ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Лазірко
2018.11.16 17:02
доля - дике поле
ковила - не жито
та дорога квола
а та друга - бита

там чекає ненька
з батьком на вечерю
вулиця старенька

Віта Парфенович
2018.11.16 17:00
Я сиділа у тебе на колінах, обійнявши за плечі, і роздивлялася надто близько візерунки твоїх очей. Потім сплітала руки на твоїй шиї, наближалася ніжно і торкалося своїм чолом твого чола, запускаючи руки у завжди м'яке і чисте русяве волосся, ковзала гол

Маркіяна Рай
2018.11.16 16:51
Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки,
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що дощі.
Вуйко Ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок пливуть мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха буль

Ігор Шоха
2018.11.16 15:02
Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.

Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній

Світлана Майя Залізняк
2018.11.16 14:25
Пливу собі тихесенько... А поряд батискафи...
Кричать малеча, гіди. Зображення - хить-хить...
Какао наливається з лілової карафи.
Німотна риба шкіриться. Годинник дзеленчить.

Щодня - жаскі новиноньки. А днища - в шоколаді.
Паяци, знай, висміюють, в

Іван Потьомкін
2018.11.16 10:00
Безтурботний був той візник.
Хоч їхав по грузькій дорозі,
Де було повнісінько баюр,
А обіч ще й ковбані чатували.
На небо все задумливо дививсь,
Співати птаству допомагав він.
Та раптом «трусь!» - і віз загруз.
Візник неначебто проснувсь,

Олександр Сушко
2018.11.16 06:15
А хто він - Бог? Вселенський деміург?
Чи той, у кого Каїн був онучком?
Спитав попа, а той Писанням "Бух!"
По маківці і каже: "Вчися лучче".

З амвону звично крутить хараман,
В страху дрижить монашка блідолиця.
А, може, раю, братики, нема?

Володимир Бойко
2018.11.15 23:11
Непогамована безвихідь
Терзає душу день по дню,
Чи десь, нарешті, буде вихід,
Чи кращий вихід – крізь стіну?

Життя – не ігрова кімната,
Почавши гру не вийти з гри...
Шкода, як нікому сказати:

Віта Парфенович
2018.11.15 17:03
Мій всесвіт розхитує твоя несподівана поява у ньому... Він відносно давно стабільний. Років два, точно...чи ніби... Поряд, хоча й нечасто, людина, з якою мені буває добре. Я часто почуваюся щасливою... Хоча часто і бракує тем... і паузи та мовчання замі

Іван Потьомкін
2018.11.15 12:03
Радію перемогам над собою,
Бо ворогів давно уже нема:
На світанку так затишно під ковдрою,
Так хочеться ще трішки подрімать.
Але встаю з молитвою Всевишньому,
Що з горніх висот мені душу повернув,
Масажую льодом осонене обличчя,
І вирушаю на звичн

Олексій Кацай
2018.11.15 11:23
Автомати пошкоджені… Втративши всі сподівання,
далі я вже лечу на ручному лише керуванні.

Далі хай автоматика ганить мене до нестями:
відтепер я керуюся власними лиш почуттями.

В цьому космосі вірити іншим не можна. Не треба.
Самотужки дістан

Віктор Кучерук
2018.11.15 07:15
Сиві пасма туманів осінніх
Вились мляво на плесі ріки, -
Мов, повиті важким безгомінням,
Із небес опустились хмарки.
І, намоклі у ній, розповзлися,
У скорботнім чеканні вітрів, –
По заглибинах і по укіссях,
Та узвишшями двох берегів.

Юрій Лазірко
2018.11.15 06:11
плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні

Олександр Сушко
2018.11.15 05:45
Ось і перший сніжок. Дочекалася осінь сестриці,
По шовковому платтячку навхрест сорочі сліди.
Під порогом осклілі очиток, календула, грицик...
Одягув уночі дід Мороз у шматочки слюди.

І немає тепла. В око вцілила голочка льоду,
Плачуть сірі тони і

Серго Сокольник
2018.11.14 17:06
Осінь є епопея дощів.
Ця нездаро написана повість...
Цей поезій загаслий порив...
Ось і зустрічі невипадковість

У промінні мережених днів
Поцілунками споминів літа.
Відігрітись тобі і мені,

Анонім Я Саландяк
2018.11.14 12:03
як у фейсбуці – просто... в зворотньому порядку...) ... давня бАтьківщина – пагорб Гора серед села – довкола люди – але вкруг Гори - не видно хто-де?... багато довкола... двоє показались... старі – некрасиві... але з справедливими обличчями... і голосн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Кримська (1964) / Публіцистика / Локальна війна державного масштабу

 «Хай би він не був героєм! Хай би він був краще живий!!!»

20 червня відбулося вшанування й поховання героя АТО Василя Баранівського
В урочистій жалобній церемонії взяли участь громади сіл Горинь та Устинівка, делегація громади Малина й Малинщини, депутати органів місцевого самоврядування, представники керівництва району.
Текст траурної промови
Голови Горинської сільської ради Володимира Омельченка
«Дорогі рідні загиблого героя! Шановні жителі Горинської сільської ради та всі присутні!
Сьогодні ми з Вами зібралися тут, щоб провести в останню путь дорогу й шановану всіма ЛЮДИНУ – Людину з великої літери, офіцера запасу, учасника бойових дій на сході України, героїчного й поважного чоловіка, жителя нашої сільської ради Барановського Василя Володимировича.
Народився Василь Володимирович 30 січня 1967 року в селі Устинівка Малинського району в багатодітній селянській родині.
Батько Барановський Володимир Адамович та мати Барановська Валентина Олександрівна народили та виховали п’ятеро дітей: Раїсу, Лідію, Василя, Миколу й Михайла.
Після закінчення в 1982 році Устинівської восьмирічної школи Василь пішов навчатися в Малинське професійно-технічне училище №36 на машиніста-тракториста широкого профілю. Навчання там успішно закінчив в 1985 році.
Рік працював в Устинівському колгоспі. У 1986 році був призваний до лав Радянської Армії, служив два роки в Північному Казахстані в аеромобільних військах водієм БМП. Після закінчення строкової служби, йому було присвоєно військове звання – молодший лейтенант командир БМП.
Після служби в армії повернувся в рідну Устинівку і пішов працювати в місцевий колгосп трактористом.
З 2001 по 2005 рік працював різноробочим в Малинському Держлісгоспі.
А з 2005 по 2014 рік працював у приватному підприємстві «Тандем».
По велінню долі в 2002 році зустрів і покохав свою майбутню дружину Ларису, після чого вирішив переїхати на постійне місце проживання в село Горинь. Пізніше розписалися, а прожили в мирі й злагоді більше 13 років.
Дав би Бог – жили б і далі, якби не клята війна на сході нашої країни.
20 березня 2014 року Василь Володимирович був мобілізований до лав Збройних Сил України, тобто був у числі перших вояків, які пішли захищати територіальну цілісність нашої країни від цинічної неприхованої агресії Російської Федерації, що призвело до захоплення частини території України.
Старший лейтенант (таке останнє військове звання Василя Барановського) з Малина був призваний в 26 Бердичівську бригаду на перепідготовку. Далі – перекинули в Херсонську область (смт Чаплинка на кордоні з Кримом). А в листопаді 2014 року був направлений в зону антитерористичної операції в донецьку область – в місто Вуглегірськ командиром бойової піхотної машини.
Там він побачив справжню війну й регулярні бойові дії.
Під час чергового бою в БМП Василя Барановського прямою наводкою влучив снаряд великокаліберної гармати – в таких випадках вижити не вдавалося нікому. Так в цьому бою, захищаючи Вуглегірськ від сепаратистів та російських агресорів, Василь Володимирович був смертельно поранений і загинув як герой.
Дружина Лариса Георгіївна, мама Валентина Олександрівна, брат Микола та всі рідні забили тривогу тоді, коли не стало телефонного зв’язку з Василем Володимировичем – 29 січня 2015 року.
За ці майже 5 місяців невизначеності було безліч думок – живий чи мертвий, в полоні чи в лікарні. На превеликий жаль – вбитий на полі бою! Але герої не вмирають! І тому Василь Барановський завжди буде в пам’яті земляків, рідних та близьких.
Жив Василь Володимирович в мирі і злагоді з сусідами та односельцями, був ввічливим і завжди приходив на допомогу людям, котрі потребували допомоги, не відмовляв у допомозі і сільській раді.
Дорогі рідні Василя Володимировича! Шановні жителі сільської ради! Присутні! Велике горе спіткало сім’ю Барановських, непоправний біль втрати ліг на серце всіх рідних і близьких.
Не хочеться вірити, що ТЕБЕ немає серед нас і вже не буде, але ТИ назавжди лишишся у наші пам’яті.
Богу угодно було забрати тебе до себе, і ми не здатні змінити Господню Волю на землі. Ти був працьовитою людиною, безсумнівної честі та щирої доброти.
Виконком Горинської сільської ради, депутати сільської ради, всі жителі Горинської громади щиро й сердечно співчувають дружині Ларисі Георгіївні, матері Валентині Олександрівні, брату Миколі, сестрам Лідії та Раїсі, сину Андрію та всім рідним і близьким покійного.
Спи спокійно, дорогий сину, люблячий чоловіче, батьку, брате!
Царство тобі Небесне і земля нехай буде пухом.
Слава Героям!
Слава Україні!».

Коли пишеш репортаж із події, легко аналізувати, відсіювати другорядне, акцентувати головне.
А зараз я пишу ЩО? Репортаж? Не знаю, як це назвати. І всі закони й правила написання зникають. Якби можна було заговорити до цієї людини, яку я ніколи не знала. Щоб подякувати, вклонитися. Сказати…
Можу лише розказати – і не так Йому – своїм землякам – як проводжали Його з цього страшного у, сподіваюся, кращий світ.
Василь Барановський захищав цей світ, цю країну і цю родину, що зараз впустила голови на замуровану німу домовину. Захищав цих людей, що обступили двір і вулицю біля хати в центрі Горині.
Стояла собі поліська хатинка і горя не знала. Жила собі тихим життям і та тиша була благословенна. А тепер та тиша на багато років буде пасткою душі для всіх тих, кому Василь був небайдужим і кого любив сам Василь.
Він сподівався і вірив, що повернеться. Але ж не так. Не в труні, яка в собі містить ще одну – цинкову. Але ж не так – довго і після виснажливих пошуків рідного тіла в нетрях того пекельного сходу, який пожирає нас і забирає назавжди Василя. Забирає Василів.
Того першого Василя, який волів бути похованим у землі своєї дружини, теж шукали довго. Але його хоча б ховали у відкритій труні, щоб прощання не було сліпим і невіруючим. Чоповицька земля тоді прийняла Бондаря Василя як рідного. І вся свідома громада Малинщини так сподівалася, що наша земля більш не муситиме розступатися під лопатами копачів…
Ні. У війни своя статистика.
Василя Барановського доставили в Дніпропетровськ тоді, коли Василя Бондаря звідти забирала дружина й друзі, щоб везти на Полісся – поховати. Що ж за така містична естафета… (Публікація в "ПМ" на моїй сторінці - "Осколок нестерпного болю").
П’ять місяців другий Василь не міг повернутися до себе – додому – в рідну Горинь до дружини Лариси і двох доньок, що стали рідними з нею; в рідну Устинівку до нені, до брата, до сестер (і до ще одного брата, що помер у 2010 році) – стільки горя випало на одну сім’ю!
І от він повернувся і стоїть його обшитий вишневим оксамитом ковчег серед тихого двору, встеленого споришами. Ось він – твій двір! З похиленим у зажурі гіллям старої яблуні, з білими стінами подружнього гніздечка, з ліхтарями, які ти ж сам, мабуть, і чіпляв, щоб у дворі світило, як буде поночі. Тепер тобі ніщо не засвітить. І цим згорьованим жінкам – теж не засвітить.
Господи! Щоб так було все мирно тут, куди війна прислала свої пекельні дари, - наче нічого й не сталося: кури загорнулися в порохи й дрімають у затінку яблуні, песик згорнувся калачиком біля будки – й не гавкне. Навіть кіт не хазяйнує – він примостився клубочком біля самісінького узголів’я домовини – спить на землі, а навколо сотні людей! Навколо стоїть таке гірке тужіння!
Сонце заливає Горинь й околиці, а в людських душах така тінь!
Василь дивиться світло зі свого портрету на столику перед домовиною. Йому поклали хліб. Йому принесли колива. І свічку запалили. А він ясніший і за свічку, і за сонце. А він святіший за оцей хліб. Як без нього, насущного, бути мамі, дружині, дітям?
Що ж він вернувся так, що й обійняти себе не дає?
Стара мати тільки й того, що припадає до портрета і питає, і питає, і питає! А відповіді немає:
- Ой бандіти убили мого синочка, а самі поховалися! А я ж не знаю, що там, чи ти там… Що там привезли? За що його вбили? Він же нікому зла не зробив.
Треба розпочинати урочистий траурний мітинг, поминальну службу, а несила ніяк і не сміє ніхто перервати жіночі плачі біля синової й батькової труни. Однак міцним, рубаним голосом, ніби запечатав емоції, сільський голова Володимир Омельченко починає…
Він рівним тоном переповів просте й гідне життя поліщука Василя Барановського, розповів про його чесноти, про його прижиттєві мир і затишок. Тільки ніщо з цих слів не розраджувало неню, дружину й дочок. Їх голоси рвали слух. І була лише одна думка – як вони це все витримають?
Як витримали таке довге чекання? Може, тому, що сподівалися на диво? А тепер найменші надії відібрано…
Священик править молебень, а потому домовину беруться нести на машину. Родина просить прощення від імені сина, чоловіка, батька. Прощення відпускає, мабуть, щоб легко було йти до Бога. А чи легко Василеві? З якими думками, як і коли він перейшов у той світ? Ніхто не знає точної години, точних обставини смерті. І це ще більше пригнічує. Оті документи про встановлення особи загиблого – що в них є про Василя, крім прізвища? А та купа багатоцифрових чисел, номерів і дат – про кого і про що вони розповідають? Про нашу страшну новітню історію, де найдорожчий цим людям Василько захований під словами «Постанова про встановлення особи трупа», «ознаки злочину», «судово-медична експертиза», «молекулярно-генетичне дослідження»?..
І як там наприкінці… «Враховуючи вищевикладене… старший слідчий постановив… копію направити в прокуратуру» . А його? «Уродженця с.Устинівка… місце проживання с.Горинь…»? Визнати Барановським Василем Володимировичем. І все.
Ні. Нехай тут всі кажуть – Герой! Он і про нагороду, до якої представлено, згадують… Але то все, на що спромігся той, хто не ховався за спинами земляків тут, а побратимів – там. Його право одне – прийняти насильницьку смерть і бути похованим.
… Траурна хода пливе до околиці Горині. Там люди сідають до автобусів і легковиків, щоб їхати в Устинівку.
В салоні автобуса сільські жінки говорять знову про Василя. Розповідають сни про нього. А виявляється, він снився всім! Не лише дружині! Ларисі наснилося, як вона взяла переполовинену хлібину… Іншій жінці приснилося, як вона з Ларисою йде за селом й бачить, ніби Василь з іншим чоловіком зустрівся. Лариса не бачить, а вона бачить і мислить: дай думаю, зараз його на гарячому упіймаю, запитаю, що ж ти тут, а ми всі думаємо, що ти там? Коли ж Василь першим ловить на гарячому Ларисину подругу , буцім, а що це ви йдете й не признаєтеся, що бачите нас. Тоді й запитали Василя: «То ж думали, що ти пропав безвісти!». «Ні, я живий, он у тому селі живу!». Тільки село те, каже оповідачка, незнайоме якесь.
А як же він снився всім і стверджував: «Я живий!». Ще комусь приснився той брат Василя, що помер п’ять років тому, і каже: «Василя зі мною немає»…
Усе як сон. Ця спекотна реальність між пересохлими лісами. Ці заплакані люди, що йдуть за ковчегом Василя – в нікуди. Нізвідки – в нікуди. Бо оте «нізвідки» - офіційно зветься АТО, а народ зве не інакше як війна – підступна, з прихованими личинами, де ворог не один, чітко впізнаний, а безліч. То вороги-тіні, які досягають чорними шатами аж сюди – на рідне Полісся. Вороги, які не дають раз і назавжди покласти край безглуздому кровопролиттю. Хто ви? Нащо така ціна ваших планів? Якого відкупу ви хочете?
Такі думки рояться в головах мовчазних людей.
Вони виходять на околиці вже Устинівки й рушають рідним селом Василя. При в’їзді на вулицю стоять односельці навколінці. Чоловіче! Оце твої ворота до раю! Хтось виніс і поставив серед дороги табуреточку з хлібиною ти півлітрою – така традиція. Схожа на ту, весільну, коли переймають хлібом і чаркою і змушують відкупитися. А тепер що ж… Просять відкупити нас усіх від загибелі. У кого? Кому передасть наші благання Василь? Він був мужнім і терплячим. І оце все, що він натерпів…
Попереду ходи йде юнак як дві краплі води схожий на Василя. Андрійко, син його. Запитайте, що зараз у цій білявій голівці, в цих синіх очах?
А за ним – такі ж юні вояки, які вже, гляди, не одне поховання супроводжують… Запитайте у них!
І у них – що несуть важезну домовину на плечах, які вже звикли до холоду приклада автомата, а мали б звикати до тепла дівочих обіймів.
Запитайте у тих сотень людей, що бредуть за домовиною, - що ви несете в душах своїх і думках в таку мить?!
Квіти стелються під ноги земляків. Троянди, ромашки, волошки полягають покірно і мовчки, як тисячі наших синів і чоловіків – на війні.
Від околиці Устинівки до кладовища у Фортунатівці знову їдемо. В автобусі закипає вода в радіаторі… Десятки машин оточили край лісу.
Небо насупилося і пішов легенький дощик.
Василя внесли на місце його вічного спочинку. Вже не буде степ обпікати його своїм нещадним сонцем. Тут рідні сосни, пісок, як золото, а поруч – могила брата.
Мати кидається до могили іншого сина Михайла. На очах у всіх людей рветься на клоччя її душа.
Траурна церемонія на цвинтарі ще гнітючіша. Донькам, сестрам стає раз-по-раз погано, непритомніють. Медики ледь встигають…
Наближення миті поховання доводить емоції і так знеможених родичів до найвищої точки. Навколо сотні людей, а зарадити не можеш. Так, це горе України, але з кожною втратою рідні опиняються сам-на сам.
Тут теж кажуть гарні слова на адресу Василя, тут схиляють голови і втирають сльози чоловіки й просять вибачення за смерть Героя. Командир просить вибачення в матері й дружини, що не зміг бути поруч – може б, сталося диво й тоді Василь не загинув.
Дякують матері за такого сина, дружині – за такого чоловіка. Тільки криком кричить мати на увесь високий ліс:
- Оце все, що ти заслужив!
Дружина, яка мужньо трималася увесь час, зривається теж на стогін:
- Хай би він не був героєм! Хай би він був краще живий!!!
Оркестр прощально грає. Небо тихого Полісся розстрілює салют прощальних військових почестей.
І я хочу і не можу зрозуміти слів, які сама повторюю в унісон з іншими: Герої не вмирають!
Герої не вмирають? Вони віддають своє життя.

Ірина Кримська







Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-06-28 08:22:54
Переглядів сторінки твору 1189
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.876 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.728 / 5.43)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.787
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Війна
Автор востаннє на сайті 2016.11.23 10:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2015-06-29 07:59:10 ]
Дуже важлива Ваша публікація! Герої не вмирають, навіть з потойбіччя вони протистоять обраним сатаною путінським виродкам-загарбникам!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Кримська (Л.П./Л.П.) [ 2015-06-29 08:11:07 ]
Так.
Але скільки ще треба живих Василів зробити мертвими у протистоянні на межі із сатаною, якщо самі Василі здатні і хочуть витиснути його геть, припнути, розчавити, а нема волі влади на те?