ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Проза
Загублена парасолька
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Загублена парасолька
Вперше я побачив її ще восени. В пам’яті залишилося лише той один із останніх раптово теплих днів, за якими настає справжня холоднеча. Накрапав дощ.
Вона йшла пероном, тримаючи чорно-білу парасольку — необережно повернула її проти вітру і не втримала. Я швидко наздогнав парасольку і повернув незнайомці:
— Ось ваша втікачка! Тримайте на прив’язі, — спробував пожартувати на початок знайомства.
Вона кивнула, але промовчала. Подякувала лише посмішкою та виразним поглядом. Я встиг розгледіти чорні круглі очі, оточені короткими, але густими темними віями, такі ж темні з незвичним вигином брови. Маленький носик і принадно-примхливі уста. Риси її обличчя не можна було назвати правильними, але вони створювали гарний малюнок характеру, замилування яким перебили друзі, покликавши мене до свого гурту.
Відтоді ми бачилися з володаркою чорно-білої парасольки щопонеділка, коли я їхав на заняття до Києва, і щосуботи, коли повертався.
Я любив слідкувати за незнайомкою. Та мені завжди заважав натовп, де я губив її до наступної зустрічі. Бувало, помічав у останню мить і тоді, коли дівчина змінювала капелюшок або куртку. Зате так вивчив її смак і намагався розпізнати своїми спостереженнями більше, запитуючи себе все частіше, навіщо це мені?
Таки знав навіщо, але не хотів пизнаватися собі остаточно, оберігаючи свою незалежність і убезпечуючись від невідомого мені впливу справжньої пристрасті.
Згодом я не почував незнайомку незнайомкою. Вона завжди відповідала на моє вітання своїм поглядом – коротким, але з угадуваною радістю. Її обличчя було повне екзотики, для мене принаймні. Я досліджував його з безпечної (для себе!) відстані, перебігаючи поглядом з вуст на очі, брови, чоло. Дівочий профіль став символом мого негаснучого інтересу. Незнайомка була для мене «моєю» за один крок. Та цього одного кроку не поспішав робити. Вичікував, дражнячи чи, може, й обманюючи себе.
Парасольку вона більше не губила.
Кожен із нас вперто їздив у своєму вагоні. Я навіть почав це сприймати як умови гри, що матиме фінал. Фінал як початок нової і складнішої партії. Але фіналу якраз і не хотів прискорювати.
Після новорічних свят мене охопила незрозуміла тривога. Я викурював на пероні по кілька сигарет, чекаючи появи незнайомки. Вітер доносив пахощі її парфумів. Це робило дівчину ближчою, ніби вже почуто її голос, відкрито її досі заховані принади, вбрані у слова, адресовані мені.
Голосу ніколи не чув. Одного разу лише уві сні. Напередодні Свята закоханих вона подарувала мені парасольку. Уві сні. От тільки не чорно-білу, а прозору. Дарує і щось каже. Голос, інтонація ще досі бринять в пам’яті. Але самих слів так і не розчув. Що ж вона говорила?
Саме сон підштовхнув мене до рішучих дій. Підійду і скажу:
– Ти мені наснилася.
Це ж правда. Що я втрачав? Нічого. Ніхто ж іще не посягнув на мою свободу! А дівчина була варта того, щоб мій інтерес було переведено й трішки на територію моєї незалежності. Був певен, що відповість взаємністю. В очах читав.
У понеділок по-весняному світило сонце. Чудового настрою не псувала навіть хляпа під черевиками.
Я приїхав на вокзал раніше, ніж звичайно. Навмисно. Ніби оголосив про введення ритуалу стрічання. Чекав, знаючи, що зроблю тепер.
Підійшла електричка, треба було заходити, але незнайомка не з’явилася. Так я лишився того дня ні з чим. І в наступні дні також.
Весна прийшла бурхлива й сонячна. Ось і перший справді теплий дощ.
Але знайомої парасольки я так і не дочекався.
1999
Вона йшла пероном, тримаючи чорно-білу парасольку — необережно повернула її проти вітру і не втримала. Я швидко наздогнав парасольку і повернув незнайомці:
— Ось ваша втікачка! Тримайте на прив’язі, — спробував пожартувати на початок знайомства.
Вона кивнула, але промовчала. Подякувала лише посмішкою та виразним поглядом. Я встиг розгледіти чорні круглі очі, оточені короткими, але густими темними віями, такі ж темні з незвичним вигином брови. Маленький носик і принадно-примхливі уста. Риси її обличчя не можна було назвати правильними, але вони створювали гарний малюнок характеру, замилування яким перебили друзі, покликавши мене до свого гурту.
Відтоді ми бачилися з володаркою чорно-білої парасольки щопонеділка, коли я їхав на заняття до Києва, і щосуботи, коли повертався.
Я любив слідкувати за незнайомкою. Та мені завжди заважав натовп, де я губив її до наступної зустрічі. Бувало, помічав у останню мить і тоді, коли дівчина змінювала капелюшок або куртку. Зате так вивчив її смак і намагався розпізнати своїми спостереженнями більше, запитуючи себе все частіше, навіщо це мені?
Таки знав навіщо, але не хотів пизнаватися собі остаточно, оберігаючи свою незалежність і убезпечуючись від невідомого мені впливу справжньої пристрасті.
Згодом я не почував незнайомку незнайомкою. Вона завжди відповідала на моє вітання своїм поглядом – коротким, але з угадуваною радістю. Її обличчя було повне екзотики, для мене принаймні. Я досліджував його з безпечної (для себе!) відстані, перебігаючи поглядом з вуст на очі, брови, чоло. Дівочий профіль став символом мого негаснучого інтересу. Незнайомка була для мене «моєю» за один крок. Та цього одного кроку не поспішав робити. Вичікував, дражнячи чи, може, й обманюючи себе.
Парасольку вона більше не губила.
Кожен із нас вперто їздив у своєму вагоні. Я навіть почав це сприймати як умови гри, що матиме фінал. Фінал як початок нової і складнішої партії. Але фіналу якраз і не хотів прискорювати.
Після новорічних свят мене охопила незрозуміла тривога. Я викурював на пероні по кілька сигарет, чекаючи появи незнайомки. Вітер доносив пахощі її парфумів. Це робило дівчину ближчою, ніби вже почуто її голос, відкрито її досі заховані принади, вбрані у слова, адресовані мені.
Голосу ніколи не чув. Одного разу лише уві сні. Напередодні Свята закоханих вона подарувала мені парасольку. Уві сні. От тільки не чорно-білу, а прозору. Дарує і щось каже. Голос, інтонація ще досі бринять в пам’яті. Але самих слів так і не розчув. Що ж вона говорила?
Саме сон підштовхнув мене до рішучих дій. Підійду і скажу:
– Ти мені наснилася.
Це ж правда. Що я втрачав? Нічого. Ніхто ж іще не посягнув на мою свободу! А дівчина була варта того, щоб мій інтерес було переведено й трішки на територію моєї незалежності. Був певен, що відповість взаємністю. В очах читав.
У понеділок по-весняному світило сонце. Чудового настрою не псувала навіть хляпа під черевиками.
Я приїхав на вокзал раніше, ніж звичайно. Навмисно. Ніби оголосив про введення ритуалу стрічання. Чекав, знаючи, що зроблю тепер.
Підійшла електричка, треба було заходити, але незнайомка не з’явилася. Так я лишився того дня ні з чим. І в наступні дні також.
Весна прийшла бурхлива й сонячна. Ось і перший справді теплий дощ.
Але знайомої парасольки я так і не дочекався.
1999
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію