ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Книга пилу
Дорога
Їхали розбитою війною дорогою – машину трясло. Як в лихоманці. Здавалось, що машина захворіла. І доктор забув прописати їй знеболююче. Нас зупинили на блок-посту:
- Перепустка!
- Яка, до холери, перепустка? Ми веземо ракети на передову! Нас чекають!
- Перепустка!
- (Ла-ла-ла!) Я зараз подзвоню полковнику К. Це Вас задовольнить?
- Полковник К. не мій начальник. Я вас пропущу тільки при наявності спеціальної перепустки. Крім того їхати все одно не можна – дорога зараз обстрілюється сепаратистами.
Після останньої фрази обличчя водія змінилося:
- Я розвертаюсь і їду назад!
- Ти що? Злякався?! – це вже я вставив свою фразу. – Їдемо!Вони все одно не попадуть. Ти ж знаєш цих сепаратистів. Попасти в рухому ціль це для них неможливе завдання. Якщо не пускають тут, то я знаю дорогу полями.
Обличчя водія сповнилося жахом. Він сприйняв мої слова всерйоз (а я люблю жартувати на тему смерті).
- Я не поїду!!! У мене молода дружина!
(Так начебто, якби в нього була стара дружина, то це б докорінно змінило ситуацію.)
- Ми вчора їхали під обстрілом і в нас не попали. Успішно довезли ракети і повернулись назад. Проскочимо! Вперед! Зараз від’їдемо трохи назад і повертай направо на ґрунтову дорогу.
- Я не поїду!!! Я бачив, що сталося з москальським танком, коли в нього влучила ваша ракета. Бачив ті шматки подертого і переплавленого металу. А тут ціла купа ракет! Я не хочу навіть уявляти, що станеться з нами, якщо в ракету влучить куля і всі вони вибухнуть!
- Ну то вилазь з машини! Я сам поведу! А ти вертайся назад пішки!
(Я раптом зрозумів, що я вже не жартую – я справді сяду за кермо, якщо водій вилізе з машини, і поїду полями під обстрілом на передову до хлопців, що чекають на ракети, хоча за кермом до цього я сидів всього один раз і то за кермом БТРа.)
Тут у водія зіниці розширились і почалась паніка – можливо, він подумав, що я зараз прикладу пістолет до його скроні і скажу: «Товаришу солдат, я наказую Вам їхати!» а потім розстріляю за невиконання наказу. Невже я на такого схожий? Водій судомно вчепився в кермо машини:
- Я нікому не дам керувати машиною!!!
- Добре, поїхали назад...
Махина розвернулась і покотилась по дорозі. А мені пригадався вчорашній день: трьох офіцерів відправили відвести ракети М111 для ПТРК «Фагот» на передову і заодно навчити солдат їх запускати по цілі. Звісно, навчити влучно запускати. До цих офіцерів крім мене належав ще один майор, який нагадував персонажа якогось фільму-бойовика. Крім постійно героїчного виразу обличчя майор мав ще кілька цікавих рис: половина голови в нього була сива, половина була чорна. Ліва брова сива, права чорна. Майор, судячи по всьому, був генетичним мозаїком, але цього йому я, звісно, пояснювати не збирався. Другий офіцер – капітан – був мобілізований. В іншому житті він мав приватну фірму, де виготовляв надмогильні пам’ятники. На війну він поїхав зі своєю машиною – вантажним мікроавтобусом. Заправляв його за власний рахунок. Цьому факту командування, звісно, порадувалося. Обіцяло йому компенсувати солярку та навіть заправляти за державний рахунок, але це так і лишилося обіцянкою.
Отже, ми завантажили ракети в його мікроавтобус і чекали команди. Раптом дзвінок – відбій, нікуди не їхати, ракети здати назад на склад. Ми занудьгували. Настрій зіпсувався остаточно. Ситуацію виправив прапорщик, який підійшов і сказав, що в нього є спирт. У нас був хліб, сало, цибуля. Вирішили, що ракети здамо пізніше. Ленч намічався ще той. Замість стаканів використали наконечники від ракет.
- Ми бойові офіцери!
- Бойові офіцери!!!
Я не люблю спирту – він робить мене занадто сентиментальним. Крім того такий тост я вважав некоректним по відношенню до прапорщика. Я непомітно вилив свою порцію спирту на землю (ну, майже всю і майже щоразу). Коли всі дійшли до кондиції (ну, майже всі) пролунав дзвінок: «Чому досі не відвезли передову ракети?!» Ясно. По коням. Вперед. Капітан на ногах стояв погано. («Ви мене, головне, за кермо посадіть!») За кермо ми його успішно посадили. І поїхали. По розбитій дорозі. Навколо дороги і на – вирви від мін та снарядів. Машину кидає, ящики від ракет торохтять. А тут іще почався мінометний обстріл дороги. Але нас це анітрохи не засмутило. Коли машину підкидало у черговій ямі, майор не випускаючи цигарку з рота (поруч бойові ракети) вигукував перекрикуючи звуки вибухів: «Ми бойові офіцери!!!» Капітан за кермом відгукувався диким сміхом. Мені теж було весело – я фаталіст. Від думки, що зараз ми вибухнемо і полетимо прямісінько в небо хотілося кричати ура. Апокаліптичну картину доповнили руїни церкви з слідами від снарядів на залишках стін.
Коли приїхали на місце, мої колеги практично протверезіли. Так що солдати мали логічні підстави дивитися на нас як на ангелів-рятівників, а не як на трьох п’яних iдiотів у формі. А мої слова про те, як стріляти з «Фагота» вони сприймали як вищу істину. Я вперше відчув себе у ролі пророка, носія вищої істини... Один бородатий солдат (напевно, грузин) ламаною російською мовою сказав:
- Я всо понал – суда сматрет, суда нажимат. А у руских тоже єст такой пушка?
- Єсть, но ми іх всьо равно пабєдім! - (Це я теж сказав з акцентом).
Все це згадувалось мені по дорозі назад: я з гіркотою думав: «Сьогодні солдати не отримають ракет!» І які солдати! Я вражено і захоплено дивився на них: потріпані в боях люди з криці, відчайдушні і відважні, справжні герої. Не те що я... Мені б таких солдат... І вони не отримають сьогодні ракет...
На базі нам сказали, що спробують відвести ракети на позиції вночі, коли обстріл вщухне. Краєм вуха я почув слова водія, які він говорив комусь там біля машини: «...Старлєй, як почув, що дорога обстрілюється, вхопився за руль і почав репетувати, що треба вертатись негайно назад, що нас там уб’ють...»
Боягузи – вони ще брехуни. Так влаштований світ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дорога
«Людина здатна зробити Шлях великим,
Але великою людину робить не Шлях.»
(Конфуцій)
Є дороги, які не виходить називати шляхами. Шлях – це надто змістовно. А це дорога. Розбита снарядами і мінами. Буває так, що така дорога нікуди не веде. Або веде у непроглядну чорноту чи у вічне Ніщо. Буває, що приводить до людей. Прекрасних людей, які не забуваються... У цей день мені випала саме така дорога. Завантажили в машину купу бойових ракет і наказали вести на передову. Зі мною сентиментальний водій. З очима у яких відображається сіре байдуже небо. Краще б це був грубий потріпаний в боях воїн, аніж отакий мрійник. Але водіїв не обирають, як не обирають провідників в Inferno. Якого дадуть чи який випаде, такий і повезе. А куди повезе – цього вже не знає ніхто. Тільки версії.Їхали розбитою війною дорогою – машину трясло. Як в лихоманці. Здавалось, що машина захворіла. І доктор забув прописати їй знеболююче. Нас зупинили на блок-посту:
- Перепустка!
- Яка, до холери, перепустка? Ми веземо ракети на передову! Нас чекають!
- Перепустка!
- (Ла-ла-ла!) Я зараз подзвоню полковнику К. Це Вас задовольнить?
- Полковник К. не мій начальник. Я вас пропущу тільки при наявності спеціальної перепустки. Крім того їхати все одно не можна – дорога зараз обстрілюється сепаратистами.
Після останньої фрази обличчя водія змінилося:
- Я розвертаюсь і їду назад!
- Ти що? Злякався?! – це вже я вставив свою фразу. – Їдемо!Вони все одно не попадуть. Ти ж знаєш цих сепаратистів. Попасти в рухому ціль це для них неможливе завдання. Якщо не пускають тут, то я знаю дорогу полями.
Обличчя водія сповнилося жахом. Він сприйняв мої слова всерйоз (а я люблю жартувати на тему смерті).
- Я не поїду!!! У мене молода дружина!
(Так начебто, якби в нього була стара дружина, то це б докорінно змінило ситуацію.)
- Ми вчора їхали під обстрілом і в нас не попали. Успішно довезли ракети і повернулись назад. Проскочимо! Вперед! Зараз від’їдемо трохи назад і повертай направо на ґрунтову дорогу.
- Я не поїду!!! Я бачив, що сталося з москальським танком, коли в нього влучила ваша ракета. Бачив ті шматки подертого і переплавленого металу. А тут ціла купа ракет! Я не хочу навіть уявляти, що станеться з нами, якщо в ракету влучить куля і всі вони вибухнуть!
- Ну то вилазь з машини! Я сам поведу! А ти вертайся назад пішки!
(Я раптом зрозумів, що я вже не жартую – я справді сяду за кермо, якщо водій вилізе з машини, і поїду полями під обстрілом на передову до хлопців, що чекають на ракети, хоча за кермом до цього я сидів всього один раз і то за кермом БТРа.)
Тут у водія зіниці розширились і почалась паніка – можливо, він подумав, що я зараз прикладу пістолет до його скроні і скажу: «Товаришу солдат, я наказую Вам їхати!» а потім розстріляю за невиконання наказу. Невже я на такого схожий? Водій судомно вчепився в кермо машини:
- Я нікому не дам керувати машиною!!!
- Добре, поїхали назад...
Махина розвернулась і покотилась по дорозі. А мені пригадався вчорашній день: трьох офіцерів відправили відвести ракети М111 для ПТРК «Фагот» на передову і заодно навчити солдат їх запускати по цілі. Звісно, навчити влучно запускати. До цих офіцерів крім мене належав ще один майор, який нагадував персонажа якогось фільму-бойовика. Крім постійно героїчного виразу обличчя майор мав ще кілька цікавих рис: половина голови в нього була сива, половина була чорна. Ліва брова сива, права чорна. Майор, судячи по всьому, був генетичним мозаїком, але цього йому я, звісно, пояснювати не збирався. Другий офіцер – капітан – був мобілізований. В іншому житті він мав приватну фірму, де виготовляв надмогильні пам’ятники. На війну він поїхав зі своєю машиною – вантажним мікроавтобусом. Заправляв його за власний рахунок. Цьому факту командування, звісно, порадувалося. Обіцяло йому компенсувати солярку та навіть заправляти за державний рахунок, але це так і лишилося обіцянкою.
Отже, ми завантажили ракети в його мікроавтобус і чекали команди. Раптом дзвінок – відбій, нікуди не їхати, ракети здати назад на склад. Ми занудьгували. Настрій зіпсувався остаточно. Ситуацію виправив прапорщик, який підійшов і сказав, що в нього є спирт. У нас був хліб, сало, цибуля. Вирішили, що ракети здамо пізніше. Ленч намічався ще той. Замість стаканів використали наконечники від ракет.
- Ми бойові офіцери!
- Бойові офіцери!!!
Я не люблю спирту – він робить мене занадто сентиментальним. Крім того такий тост я вважав некоректним по відношенню до прапорщика. Я непомітно вилив свою порцію спирту на землю (ну, майже всю і майже щоразу). Коли всі дійшли до кондиції (ну, майже всі) пролунав дзвінок: «Чому досі не відвезли передову ракети?!» Ясно. По коням. Вперед. Капітан на ногах стояв погано. («Ви мене, головне, за кермо посадіть!») За кермо ми його успішно посадили. І поїхали. По розбитій дорозі. Навколо дороги і на – вирви від мін та снарядів. Машину кидає, ящики від ракет торохтять. А тут іще почався мінометний обстріл дороги. Але нас це анітрохи не засмутило. Коли машину підкидало у черговій ямі, майор не випускаючи цигарку з рота (поруч бойові ракети) вигукував перекрикуючи звуки вибухів: «Ми бойові офіцери!!!» Капітан за кермом відгукувався диким сміхом. Мені теж було весело – я фаталіст. Від думки, що зараз ми вибухнемо і полетимо прямісінько в небо хотілося кричати ура. Апокаліптичну картину доповнили руїни церкви з слідами від снарядів на залишках стін.
Коли приїхали на місце, мої колеги практично протверезіли. Так що солдати мали логічні підстави дивитися на нас як на ангелів-рятівників, а не як на трьох п’яних iдiотів у формі. А мої слова про те, як стріляти з «Фагота» вони сприймали як вищу істину. Я вперше відчув себе у ролі пророка, носія вищої істини... Один бородатий солдат (напевно, грузин) ламаною російською мовою сказав:
- Я всо понал – суда сматрет, суда нажимат. А у руских тоже єст такой пушка?
- Єсть, но ми іх всьо равно пабєдім! - (Це я теж сказав з акцентом).
Все це згадувалось мені по дорозі назад: я з гіркотою думав: «Сьогодні солдати не отримають ракет!» І які солдати! Я вражено і захоплено дивився на них: потріпані в боях люди з криці, відчайдушні і відважні, справжні герої. Не те що я... Мені б таких солдат... І вони не отримають сьогодні ракет...
На базі нам сказали, що спробують відвести ракети на позиції вночі, коли обстріл вщухне. Краєм вуха я почув слова водія, які він говорив комусь там біля машини: «...Старлєй, як почув, що дорога обстрілюється, вхопився за руль і почав репетувати, що треба вертатись негайно назад, що нас там уб’ють...»
Боягузи – вони ще брехуни. Так влаштований світ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію