ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Басанець (1977) /
Проза
Ятері
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ятері
Риболовля манила й вабила мене з самого малечку. У нас ніколи не було свого човна, на якому можна пливти хтозна куди і ловити скільки завгодно, а тому я років з п'яти заворожено стежив за чужими човнами – як вони причалювали до берега, як із них вилазили дядьки з підкоченими до колін мокрими холошами, як глухо гупало об корму весло, і – нарешті – у чотири руки висотувались полотнища волоків або неводів. Вони лежали на траві так широко, як одяг святого. Там, серед вервиць водяної кропиви, серед брунатного зела, поблискували срібні й золоті тіла рибин. Вони терлися об вічка сітки, лишаючи на них іскорки луски, вони били чорними й червоними хвостами, хапали ротами літнє повітря, викликаючи в мене німий подив аж до заціпеніння. Дядьки спритно виплутували пліток, краснопірок, щучок і окунців із тенет, стискали їх у руках і вкидали в мокрі матір'яні торби. Я теж, уже геть себе не тямлячи, тягнувся до жабрів, смикав за хвости, силкувався витягти і поволі п'янів од рибного духу, од розводів луски на руках. Я геть забував, що човен не мій, і сітка в ньому не моя, і риба в сітці – чужа. Дядьки погиркували на мене – я відходив, але за мить знову повертався, сідав навпочіпки і порпався в неводах. Не було такої сили, яка могла б віднадити мене від риби.
*
Ловити рибу на вудку я навчився доволі пізно. Довгий час у тій простій механіці я не міг зрозуміти чогось дуже важливого, не міг ухопити якоїсь ланки. А тому – скільки не робив мені дід вудок – я приносив їх додому сплутаними й поламаними. Увесь мій одяг був у крихітних гачках, які зачепилися за тканину і ніяк не хотіли витягатися. Десятки моїх поплавків – червоних, зелених, пінопластових, з гусячого пера, з корка – і досі десь плавають або вже потонули в мутній воді. Сотні метрів жилки обплуталися об стовбури верб, зависли в зеленому гілляччі, обвили підводні корчі.
Я приходив додому з порожнім целофаном і дід з-під лоба зиркав на мене – очікував. Я безсило швирголяв вудку подалі з очей і грюкав дверима. Дід пробував мені пояснювати і навіть брався показувати, акуратно закидаючи вудку в калюжу. Він демонстрував дуги і траєкторії, силу і дальність кидка, але – все марно. Я нервувався, кричав, що точнісінько так усе й робив, а воно заплуталось і порвалось.
– Руки з сраки виросли, – не витримував дід і одвертався.
Через три дні я знову канючив у нього вудку.
Смуга невдач могла би так тривати ще добрий десяток років, якби одного разу не довелось мені порибалити в компанії. Троє старших хлопців зовсім не знали, що я каліч і дістроф, що в мене не руки, а стрекала. Вони посідали з вудками навколо мене. Місця для закиду було дуже небагато, бо кругом ріс очерет, а тому я з усіх сил старався не зачепитися за гілку або, не дай боже, за їхні вудки. Висолопивши язика, я довго примірявся, куди закинути і – о диво! – закинув як мається бути. Через якихось дві хвилини мій поплавець повело вбік. Я, геть забувши, що не вмію підсікати, смикнув вудку і відчув приємну вагу. Просто перед моїми очима на гачку висів чималенький карась. Не такий, як ловляться тепер – сіруваті, продовгуваті, а круглий, золотий. Тепер таких немає. Серце моє тьохнуло, руки дрібно затремтіли, і я вже хотів було заволати на весь куток "Карась!!! Здороветельний!!!", але опам'ятався, ухопив рибину в руки, зняв з гачка і насадив на нього нового черв'яка.
Ніхто з хлопців навіть не помітив, що я просто на їхніх очах з неука перетворився на рибалку.
З того часу багато років я вудки з рук не випускав.
Карасі найкраще ловилися в серпні, якраз у той час, коли копають картоплю. Якщо надвечір'я видавалося ясним і безвітряним, якщо дід не марудив мене на грядці до самої темноти, а відпускав завчасу, я бігом біг лаштуватися на риболовлю. У курнику я брав із гнізда свіже яйце (а краще два), обережно відділяв жовтки і швидко замішував на них тугеньке тісто. Робив заглибину в колобку, крапав туди кілька крапель пахучої домашньої олії і – завжди! – кілька крапель валер'янки. Фірмовий рецепт!
У коморі я набирав комбікорму й макухи, швиденько запарював і, схопивши вудку, майже підтюпцем біг до річки. Із тим тістом, із тією вудкою, з чорними після грядки ногами я, мабуть, мав досить маніакальний вигляд, тому що сусідські баби часто гукали мені з лавки:
– Серьога, а мене возьмеш на рибалку?!
– Ага. На приманку! – спрожогу відповідав я і якнайшвидше біг далі.
Заходив у воду по коліна (досі не люблю з берега), щедро кидав у воду жменями макуху, наживляв тісто на гачок і закидав. За кілька хвилин очерет починав ходити ходора – його хитали здоровенні карасі. Однією рукою тримаючи цигарку без фільтру, другою – вудку, здмухуючи дим, що заходив у вічі, я кожні три хвилини заходив у воду і виходив назад – з товстим ледачим карасем на гачку. Сутеніло, вітерець брижив воду. По той бік мукали корови і пастух Льонька кричав мені з берега:
– Де ж твоя риба, Сірьоо?!
– У річці, – завчено одказував я.
Похоплювався вже тоді, коли поплавка було ніяк не розгледіти в воді. Викручував холоші на шортах, зав'язував вузлом торбу зі старої наволочки, нашвидкуруч змотував вудку і чимчикував додому. Ноги майже не відчувалися, так задубли. Серце співало, а йому вторив камерний жаб'ячий хор. Перед очима не було ніякої стежки, а була синьо-зелена вода з поплавцем, який час од часу солодко потопав або стрімко відходив убік.
– Недаром макуху перевів. Ти диви, – дивувався дід, коли я висипав у миску добрих два десятки ситих карасів, які цомкали ротами і ліниво ворушились.
Я закурював незмінну цигарку і слухав, як падає ніч, як шкварчать на сковороді в літній кухні мої карасі, як баба перевертає їх, швиргаючи ложкою і важко крекчучи. Моя права рука ще здригалася, немов підсікала. І досі, бува, здригається. Навіть узимку. Навіть у місті.
*
Мати власний ятір – було моєю заповітною мрією років з десяти. Я часто доймав тією мрією і діда, і обох бабів, і навіть іноді матір, яка у відповідь пирхала й безсило сплескувала руками – де я тобі візьму?
Баба Ольга не раз, і не два обіцяла мені, що якщо я буду "уважительним мальчиком", а не "паразітвою", вона попросить у діда Федора з Заліска напосудити мені ятір. Я був дуже уважительним, по десять разів на день ходив рвати кролям проклятий колючий молочай, виводив і приводив козу, од якої молока не бачив, зате ноги були всі в синяках. Я збирав у пляшку жуків – як на оцінку, і ходив поливати кавуни, але все марно. Дід Федір ятера мені не робив.
Мене починала брати злість на несправедливість світу. І, не знаходячи іншої ради, я трусив чужі ятері. О, хвилююча небезпеко! О, вічна злодійська романтико!
Порядні рибалки в нашому селі трусили ятері раз на добу – рано-вранці. А мені ніщо не заважало навідатися до їхніх снастей удень або ввечері. Робити це треба обережно, бо якщо заґавишся, то, чого доброго, отримаєш веслом по спині. Річка наша вся в очеретах, і рибалки часто сторожували свої сіті, зачаївшись на човні десь під берегом.
Я ніколи не брав самих ятерів чи сіток. Я навіть і риби не брав, бо що б я сказав дома? Навпаки – помилувавшись чужим уловом, я ставив ятері назад, міцно вганяючи пакільці в муляку. Буде людям – буде й нам.
Звичайно, старі рибалки здогадувалися, чого на ранок їхні снасті не стоять у воді, а плавають на поверхні. Але застукати мене на гарячому не міг ніхто. Я був невловимий. Я знав кожну стружку, кожен прохід в очереті так добре, що цілком міг водити туди туристів.
Так тривало, аж поки в глухому кутку двору я не знайшов старого ятера. Він там лежав, іржавий, а крізь нього росла дереза й калачики. Я поторгав сітку – вона була ще досить міцна. Видравши ятір з бур'яну, я поволік його просто до прабаби.
Моя прабаба добре вміла плести риболовецькі сіті. Навчилася в голодовку. У неї й човник був. Ниток, щоправда, не було таких як належить. Замість них баба залатала ятір нитками, які називались "бізе" – жовтими й фіолетовими. Ятір став дуже веселий на вигляд. У місцях, де кільця порозсихалися, ми замотали їх проволокою. Прив'язали обабіч загострені ціпки. Нарешті закутали ятір у стару ряднину – "шоб який гад не позавидував" – і потаскали його на Чумаківщину, до води. Не знаю, як це виглядало збоку – дванадцятирічний хлопець і вісімдесятирічна зігнута баба ідуть до води... Але цей кадр і досі живе в мені так ясно, що я можу розрізнити кожну деталь – картате рядно, піщану дорогу, зелене кукурудзиння городів.
А потім кожного ранку, о шостій годині, швидко струшуючи з себе рештки сну, я біг трусити ятір. Навіть у дощ і вітер. Я біг ще затерплими од сну ногами по твердій стежці, наступав на камінці, але мені не боліло. У річці, навпроти надламаної горсточки очерету, стояв мій ятір. Він кожного ранку тримав між розсохлими ребрами, між вічками сітки все нову і нову таємницю. Моя душа раділа, скімлила і вила од передчуття, що ось зараз я роздягнуся, забреду в воду і настане та хвиля, у яку зупиняється час – я доторкнутися до ятера і відчую, що там, усередині, щось є. Є! І поки я підніматиму його з води, поки перед моїми очима рябітимуть жовті й фіалкові нитки, поки я ще не бачитиму, що ж там у ньому, я й триматиму в руках ще не розкриту таємницю. І заради неї можна вставати о шостій і бігти до води, ловлячи потилицею краєчки сонця. Бо раптом піймалася риба-сон?..
З того часу в мене було багато ятерів. Старих і нових. Виміняних, куплених, подарованих. Різних розмірів і конструкцій. Щасливих і нещасливих. Останній свій ятір я купив на базарі, вже будучи першокурсником, віддавши за нього всю стипендію. Привіз у село. Надвечір пішов і поставив, звично надломивши горсточку очерету навпроти.
Уранці пішов трусити. Але ятера там уже не було. Я шукав і навпроти надламаної очеретини, і ближче, і далі. Але не знайшов. Його, певно, вкрали ще ввечері якісь зальотні рибалки. Ті самі, що понаставляли в глодовому лісі столів із дубових колод і понакладали цеглин для багаття. Ті самі, що глушили нашу рибу динамітом і вбивали електровудками. Ті, що розсипали з берега карбід, од якого риба спливала черевом догори. Та власне ті самі, які через десять років перетворять нашу річку в болото – тупе, байдуже і глухе до таємниць.
Я брів до берега з досадою, але не більше. Точно – не більше. Вода лоскотала мені стегна, по литках черкалися мальки. Але моє тіло вже не слухалося води так, як тоді, коли я дитиною бігав трусити свій перший ятір. Моє тіло вже не давалося воді цілком, з головою. Воно вже шукало інших таємниць, інших, дорослих утіх. Може, саме в ту мить, коли я це збагнув, річка одвернулася од мене назавжди. Може, вона зітхнула й склепила свої повіки. Може, навіть ремезове гніздо зірвалося з гілки і впало в потемнілу воду.
Я не знаю. Я забув. Я не пам'ятаю. Але саме з тих пір я більше ніколи не ловив золотих карасів. Жодного разу.
2015
*
Ловити рибу на вудку я навчився доволі пізно. Довгий час у тій простій механіці я не міг зрозуміти чогось дуже важливого, не міг ухопити якоїсь ланки. А тому – скільки не робив мені дід вудок – я приносив їх додому сплутаними й поламаними. Увесь мій одяг був у крихітних гачках, які зачепилися за тканину і ніяк не хотіли витягатися. Десятки моїх поплавків – червоних, зелених, пінопластових, з гусячого пера, з корка – і досі десь плавають або вже потонули в мутній воді. Сотні метрів жилки обплуталися об стовбури верб, зависли в зеленому гілляччі, обвили підводні корчі.
Я приходив додому з порожнім целофаном і дід з-під лоба зиркав на мене – очікував. Я безсило швирголяв вудку подалі з очей і грюкав дверима. Дід пробував мені пояснювати і навіть брався показувати, акуратно закидаючи вудку в калюжу. Він демонстрував дуги і траєкторії, силу і дальність кидка, але – все марно. Я нервувався, кричав, що точнісінько так усе й робив, а воно заплуталось і порвалось.
– Руки з сраки виросли, – не витримував дід і одвертався.
Через три дні я знову канючив у нього вудку.
Смуга невдач могла би так тривати ще добрий десяток років, якби одного разу не довелось мені порибалити в компанії. Троє старших хлопців зовсім не знали, що я каліч і дістроф, що в мене не руки, а стрекала. Вони посідали з вудками навколо мене. Місця для закиду було дуже небагато, бо кругом ріс очерет, а тому я з усіх сил старався не зачепитися за гілку або, не дай боже, за їхні вудки. Висолопивши язика, я довго примірявся, куди закинути і – о диво! – закинув як мається бути. Через якихось дві хвилини мій поплавець повело вбік. Я, геть забувши, що не вмію підсікати, смикнув вудку і відчув приємну вагу. Просто перед моїми очима на гачку висів чималенький карась. Не такий, як ловляться тепер – сіруваті, продовгуваті, а круглий, золотий. Тепер таких немає. Серце моє тьохнуло, руки дрібно затремтіли, і я вже хотів було заволати на весь куток "Карась!!! Здороветельний!!!", але опам'ятався, ухопив рибину в руки, зняв з гачка і насадив на нього нового черв'яка.
Ніхто з хлопців навіть не помітив, що я просто на їхніх очах з неука перетворився на рибалку.
З того часу багато років я вудки з рук не випускав.
Карасі найкраще ловилися в серпні, якраз у той час, коли копають картоплю. Якщо надвечір'я видавалося ясним і безвітряним, якщо дід не марудив мене на грядці до самої темноти, а відпускав завчасу, я бігом біг лаштуватися на риболовлю. У курнику я брав із гнізда свіже яйце (а краще два), обережно відділяв жовтки і швидко замішував на них тугеньке тісто. Робив заглибину в колобку, крапав туди кілька крапель пахучої домашньої олії і – завжди! – кілька крапель валер'янки. Фірмовий рецепт!
У коморі я набирав комбікорму й макухи, швиденько запарював і, схопивши вудку, майже підтюпцем біг до річки. Із тим тістом, із тією вудкою, з чорними після грядки ногами я, мабуть, мав досить маніакальний вигляд, тому що сусідські баби часто гукали мені з лавки:
– Серьога, а мене возьмеш на рибалку?!
– Ага. На приманку! – спрожогу відповідав я і якнайшвидше біг далі.
Заходив у воду по коліна (досі не люблю з берега), щедро кидав у воду жменями макуху, наживляв тісто на гачок і закидав. За кілька хвилин очерет починав ходити ходора – його хитали здоровенні карасі. Однією рукою тримаючи цигарку без фільтру, другою – вудку, здмухуючи дим, що заходив у вічі, я кожні три хвилини заходив у воду і виходив назад – з товстим ледачим карасем на гачку. Сутеніло, вітерець брижив воду. По той бік мукали корови і пастух Льонька кричав мені з берега:
– Де ж твоя риба, Сірьоо?!
– У річці, – завчено одказував я.
Похоплювався вже тоді, коли поплавка було ніяк не розгледіти в воді. Викручував холоші на шортах, зав'язував вузлом торбу зі старої наволочки, нашвидкуруч змотував вудку і чимчикував додому. Ноги майже не відчувалися, так задубли. Серце співало, а йому вторив камерний жаб'ячий хор. Перед очима не було ніякої стежки, а була синьо-зелена вода з поплавцем, який час од часу солодко потопав або стрімко відходив убік.
– Недаром макуху перевів. Ти диви, – дивувався дід, коли я висипав у миску добрих два десятки ситих карасів, які цомкали ротами і ліниво ворушились.
Я закурював незмінну цигарку і слухав, як падає ніч, як шкварчать на сковороді в літній кухні мої карасі, як баба перевертає їх, швиргаючи ложкою і важко крекчучи. Моя права рука ще здригалася, немов підсікала. І досі, бува, здригається. Навіть узимку. Навіть у місті.
*
Мати власний ятір – було моєю заповітною мрією років з десяти. Я часто доймав тією мрією і діда, і обох бабів, і навіть іноді матір, яка у відповідь пирхала й безсило сплескувала руками – де я тобі візьму?
Баба Ольга не раз, і не два обіцяла мені, що якщо я буду "уважительним мальчиком", а не "паразітвою", вона попросить у діда Федора з Заліска напосудити мені ятір. Я був дуже уважительним, по десять разів на день ходив рвати кролям проклятий колючий молочай, виводив і приводив козу, од якої молока не бачив, зате ноги були всі в синяках. Я збирав у пляшку жуків – як на оцінку, і ходив поливати кавуни, але все марно. Дід Федір ятера мені не робив.
Мене починала брати злість на несправедливість світу. І, не знаходячи іншої ради, я трусив чужі ятері. О, хвилююча небезпеко! О, вічна злодійська романтико!
Порядні рибалки в нашому селі трусили ятері раз на добу – рано-вранці. А мені ніщо не заважало навідатися до їхніх снастей удень або ввечері. Робити це треба обережно, бо якщо заґавишся, то, чого доброго, отримаєш веслом по спині. Річка наша вся в очеретах, і рибалки часто сторожували свої сіті, зачаївшись на човні десь під берегом.
Я ніколи не брав самих ятерів чи сіток. Я навіть і риби не брав, бо що б я сказав дома? Навпаки – помилувавшись чужим уловом, я ставив ятері назад, міцно вганяючи пакільці в муляку. Буде людям – буде й нам.
Звичайно, старі рибалки здогадувалися, чого на ранок їхні снасті не стоять у воді, а плавають на поверхні. Але застукати мене на гарячому не міг ніхто. Я був невловимий. Я знав кожну стружку, кожен прохід в очереті так добре, що цілком міг водити туди туристів.
Так тривало, аж поки в глухому кутку двору я не знайшов старого ятера. Він там лежав, іржавий, а крізь нього росла дереза й калачики. Я поторгав сітку – вона була ще досить міцна. Видравши ятір з бур'яну, я поволік його просто до прабаби.
Моя прабаба добре вміла плести риболовецькі сіті. Навчилася в голодовку. У неї й човник був. Ниток, щоправда, не було таких як належить. Замість них баба залатала ятір нитками, які називались "бізе" – жовтими й фіолетовими. Ятір став дуже веселий на вигляд. У місцях, де кільця порозсихалися, ми замотали їх проволокою. Прив'язали обабіч загострені ціпки. Нарешті закутали ятір у стару ряднину – "шоб який гад не позавидував" – і потаскали його на Чумаківщину, до води. Не знаю, як це виглядало збоку – дванадцятирічний хлопець і вісімдесятирічна зігнута баба ідуть до води... Але цей кадр і досі живе в мені так ясно, що я можу розрізнити кожну деталь – картате рядно, піщану дорогу, зелене кукурудзиння городів.
А потім кожного ранку, о шостій годині, швидко струшуючи з себе рештки сну, я біг трусити ятір. Навіть у дощ і вітер. Я біг ще затерплими од сну ногами по твердій стежці, наступав на камінці, але мені не боліло. У річці, навпроти надламаної горсточки очерету, стояв мій ятір. Він кожного ранку тримав між розсохлими ребрами, між вічками сітки все нову і нову таємницю. Моя душа раділа, скімлила і вила од передчуття, що ось зараз я роздягнуся, забреду в воду і настане та хвиля, у яку зупиняється час – я доторкнутися до ятера і відчую, що там, усередині, щось є. Є! І поки я підніматиму його з води, поки перед моїми очима рябітимуть жовті й фіалкові нитки, поки я ще не бачитиму, що ж там у ньому, я й триматиму в руках ще не розкриту таємницю. І заради неї можна вставати о шостій і бігти до води, ловлячи потилицею краєчки сонця. Бо раптом піймалася риба-сон?..
З того часу в мене було багато ятерів. Старих і нових. Виміняних, куплених, подарованих. Різних розмірів і конструкцій. Щасливих і нещасливих. Останній свій ятір я купив на базарі, вже будучи першокурсником, віддавши за нього всю стипендію. Привіз у село. Надвечір пішов і поставив, звично надломивши горсточку очерету навпроти.
Уранці пішов трусити. Але ятера там уже не було. Я шукав і навпроти надламаної очеретини, і ближче, і далі. Але не знайшов. Його, певно, вкрали ще ввечері якісь зальотні рибалки. Ті самі, що понаставляли в глодовому лісі столів із дубових колод і понакладали цеглин для багаття. Ті самі, що глушили нашу рибу динамітом і вбивали електровудками. Ті, що розсипали з берега карбід, од якого риба спливала черевом догори. Та власне ті самі, які через десять років перетворять нашу річку в болото – тупе, байдуже і глухе до таємниць.
Я брів до берега з досадою, але не більше. Точно – не більше. Вода лоскотала мені стегна, по литках черкалися мальки. Але моє тіло вже не слухалося води так, як тоді, коли я дитиною бігав трусити свій перший ятір. Моє тіло вже не давалося воді цілком, з головою. Воно вже шукало інших таємниць, інших, дорослих утіх. Може, саме в ту мить, коли я це збагнув, річка одвернулася од мене назавжди. Може, вона зітхнула й склепила свої повіки. Може, навіть ремезове гніздо зірвалося з гілки і впало в потемнілу воду.
Я не знаю. Я забув. Я не пам'ятаю. Але саме з тих пір я більше ніколи не ловив золотих карасів. Жодного разу.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію