ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2017.10.17 00:06
Усміхнулося сонце і прОзиром*
Огорнуло пейзажні дива.
Мов одлите із золота озеро,
Де смарагду - оздоба жива.

Ти засмійся в гіллі мені, іволго,
Звесели неповторну цю мить.
Хай багрянець із денця красивого

Ірина Вовк
2017.10.16 20:41
БІОГРАФІЯ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ. Додатки С.9 Геніальна українська артистка Марія Костянтинівна Заньковецька народилася в хуторі Заньки, Ніжинського повіту, на Чернігівщині, 22 липня 1860 року, в родині дрібного, збіднілого поміщика Адасовського. Стара б

Ірина Вовк
2017.10.16 20:36
З АВТОБІОГРАФІЇ АРТИСТКИ ДЕРЖАВНОГО НАРОДНОГО ТЕАТРУ МАРІЇ КОСТЯНТИНІВНИ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ С. 16 «Народилася я в 1860 році 22 липня в селі Заньки, Чернігівської губернії, Ніжинського повіту, в старій дворянській сім’ї поміщика Костянтина Адасовсько

Ґейко Марґо
2017.10.16 18:12
Намагаюсь відкрити храм пам’яті
Підбираю відмичку навколішках
Нахилившись на сходинках паперті
До засувки дверей його зовнішніх

В тому храмі цінні літописи
Хронофаги буття зберігають
Колись юні - вже тлінні образи

Ґейко Марґо
2017.10.16 18:09
Жінка – це половина всього
Чого половина? Чи може його?
Для нього вона є скоріш понад всім,
Бо пекло і рай носить в серці своїм.

Укупі коли, вони плоть є єдина
Кожен окремо - єства половина
Так вирішив Бог: «Сотворімо людину!»

Ґейко Марґо
2017.10.16 18:07
де плазма кадить небосхил
малює фрески крипти неба
царю світил, я прошу сил
не марити вночі про тебе

де диск солярний догорів
в заграві утворивши ербу
лунає спів, не чутно слів

Ґейко Марґо
2017.10.16 18:07
Я вітаю тебе, моя плоте, ница й презренна!
Я твоя господиня, а ти хтива служниця мені,
В тобі тісна обитель моя, приземлена,
Твоя доля - це мить лише, а бажання блудні.

Я схиляю главу, моя вічна панно блаженна!
У юдолі земній я служитиму справно то

Ґейко Марґо
2017.10.16 18:04
Невдалий хід буває робить доля
Фігура кожна в шахах має чин
Вона є королева в межах поля
Хоч не її маневр дає зачин

Ця ситуація цуг-цвангом зветься
Коли залежна від інакших величин
Таких як сила, воля, розум, серце

Ґейко Марґо
2017.10.16 17:58
і кожен з моїх задумів
складається із атомів
ядром у них закладено фантом

гомункулус то звабливо
наділений принадами
ідея що потрапила в симптом

Ґейко Марґо
2017.10.16 17:57
я намалюю ніжними мазками
сюжет на гладі полотна води
переповім наочними казками
той сон, де фігуруєш ти один

де огортаю я тебе сатином
свого волосся, ніжністю долонь
та імпульси іскряться серпантином

Ґейко Марґо
2017.10.16 17:56
а ти б хотів, щоб я тебе торкалась
як в той короткий нескінченний день
коли вже сутеніло і смеркалось
в м'якому світлі сонця наш едем
дійшов кінця і ми були свідомі
що невідомо скільки сплине днів
допоки знов події над-вагомі
мене з Полтави прине

Олександр Сушко
2017.10.16 17:27
Нема про що писати. Цуцик здох.
Злостивець кряче "Вичерпались теми".
Але мене почув, урешті, Бог,
Наснажив на романа у поемі.

За музою далеко не ходив -
За стінкою варнякають сусіди.
В "закоханих" розчахнуті роти,

Маркіяна Рай
2017.10.16 17:16
Ти хворієш, поете! Глупо
Зануряти перо в отруту!
Точно муза цілує скупо -
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі,
Щось являє тобі пророче,

Маркіяна Рай
2017.10.16 17:08
Тепло-карим, у горіхову ніч,
коли вітри колисанки свистіли,
і медово пролитим затишком небо вдягаючи не спішили зорі до ранків,
коли бранкою тиші гулкої добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
й серед викорчуваних днів їх впізнава

Іван Потьомкін
2017.10.16 16:42
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Олександр Сушко
2017.10.16 15:57
Прокинувся. Квітник. Пахтить садок.
Муркоче солодяточко на вушко.
Сідай, кохана, хутко у візок,
В амурних справах я удатний служка.

Спускаємося радісно з гори,
Возносимося у захмарні висі.
Усе, що є, любов моя, бери!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16

Олександр Артамонов
2015.02.08

Діана Радь
2014.12.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Кримська (1964) / Публіцистика / Локальна війна державного масштабу

 Осколок нестерпного болю
Він загинув від підступного осколка. Беззвучний розрив снаряда у повітрі, кілька секунд і:
- Хлопці, мене, здається, ранило…
Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?
А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.
Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу. «Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».

Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.
Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.
А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.
В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».
Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.
Більше жінка Василя не чула.
Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.
Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.
6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.
Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.
Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.
- Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!
А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.
Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.




Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-03-16 17:44:08
Переглядів сторінки твору 627
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.876 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.728 / 5.43)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Війна
Автор востаннє на сайті 2016.11.23 10:00
Автор у цю хвилину відсутній