ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2017.12.18 13:01
У леплезорії – всі у безпеці.
Всі одинакові і не кусають.
І одноногому легко живеться –
ловко на чобота мешти міняють.

Гілля й гілля викорінює вітер.
Дрова самотньо збираєш у лісі.
Біля криниці ні впасти, ні сісти.

Світлана Майя Залізняк
2017.12.18 12:44
Обставини життя повільно роблять асом.
Протиснешся крізь дерен, кар'єрний турнікет...
А там віншує Гена напівтверезий Васю -
Запевнює: "...достойник, обстріляний поет".

У борошні жіноцтво, пече ньюпалянички.
Зупинишся - бо вітер, обіцяна гроза.

Лесь Українець
2017.12.18 11:47
Ой не хоче, любі друзі,
Душа моя много,
Для самого - хліба кусень
І більше нічого.

Для матусі - здоров'я
А решта прибуде;
Я вмію боротися

Ігор Шоха
2017.12.18 11:24
Наша пам'ять війну і горе
не вміщає у голові.
Негативу емоцій – море,
позитиву… А їх – аж дві:
у сусіди корова хвора
подихає і
...селяві.

Ірина Вовк
2017.12.18 10:38
Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомостами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родинон

Софія Кримовська
2017.12.18 10:14
Ти був моїм до кінчиків думок,
ти був моїм так довго, аж до серпня.
Спекотний час медовим був, аж терпнув.
Минулося... Лиш пам'яті пилок

розноситься чи протягом, чи вітром...
Ти був моїм. Як з цього літа вийти?

Олександр Сушко
2017.12.17 17:37
Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,

Олександр Сушко
2017.12.17 16:46
Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,

Світлана Майя Залізняк
2017.12.17 16:27
Пасіонарій - завжди в небезпеці.
Крутяться шавки, хапають за п'яти.
Ловко живеться повсюд солопеці.
Нащо звичайне-осідле міняти?

Тхняве нахабство гілки вкорінило,
Гідність розтопчуть - збираєш самотньо.
Де ті криниці: поповнити сили?

Іван Потьомкін
2017.12.17 10:56
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша горд

Володимир Бойко
2017.12.17 01:04
Відчуття печалі і свободи,
Стогін муз на кладовищі мрій
І тяжке тавро прокляття роду –
Все змішав життєвий буревій.

Запливають кров'ю небокраї,
Всі шляхи ведуть на манівці.
В грішнім світі спокою немає –

Серго Сокольник
2017.12.16 23:41
Ми збираєм друзки від карафи кохання,
Що її аж по вінця собі налили.
Наостан залюбки налили "по останній"
І розбили минуле. Були?.. Не були?..

Пам"ятаєш, шалено сприймали отрути
Виноградовий хміль... Він, солодкий, мов ти,
Так серця лоскотав...

Олександр Сушко
2017.12.16 21:00
Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,

Сергій Гупало
2017.12.16 17:24
Радію римам і тобі
На тихій вулиці.
Слова минулої журби
До мене туляться.

Як не було, а ти – така
Реальна. Світу цім
Доречний сенс, що, мов ріка,

Ніна Виноградська
2017.12.16 15:56
Синочку наш, захиснику, солдате,
Не покидай так рано білий світ.
За тебе я молюся, рідна мати,
Щоб вижив і продовжив роду цвіт.

Ти плоть моя, оця душа єдина
Летить тобі у поміч, ніби птах.
Тобі в підтримку ціла Україна -

Ніна Виноградська
2017.12.16 15:53
Іще сніги не впали на охололу землю,
Дощами потихеньку скрізь осінь полива.
Це передзим’я в світі, тому не відокремлю
Твої гарячі руки і льодяні слова.

Неначе не змінилось ніщо у нашій долі –
Робота, ліс і друзі, гітара на стіні.
Відчутне передзим
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16

Олександр Артамонов
2015.02.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Кримська (1964) / Публіцистика / Мої інтерв'ю

 Віктор Михайленко: «Я поет-початківець. Так і напишіть: поету виповнилося чотири роки»
Образ твору Вірші Віктора Михайленка, педагога-організатора школи-ліцею №1 (місто Малин, Житомирська область), ніде не публікувалися. Але його поезія вже не раз у його ж виконанні звучала зі сцени: він захоплював і підкоряв зал – що глибиною і силою думки, що виконавською майстерністю, що незаперечною харизмою.
У Віктора Михайленка всі поезії зібрані у рукописному зошиті – виданням книжки він не переймається взагалі, а на першому місці у чоловіка не поезія, а систематичні постановки шкільних заходів, концертів і вечорів. Принаймні, так у нього розставлені акценти. Однак навіть кожен сценарій – це оригінальний поетичний твір, а не примітивний римований монтаж. Ба навіть у роботі організатора він прагне уникати самоповторів, плагіатів, примітиву.
«СП» раніше писала про Віктора Михайленка як яскравого представника культури Малинщини, як талановитого режисера, адже всією своєю діяльністю – і в сфері культури, і в сфері освіти – він виправдав отриманий колись диплом режисера масових театралізованих видовищ.
Усе, що він робить, робить натхненно і з любов’ю. Колись я сказала Михайленку: «Ви могли б бути режисером у столичному театрі і прославитися на всю Україну!». А він відповів, що у звичайній школі займатися режисурою не менш цікаво і відповідально, не менш захопливо й перспективно, і додав: «Усі мріють, але не можуть бути відомими столичними режисерами. А от мало хто мріє бути на моєму місці, а працювати при цьому з віддачею, як у столичному театрі». Отож своє творче кредо в режисурі й освіті Віктор Михайленко визначив. Сьогодні, з нагоди міжнародного свята поезії, запитаємо у нього про поетичне кредо.
- Вікторе, коли ви читаєте вірші зі сцени, видно, що продумано кожний інтонаційний штрих, кожна пауза й наголос. Виходить так собі міні постановка, відразу видно вашу режисуру. Ви так само і пишете – постановочно, по-режисерському?
- Ні. Здивую, але ні. Я йду за думкою, розвиваю її, хочу викласти образно, але максимально доступно. Водночас намагаюся вірш зробити мелодійним. Тобто, щоб і звучало гарно і щоб думка не була туманною.
- Однак таки саме кінцевий результат – виконання вірша вголос на люди – й стає основним творчим принципом Михайленка-поета.
- Не називав би себе поетом. Який я поет? Оце лише чотири роки пишу.
- Як так?
- Микола Скуратівський (малинський літератор) у 2011 році запропонував поїхати на фестиваль до Коростеня. Вже багато років відбувається він у сусідів під назвою «Просто на Покрову». Я спробував саме для участі у конкурсі в Коростені написати кілька поезій. Поїхав таки з малинськими літстудійцями…
- І переміг. І в дебюті, і потім ще два роки - поспіль перші місця. То поет чи не поет? Ви ж і до того писали вірші, і писали давно.
- Писав тому, що робота моя пов’язана з творчістю. Легше написати самому, ніж перелопатити гори літератури. Кожен сценарій свята має бути оригінальним і небанальним. Отож і віршував.
- А коли ж прийшли найперші рими?
- Ой давно! Ще у школі.
- А що стало поштовхом до віршування?
- Та хто це знає достеменно? Однак батько точно на мене вплинув своїм даром імпровізувати. Він римував на ходу дотепи й дошкульні строфи. Ось, наприклад: «Хто більше гавка, тому більша ставка!». Його віршування було критичним, сатиричним.
- Ви ж пішли своїм шляхом. Які сходинки до поезії були найпам’ятнішими?
- Пам’ятаю, писав і в армії. Хоча і російською. Написав цілу поему! (Сміється). А історія написання була така. Командир розповів, як один солдат під час війни втратив пам'ять у наслідок контузії. Ніщо не допомагало йому згадати себе й своє життя. Минуло багато часу, і раптом хлопець усе згадав, побачивши кущ троянд. Пригадав, як для коханої крав троянди з куща на клумбі… Так мене вразила ця історія – сів і написав під час нічного чергування. Але ту поему, крім мене та мого напарника-радиста Льоні, ніхто не читав. Згодом, показав її інститутському викладачеві, похвалила й вказала, над чим ще попрацювати. Таких опусів потім було безліч, але поетом себе ніколи не вважав.
- Чому ж зараз крім віршів для роботи з’явилися вірші для душі?
- От тоді після конкурсу в Коростені якось увійшов у азарт і перебуваю у ньому й досі! (Знову сміється).
- Оці обов’язкові щоденні римування сценаріїв не виснажують?
- Чом ні, виснажують.
- А як же рятуєтеся від штампів, від голоду образів, рим?
- Мабуть, рятує те, що і в написанні віршів для шкільних чи міських заходів, у систематичному «творінні» нескінченних посвят на ювілеї, восьмі березня, «капусники» уникаю штампів, повторів, формальності. Просто не можу писати абияк! Однак ці віршування – не поезія. У поезії я поет-початківець, повторюю. Мені як поету чотири роки, так і напишіть.
- Людина, яка пише вірші, не може не бути закохана в поезію. Коли ви зрозуміли й полюбили поезію?
- З дитинства. Знайомство з поезією відбулося через Маяковського, якого дуже любив мій батько. У другому класі я із захопленням прочитав «Стихи о советском паспорте».
- Оригінальний старт у світ поезії…
- Та я просто був здивований і приголомшений! Пізніше читав й інших поетів. От, скажімо, до Пушкіна – байдужий. А Шевченком – упивався. Він був і лишається для мене загадкою, при всій ніби простоті стилю. Спочатку взагалі було непросто зрозуміти Кобзаря. Наша вчителька літератури, Ольга Петрівна, читала Шевченка, як і всі жінки, по-жіночому, із жалісливими й тужними інтонаціями. Мені ж заважала сприймати думку Шевченка ця підсвідомо вловлена невідповідність. Ті рядки писав же обурений і злий на катів народу чоловік! І жінки тут ні в чому не винні… Однак я, впертий і прямий, сказав про свої сумніви вчительці і запропонував виконання Шевченка по-чоловічому. І як врізав – з усім Шевченковим гнівом і натиском!.. Ольга Петрівна лиш здивовано слухала… А потім зрозуміти Шевченка більше допомогли його щоденники. Тоді я відчув по-справжньому, як маю його читати. До нього можна повертатися ще і ще. Він – невичерпний.
- Як щодо інших поетів?
- Так склалося, що поезія для мене була насамперед концертним номером. Я любив вірші і ті, що любив, читав зі сцени. Здебільшого, то були гуморески. Але яких авторів! Степана Олійника, Глазового! Знаю, що мої виступи любили. Я й ролі здебільшого грав гумористичні. Коли вступив до інституту, то читання зі сцени стало просто стилем життя. І там навчився багато чому новому, зрозумівши, що оті правила і стереотипи таки потрібні як базові. Їм треба навчитися і знати, лише тоді можна оцінити творчу індивідуальність, вихід за ці рамки. Був у мене однокурсник, який читав вірші неповторно, але якраз усупереч усім правилам. Однак його манера надавала творові особливого значення й шарму.
- А кого в поезії вважаєте особливими?
- Ахматову, наприклад. Вона мене ще в школі дивувала…
- У школі? Коли її не вивчали у школі?!
- Отож. Читав її тихцем і намагався розібратися. В її надзвичайних віршах не лише поезія, а й історія живе. Там я бачив одну картину, а на уроках історії Недоруба нам розповідав інше. Або Ахматова пише щось не, або шкільна історія… Аналізував і, звичайно, більше вірив Ахматовій.
- А зараз чия поезія так само притягує?
- Сотні разів перечитую вірші Ліни Костенко і розумію, що вона – невичерпна. Так, є чудові й сильні поети. Павличка люблю, Борис Олійник надзвичайно сильний. Але Ліна Костенко – це титул української поезії. Щоб так просто писати і так проникливо!
- Знаю, що не лише поетичний жанр приваблює вас як читача.
- Читання – то взагалі найбільша розкіш для людини. Я читав завжди і все, всі жанри. І родина вся читала. Батько у вільний час – з книжкою, мама, тільки прийде з роботи, попорає – за книжку. Бувало, треба знову порати, ледь від книжки відривалася. Так було у неї з «Анною Кареніною» Прочитала і сказала, що такої гарної книжки більше просто не існує. А пізніше я запропонував їй прочитати «Поющие в терновнике». То цей роман приголомшив взагалі і став номером один в її рейтингу. Так і батько. Упивався читанням. А найбільше мріяв прочитати «Они сражались за Родину». На фронті в газетах траплялися йому фрагменти твору, а повністю він був виданий набагато пізніше. Шукав я скрізь, щоб йому дістати. Так і помер батько з цією мрією, а роман потім відразу і вийшов окремою книжкою… (Замовк, продовжив після паузи). Я ж читав усе підряд. І пригоди, і фантастику, і класиків. І все мене захоплювало! Пам’ятаю, як тільки вільний урок, однокласники просять переказати свіжу книжку. А мені тільки цього й треба, любив розповідати. Потім хлопці й самі бралися читати й саму переказану мною книжку.
- Уже тоді ви були майстром читання зі сцени!
- Згадав раптом, що найбільше задоволення від читання зі сцени отримав, виконуючи «Переслів’я» Руданського. Без сміху його не можна було ні читати, ні слухати. І то був великий подвиг читця: витримати й самому ні разу не зареготати, не посміхнутися, коли від почутого весь зал регоче! А як його вчив напам’ять! То ж величезний твір для дитини, але так хотілося – і вивчив.
- Що ви думаєте про українську поезію?
- Вона багатюща. І не вивчена! Я й сам її добре не знаю, читаю й читаю постійно.
- Але найбільше – Ліну Костенко…
- Такі люди з’являються раз у століття. Як Шевченко. Однак варто пам’ятати, що й інші поети мені небайдужі. А в літературі і в серцях людей лишається той поет, який зачіпає вічні теми, а кажучи інакше – соціальні, проблемні, гострі, болючі. Тоді він будить душу…

Для «Соборної площі» з Віктором Михайленком розмовляла Ірина Кримська

ПОЕЗІЇ ВІКТОРА МИХАЙЛЕНКА

«Вставай! Вста-а—вай!» - хитнуло Україну.
І краплі крові окропили брук…
Заголосили матері чаїно,
Заламуючи в горі крила рук.

«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - здригнулось піднебесся
І гнівом розлилось за небокрай.
З могил благають і Шевченко, й Леся:
«Вставай, Країно скривджена, вставай!».

«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!». І стало їх без ліку.
«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - рвонуло догори!
Стоять за барикадами шуліки,
На барикадах мають прапори.

Незрушні барикади, мов Говерли.
Промерзлий сніг багряний, як зоря.
До зір злітає грізне «Ще не вмерла!..»,
І шини жаром харкають – горять.

О Дух Свободи! О святий Майдане!
Ти не забудь ніколи й не прости!
Твої прошиті кулям каштани
Цвістимуть як скривавлені бинти.

За тих, хто впав і більше вже не встане,
Бо за свободу з гідністю повстав,
Ти на каштанах, праведний Майдане,
Весною квіти-свічечки постав.

***
Яке нещастя жить на перехресті,
Де прагнуть затоптати твій город
Пройдисвіти без совісті і честі
І орди ненажерливих заброд.

Нещастя, що земля твоя багата,
Що чорнозем півметра в глибину…
За них не раз і битий, і розп’ятий,
І пережив навалу не одну.

А всі ж клянуться, що бажають миру,
Що навіть предки спільні – не чужі…
Та спи – й тримай під ковдрою сокиру,
Бо ця рідня вигострює ножі.

І всі твої і терени, і збіжжя,
І навіть воля очі їм пече…
Як прокляті – живем на роздоріжжі.
Як припнуті – нікуди не втечем.

***
Мати згорьована марно чекає:
Раптом проснеться – й цього не було.
В небо злетіла прострелена зграя,
Чорний лишаючи дим під крилом.

Голову крепом покрила дружина,
В доньки сльоза закипіла в очах,
Кров, як розчавлені грона калини,
Плавить асфальт, щоб вовік не прочах.

Що із того, що напишуться вірші,
Площі назвуться ім’ям дорогим?
Маму, дружину і доньку не втішить
Навіть стотисячноспівний гімн.

Шкіру поспішно міняє гадюччя:
Можна у владу пролазити знов.
Шини дотліли, і димом смердючим
Тхнуть і надія, і віра, й любов.

***
Басує пам'ять так, що не укоськаю…
От знов занесла в ті часи, коли
Ще дід Микита з бабою Ходоською
Навпроти – через вулицю жили.
Була їх хата мальвами заклечана,
З соломи дах і вікна голубі…
До сотні літ вона гніздо лелечине,
Немов корону, несла на собі.
І лищ зима збігала до проталин,
Ще туманіла сиво далина,
Вже з вирію лелеки повертались –
Спочатку Він, а згодом і Вона.
Так з року в рік небесними дорогами
То із села, то знову до села…
Коли понесли діда за корогвами,
Не дуже довго й баба прожила.
Зостався син (а він був нежонатим),
Дочка з дітьми з’являлась на канікули…
Як брат помер – осиротіла хата,
Бо вже сестра ні разу й не приїхала.
Травою заросли і двір, і вулиця,
На місці мальв – під стріху бур’яни.
Лелеки відлетіли… й не вернулися –
Мабуть, на пустках не живуть вони.

***
Сосни, глиця, барвінок хрещатий…
Вам, ровесники, пухом земля.
Як багато, з ким пас я лошата,
Вже пастушать в небесних полях.

Ми тут – гості, вони – уже вдома.
На віки… На завжди взагалі.
У мене тут вже більше знайомих,
Ніж знайомих лишилось в селі.

Незворотня життя бистротічність,
Не вернеш, кого там полишив.
Все частішають думки про вічність,
Хоч здається, що ще і не жив.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-03-23 13:56:55
Переглядів сторінки твору 1145
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.876 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.728 / 5.43)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.783
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Культурологічна тематика
Автор востаннє на сайті 2016.11.23 10:00
Автор у цю хвилину відсутній