ними в рівних умовах, чи мають вони ті самі обмеження, котрі є для нас загальнозначущими. Якщо ми долучаємо таке обмеження цього судження до поняття суб'єкта, тоді судження стає значущим беззаперечно. Твердження "усі речі перебувають у просторі" має силу із врахуванням обмеження, що ці речі беруться до уваги як предмети нашого чуттєвого споглядання. Якщо я приєднаю дану умову до поняття і скажу: "Усі речі як зовнішні явища перебувають у просторі поруч одна одної" (але моє твердження стосується лиш тих предметів, котрі я даної миті відчуваю) , то це правило стане загальнозначущим і не матиме обмежень. Таким чином, наші виклади навчають сприймати реальність, тобто об'єктивну значущість простору стосовно всього того, що може зустрітися нам як зовнішній предмет (об’єкт); водночас ідеальність простору стосовно речей, якщо вони розглядаються розумом самі по собі, тобто без огляду на характер нашої чуттєвості. Отже, ми стверджуємо емпіричну реальність простору (у відношенні досвіду до всього можливого зовнішнього), та разом з тим і його трансцендентальну ідеальність, а це значить, що простір є ніщо, як тільки ми відкидаємо умову можливості всякого досвіду і… приймаємо його, простір, за щось таке, що лежить в основі речей (об’єктів) самих по собі.
    Але для суб’єкта, окрім простору, немає іншого співвідносного зовнішнього уявлення (наприклад - колір, звук, тепло…), котре могло б апріорі називатися об'єктивним. Бо справді - із жодного з них окремо не можна вивести апріорні синтетичні твердження, такі, як із споглядання їх в просторі (§ 3). Тому їм зовсім не притаманна пізнавальна ідеальність, хоча вони й цілком узгоджуються з уявленням простору, але належачи тільки до суб'єктивних характеристик певного виду чуттєвості, наприклад, зору, слуху, дотику, котрі пізнаються через відчуття кольорів, тонів і тепла… та будучи лише відчуттями, а не спогляданнями, вони самі по собі не дозволяють пізнати, тим більш апріорно, конкретний об'єкт.
    Ця заувага має на меті лише застерегти, щоб комусь не спало на думку пояснювати стверджувану тут ідеальність простору щодо пізнання об’єкта на далеко не достатніх прикладах, бо, скажімо, кольори, смак і т. ін. справедливо розглядаються не як характеристики речей, а тільки як певні відмінності чуттєвих аспектів суб'єкта, котрі можуть навіть бути дещо іншими в різних людей. Адже в цьому випадку той об’єкт, що саме первісно є явищем, наприклад, троянда, в емпіричному розумінні вважається річчю самою по собі, хоча у відношенні кольору кожному оку вона може являтися по-різному. Натомість трансцендентальне поняття явищ у просторі є критичним нагадуванням, що взагалі щось споглядуване в просторі не є річчю (Sache) самою по собі, ані простір не є формою речей (der Dinge) , властивою їм самим по собі, а предмети самі по собі нам зовсім не відомі, і те, що ми називаємо зовнішніми предметами, є лише уявленнями нашої чуттєвості, формою яких є простір, а справжній їхній корелят (співвідносність між будовою та функціями), тобто річ сама по собі при цьому зовсім не пізнається й не може бути пізнана в такий спосіб, тому це (попереду сказане) в досвіді ніколи й не застосовують.

    Висновок напрошується такий: простір апріорно (безпосередньо) відчувають… немовлята, але вони не пишуть філософські трактати про апріорність та простір, а лише сплять, їдять та какають… (іронічно), але, якщо ти дорослий, ситий та самовпевнений, то тут постає абсурдне запитання: споглядання відносності понять-прОсторів у простОрі-спогляданні – це сутність… це сумнів?
    30. 11. 2014
Вдячний Богдану Манюку.
худ. Я. Саландяк – композиція “Відносність - мегаполіс” (фотошоп)
"Мандри в космосі 59. 10. Трансцендентальне вчення про елементи… "
• Перейти на сторінку •
 "Мандри в космосі 59. 8. Вступ. VII. Ідея та будова (структура) критики… "