ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Домінік Арфіст
2018.01.19 17:28
все на продаж… на знос і на злом…
на зло як банальності біс – біном…
а я сьогодні зранку ділюсь теплом
і не чекаю… чеканю кроки…
янголи наспівують караоке
білосніжні і синьоокі
безстатеві і одинокі…
грають у жмурки… і жмуряться близоруко…

Ірина Вовк
2018.01.19 17:24
Ота вода… о, та чудна вода –
підступна і манлива, наче зрада…
Моя тобі, предивна Діво, рада:
коли прийде пречиста Коляда,
до тої каламутної води
ой не ходи, пресмутна, не ходи…

Посеред дзвонів щедрих Водохрещ,

Олександр Сушко
2018.01.19 15:23
Опанував таки абетку,
Але страждаю від гюрзи.
Братві зарюмсую жилєтки,
Кричу:- Сатирик, не гризи!

Пишу про небеса високі,
Чудовні очі, світлий лик.
А гад вовтузиться під боком,

Сонце Місяць
2018.01.19 13:34
На вечірнім гайвеї пустельні вітри
Спожити colitas рази два або три
Навпростець через відстань замерехтіли вогні
Важніли скроні, притупився зір
І десь пристав би на ніч
Вона вийшла у двері
Урочий линув дзвін
Онде, я сказав собі

Олександра Камінчанська
2018.01.19 13:13
Охрещайся, Ісусе, Велика Господня Дитино!
А Йордан, мовби небо і небо, неначе Йордан.
Судний день ще далеко і люди такі безневинні,
Ще святіша святого пречиста йорданська вода…
Ще не хочемо знати, а що буде далі з Тобою,
Нині рада Марія, бо Син її ту

Василь Світлий
2018.01.19 12:59
О, Поезіє Дня!
О, Поезіє Ночі !
Журавлине крило,
Джерело, що хлюпоче.
Неосяжна блакить,
Неозорість космічна,
Що приходить на мить,
А здається…на вічність.

Сергій Гупало
2018.01.19 12:00
З’явлюся. Як ослаблий день осінній
Осклілими листочками торкнеться
Тебе, і стане обрій дуже синій,
І будеш ти солодка, а не з перцем.

Одначе ми в оточенні, бо холод,
Зусібіч – алогічні завмирання…
Позаду слів нечуваних півколо.

Ярослав Чорногуз
2018.01.19 11:38
Німотний щем стискає груди
І роздуми гіркі печуть:
Що далі буде, далі буде
Яка життя оцього суть?

Уже далеко не роками –
Десятиліттями, либонь,
Шукаєш філософський камінь,

Ігор Шоха
2018.01.19 11:37
Часи іронії, напевне,
минули і не буде,
аби поезії химерні
оцінювали люди.

Слова, що копією тануть
за межами канону,
не зачіпають і не ранять

Редакція Майстерень
2018.01.19 11:35
Ефект Даннінга-Крюґера, або Чому профани не розуміють своєї некомпетентності Індивіди, від природи позбавлені почуття гумору, полюбляють розповідати анекдоти. Водії, ледь здатні триматись у своїй смузі, обожнюють вчити інших керувати автомобілем. Менед

Галина Гулієва
2018.01.19 11:26
Милий, я хвора. Я квітка у тебе в ногах.
Вже тобі, милий, ні музикою, ні музою…
Ніч – темношкіра натурниця, хтива й нага, –
зорі-насіння у небо відкрите лузає:

має у жмені засвічену тиху печаль.
Серце настав – до зернини, по вінця, висипле.
Нащо т

Ірина Вовк
2018.01.19 11:20
Сьогодні в Україні - третій і останній Зимовий празник - "ЙОРДАН" або ВОДОХРЕСТЯ. Отож, за обрядом сьогодні українці вітаються: - Христос хрещається! -В ріці Йордані! (Гуцули кажуть: "В Ардані!") На відміну від Щедрого вечора та Різдва, на Вод

Олександр Сушко
2018.01.19 09:20
Писалося впотьмах. На посошок.
Мізинцем на нозі розчухав носа.
Жую глевтякуватий пиріжок,
Перо в правиці, гордовита поза.

Прокинувся зоп'яну деміург
І на папір вистрибує кошлате.
Ховайся чимскоріше, милий друг,

Вікторія Лимарівна
2018.01.18 23:43
Жартує охоче, сміється Зима!
Дала трішки снігу – а більше нема!
Бо рік особливий – Собака при владі,
І треба від неї чекати поради.
Не любить, не хоче Собака морозу –
І робить йому перешкоди в дорозі.

Сьогодні так тепло, ну зовсім – Весна!

Володимир Бойко
2018.01.18 16:21
Я лиш тільки тепер починаю тебе розуміти,
Усвідомивши врешті, що втратив тебе назавжди.
Почуття, ледь розвившись, одразу зів’яли, мов квіти,
Мов полишені квіти у вазі без краплі води.

А тобі це лиш гра, і, можливо, дещиця любові,
Інтригуючий штрих

Вікторія Торон
2018.01.18 16:18
Кількасот нічних годин. Розбігається й тремтить
ворухка куляста ртуть розколочених думок.
Озирнися, постривай. Одне одному ми – хто?
Сон, укладений у сон? З пензля зронена блакить?

Голос твій іще живе, меркне в пам’яті моїй,
обертаються в ніщо гол
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16

Олександр Артамонов
2015.02.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Кримська (1964) / Публіцистика / Локальна війна державного масштабу

 «Хай би він не був героєм! Хай би він був краще живий!!!»

20 червня відбулося вшанування й поховання героя АТО Василя Баранівського
В урочистій жалобній церемонії взяли участь громади сіл Горинь та Устинівка, делегація громади Малина й Малинщини, депутати органів місцевого самоврядування, представники керівництва району.
Текст траурної промови
Голови Горинської сільської ради Володимира Омельченка
«Дорогі рідні загиблого героя! Шановні жителі Горинської сільської ради та всі присутні!
Сьогодні ми з Вами зібралися тут, щоб провести в останню путь дорогу й шановану всіма ЛЮДИНУ – Людину з великої літери, офіцера запасу, учасника бойових дій на сході України, героїчного й поважного чоловіка, жителя нашої сільської ради Барановського Василя Володимировича.
Народився Василь Володимирович 30 січня 1967 року в селі Устинівка Малинського району в багатодітній селянській родині.
Батько Барановський Володимир Адамович та мати Барановська Валентина Олександрівна народили та виховали п’ятеро дітей: Раїсу, Лідію, Василя, Миколу й Михайла.
Після закінчення в 1982 році Устинівської восьмирічної школи Василь пішов навчатися в Малинське професійно-технічне училище №36 на машиніста-тракториста широкого профілю. Навчання там успішно закінчив в 1985 році.
Рік працював в Устинівському колгоспі. У 1986 році був призваний до лав Радянської Армії, служив два роки в Північному Казахстані в аеромобільних військах водієм БМП. Після закінчення строкової служби, йому було присвоєно військове звання – молодший лейтенант командир БМП.
Після служби в армії повернувся в рідну Устинівку і пішов працювати в місцевий колгосп трактористом.
З 2001 по 2005 рік працював різноробочим в Малинському Держлісгоспі.
А з 2005 по 2014 рік працював у приватному підприємстві «Тандем».
По велінню долі в 2002 році зустрів і покохав свою майбутню дружину Ларису, після чого вирішив переїхати на постійне місце проживання в село Горинь. Пізніше розписалися, а прожили в мирі й злагоді більше 13 років.
Дав би Бог – жили б і далі, якби не клята війна на сході нашої країни.
20 березня 2014 року Василь Володимирович був мобілізований до лав Збройних Сил України, тобто був у числі перших вояків, які пішли захищати територіальну цілісність нашої країни від цинічної неприхованої агресії Російської Федерації, що призвело до захоплення частини території України.
Старший лейтенант (таке останнє військове звання Василя Барановського) з Малина був призваний в 26 Бердичівську бригаду на перепідготовку. Далі – перекинули в Херсонську область (смт Чаплинка на кордоні з Кримом). А в листопаді 2014 року був направлений в зону антитерористичної операції в донецьку область – в місто Вуглегірськ командиром бойової піхотної машини.
Там він побачив справжню війну й регулярні бойові дії.
Під час чергового бою в БМП Василя Барановського прямою наводкою влучив снаряд великокаліберної гармати – в таких випадках вижити не вдавалося нікому. Так в цьому бою, захищаючи Вуглегірськ від сепаратистів та російських агресорів, Василь Володимирович був смертельно поранений і загинув як герой.
Дружина Лариса Георгіївна, мама Валентина Олександрівна, брат Микола та всі рідні забили тривогу тоді, коли не стало телефонного зв’язку з Василем Володимировичем – 29 січня 2015 року.
За ці майже 5 місяців невизначеності було безліч думок – живий чи мертвий, в полоні чи в лікарні. На превеликий жаль – вбитий на полі бою! Але герої не вмирають! І тому Василь Барановський завжди буде в пам’яті земляків, рідних та близьких.
Жив Василь Володимирович в мирі і злагоді з сусідами та односельцями, був ввічливим і завжди приходив на допомогу людям, котрі потребували допомоги, не відмовляв у допомозі і сільській раді.
Дорогі рідні Василя Володимировича! Шановні жителі сільської ради! Присутні! Велике горе спіткало сім’ю Барановських, непоправний біль втрати ліг на серце всіх рідних і близьких.
Не хочеться вірити, що ТЕБЕ немає серед нас і вже не буде, але ТИ назавжди лишишся у наші пам’яті.
Богу угодно було забрати тебе до себе, і ми не здатні змінити Господню Волю на землі. Ти був працьовитою людиною, безсумнівної честі та щирої доброти.
Виконком Горинської сільської ради, депутати сільської ради, всі жителі Горинської громади щиро й сердечно співчувають дружині Ларисі Георгіївні, матері Валентині Олександрівні, брату Миколі, сестрам Лідії та Раїсі, сину Андрію та всім рідним і близьким покійного.
Спи спокійно, дорогий сину, люблячий чоловіче, батьку, брате!
Царство тобі Небесне і земля нехай буде пухом.
Слава Героям!
Слава Україні!».

Коли пишеш репортаж із події, легко аналізувати, відсіювати другорядне, акцентувати головне.
А зараз я пишу ЩО? Репортаж? Не знаю, як це назвати. І всі закони й правила написання зникають. Якби можна було заговорити до цієї людини, яку я ніколи не знала. Щоб подякувати, вклонитися. Сказати…
Можу лише розказати – і не так Йому – своїм землякам – як проводжали Його з цього страшного у, сподіваюся, кращий світ.
Василь Барановський захищав цей світ, цю країну і цю родину, що зараз впустила голови на замуровану німу домовину. Захищав цих людей, що обступили двір і вулицю біля хати в центрі Горині.
Стояла собі поліська хатинка і горя не знала. Жила собі тихим життям і та тиша була благословенна. А тепер та тиша на багато років буде пасткою душі для всіх тих, кому Василь був небайдужим і кого любив сам Василь.
Він сподівався і вірив, що повернеться. Але ж не так. Не в труні, яка в собі містить ще одну – цинкову. Але ж не так – довго і після виснажливих пошуків рідного тіла в нетрях того пекельного сходу, який пожирає нас і забирає назавжди Василя. Забирає Василів.
Того першого Василя, який волів бути похованим у землі своєї дружини, теж шукали довго. Але його хоча б ховали у відкритій труні, щоб прощання не було сліпим і невіруючим. Чоповицька земля тоді прийняла Бондаря Василя як рідного. І вся свідома громада Малинщини так сподівалася, що наша земля більш не муситиме розступатися під лопатами копачів…
Ні. У війни своя статистика.
Василя Барановського доставили в Дніпропетровськ тоді, коли Василя Бондаря звідти забирала дружина й друзі, щоб везти на Полісся – поховати. Що ж за така містична естафета… (Публікація в "ПМ" на моїй сторінці - "Осколок нестерпного болю").
П’ять місяців другий Василь не міг повернутися до себе – додому – в рідну Горинь до дружини Лариси і двох доньок, що стали рідними з нею; в рідну Устинівку до нені, до брата, до сестер (і до ще одного брата, що помер у 2010 році) – стільки горя випало на одну сім’ю!
І от він повернувся і стоїть його обшитий вишневим оксамитом ковчег серед тихого двору, встеленого споришами. Ось він – твій двір! З похиленим у зажурі гіллям старої яблуні, з білими стінами подружнього гніздечка, з ліхтарями, які ти ж сам, мабуть, і чіпляв, щоб у дворі світило, як буде поночі. Тепер тобі ніщо не засвітить. І цим згорьованим жінкам – теж не засвітить.
Господи! Щоб так було все мирно тут, куди війна прислала свої пекельні дари, - наче нічого й не сталося: кури загорнулися в порохи й дрімають у затінку яблуні, песик згорнувся калачиком біля будки – й не гавкне. Навіть кіт не хазяйнує – він примостився клубочком біля самісінького узголів’я домовини – спить на землі, а навколо сотні людей! Навколо стоїть таке гірке тужіння!
Сонце заливає Горинь й околиці, а в людських душах така тінь!
Василь дивиться світло зі свого портрету на столику перед домовиною. Йому поклали хліб. Йому принесли колива. І свічку запалили. А він ясніший і за свічку, і за сонце. А він святіший за оцей хліб. Як без нього, насущного, бути мамі, дружині, дітям?
Що ж він вернувся так, що й обійняти себе не дає?
Стара мати тільки й того, що припадає до портрета і питає, і питає, і питає! А відповіді немає:
- Ой бандіти убили мого синочка, а самі поховалися! А я ж не знаю, що там, чи ти там… Що там привезли? За що його вбили? Він же нікому зла не зробив.
Треба розпочинати урочистий траурний мітинг, поминальну службу, а несила ніяк і не сміє ніхто перервати жіночі плачі біля синової й батькової труни. Однак міцним, рубаним голосом, ніби запечатав емоції, сільський голова Володимир Омельченко починає…
Він рівним тоном переповів просте й гідне життя поліщука Василя Барановського, розповів про його чесноти, про його прижиттєві мир і затишок. Тільки ніщо з цих слів не розраджувало неню, дружину й дочок. Їх голоси рвали слух. І була лише одна думка – як вони це все витримають?
Як витримали таке довге чекання? Може, тому, що сподівалися на диво? А тепер найменші надії відібрано…
Священик править молебень, а потому домовину беруться нести на машину. Родина просить прощення від імені сина, чоловіка, батька. Прощення відпускає, мабуть, щоб легко було йти до Бога. А чи легко Василеві? З якими думками, як і коли він перейшов у той світ? Ніхто не знає точної години, точних обставини смерті. І це ще більше пригнічує. Оті документи про встановлення особи загиблого – що в них є про Василя, крім прізвища? А та купа багатоцифрових чисел, номерів і дат – про кого і про що вони розповідають? Про нашу страшну новітню історію, де найдорожчий цим людям Василько захований під словами «Постанова про встановлення особи трупа», «ознаки злочину», «судово-медична експертиза», «молекулярно-генетичне дослідження»?..
І як там наприкінці… «Враховуючи вищевикладене… старший слідчий постановив… копію направити в прокуратуру» . А його? «Уродженця с.Устинівка… місце проживання с.Горинь…»? Визнати Барановським Василем Володимировичем. І все.
Ні. Нехай тут всі кажуть – Герой! Он і про нагороду, до якої представлено, згадують… Але то все, на що спромігся той, хто не ховався за спинами земляків тут, а побратимів – там. Його право одне – прийняти насильницьку смерть і бути похованим.
… Траурна хода пливе до околиці Горині. Там люди сідають до автобусів і легковиків, щоб їхати в Устинівку.
В салоні автобуса сільські жінки говорять знову про Василя. Розповідають сни про нього. А виявляється, він снився всім! Не лише дружині! Ларисі наснилося, як вона взяла переполовинену хлібину… Іншій жінці приснилося, як вона з Ларисою йде за селом й бачить, ніби Василь з іншим чоловіком зустрівся. Лариса не бачить, а вона бачить і мислить: дай думаю, зараз його на гарячому упіймаю, запитаю, що ж ти тут, а ми всі думаємо, що ти там? Коли ж Василь першим ловить на гарячому Ларисину подругу , буцім, а що це ви йдете й не признаєтеся, що бачите нас. Тоді й запитали Василя: «То ж думали, що ти пропав безвісти!». «Ні, я живий, он у тому селі живу!». Тільки село те, каже оповідачка, незнайоме якесь.
А як же він снився всім і стверджував: «Я живий!». Ще комусь приснився той брат Василя, що помер п’ять років тому, і каже: «Василя зі мною немає»…
Усе як сон. Ця спекотна реальність між пересохлими лісами. Ці заплакані люди, що йдуть за ковчегом Василя – в нікуди. Нізвідки – в нікуди. Бо оте «нізвідки» - офіційно зветься АТО, а народ зве не інакше як війна – підступна, з прихованими личинами, де ворог не один, чітко впізнаний, а безліч. То вороги-тіні, які досягають чорними шатами аж сюди – на рідне Полісся. Вороги, які не дають раз і назавжди покласти край безглуздому кровопролиттю. Хто ви? Нащо така ціна ваших планів? Якого відкупу ви хочете?
Такі думки рояться в головах мовчазних людей.
Вони виходять на околиці вже Устинівки й рушають рідним селом Василя. При в’їзді на вулицю стоять односельці навколінці. Чоловіче! Оце твої ворота до раю! Хтось виніс і поставив серед дороги табуреточку з хлібиною ти півлітрою – така традиція. Схожа на ту, весільну, коли переймають хлібом і чаркою і змушують відкупитися. А тепер що ж… Просять відкупити нас усіх від загибелі. У кого? Кому передасть наші благання Василь? Він був мужнім і терплячим. І оце все, що він натерпів…
Попереду ходи йде юнак як дві краплі води схожий на Василя. Андрійко, син його. Запитайте, що зараз у цій білявій голівці, в цих синіх очах?
А за ним – такі ж юні вояки, які вже, гляди, не одне поховання супроводжують… Запитайте у них!
І у них – що несуть важезну домовину на плечах, які вже звикли до холоду приклада автомата, а мали б звикати до тепла дівочих обіймів.
Запитайте у тих сотень людей, що бредуть за домовиною, - що ви несете в душах своїх і думках в таку мить?!
Квіти стелються під ноги земляків. Троянди, ромашки, волошки полягають покірно і мовчки, як тисячі наших синів і чоловіків – на війні.
Від околиці Устинівки до кладовища у Фортунатівці знову їдемо. В автобусі закипає вода в радіаторі… Десятки машин оточили край лісу.
Небо насупилося і пішов легенький дощик.
Василя внесли на місце його вічного спочинку. Вже не буде степ обпікати його своїм нещадним сонцем. Тут рідні сосни, пісок, як золото, а поруч – могила брата.
Мати кидається до могили іншого сина Михайла. На очах у всіх людей рветься на клоччя її душа.
Траурна церемонія на цвинтарі ще гнітючіша. Донькам, сестрам стає раз-по-раз погано, непритомніють. Медики ледь встигають…
Наближення миті поховання доводить емоції і так знеможених родичів до найвищої точки. Навколо сотні людей, а зарадити не можеш. Так, це горе України, але з кожною втратою рідні опиняються сам-на сам.
Тут теж кажуть гарні слова на адресу Василя, тут схиляють голови і втирають сльози чоловіки й просять вибачення за смерть Героя. Командир просить вибачення в матері й дружини, що не зміг бути поруч – може б, сталося диво й тоді Василь не загинув.
Дякують матері за такого сина, дружині – за такого чоловіка. Тільки криком кричить мати на увесь високий ліс:
- Оце все, що ти заслужив!
Дружина, яка мужньо трималася увесь час, зривається теж на стогін:
- Хай би він не був героєм! Хай би він був краще живий!!!
Оркестр прощально грає. Небо тихого Полісся розстрілює салют прощальних військових почестей.
І я хочу і не можу зрозуміти слів, які сама повторюю в унісон з іншими: Герої не вмирають!
Герої не вмирають? Вони віддають своє життя.

Ірина Кримська







Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-06-28 08:22:54
Переглядів сторінки твору 995
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.876 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.728 / 5.43)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.787
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Війна
Автор востаннє на сайті 2016.11.23 10:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2015-06-29 07:59:10 ]
Дуже важлива Ваша публікація! Герої не вмирають, навіть з потойбіччя вони протистоять обраним сатаною путінським виродкам-загарбникам!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Кримська (Л.П./Л.П.) [ 2015-06-29 08:11:07 ]
Так.
Але скільки ще треба живих Василів зробити мертвими у протистоянні на межі із сатаною, якщо самі Василі здатні і хочуть витиснути його геть, припнути, розчавити, а нема волі влади на те?