ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.06.25 12:06
Од цього свята – і до нових свят
Біжу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,

Ігор Федів
2019.06.25 10:45
Ми так і не навчилися прощати
Тих, хто ховається за ницими словами,
Бажає бісу душу продавати,
Аби усі перетворилися рабами.
Себе ми не почали продавати
І не тому, що ціну дуже набивали,
А очі було важко заховати
І примиритися, як долю поламали.

Світлана Майя Залізняк
2019.06.25 09:58
Лікував від гарного смаку.
Тьменна ресторацій при дорозі.
Рукколи насипав на лукум...
Прилітав на паті Осборн Оззі.

Три відьмички різали перкаль,
від серветок тхнуло темним пивом.
Годував блеф-кухар серед паль,

Ігор Деркач
2019.06.25 09:44
Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,

Володимир Бойко
2019.06.25 09:32
Талдичив, як мантри, затято і всує
Свої уповання на краще.
Був певен, що ліпшої долі вартує,
Та доля вважала інакше.

Домінік Арфіст
2019.06.25 09:27
я тебе вимріяв… я тебе виміряв довгими верстами…
синіми веснами я тебе виміняв в осеней жадібних…
я тебе виманив ночі скрижалями…
виморив ворога… вимарив снами я…
вимістив тугу словами незнаними…
висміяв мудрого… висмикнув мертвого…
вистелив капи

Тетяна Левицька
2019.06.25 06:55
В'яли  лІта рясні спориші,
у потилицю дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись

Віктор Кучерук
2019.06.25 06:41
Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…

Козак Дума
2019.06.25 06:41
Щиглик жив веселий в світі,
та попав в підступні сіті
якось днем похмурим влітку –
тож змінив свій гай на клітку.

В ній зернята і водичка,
навіть свіжа є травичка,
тільки замкнені дверцята

Олександр Сушко
2019.06.25 05:44
І гримнув туш над генієм таки!
Сичать колеги, наче змії в кублах.
Натхенням уверлібрюю думки,
В кущі силабо-тоніка чкурнула.

Крилаті руни ллються з-під пера
Про сенс життя, буденщину, кохання.
О, славо! Ти - п'янкий медок-айран,

Надія Тарасюк
2019.06.24 23:45
У Княжому місті ліхтар ліхтарю
Солодить купелю фонтана.
Розгойдує літо вечірню зорю, —
Палац припасує на вбрання.

У Княжому місті моргає, як цвіт,
Колесам кармінна бруківка,
Коли під’їжджає віночок століть

Світлана Майя Залізняк
2019.06.24 23:44
У Жори відсутні дзеркальні нейрони,
бракує емпатії... Кілька емоцій:
від їжі вдоволення, злість, оборона.
Є аспідна латка на лівому оці.

Пірат-акробат, прибиральник у тирі.
"Тіп-топ"... Не зуміє художником бути.
Малюйте такого на якорі, гирі.

Олександр Сушко
2019.06.24 20:20
Я - вогнептах, дитина сонця,
Люблю цей світ, не вередун.
Та заздрий люд на кожнім кроці
Кричить озлоблено "Ату!".

Блукаю лезами Оккама,
Ступаючи в сліди старі.
А в спину посмішка лукава

Віктор Кучерук
2019.06.24 17:10
Захотілось неквапливо
Та, маскуючись найтихше,
Смакувати довго пиво
І писати дивні вірші.
Захотілося погнатись
До отого п’єдесталу
На якім подібних натиск
Тільки кращі зупиняли.

Світлана Майя Залізняк
2019.06.24 15:36
Від хмари до хмари - драбинки хитляві.
Залізла малеча на яблуньку, явір.
До зірки не так і далеко... та сонце
розбризкало чай... і пряде з волоконця...

Індигова кішка вмиває кошатко.
Кладе забувайло стонадцяту латку.
Слимак виноградний упав на тар

Володимир Бойко
2019.06.24 11:36
Весна прийшла у наші села,
Корова гріється весела
І бик на вигоні гуля,
Спіймати хоче журавля.

Сидить ворона на сільмазі,
Неначе беркут на Кавказі,
Лежать пацята біля клубу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вадим Василенко / Критика | Аналітика

 Трагедія українського емігранта у збірці "Одчайдушні" Олекси Гай-Головка
«Заки море перелечу, крилоньки зітру…»
Богдан Лепкий,
«Журавлі» (1910 р., Краків)

Олекса Гай-Головко (псевдоніми Петро Жарина, Олесь Сурмач) (1910 – 2006) належить до найтрагічнішого покоління українців. Шістдесят років зі своїх дев’яноста шести письменник звікував на чужині.
Досвід людини, що опинилася в «межовій ситуації», перед загрозою смерті й репатріації, яка здавалася гіршою за смерть, у творчості Олекси Гай-Головка відобразився у прозі про життя «викинутих українців», зокрема у збірці оповідань «Одчайдушні» (Вінніпег, 1959), яка ідейно й тематично споріднена з документальною повістю «Поєдинок із дияволом» (Вінніпег, 1950), що передувала їй, та написаною згодом автобіографічною дилогією «Смертельною дорогою» (Вінніпег, 1979, 1983). Принагідно зазначимо, що перші прозові твори Олекси Гай-Головка, які друкувалися в журналі «Червоний шлях» (Харків), незабаром склали основу збірок малої прози «Світання» (Київ, 1936) та «Десять новел» (Київ, 1937). А заохотив його до літературної творчості вчитель української мови зі села Вікнини, що на Вінниччині, байкар Микита Годованець, запросивши до участі в літературному гуртку. Загалом за свою понад сімдесятип’ятирічну письменницьку діяльність Олекса Гай-Головко опублікував два томи поетичних творів (про запланований вихід третього, на жаль, нічого не невідомо), чотири поеми, вісім романів і повістей, два томи літературно-критичних нарисів про українських письменників у Канаді. У його художній спадщині вирізняються твори про національно-визвольні змагання українців («Скоропадський» (Тернопіль, 1999)), колективізацію та голодомор («Їм дзвони не дзвонили» (Вінніпег, 1987)), німецьку й радянську окупації («Поєдинок із дияволом» (Вінніпег, 1950), «Смертельною дорогою» (Вінніпег, 1979, 1983) тощо).
Світоглядна позиція автора «Одчайдушних» якоюсь мірою резонансна з категорією «поетики учасника», означеною літературознавцем-емігрантом Володимиром Державиним у працях, присвячених поетиці й стилю української еміграційної літератури . «Поетика учасника», за визначенням ученого, характеризується спрямованістю художнього мислення автора на створенні відчуття граничної достовірності шляхом максимального наближення наративу до персонажа або оповідача, не тотожного авторові, тобто точка зору героя присутня у всіх конструктивних елементах твору.
На розкриття чільного авторського задуму спрацьовують також епіграфи, почерпнуті з творів українських (Юрій Клен, Валеріян Підмогильний, Максим Рильський, Михайло Ситник, Володимир Сосюра, Олена Теліга, Павло Тичина, Тарас Шевченко, Юрій Яновський) та зарубіжних (Генріх Ібсен, Джек Лондон, Стефан Цвайг) письменників.
Із нечисленних біографічних розвідок про Олексу Гай-Головка відомо, що еміграційна критика й читачі сприйняли вихід «Одчайдушних» «переважно холодно, а в значній мірі неприхильно або й вороже». Критик із діаспори Юрій Мулик-Луцик пояснює це тим, «що в цих оповіданнях є три види персонажів: тих, що їхня одчайдушність стимулюється національно-моральними стосунками; тих, що стають одчайдушними тільки тоді, коли вони захищають свою регіонально-групову ідеологію та свої вузькі партійні інтереси; і тих, що духовно совєтизувалися» . Насправді ж, подібне твердження наївне: за художньою вартістю «Одчайдушні» Олекси Гай-Головка не належать до кращих зразків еміграційної прози, ба навіть, деякі з них просто-таки відштовхують читача надмірною публіцистичністю, художньою невправністю автора, його нездатністю проникнути в психологію персонажа – Олекса Гай-Головко-документаліст, звичайно, значно проникливіший. Натомість його новели й оповідання, попри художню недовершеність і надмірну тенденційність (яка, врешті-решт, самоочевидна), привертають увагу своїм автобіографізмом, документальною вірогідністю у відтворенні подій. Можемо стверджувати, що за художньою природою та змістовим наповненням «Одчайдушні» будуть цікавішими історикові літератури, ніж літературному критикові. Усе ж, деякі часописи відгукнулися на появу збірки рецензіями, як от: «Віра і Культура» (листопад 1959), «Канадський Ранок» (липень 1959), «Канадський Фермер» (24 серпня 1959; 21 вересня 1959), «Молода Україна» (червень 1960) та ін.
Зауважимо, що в прозі української еміграції повоєнної доби образ емігранта є, власне, останнім репрезентантом «органічної людини» (Євген Маланюк), «людини чину» (Дмитро Донцов) або «шевченківської людини» (Микола Шлемкевич). Ідеться про поширений образ, який з’явився ще в часи перших міграцій українців до Нового Світу (в новелі «Камінний хрест» (1899) Василя Стефаника, оповіданнях «Ось куди ми пійдемо, небого!», «Бузьки», «Іван Бразілієць» (1903) Тимофія Бордуляка, повісті «Бразильський гаразд» (1896) Андрія Чайковського та ін.). Зокрема, про особливий тип емігранта, колишнього воїна, інтелігента, учасника національного руху Опору, який виразно окреслився в еміграційній прозі лише після Другої світової війни (саме тоді, на думку Григорія Грабовича, системно утвердилася й українська еміграційна література в повному значенні цього слова ), спершу в таборах Ді-Пі, а згодом у творчості письменників-емігрантів у Західній Європі та Північній Америці («Еней та життя інших» (1947) Юрія Косача, «П’ять по дванадцятій» (1954), «На твердій землі» (1967) Уласа Самчука, «Чудасій» (1956) Ольги Мак, «Серед хмаросягів» (1962) Докії Гуменної, «Будинок 1313» (1964), «У пошуках щастя» (1970) Зосима Дончука, «Саксонська зима» (1969) Олександра Ізарського, «Спокутник і ключі землі» (1988) Василя Барки та ін.).
Трагізм українського емігранта, що опинився в неспокійному повоєнному світі, Олекса Гай-Головко розкриває передусім як блукання лабіринтом. Мотив лабіринту, який, суголосно з провідними ідеями екзистенціалізму, з’являється в «Одчайдушних» у різних варіаціях (темний підвал, в’язниця, камера тортур, радянські й німецькі концтабори, табори Ді-Пі тощо), перетворюється в наскрізну метафору, що пронизує всі оповідання. Результатом відчуження українського емігранта в замкнутому колі, де «широколиці вандали з кривавими зірками на кашкетах полювали по втоптаних західноєвропейських просторах за знедоленими на волі без волі» , стає фізичне («Сповідь Золотої Троянди») чи моральне («Різдвяна містерія») каліцтво, нагла смерть («В гостях у мертвих») або втеча від неї («Утеча»). Українській людині досить складно, якщо не неможливо, вирватися з тенет усеохоплюючої комуністичної окупації, а коли окрема особистість робить спробу вибратися з лабіринту, вона одразу ж опиняється в іншому. Емігранти Денис Малюта й Золота Троянда («Сповідь Золотої Троянди») навіть після втечі не знаходять довгоочікуваного спокою, потрапляючи з одного кола «екзистенційного пекла» (Дмитро Донцов) до іншого – з радянського концтабору в Україні до радянського концтабору в Східній Німеччині.
Лабіринт, який проходять герої, повсякчас проявляє риси двовимірності: Золота Троянда рятується від смерті під руїнами рідного дому, щоб потрапити до рук енкаведистів у будинку німецької пані; незнайомець, який приносить Денисові листа від Золотої Троянди в Лондоні, виявляється співробітником радянського консульства тощо. Отже, обидва виміри взаємодіють, перетинаються, доповнюючи один одного, постають як викликана незручністю та несталістю існування ситуація загубленості, що по-різному скеровує долі героїв. Денис обирає втечу за кордон, до Англії, а Золота Троянда скоряється перед обставинами, розуміючи, що «коло замкнене», тож утеча не має сенсу, бо знаменує собою лише перехід від одного «кола пекла» до іншого. Страх перед невідомістю, невизначеністю існування змушує її відмовитися від утечі й капітулювати перед всепоглинаючою облавою на українських емігрантів, радянським «полюванням на відьом», аби стати спершу ув’язненою в концтаборі, а згодом польовою дружиною енкаведиста і його вбивцею. Як сама зізнається, «…своїм мізерним учинком спробувала врятувати собі нужденне життя… вирішила добровільно піти в пекло, щоб пізніше не потягнули мене на ланцюзі… стала боягузливим кріликом і зо страху потяглася в гадючу пащу» . Намагання Дениса Малюти вирватися з «екзистенційного пекла», щоб «із звірячою рішучістю продертися крізь американські загорожі у вільний світ», закінчується емігрантським нидінням у «мертвому домі» на околиці Лондона, животінням спогадами, які, врешті-решт, призводять до внутрішньої порожнечі й самовигорання. Єдиним світлим образом у його житті стає примарна тінь коханої дівчини, яка з’явилася йому в одному з видінь: «Вона більшала, яснішала й, дійшовши до свого зросту, просунулася крізь нього, освітивши його сліпучим блиском» . Психічний стрес Золотої Троянди (розлука з Денисом) поглиблюється зґвалтуванням під час допиту, яке спричиняє своєрідний «екзистенційний вакуум». Потреба «заповнити» його виявляється спершу в прагненні помститися своєму кривднику, майору Уланову, а згодом у несподіваному «переході» у статус його «польової дружини». Переродження героїні на внутрішньому (бажання втекти від самої себе) та зовнішньому (щоб не вбили українські емігранти, вона ходить лише з охороною, залишає табір у супроводі Уланова) рівнях є відображенням спрофанованого радянськими реаліями життєвого простору, побудованого за законами «замкнутого кола»: після убивства садиста Уланова Золота Троянда стає коханкою його заступника Медвєдєва. Комуністичний «рай», до якого потрапляє дівчина, має чіткі обриси концентраційного табору зі замкнутим обрієм і ґратами на вікнах...
Під тиском спогадів про минуле (ще одна екзистенційна риса збірки), що невпинно переслідує її та Дениса, душа Золотої Троянди «замість ніжности й доброчинности наповнилась їдкою отрутою і прагнула відплати за муки – муками, за смерть – смертю» . Минуле як дамоклів меч нависло над нею, викликаючи бажання помсти, що згодом переростає у справжню вендету, здійснену вже на території СРСР (убивство чотирьох радянських чиновників). У пошуках зброї, серед награбованого радянськими солдатами майна, вона знаходить браунінг із набоями й убиває майора: «З хвилинку я реготала над ним у півпритомному захопленні, дивлячись на його передсмертні муки. Мені, мов у сні, ввижалося, що я почала добивати його своїми закаблуками…» . Індивідуальна помста позбавлена сенсу й неспроможна реанімувати моральної травми, тож, удовольнившись убивством Уланова, вона вирішує покінчити зі собою. Однак прагнення до масштабної відплати витісняє думки про суїцид – примара минулого з’являється знову й диктує Золотій Троянді нову програму дій: «У моєму бравнінґові було ще п’ять куль. Чотири я могла випустити в інші голови, а п’яту залишити собі…» . За втрачену молодість, наругу ворогів Золота Троянда обирає тернисту дорогу месниці та проходить нею до фатального кінця…
Минуле повсюдно супроводжує українських емігрантів, скеровуючи долі окремих людей, родин або цілих груп. Бойовий досвід козака Української Армії («Лист без початку»), який воював із червоними й білими росіянами, програмує долю його доньки Люби – тавро «ворога народу» стає перешкодою для вступу дівчини в медичний інститут. Закоріненість у минуле, зокрема, в почуття до моряка Валеріяна Крутогорського, керує вчинками Люби, яка в пошуках вивезеного німцями коханого, суголосно з «пошуком щастя», вливається у ряди українських остарбайтерів, аби жити хоча б надією на зустріч. Минуле як «поклик предків» («Я йду шляхом своїх предків», – повсякчас говорить Валеріян) спонукає героїв побратися «по-справжньому» в заміській церкві. Минуле всієї нації впливає на долю українських моряків, які служать на балтійському флоті: перед німецьким наступом на Ленінград енкаведисти розстрілюють їх лише за те, що вони українці, отже – «неблагонадійні». Виразником минулого в «Листі без початку» є модус страху, який проявляється у невпевненості героїв у власному хисткому існуванні: «У цій моральній задусі серед численних тягарів над нами висів також тягар непевності за наступний день, – над старими й молодими; навіть над дітьми, що ледве починали усвідомлювати собі своє існування. Тому життя кожної людини в нашій полоненій країні нагадувало життя вічного жида-скитальця» . Зі світу внутрішнього (відчаю, туги, жаху) страх проникає до світу зовнішнього (вбивства росіянами-енкаведистами українських моряків у Ленінграді, нацистська облога міста, евакуація медсестер до Вітебська, торгівля людьми на німецькому ринку). Не випадково одна зі станцій на шляху Люби називається Дно…
Людина, якій не вдається «знайти себе», стає бездомною, безпритульною, відчуженою. Такий стан руйнує морально-психологічні та екзистенційні засади людського буття, внаслідок чого відбувається руйнація самої людини, її тожсамості й цілісності. В українській прозі ХХ ст. ця проблема дістала назву безґрунтянства («Без ґрунту» – однойменні твори Віктора Петрова-Домонтовича (роман, 1942 – 1943, виданий 1948) та Григорія Епіка (роман, 1928) тощо), а безпосередньо у творчості Олекси Гай-Головка її окреслено як втечу від ворожої, абсурдної дійсності. Безіменного емігранта (безіменність – це прикметна ознака його емігрантської прози), який, рятуючи власне життя (небезпека бути мобілізованим до Червоної армії, а після знищення сільської ради – покараним), опиняється у відлюдній Баварії, автор порівнює з відрубаною гілкою: «Віковічно квітуче моє родинне дерево було зрізане, і я був однією з гілок, викиненою вітром у чужий край» . Відірваність (відрубність) письменницького alter ego проявляється у характерній для української людини тузі за родиною – родом – вітчизною, символізованих в образі старого баварського дуба, єдиної живої істоти, з якою спілкується герой у світі тотальної самотності. Навіть розмова зі земляком, у якому емігрант згодом упізнає свого брата, не може втамувати пекучого болю за втраченою молодістю, невиправданими сподівання. Біль посилений неможливістю виправити минуле, повсюдною тривожністю, якою пронизані спогади про Різдво: доки родина вечеряє, сестра стоїть на сторожі, «щоб забезпечити цю нашу трапезу від катастрофи», бо комуністи збираються «піти по хатах». Сестри з матір’ю спускаються в погріб, аби продовжити вечерю, але син-допризовник не витримує такої наруги й, узявши зі собою в’язку гранат, рушає до сільради. Далі… втеча, емігрантське життя, що здається ілюзією, в якій єдиною живою істотою залишається хіба що баварський дуб…
Двоствіття, двоїстість постійно впливають на емігрантів, які, потрапивши в «межову ситуацію», змушені робити вибір між просторовими опозиціями «тут» (схрон фізичний) і «там» (схрон духовний) – з екзистенційним переважанням другого (це трикутник СРСР – Німеччина – Америка, який ототожнюються радше зі соціально-політичними системами, ніж із географічною місцевістю). Проблему двоїстості особистості О. Гай-Головко розкриває в образах тітки Людмили, чоловіка якої, портового вантажника, енкаведисти розстріляли за те, що той розмовляв із чужоземними моряками, тож вона живе на межі минулого, втіленому в образі Балтійського моря, та майбутнього (очікування звісток від Люби) («Лист без початку»); моряка Зубенка, який, допомагаючи комуністам проводити етнічні чистки, змушений власноруч розстріляти свого приятеля Валеріяна, але, для видимості, стріляє йому в плече, а тоді доправляє в лікарню («Лист без початку»); українця Макогоненка, який служить у ґестапо, але перед розстрілом свого колишнього однокласника приносить українським в’язням зброю, рятуючи їх від смерті («Лицарі Залізної Когорти»).
Відчуття «двосвіття» виразно проявляється у симптомі, який поет-емігрант Джеймс Джойс свого часу назвав «духовною еміграцією». Цей симптом Олекса Гай-Головко реалізує в новелі «Лицарі Залізної Когорти», розкриваючи перед читачем вигаданий чи цілком реальний (продовжений у новелі «Знак Питання») світ українського підпілля, законспірованого в структури радянської армії: «лицарі Залізної Когорти» – це радянські вояки-українці, які об’єднались у своєрідний «орден» (про що свідчать знаки й вислови, відомі лише «посвяченим», «лицарська» поведінка у німецькій в’язниці, філософське сприймання смерті тощо), готують кадри для націоналістичного підпілля та знищують сексотів. Капітан Корінь, центральний персонаж новели, проникаючи у структуру «ордена», знаходить серед «утаємничених» і своїх колишніх соратників (майор Литвин), яких вважав загиблими, й ворогів (дивізійний комісар Харламов).
Двоїстість персонажів обумовлює неоднозначне сприйняття стереотипу зрадника-колаборанта (для Олекси Гай-Головка це далекий від ідеологічної спрощеності образ). Художню модель українського колаборанта автор «Одчайдушних» проектує як на зовнішньому (комуніст Рибальченко – ґестапівець Макогоненко в «Лицарях Залізної Когорти»), так і на внутрішньому (лейтенант Мороз в «Утечі») рівнях, кожен із яких передбачає своєрідне вирішення конфлікту. Перевертень-комуніст капітан Рибальченко, він же Рибаков, із однаковою ненавистю виказує українських підпільників як енкаведистам, так і ґестапівцям (модель «дволикого Януса»), за що, зрештою, платить власним життям. Колаборант Макогоненко, прозваний в’язнями Золотоголовим Змієм, зміну неукраїнської влади (російська – німецька) не сприймає за зміну власної суті (він погоджується оголосити в’язням смертний вирок, аби під цим приводом пронести до камери зброю). Лейтенант Мороз, якого замислює вбити сержант Байдак («Утеча»), щоби пройти без перешкод радянську зону окупації, як виявляється, також виношує план утечі, тож спільними зусиллями герої переходять червоноармійські блокпости й потрапляють до Західного Берліна, зайнятого американською армією. У словесній грі Мороза з Байдаком, у результаті якої «ворог» стає «другом», закладено ще один підтекст. З одного боку, лейтенант, який мав би перешкоджати втікачеві, сам опиняється у скрутному становищі (під загрозою розстрілу), тож єдиним порятунком від смерті для нього стає дезертирство. З іншого, втеча з радянської зони окупації сприймається як своєрідне психологічне відчуження людини від комплексу власної меншовартості. У розмові про СРСР сержант Байдак гнівно докоряє лейтенантові, що ця «держава» «…така мені батьківщина, як і вам. А, може, ваш батько має вищу невільничу ранґу? Такий же торбар, як і ви! Але між вами різниця, що він хоч душею людина, а ви – раб! Та ще й перевертень-раб!» .
Тип «іншого» персонажа, який опозиціонує українським героям-емігрантам, Олекса Гай-Головко експлікує в образі «імперської людини» (Євген Маланюк), репрезентантами якої є україновбивці, «совєтські смертороби» майор Уланов («Сповідь Золотої Троянди»), «професор Чубарик» (він же Льонька-одесит), законспірований у табір Ді-Пі радянський розвідник Кость Заруба (він же Константін Зарубін) («Кар’єра професора Чубарика»). Майор Уланов, начальник репатріаційної комісії, відомий у всій Баварії «мисливець за відьмами», з одного боку, є втіленням зла («убивець моєї душі» – так називає його Золота Троянда), з іншого, продукує тип етнічного росіянина («Він, як кожен, москаль, після катування, піддавався сентиментальності й розчуленню»; «Горілка розв’язувала йому язика, й він усе вивертав із середини»). Він пирскає злобним зло віщим сміхом і грубо, вульгарно лається, а суть післявоєнної перебудови Європи бачить не інакше, як режим карцерного типу, де «визволителі» встановлюватимуть свій лад, тобто винищуватимуть усе вільне й безстрашне: «Тут, в Европі, з вашим братом (українцями. – В. В.) воювати легше, як удома. Тут ми його ловимо, як пса, і в цьому нам допомагають ковбої (американці. – В. В.). А в Україні – як на фронті» , – зізнається він Золотій Троянді. В образі майора Уланова узагальнено тип комуніста, сліпого у своїй ненаситній люті. Копією Уланова постає його заступник Медвєдєв, який згодом перебирає владу над концтабором і коханкою свого начальника: «Високий, сухий з гострими рисами обличчя, що вказувало на його кровожадність і безпощадність» . Загалом же, в образах Уланова та Медведєва, які, без перебільшення, є копіями один одно, втілено тип хижака-комуніста: зловіщого, безпощадного та сліпого у своїй ненаситній люті. О. Гай-Головко, якого не зламали та не злякали катівні НКВС, а навіть більше – дали поштовх для того, щоби стати амбасадою національної справи на емігрантських теренах, уміло розвінчує темну сутність цього поріддя тьми й закликає на прю з ним усіх чесних і мужніх людей.
В образі «професора Чубарика» («Кар’єра професора Чубарика»), радянського диверсанта «Льоньки-одесита», який втирається у довіру до українських емігрантів, аби розсварити їх, і так роз’єднаних безнастанними політичними чварами, подано тип «того, що сіє розбрат». За сприяння (як згодом з’ясовується – також радянського шпигуна й диверсанта) керівника української партії «західняків», яка протистоїть «східнякам» (серед них точиться «внутрішня війна», бо «Наш табір – то в поменшанню самостійна й нікому не підлегла держава») «магістра Заруби», він здобуває пост референта «східних справ» і збурює галичан проти наддніпрянців, залякуючи збори вигаданими «соціалістами» («харківськими комуністами» й «полтавськими галушками», як називає їх сам Заруба), вимагаючи подати колективну скаргу до американської поліції, в результаті якої – «їх як совєтських шпіонів, зразу же в репатріяціонную комісію – і гайда на родіну!». Замисел Чубарика спрацьовує: українська громада настільки фізично й морально здегенерована табірною буденністю, що легко піддається на будь-які провокації, навіть такі алогічні, як от вигаданий «ксьондз східняцької церкви», який нібито «заповзявся зніщить у таборі нашу католіцкую віру і завести між нами масковське православіє». Партійний розбрат спричиняє відсутність щонайменшої державницької консолідації українців – за доносами «галичан» американці репатріюють до СРСР утікачів із Наддніпрянщини: «…американці впали на наш табір, гей би коршуни… Вони накрили большевицьких агентів, ніби кур’ят і заладували їх на свої тягарівки. “Окей!” видали оклики і натиснули си на ґаз. У таборі зробило сі тихо, гей би на цвинтарі» , – вихваляється Заруба своєму співрозмовникові.
Табір Ді-Пі, який має всі риси політичної держави, «держави у державі», зі своїми партіями, урядами, поліцією тощо, після американської «облави» перетворюється на своєрідну квазідержаву тоталітарного, поліційного типу, на кшталт СРСР, із замаскованими радянськими агентами Зарубою та Чубариком на чолі (значно гостріше автор порушує цю проблему в оповіданні «Знак Питання»). Макет «розбудови» цієї квазідержави намічений у наказі Зарубіна: «В таборі оголосимо виїмковий стан і видамо зарядження: випускати і впускати мешканців лишень із поліційними перепустками» . Партія «переможців», за радянським сценарієм, упроваджує в дійсність тоталітарний спосіб правління: одурені «західняки» перебирають у свої руки всі табірні установи, а протестувальників («ту ребелію», серед якої, можливо, був автор збірки, сам «східняк») «відразу здавили, а здецидованих симпатиків соціалістів і неокомуністів кинули до криміналу». В образі конспіратора Заруби, який сприяє кар’єрі «професора» Чубарика, й унаслідок партійного перевороту очолює табір, утілено «тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а в наслідках, часом – і расово» (Євген Маланюк). В образі Заруби-Зарубіна, «перевертня» й «ренеґата», Олекса Гай-Головко викриває політичну короткозорість, невігластво, провінційне мислення українських емігрантів (радянський диверсант говорить суцільною мішаниною галицизмів і росіянізмів). Найвиразніше це проілюстровано в епізоді, де Заруба, свідомий свого повновладдя, зриває маску перед героєм-оповідачем: «Тепер ми (радянські агенти. – В. В.) зо сторони дивимо сі, як ви собі перекусюєте горла, а осліплені братською ненавистю вашіє люди добровольно записують сі на родіну. Спасіба вам за поміч!» . Неможливість покарати негідника змушує героя, причетного до «співпраці» з радянською розвідкою за наказом «свого» командування, готуватися до чергової втечі, тобто до переходу на інший рівень «екзистенційного пекла». Образи-типи «слуг диявола» автор зображує традиційно – через акцентування уваги на їхній зовнішності, мові, рисах характеру, особливостях поведінки тощо.
Інваріантом національно деформованого типу української людини в «Одчайдушних» є шевченківський образ «землячка» («Лист без початку»). Нікчемність морально звироднілого українця («Мені потрібен не розум, а сякий-такий капіталець»), який намагається перепродати героєві-оповідачеві навіть інтимний лист Люби («Чи цей лист не скарб для бідної людини?» – спитав він, прицмокуючи губами»), підкреслюється його відразливою зовнішністю – це «горбатий паруб’яга з довгим гострим носом і сухітним обличчям». Присутність людини, що «котиться в Ніщо», показано на прикладі німкені Пфеферле («Могильники»), яка відмовляється хоронити свого чоловіка-українця, перекладаючи цей обов’язок на його земляків. «Вона купалася в його грошах, як у ванні, і він не заслужив у неї на труну і квіти?», – справедливо обурюються емігранти. А коли вказують фрау на її подружній обов’язок, вона вирішує відправити небіжчика до анатомічного музею.
Відтворюючи епізоди з еміграційного життя, яке внесло серйозні корективи до кодексу моральних цінностей «викинутих українців», автор засвідчує, що марґінез – це категорія не місцевості, а радше – ознака морального безґрунтянства. Чи не тому філософ-емігрант Данило Верес («Знак Питання») нещадно критикує внутрішній розбрат, який панує серед українців, а пропозиція «пополітикувати» викликає огиду в колишнього дивізійника, зашифрованого під криптонімом «Знак Питання»: «О ні, земляче! У мене кишки перевертаються від вас – партійних смердів. А ще, не дай Боже, ви якийсь “демократичний націоналіст”, чи “націоналістичний демократ”, або “націонал-комуніст”?» . Міркування персонажів Олекси Гай-Головка, філософа та вояка, що перетинають Атлантику, подорожуючи з Англії в Канаду, суголосні з висновками, які робить для себе Гнат Кіндратович, герой сатиричної повісті «Море по коліна» (1961) Зосима Дончука. Український експедитор, що прибуває з СРСР у Новий Світ, аби швидко розбагатіти, одразу ж (але з інших міркувань) відсахується від політичних партій емігрантів: він «довго порпався в їхніх програмках, але істотної ріжниці не знайшов. Всі за Україну. Всі вимагають грошей і жодна поки що нічого реального не дає, лише обіцяє в майбутньому» . Як вважає ветеран-емігрант, «політикоманія» – «це інфекція сильніша за тиф! Ця хвороба положила, за мікроскопічним винятком, усіх наших емігрантів» . «Політиканство» як відсутність «духової цілісності», на думку ветерана, спричинило «національну поразку», звівши нанівець «наші феноменальні воєнні успіхи». Тож вирок його категоричний: «Політика в нашого бездержавного народу була тічкою партій, які перегризали собі горлянки за владу, як тічка собак – за суку!» .
Під час подорожі на пароплаві ветеран розповідає Данилові Вересу історію своїх буднів, просторово обмежених «трикутником» СРСР (концентраційний табір) – Німеччина (польовий шпиталь, а згодом табір смерті) – Англія (скитання і самотність), який, однак, розриває четвертий «кут» – Україна (діставшись до французького порту, він несподівано змінює своє рішення емігрувати й повертається назад на батьківщину). У типовій для того часу біографії безіменного дивізійника автор фіксує чин тих вояків-націоналістів, чиї мрії про побудову незалежної української держави стали пагубною, але живучою ілюзією. Потрапивши до радянського концтабору за свою причетність до «Залізної Когорти», колишній підпільник із Запоріжжя невдовзі опиняється у штрафному батальйоні разом із іншими політв’язнями. Але, замість спокутувати «провину» кров’ю, він повертає зброю проти справжнього, а не уявного ворога. Зорганізувавши бойовий загін, вояки штрафбату вливаються у «море сил», які ведуть стихійну війну за Україну, аж доки легіон не пожирає та сама «іржа у формі націонал-комуністів, націонал-фашистів на інших “істів”, які не уявляли собі життя без генеральних секретарів і вождів, без політруків і служби безпеки». Протистоїть цьому партійному розбрату дух національної єдності, символізований у монументальному, навіть дещо абстрактно-тенденційному образі легіону, до якого «входили українці з усієї України, тому, по суті, ми були нею в мініятюрі. І коли ми спробували збудувати досконалість частково, то чому б нам не прагнути до збудування у всенаціональному масштабі?» . Мужність легіонерів поціновують навіть вороги: при зустрічі з безіменним героєм (він виявляється полковником української армії) у шпиталі німецький генерал дає власну оцінку українським бойовикам: «Я бачив різних солдат, але таких, як ваші, щиро кажучи, – уперше. Таке поєднання духу із зброєю, така еластичність, а особливо – така лев’яча впертість, а до того ще – отой кам’яний спокій, – це щось дивовижне» . Вражений войовничим духом українських легіонерів, генерал, який «зрісся із зброєю і в якого вона стала божеством», пропонує командирові дивізійників битися на боці німців: «Коли б ми мали тепер подібних до вашого легіону з двадцять п’ять дивізій, то ви за кілька місяців були б у Києві» . Але дістає відмову… Радянський концтабір змінюється німецьким, а внутрішній хаос, спричинений братовбивством і чварами між українцями на фронті, поглиблюється самотністю, розчаруваннями, приреченістю – світовідчуттям, загалом типовим для емігранта…
Однак безіменний полковник, як і сам О. Гай-Головко, – герой національного опору, а не поразки, тож одразу після звільнення з концтабору продовжує боротьбу, покладаючи, як і більшість емігрантів, сподівання на збройний конфлікт між країнами Заходу й СРСР. Всі зусилля героя виявляються марними, адже західні союзники не збираються воювати з радянською імперією, а українське питання залишається для них марґінальним (американці навіть допомагають «мисливцям за відьмами» виловлювати емігрантів). Зовнішня небезпека (страх перед репатріацією, переслідування енкаведистів, труднощі виживання) посилюється небезпекою внутрішньою, адже з відкриттям таборів «відкрилося кільканадцять партій і політичних організацій. Партії й організації почали розмножуватися діленням, а поділені – ділитися далі, і це пішло в безконечність. Ділячись, вони поділили українську спільноту за територіальною приналежністю і релігійно-адміністративним віровизнанням, і почалася між українцями головоломна руїна» . Боротьбу, програну на фронтах, замінила боротьба за владу в партійних «державах», у таборах Ді-Пі, жертвою якої стає полковник. «Партійні смерди», не спромігшись залучити ветерана на свою сторону, спершу влаштовують на нього кілька засідок, а після невдалих спроб звинувачують у шпигунстві на користь СРСР і видають американській поліції…
Так на прикладі образу «Знака Питання» простежуємо мотив «закинутості» особистості в дисгармонійне середовище. Рух героя «по колу» (СРСР – Німеччина – Англія) розкриває моменти найбільших духовних потрясінь, перебування «на конвеєрі смерті», «бігу над прірвою» (Іван Багряний), що мислиться як метафора «межовості» буття українця: з одного боку – вороги зовнішні, з іншого – внутрішні, а ще – боротьба зі самим собою.
Та попри все, вольовий і цілеспрямований герой «Одчайдушних», наснажений волюнтаризмом, кидає виклик не лише власній моральній і фізичній витривалості, а й національній ментальності, якій притаманні такі риси, як м’якість, порідність долі, непротивлення злу насильством. Покинувши даремну боротьбу з «партійними смердами» в таборах Ді-Пі, герой вирушає до Англії, куди емігрувало чимало колишніх дивізійників, але доноси випереджають його: перед Знаком Питання закриваються усі двері, а колишні соратники сахаються його як прокаженого.
За доносом земляків, англійська поліція репатріює героя (саме під час від’їзду з Англії відбувається розмова з Данилом Вересом). До колишнього вояка, гнаного й переслідуваного всіма, доходить прикре прозріння, що він живе «на цвинтарі живих небіжчиків, ім’я якому: еміграція». Проте герой, хоч і кинутий на поталу ворожому світу, а стан його близький до зневіри й розчарування, не шукає самозаспокоєння, він прагне боротьби, бо єдиним гідним виходом із «екзистенційного пекла» може бути смерть. Смерть воїна, не емігранта, що є фінальним жестом абсолютної безнадії – не особистої, а національної, якій людина «нової історичної форми» (образ «партійних смердів») не здатна запропонувати жодної альтернативи. Саме «туга за героїчним» (Дмитро Донцов), за «славною смертю» на полі бою, а відтак і прагнення втекти від «ганебної смерті», найвиразніше десиґнує психотип українського емігранта. Принагідно згадаймо Шевченкове «Не дай спати ходячому…» з «Минають дні…» (1845), позначене страхом «безславного», «гнилого» кінця, коли «однаково, / Чи жив, чи загинув», і обранням, натомість, «почеснішої для духа» альтернативи – «тотальної війни» проти цілого світу: «А коли ні… то проклинать / І світ запалити!»...
В «Одчайдушних» Олекса Гай-Головко створив образ ідеалізованого, виразно «тенденційного» героя-емігранта, який виходить переможцем навіть із безнадійних ситуацій. Адже світ, у якому існує герой, зрушений зі звичних підвалин політичними катаклізмами, утратив свою постійність, унормованість, внутрішню логіку. Цю дисгармонійність, абсурдність, жорстокість ворожість реальної дійсності здатна подолати лише якісно нова – національно свідома й активно дієва українська людина, яка в майбутньому буде спроможна зламати хід європейської історії, захистивши національне буття від шовіністично-експансійних сил.

2015 р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-06-02 11:47:28
Переглядів сторінки твору 1775
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.746 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.727 / 5.49)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2019.06.01 00:27
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2015-06-03 16:47:06 ]
Дякую за змістовну й так необхідну розповідь.
Чекаю наступних.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вадим Василенко (Л.П./М.К.) [ 2015-06-04 13:52:28 ]
Дякую за увагу.