ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Дудар
2017.07.23 00:44
Терпимо, но
вот мамы только и отца…
в потусторонней жизни где-то бродят
на улицах прозрачных - радость без лица
не женятся и замуж не выходят
ты там бывал однажды (было… ) повезло
какой-то сбой
болезнью зацепило

Ігор Шоха
2017.07.22 22:28
Живемо у час перемін.
Така уже карта упала.
Не ми обирали, а він
у гавані долі причали.

У часу немає керма.
У люду опущені крила.
А на перепутті нема

Світлана Майя Залізняк
2017.07.22 19:06
Кажуть Кості: не треба віршів.
Краще шубку дружині, саж...
Від Шевченка писав ти гірше,
Ось під грушу клади вантаж,
Докопай до світанку яму,
Заплануй хмарочос, біде,
Ну, навіщо ті епіграми,
Не повісиш реклам ніде,

Ігор Шоха
2017.07.22 15:35
Історію писали не герої
забутої уже старовини.
Ми - орачі і ратаї весни.
Але на сході оживає воїн
у кожному учаснику війни.

Ми обереги бойового духу
усупереч Європі і орді.

Іван Потьомкін
2017.07.22 12:42
Аврагаму,
лікарю й піаністу

Руки музика поклав на рояль.
Очі заплющив, і тої ж миті
Долоні немов одійшли од зап’ясть
На дивну розмову з чорним і білим.
Ліва басила голосом Баха,

Мирослава Шевченко
2017.07.22 12:16
Чому ізнов душа моя шукає забуття?
Чом не знайшов любові я у вирові життя?
Чому тепер знесилено блукаю у пітьмі?
Де дивний сон примарився щасливому мені?

В очах твоїх, в очах твоїх я бачив небеса,
І не питай, чом знову по щоках моїх сльоза.
Ти не

Мирослава Шевченко
2017.07.22 11:56
Бездонная лазурь морских глубин
Блестит в лучах рассвета, словно нимб.
И к небу ясному взлетает птица,
И пламенем костра волна искрится.

Хрустальный замок дремлет вдалеке,
Русалки спят на золотом песке,
Над ними звезды, как огни, мерцают,

Ірина Вовк
2017.07.22 10:35
Злетівши у Небо, Ра-Атум* 82 продовжував т в о р и т и світ, бо сотворене було ще не все. Він промовив таємне:

-- Упокоється Поле Велике!

І вийшли Поля Упокою -- Загробнеє Царство.

-- І будуть для мене рости очерети між трав соковитих! -- і

Ірина Вовк
2017.07.22 10:01
Родюча Чорна земля "Та - Кемет" в очікуванні свята врожаю. "Перт"*65 добігає кінця, за ним знову настане "шему" -- і все повториться з початку. "Білий Ніл" стане "Зеленим", а далі "Червоним" і, нарешті, "Голуби

Нінель Новікова
2017.07.22 09:35
Давно забула рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,

Микола Соболь
2017.07.22 06:54
Коли зима зав’яжеться у грудях
Така, що воля жити пропаде,
Як буде – віра, то і щастя буде
Воно потрохи зійде де-не-де.

Чи паморозь осипле ненароком
Безпам’ятства сипучий буревій,
Мине і це, легеньким іди кроком

Ігор Шоха
2017.07.22 00:01
Живемо – хто на що учився
у вирі дива і надій.
Повеселився, зажурився –
та й поганяй на упокій.

А що іще на цьому світі
тебе тримає на льоту?
Бажання квакати й летіти

Микола Дудар
2017.07.21 23:03
Животріпощеться серце …
встигнути б до перехрестя
О Боже, прошу, не сердься
зустріну ії нарешті…

засіється сум думками
зашторені вікна знову
і сонце піде за браму

Адель Станіславська
2017.07.21 19:54
ніхто тебе не згадає
як завтра тебе не стане
ти зникнеш німою тінню
розтанеш немов роса
а сонце так само зійде
і день надвечір"ям кане
на землю благословіння
розбризкають небеса

Марія Дем'янюк
2017.07.21 16:41
Небо дивиться в чашку.
Я п'ю чай.
Я п'ю небо...

Ірина Вовк
2017.07.21 10:24
Правий берег Нілу недалеко від Мемфіса -- "Хет - Ка - Пта". Велелюдна юрба єгиптян зібралася святкувати "ХЕБ-СЕД" *39, оте "30-ліття царювання" фараона Хуфу, що призначене на період "ахета" -- часу, коли розливається Ніл і о
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16

Олександр Артамонов
2015.02.08

Діана Радь
2014.12.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Кримська (1964) / Публіцистика / Історія в людях

 Сторінка Надії Мазуркевич
Історичні акценти столітньої ювілярки

Мазуркевич Надія Федорівна із роду довгожителів. Старенька і немічна, на перший погляд, вона має ясний розум і добре пам‘ятає минуле.
Спогади наших старожилів — великий скарб для нас. Хоча самі вони ніякого великого добра не надбали. Якщо говорити про матеріальні виміри. А от родиною своєю старенька може пишатися: дружні, щиросердні, доброзичливі. Всі вони знають про нелегку жіночу долю Надії Федорівни, з якої можна писати історію України двадцятого сторіччя. Які ж акценти на цій історії робить ювілярка?..

У чистому й затишному подвір’ї однієї з малинських осель спочиває родина. День трудилися на своєму городі на околиці Малина. Однак втома не позначається на привітній вдачі таких людей. Господарі з радістю зголосилися на спілкування з журналістом. Знайомтесь і ви: Микола Сергійович Мазуркевич. Це привітний 66-річний чоловік має таку ж привітну дружину Ніну Семенівну. У них гарні дочки, онуки.
Тут і живе віднедавна ювілярка, Надія Федорівна, котра має вже і праправнучку. Довге життя нашої героїні було сповнене набутків, але й усе воно позначене втратами.
Розповідати про матір почав Микола Сергійович. Однак кожен із присутніх достеменно знає історію життєвих випробувань, які лягли на плечі невеличкої жіночки з Радомишльщини. Із усіх деталей і сплелася історія життя Надії, яку я вам зараз і повідаю, звісно, у дуже скороченому вигляді, хоча й претендує вона на великий розділ у книзі «Історія в людях», котру варто було б написати і долучити у якості підручника до офіційних підручників історії.

…Жив собі і трудився заради шістьох своїх дітей Федір Боженко. Усе надбано власними руками, чесною працею. Трьом дочкам та стільком же синам є що лишити.
Діти ж теж знають ціну цим семи десятинам земельки — оброби ж її, доглянь урожай, кільком десятинам лісу між Дитинцем і Русанівкою, цим волам, коням та іншій худобині.
Знала важку ціну хліба змалечку й Надія, донісши своє знання дотепер. Вона, як і решта дітей, мала свої обов’язки. Адже праця була духом і хлібом, законом життя селянина. За звичайним ніби епітетом «працьовита» — увесь родинний і селянський уклад.
— Якби я не була працьовита, — робить свій перший історичний акцент старенька Надія Федорівна, — то мене і заміж не взяли б. Та якби не було надбаних батьком десятин, то теж не захотіли б мене взяти.
Як би там не було, ясна річ, юність і врода теж відіграли не останню роль. Коли приходила Надійка до своєї вже заміжньої сестри в Русанівку, на «гойдалках» придивлявся до неї майбутній чоловік. Скоро і повів її під вінець. Вінчання у церкві, вінок поверх вельона у ту далеку осінь ще й досі пам’ятає жінка.
…Слухаючи матір, син та невістка додають до розповіді звичаєві деталі, які й навряд чи зустрінеш у підручниках честі сучасної молоді. Одне те, що стосунки між хлопцем та дівчиною виявлялися дуже стримано і суто умовно, знають про ті часи й сучасні покоління. Однак суспільство було вельми вимогливим до визначення дівочої честі. Родина Мазуркевичів розповіла, як з пошлюбленої дівчини на другий день забиралася червона стрічка (ця прикраса вдягалася поверх білої хустки, якою традиційно у нас напинають після весільного церемоніалу на знак закінчення дівоцтва та початку жіноцтва). І клалася та стрічка до батюшки в Євангеліє. Якщо стрічка швидко виблякала, то це було вірною ознакою «нечесності» молодої. Про дівочу честь вивішувалося й червоне знамено на хату. Був випадок, який зберігся у пам’яті старших представників родини, що в хату однієї молодої, щойно виставили знамено, вдарила блискавка. Ледь не згоріло житло.
Так почасти через віру в силу божественних проявів, почасти через свою споконвічну охорону людських моральних цінностей, родина стояла на високому щаблі. Бог, родина і земля були триєдиним сенсом існування селянина.
Але прийшли інші часи з іншими цінностями, нав’язаними поліщукам, як і решті сучасникам Жовтневої революції. Хоча й не раптово селяни перейшли до нового способу життя, однак прийняли і його — а коли, скажіть, нашого народу був вибір?
Повіддавав усе краще до колгоспів Федір Оксентійович Боженко. Віддала, як частину своєї душі, надбане на ту пору й Надія Федорівна з чоловіком Сергієм Івановичем Мазуркевичем.
Чи вірили, чи не вірили в обіцянки про світле майбутнє наші селяни — для радянської влади те не мало значення. Мазуркевичі, як і решта люду, спізнали і характер «красної мітли», і «неприродного» відбору за суто більшовицьким розумінням.
Отак і жила Надія, пізнаючи гірку долю української жінки, від якої і рідний чоловік не міг уберегти.
Народила четверо діток — дві доньки та два сини. Одна донечка померла під час війни, захворівши на «свинку»: хто тоді міг перейматися проблемою матері і дитини, коли увесь народ потерпав від фашистського лихоліття!
Нині у старенької лишився один син, Микола, у якого і живе віднедавна. Адже донька-одиначка, з якою вікували вік, недавно померла, а інший син помер набагато раніше. Проте, зазнавши стільки лиха, родина не стала скупою на душевне тепло. Всі вони оточили піклуванням свою стареньку Надію. Вони й додали до розповіді про долю столітньої глави родини інші історичні акценти.
Згадали й про неймовірні податки, котрими було обкладене все, що можна було обкласти. Страшним і антилюдським по своїй суті був податок на бездітність. Щойно виповнювалося людині 18, як вона чи за неї мали віддати щорічно 150 рублів! Колгоспник за свою горопашну працю тих грошей не бачив ніколи. Ото лише коли продасть щось із городу чи хліва — ото і всі гроші. Маючи двох синів, Мазуркевичі сплачували за них.
Згадує син Микола, якою страшною повинністю був колгоспний труд. Від світання до смеркання він не бачив матері.
Якось мати доручила йому, шестилітньому, доглянути хліб у печі і вчасно його вийняти. Бо сказала б жінка бригадирові Бунчуку, що ще хліб не достиг, то жбурнув би той до гарячого черева з хлібиною відро води!.. (Господи, вкотре я вже чую від старожилів про подібні діяння бригадирів — наче їм хто задавав дух жорстокості. Бо чи могли народитися бригадирами-нелюдами?)
Отож мале хлопченя, боячись прогавити потрібний момент, раз-по-раз витягало недопечений хліб і колупало м’якуш — ні, не готовий. Та й годинника у хаті не було, щоб за стрілкою пантрувати. Переживаючи, що тісто не пропечеться наскрізь, Миколка перекинув, як млинця, хлібину…
Звісно ж, того дня родина хліба не бачила. Та й у інші дні доволі його наїстися не могли. До нового урожаю ніколи зерна не вистачало. У тітки дітей було багато, то навесні малеча харчувалася заячим щавлем.
Ледь колоски показували зерно, можна було скуштувати таку-сяку перепічку з нового урожаю.
Микола Сергійович зі своєю дружиною Ніною Семенівною, котра зросла і йшла заміж сиротою, згадують, що звичайним хліб був великим святом і в кращі дні.
— Бувало, якщо їде хто з дорослих базарувати чи з іншої причини до району, бере наперед із собою шматочок хліба, щоб, повернувшись, дати найменшим: «Це від зайчика!» А ми вірили і чекали того заячого почастунку.
Білий хліб, булки, малий Миколка бачив і їв лише на Різдво та Пасху:
— На Поліссі селяни того білого хліба ніколи не мали! Уявіть собі дитячу радість: я над усе любив білий хліб з’їсти зі шматочком сала…
Зрозуміло, що невістка Надії Федорівни Ніна у дитинстві жила і впроголодь:
— Було, що і руки хотілося накласти на себе. Мама загинула у мене на очах, потрапивши до січкарні. У той час і в родинах бідували, а лишитися без батьків — хоч у світ іди.
До слова згадало подружжя і про випадок, коли одну родину «розкуркулили», батька забрали, мати швидко померла, а дітей-сиріт «гуманна» влада вигнала з власної домівки. То ті зимували у власноруч складеному шалаші.
Але й доля Ніни була не легшою. Ще живучи з мамою, дівчинка харчувалася навесні коржиками з… конюшини.
Отак наш селянин ніколи не міг досхочу поїсти. Держава все пеклася, аби він не переїв, бува. Хоча й недоїдав, а віддавав державі всі свої сили.
До війни вся колгоспна робота була ручною.
Старенька Надія Федорівна розповідає:
— Все, що бригадир загадає, все робили! Жито в’язали, картоплю заступами копали, молотили… Робили, як чорні воли.
Син продовжує:
— Приходить жнивна пора. Попереду косар косить. За ним дві в’язальниці складають у копи. Їздовий присилає на кидальників, які звозять усе в скирти. Бувало 9-11 скирт стоять. А молотять до зими і взимку. Бо не встигають. Працювали день при дні. Я особисто з чотирнадцяти років. Вихідних поняття не було. Це вже аж при Брежнєві з’явилося.
Повертаючись до розповідей столітньої землячки, я запитую, які ж часи запам’яталися найбільше. Старенька говорила про голодомор. І навіть коли діти й онуки оповідали вже про щось інше, Надія Федорівна повторювала уголос:
— А найстрашніше — то голодомор…
…У цю мить до хати заходить ще одна людина. Приїхала тітку привітати небога Катерина Миколаївна Боженко, вчителька з Дитинця. Вона теж долучається до розмови, бо має на пам’яті чимало родинних оповідок.
— У голод люди мерли дуже. А був у селі такий Василь Бомбур, який зголосився трупи вивозити до ями на кладовище. Ото цим і заробляв шматочок хліба.
— Наша сім’я вижила, — додає Микола Сергійович, — завдяки батькові. Він був дуже майстерним бондарем. Пощастило в тому, що на радомишльський пивзавод треба було гарного бондаря. Там він і отримував невеличку пайку хліба, якою і рятував родину.
Бондар Сергій Іванович воював , а в 1943-му був поранений у руку й ногу, що зробило його калікою на все життя. Помер ще у 1976-му з незаживаючою раною від розривної кулі.
…Скільки ж ран не загоїлося у душі Надії Федорівни, знає лише Бог. Жінка не скаржиться. А з розповідей уже літнього сина можна рахувати їх довго — пальців на руках не вистачить:
— Знаєте, хоча й люди скаржаться, що зараз важко, але ж по-справжньому важко було тоді… все, що мої батьки і ми вирощували, забирала держава. Продукти здавалися на «контрактацію». Одного м’яса треба було здати за рік 80 кг. Я вирощував кролів, а не знав, яке воно на смак, кроляче м’ясо…
Час минав. Держава міцнішала на людських мозолях. А на заміну дарувала народові нові звичаї і традиції. Вони химерно перепліталися з традиціями споконвічними.
— Яка ж то велика радість була, коли радіо з’явилося у хаті. — Це згадує Ніна Семенівна. — Так як зараз з нетерпінням чекають телесеріал, так чекали й радіопередачі. Досі пам’ятаю, як долинало вранці з «тарілки»:«Над полями зорька светится!». А ще був звичай по тижнів два крутити на радіо котрусь нову пісню, щоб люди вивчали. Полюбилася мені одна:«Я шахтарочка сама, звуть мене Маруся. В мене чорних брів нема, та я й не журюся…».
Так умів радіти життю наш народ, чи був він царський, чи радянський. З вдячністю згадує родина й першого трактора, який з’явився у колгоспі в далекі 50-ті, «лампочку Ілліча», і кіно привозне.
Але корінне традиційне своєї споконвічної території не віддавало «світлому майбутньому». Чи то містика, чи випадок, проте траплялися й дива.
Ніна Семенівна згадала дивовижне:
— Привезли кіно, простирадло-екран напнули на церкві. То тут така буря раптом здійнялася!.. Більше кіно на Божому храмі не показували. Але дивитися кіно до клубу любили йти всі. Мене й Микола водив. Однак не так, як тепер. Віддасть мені потай квиточка, щоб ніхто не бачив, ото і всі загравання. А як йде проводжати, то тримається відстані. Як же інакше? Не було розпусти, та молодь уміла весело відпочивати. Вечорами не змовкали балалайка й мандоліна. На престольне свято село аж тріщало.
Однак скажу, і Микола підтвердить, що і строгі традиції тримали так само. Як наставав піст, їли пісне, а до клубу хоч і йшли, та не танцювали.
— І пісні страви були смачні. З дитинства любив мамині коржики. Для них робилося спеціальне мочання — товклося і запарювалося конопляне насіння. Смакота, скажу я вам. Це зараз коноплі — наркотик. А колись у селянському побуті без конопель не можна було…
Спогадам родини кінця-краю нема.
…Ось і написано кілька сторінок із омріяного підручника «Історія в людях». Автор їх — великий життєлюб і трудівниця Надія Мазуркевич, а співавтори — її нащадки. Цим людям ніхто ніколи не заплатить гонорарів за їх спогади та премій за їх довготерплячість. Та й вони не потребують їх. Старших, що зазнали справжньої біди, більше турбує душа молодого покоління. Нехай же чутливим душам молодих сучасників стане настановою звичайне й героїчне водночас життя сторічної українки. До моралі опускатися не буду. Закликаю вас піднятися, возвиситися до піднебесної вершини ювілярки.

2007 (?)





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-01-30 23:52:18
Переглядів сторінки твору 655
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.876 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.728 / 5.43)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.791
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Голодомор
Автор востаннє на сайті 2016.11.23 10:00
Автор у цю хвилину відсутній