ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.12.15 07:04
Віряни, як правило, доктринальні книги не читають, бо слово «вірити» наказує передусім «слухати», а не читати. Але як могло статися, що ті, хто збирав біблійні книги воєдино, поєднав непоєднуване? Відповідь напрошується сама: канонізація несумісних книг

Микола Соболь
2019.12.15 06:04
Весь день мела. Покрила білий світ
Пухка завія сніжна і прекрасна
Встелила тротуари рясно-рясно
Й дерева похилили пальці віт.
Померзли бідні. Певна річ – зима.
Червоне сонце небосхил не гріє,
У паморозі втратило надію
Та й дня, мені здається, що не

Галина Сливка
2019.12.15 00:04
Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов прича

Уляна Світанко
2019.12.14 21:26
Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Зараз знаю - звикаєш до всього,

Ігор Деркач
2019.12.14 20:19
Душею досягаю вище неба,
за обрії, до райдуги дуги,
коли ще відчувається потреба
побачити лани, гаї, луги.

Почути ще дитячу колискову,
яку несуть на крилах журавлі.
У висі долинає наша мова,

Любов Бенедишин
2019.12.14 19:56
Пекло, якого немає...
Донорство кровопивць...
Права рука вбиває,
Ліва - хапає "вбивць".

12.2019

Олена Побийголод
2019.12.14 16:17
Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він так шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

Олександр Сушко
2019.12.14 15:39
Я - Божий раб, слуга небес, невільник,
Шепоче отченаш щодня гортань.
Хрест на душі, на шиї, на могилі...
А решта - це житейська суєта.

Ходжу у храм, поводжуся святенно,
Є чорна ряса, дуля в рукаві.
Гріха боюся та...грішу щоденно,

Любов Бенедишин
2019.12.14 14:49
«НЕМА ПУТІ НАЗАД. ЛИШ ВИХІД Є» Бенедишин Л., Шлях до Воскресіння. «Плай», 2019, 72 с. Так довго тривати не могло. Погані віршовані твори не пишуть хіба що ліниві. Натомість добра поезія – вона або протестна або ніяка. Протест на тлі засилля сіризни є н

Олександр Олехо
2019.12.14 14:00
Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.

Сергій Губерначук
2019.12.14 13:31
Сонячний зайчик – пустунець
з мене – на тебе,
з тебе – на мене!

Що він і хто?!
Не приховуй його на колінцях у себе!

Уїдливе вухате сонечко,

Ігор Герасименко
2019.12.14 11:46
Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів
допомагало подолати втому,

Володимир Бойко
2019.12.14 10:12
Народ наш є. І буде. Хоч тирани,
Заброди загребущі вікові,
З суміжних територій Кацапстану
Лаштують лицедійство на крові.

Як в трилері, вигулькує з болота
Мерзенної потвори голова,
Патьоками московської гидоти

Іван Потьомкін
2019.12.14 09:55
Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
лолись стежки її

Козак Дума
2019.12.14 09:46
Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть – «зачекай».
І ніжусь в плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…

Марія Дем'янюк
2019.12.14 08:40
Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.

Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анонім Я Саландяк (1955) / Проза

 Віра Яндьо Мій шлях

Тільки тобою білий святиться світ,
Тільки тобою повняться брості віт,
Запарувала духом твоїм рілля,
Тільки тобою тішиться немовля,
Спів калиновий піниться над водою –
Тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє,
Тільки тобою сили мені стає
Далі брести хугою світовою,
Тільки тобою, тільки тобою.

Василь Стус

            (спогади)

    Всевишній наш Маєстат* розпорядився так, що два роки тому забрав у вічність мою половину. Але я дякую Йому за все, бо Він знає що робить і нехай буде воля Його свята. За те поблагословив мене добрими дітьми та внуками. Леся має доброго чоловіка, Йосипа Осадцу, який у всьому їй допомагає, вони мають дві донечки, а я внучки. Старша Маріанна вже вийшла заміж за Павла Васенка і якщо бог дозволить мені дочекати, то подарують мені правнука до мого дня народження. Молодша Зоряна - десятикласниця гімназії ( нахил ще не визначений), а старші - всі музиканти.
    На жаль сина Тараса, закинула доля у близьке зарубіжжя, але у цьому також Божа воля. В академії познайомився з майбутньою дружиною Вірою. Вони подарували мені внучку Юлю (поки що), але вони про мене не забувають. І я дякую Богу за все. Я всіх їх дуже люблю, радію ними і Бога молю лягаючи і встаючи, за всі ласки для них, яких тільки можна благати. А коли і мене Бог забере, то я все одно буду за них просити, щоб тільки вони не забули про нас (просити).
            Вселюбляча мама і бабця.

            Пропоную декілька фрагментів із Сталінського «університету».

    Саме перше і найстрашніше враження для мене було в день арешту (29.03.1945 р.) в с. Бишки Козівського району, коли привезли мене в Бережани під тюрму, і я побачила вздовж стіни цілий штабель трупів, висотою близько 1.20 м. Потім завели мене у велику кімнату, яка була заповнена нашою підпільною літературою, конвоїр стояв на порозі і не дозволяв мені нічого рухати. За стіною було чути дикий крик мужчини, якого катували!.. Відтак забрав мене якийсь офіцер і привів у велику салю (зал), де кругом сиділо повно солдатів. Мене роздягли до одягу Єви, посадили посеред кімнати на стільчик від фортепіано і крутили кругом, а самі реготілись… Більшого сорому я ніколи в житті не відчувала і навіть не уявляла, що такі дикуни живуть на світі. Тоді солдатам сказали вийти. Після цього вимагали, щоб я розказала хто я і кого із бандерівців знаю та де вони знаходяться. А також нав’язували мені , що я Бандери жінка, тоді я сказала, що взагалі не жінка ще, тоді він викликав лікарку для підтвердження , вона сказала:
    - Она єщьо дєвушка.
    Лишні вийшли, зі мною остався слідчий з офіцером і почались божевільні процедури:
    - Іш дєвушка, дєвушка!!! – Значіт коханка Бандери!!!
    Я весь час мовчала, що їх дуже дратувало.
    - Я твою дєвічью чєсть засажу на кол і разарву на двоє! Нє молчі гадіна ! Говорі всьо что знаєш!
    Не добившись ні слова, почали гратись мною, як м’ячем, штовхали мене з розгону від стіни до протилежної стіни так, щоб сильніше стукнути головою. Но дармо старались, я не сказала ні слова. Тоді повели мене на якусь площу, де лежало цілий ряд трупів, щоб я впізнавала їх – і від першого до останнього (їх було 50 чоловік). Питали:
    – Знаєш?
    – Не знаю.
    Відповіла я, а вони пильно, над кожним трупом слідкували за моєю мімікою. Бог дав мені сили не реагувати ніяк, хоча багато з них впізнала. Я здогадалась, що це була накрита конференція проводу ОУН.
    На другий день передали мене іншому слідчому, який накинувся на мене з кулаками і погрозами… Тоді він викликав свідка, який йдучи коридором голосно говорив: я її прекрасно знаю, - а увійшовши в кабінет (я на нього глянула так, що йому в п’ятах застигло) заїкаючись сказав:
    - Поверніться кругом.
    Я повернулась… Слідчий:
    - Ну! Узнайошь?!
    – Я його перший раз бачу – сказала я.
    - Вивєсті!
    То був станичний с. Бишки, він видно проінформував їх про мої дані, тому вони мене розшукували. За кілька днів до арешту в Бишках появилась «сотня» провокаторів з Волині під маркою УПА. Вони розмістились на одному великому обійстю, не дотримуючись конспірації, повикладали підпільну літературу і читали… Тим часом мені повідомили, що якісь повстанці питають за «Мотрею», я тоді тримала зв'язок до крайового провідника «Нестора» і мала помічницю зв’язкову «Іскру» (Крутиголова Марійка з с. Соснова Теребовлянського р-ну, маленька зростом, 16 р. і їй вдавалось кругом пролізти). Я взяла «Іскру» з собою і по дорозі домовилась, щоб вона йшла за мною на певній відстані повільним кроком, а я наближаючись до тих нібито «повстанців» зорієнтуюсь і подам їй умовний знак, якщо свої, кивну головою, якщо чужі – махну рукою від себе, тоді вона дасть знати провідникові, який на той час знаходився в с. Кривому. Коли я зайшла між тих хлопців, сказала: слава Україні! Всі гуртом відповіли: героям слава! Їх командир глянув мені в очі і підтверджуючи перевів погляд на другого… У мене тоді на лівому оці був «ячмінь» від застуди, і по ньому мене впізнали. Тоді карту розклали на столі і попросили мене:
    - Покажіть куди нам іти до «Нестора»?
    Я відповіла:
    - По перше – сьогодні його немає на станиці, буде аж рано, по друге - вдень небезпечно йти, а в вечері я дам зв’язкового і він поведе до самого провідника.
    Як не дивно вони мені повірили. Однак до вечора ми довідались, що всі три райони (Козівський, Бережанський та Підгаєцький) знаходяться в облозі більшовицьких військ**, тоді мене перевели на іншу станицю. Наприкінці березня війська почали наближатись до Бишок. Вдень арешту я домовилась зі своєю господинею, що піду з «Іскрою» на ріку дещо перепрати, а якщо мене затримають москалі, - то як мені сказати хто я і де живу?
    – Скажете, що живете на початку села з правого боку, і що ви моя дочка Гріздюх Фроська, а я підтверджу, що я ваша мама.
    Ось і пішли ми з «Іскрою» ранком на ріку, вона прутом траскала по воді, а я прала. Раптом підійшли два москалі і зупинились на мості, який вів через річку Цехівку в село. І тут один із них каже:
    – Ей дєвушка, нука подойді сюда!
    Я моргаю до «Іскри», щоб вона йшла, а він каже:
    - Нєт, нє ти, а она пусть ідьйот.
    Я підійшла.
    - Гдє ти живьош?
    Я показала.
    - Зовут как?
    - Фроська Гніздюх.
    - Пошлі провєрім.
    Тільки повернули на подвір’я, а господиня вискочила з хати така перелякана, та як за верещить:
    - Аяяй! Заберіть її, я її не знаю. Вона заховала пістолет в стайні в гною.
    І так мене арештували, а «Іскра» тим часом втекла, більше ми з нею не бачились (при кінці 1945, вона їхала з дорученням до Львова, у трамваї відчула за собою «хвоста» і тут же розкусила ампулу з отрутою, яку завжди мала напоготові. Про це я довідалася, коли повернулась до дому).
    У Бережанському КПЗ я просиділа до кінця війни. Відтак в половині травня повна грузова машина солдатів, мене поставили посередині, відвезла мене на Волинь і передали генерал-майору, який протягом 4-х місяців вів зі мною допити ( між іншим - українською мовою), цяцькався зі мною тому, що сприйняв мене за велику «шишку». Кожен день стіл був накритий всякими стравами, десертами і навіть шоколадом, цукерками та папіросами. І так припрошував мене, щоб хоч що-небудь попробувати. Думав голодне, кинеться на ті марципани, тай « виталяпає» все.
    – А чого це ви так стараєтесь мені догодити?
    – Вам наговорили, що ми з ворогами, жорстокі і т. ін.
    - Мені ніхто нічого не казав, я сама все бачила і відчула на своїй шкурі, отож не старайтесь купувати мене в такий спосіб, я їм те, що належиться мені по вашому закону.
    Генерал-майор подзвонив, в кабінет увійшов сотенний «Остап» (в куртці більшовицького комісара, підперезаний портупеєю, білобрисий, з сірими очима, кремезний (вище середнього зросту) і сказав:
    - Добрий день друже «Мотря»!
    Я промовчала.
    - Ви що, не впізнаєте мене?
    - Я вас перший раз бачу.
    - Будьте благорозумні, я теж попався, але вже як бачите на волі.
    - Можетє ітті.
    Сказав майор, і війшов другий, якого я дійсно вперше бачила, і цей бажав мені радянського раю… Майор всяко провокував мене, щоб я все розповіла, що з мене і волосок не впаде, що пішлють мене в університет вчитися і т.д.
    - Я знаю, що ви невинуваті в тому, що вас тягнуть насильно у бандерівці, а тепер такого більше не буде, бо ми вас визволили і ви маєте можливість заробити собі хоч половину авторитету з того, що ви мали в своїх…Так що розкажіть все, що і кого знаєте і ми вас відпустимо, а ні, то дамо ст..54-1а11, за ізмену родіни, - надоїло мені з вами панькатися!
    - Добре , я вам розкажу. Отже, ви самі добре знаєте , що Україна завжди була під чужим ярмом, а я родилась і росла під польською владою. Національну свідомість виховали в сім’ї. Я знала, що Україна велика нація, якій також належить своя «хата» , а тому я хотіла хоч одну цеглину поставити своїми руками. А ви кажете, що я ізменнік родіни… Якби ви мене виховували усі мої 20 років, тоді б мали б повну рацію, а так… нажаль, ви хочете зробити мене ізменніком.
    - Хто вас так гарно підготовив?
    – У мене своя голова на плечах. Так знайте, що я член Організації Українських Націоналістів (ОУН) і ніхто мене насильно не тягнув, ми всі йшли добровільно тому, що любимо свою землю і свій народ і хотіли йому допомогти. Але ми боролись на своїй землі, на чужу ніколи не зазіхали. А тепер, робіть зі мною що хочете - бийте, ріжте, вішайте, стріляйте, я вам більше нічого не скажу. Мене вже воші ваші доїдають. За чотири місяці, ні разу не дали можливості помитися, навіть руки…
    Генерал-майор:
    - На сибір! До десятого корня!
    - Я сибіру не боюся…
    - В карцер!!!
    На другий день (приблизно в другій декаді вересня 1945) відправили мене до Львова в тюрму що по вул. Плотевна в 42 келію (камеру на 250 осіб); двоповерхові нари були так заповнені, що дівчата по команді повертались. Мені прийшлось спати на цементі в одній літній суконці, нічим постелити ні накритись, добре що на ногах мала чоботи (вголобишки), то один служив замість подушки, а другим по черзі ноги гріла. Вікно без шкла з ґратами, а навпроти полосата стіна, як клітка для тигрів, через яку дижурний кожен день обливав нас холодною водою з відра, рано перед «падйомом», а ввечері – після того як позасинали. На Михайла (21.11.45 р.) дижурний запропонував: хто хоче мити підлогу на низу під нашою камерою (така ж клітка). Я погодилась піти, думала може знайомих побачу. Привітала хлопців з днем ангела, побажала скорої волі та спитала, чи немає кого з Підгаєччини. Коли закінчила мити дижурний впустив мене в камеру і пішов. Раптом повернувся і каже:
    - Корпан собірайся в карцер.
    - За що?
    – Там узнаєш…
    Дівчата дали дещо одітись, я вийшла. Перед самими сходами (32 сх.) він так штовхнув мене в плечі – і я «полетіла» комінь - головою, тоді піднялась і розреготалась, (щоб розчарувати його). Він звичайно поблагословив мене своїми більшовицькими епітетами і штовхав прикладом аж до карцеру. Під дверими крикнув:
    - Раздєвайся.
    Я не прореагувала. Він нахабно здер з мене одяг і кинув в карцер по коліна в воду:
    - Строгій режим – банка води і 300 грам хлєба одін раз в дєнь, через дєнь.
    Я оголосила голодівку.
    - Ну і чорт з тобой, подихай, мєнше одной бандєровкой будєт.
    Я весь час танцювала у водІ, щоб зігрітись і одночасно складала «тюремне танго», слова і мелодію, яке згодом стало нашим тюремним гімном. Між іншим, пізніше, хтось доніс моє танго до Борщова, де зараз співають його Союзянки (Союз Українок).
    Дижурний побачив, що я не жартую з голодівкою і на третій день викликав начальника тюрми.
    - Виході!
    - Дайте мені одежу.
    Дав. Одягнулась. Вийшла. Розказала начальнику все як було і ще про те як водою нас обливає і додала:
    - Якщо це ваш приказ то я готова сидіти 10 суток, а якщо його фантазія, то розбирайтесь самі…
    - Ідітє в камєру.
    Сказав начальник, а на другий день, нам дали іншого дижурного. Після «водних процедур» я продовжувала своє існування на «цементному курорті», щастя, що на ногах були чоботи, то один ставила під голову на ніч ( замість подушки), а другим по черзі гріла ноги і так продовжувалось ще два і пів місяця. Хоч від природи я була сильна, загартована, ніколи не хворіла (систематично робила зарядку), однак такі умови зробили своє.
    22.02.46р. у мене піднялась температура понад 40, шалені болі в голові і вухах. Нестерпний біль, неначе собаки мозок роздирали, а під вечір галюцинації… Тоді взяла мене до себе на нари одна дівчина, Теклюся (прізвище забула дівоче, а по мужу Репа) Буського району, с. Чішки, яка сиділа наді мною день і ніч. Я нічого не могла їсти , зуби хитались від болю, то вона колотила той заржавлений цукор ( який нам давали одну чайну ложку на день) в склянці води і заливала мене ложкою рано і в вечері, більше нічого я їсти не могла і так було в продовж місяця. За той час вона розказувала мені про себе, а я їй про себе, легенько наспівувала улюблену пісню моєї мами: «Кого я люблю, за ким я тужу, того не скажу нікому - ні …». Теклюся просила мене кожен день співати цю пісню. Але хвороба прогресувала, голос стихав, організм зів’яв, медичної допомоги ніхто не давав мені. З вух почало текти… Камерні лікарі поставили мені діагноз – менінгіт і двосторонній отіт. І ось наступила криза, серце билось все слабше і слабше, не було чим дихати… А перед очима стояв чорний хрест, який моя мама тримала в руках, на ньому було написано золотими буквами: «Нас усіх уб’ють» - я тихенько сказала: прощай і, звернула голову набік… Теклюся почала кричати несамовитим голосом, приклала вухо до грудей , а на уста дзеркальце, шукала признаків життя, почала розтирати область серця і щосили кричати: не вмирай!!! Заспівай мені пісню «Кого я люблю»… У мене відкрились очі і я прошепотіла слова першого куплету, мутно дивлячись її в очі. Тоді голова моя похилилась і очі закрились. Теклюся кричала: Боже ! Рятуй! Вона не має права вмерти… і розтирала мене доти, поки я свідомо не відкрила очей. Аж після цього я почала помаленьку поправлятись. Але для своїх потреб мене ще довго водила Теклюся, бо я сама відразу падала. Цей епізод стоїть мені перед очима все життя, мені самій не віриться , що це було зі мною. Мама казала : дитино, ти мені якусь неймовірну байку розказуєш. І всі хто бачили мене, ніхто не вірив, що я буду жити. Але Бог всемогутній і милостивий, за що завдячую йому усе своє життя. Однак, після цього у мене було ускладнення – декомпресивний порок серця, приступи були по 2-3 рази кожного дня.
    Через кілька місяців прочитали мені заочний вирок «ОСО» на сім років позбавлення волі і п’ять років позбавлення прав по ст.54-1а/11. Приблизно на початку липня мене забрали на етап, але зовсім з іншими дівчатами, з моєї камери не взяли нікого більше, хоча Теклюся дуже просилася, вчепилася мені за шию і не відпускала, поки дижурний нас не розігнав.
    Відвезли нас на Донбас, де бригада дівчат мала збудувати 10-ти квартирний будинок. У мене виходило не погано, то мене вибрали бригадиром, потім ще мали викопати картоплі. Перший день конвоїр попередив нас, що хто посміє взяти з поля картоплі з собою, то за кожну штуку рік тюрми добавлять. Одіті ми були в старих, простріляних солдатських формах, в кальошах підв’язаних мотузками, подібні були були скорше на опудала чим на людей, а тим більше дівчат.
    Отже, з полудня я почала по одній картоплині кидати в штанки, потім в рукави, за пазуху кругом плечей і в кишені від шинелі. Раптом команда:
    - Виході строітся.
    Я вирішила стати в першому ряду по середині. Коли вже всі були в строю, конвоїр підійшов до першого ряду ( я в душі сказала – Господи Боже , хорони…) Почав обшук, я шинелю розчіпила і сказала – прошу , він провів рукою від шиї до пояса і сказав:
    - Прахаді!
    У третьому ряду в молодої жіночки він знайшов 5 картоплин і добавили її 5 років. Коли ми прийшли в барак, я повитрясала всю картоплю. Усі хто оставались в бараку старі і хворі вночі наварили картоплі і поїли. А я три тижні відхворіла з високою температурою…
    При кінці жовтня сказали:
    - Собірайся на етап.
    Позганяли нас на вокзал і почали заганяти в товарняк, в п’ять вагонів загнали мужчин (1000 чоловік), а потім в самий перший, жінок і дівчат (100 осіб). Три тижні ми їхали на північ в напрямку Воркути. Годували нас самою тюлькою, два рази в день без дрібки хліба і без каплі води. Коли хто просив пити, діставав нагаєм по голові. Всі сиділи підібгавши коліна під бороду, випрямити ніг не було місця, а хто вставав, то вже не міг сісти. Кожного дня викидали з вагонів десятки мужеських трупів. Поки доїхали лишилось тільки 100 мужчин, а дівчина померла одна. Коли вийшли з поїзда, побачили сніг і всі накинулись гасити спрагу. Десять кілометрів треба було йти пішки до лаг. пункту, п’яти попримерзали до кльошів, ми всі йшли і ласували снігом і ніяк не годен було наїстися. Поки прийшли до місця призначення, майже у всіх піднялась температура поза 40 градусів.
    Зупинились в поселені Вожанец. Хто був в найтяжчому стані, тих госпіталювали, а інших розмістили в бараках.
    Цілий місяць адаптувались, не було чим дихати, кисню 25%, пурга, мороз до 55 градусів. Потім дали бушлати і валянки і вигнали нас відкидати сніги, яких понадувало у висоту бараків, стовпи закопували, пообморожували носи, щоки, пальці… В пургу ходили по шнурку, або за руки трималися. Потім посилали нас на лісоповал. В цій бригаді, де я була бригадиром, був руский мужик дуже захланний на велику пайку і тому дівчат дуже ганяв, кожна мала з п’яти дерев обрубати гиляки, постягати на купу і спалити. Я після того запалення мозку, з декомпресивним пороком серця, насилу з одним справлялась.Тоді він змусив мене пиляти з ним дерево діаметром 50-60 см, я не могла навіть до половини допиляти і падала втрачаючи свідомість і так протягом 3-х днів забирала мене швидка. Потім оставили мене в зоні для одужання, але згодом сказали, що я прикидаюся і через тиждень знову відправили на лісоповал. Але та сама історія повторювалась дальше, аж тоді вже оставили мене в зоні робити санітаркою в санчастині, де обходила хворих, кормила їх. А коли з «каптьорки» брала хліб для хворих, то доходяги (дистрофіки) два рази вкрали у мене по п’ять пайок ( порцій) хліба і я мусіла протягом десяти днів віддавати хворим свою порцію. А повариха (вільнонаймана) підкормлювала мене за той час перловкою, коли я розказала їй про це. А взагалі ці доходяги весь час рились в помийній ямі, де зливалося з кухні. То був жах, коли ті блискучі, провалені з відблиском голодного вовка очі, шукали в цій ямі вирок життя або смерті. Та картина весь час стоїть перед моїми очима, особливо коли після весільного застілля скидають недоїдки у помийні відра, тоді я думкою кличу їх:
    – Хлопці ! Ходіть, є чим поживитись.
    І так працювала я до того часу, поки застав мене начальник лаг. пункту за молитвою з одним хлопцем, з яким ми разом все молились (він теж працював біля хворих), Гойсин Михась, мабуть з Тернопілля ( точно не пам’ятаю).
    - Что ето єщо за церков?
    Забрав мій вірш, що лежав на тумбочці і крикнув:
    – Двоє, зайдитє в мой кабінєт.
    Вірш цей був присвячений нареченому, з яким ми планували одружитись після війни, Петру Румаку з Новосілки Підгаєцького району , Тернопільської області. Це був ліричний вірш, але останній його куплет його зачіпив за живе:
    Тоді щасливо заживем
    По своїй власній волі,
    Чужі кайдани розірвем
    І встанемо з важкой неволі…!
    Начальник процитував цей куплет, стукнув кулаком по столі і вигукнув :
    - Что ето єщо за кайдани?
    Я пояснила, що у нас були вороги свої – рідні, які не дозволяли нам дружити і це зло я схарактеризувала як кайдани і що ми все по боремо. І як не дивно він мені повірив.
    А на другий день, знову ж таки 22.02.47 р., післав мене і ще 5 дівчат грузити ліс. Три дівчини сіли зверху на кабіну машини ( машина без кузова), я лицем до них трималась за руки, а дві тримались мене за пояс (шнурок). Шофер, звичайно вільнонайманий і п’яний, як шарпнув раптом мотор і ми всі попадали хто куди, а я під заднє колесо, ногами під машиною!!! Але він того не хотів чути. Зробив триразовий розгін в мій бік і я відчула як колесо висадилось мені на грудну клітку, в мене було таке відчуття ніби то все відтялось, осталась лише голова. Перед очима мелькнули всі мої рідні, друзі, я шепнула прощавайте і втратила свідомість. Хтось замітив , що довгі сани підкуті залізом направляються мені на лице, - схопив мене попід руки і шарпнув скільки міг так ,що сани перейшли через ноги, нижче колін. Якоюсь фірою відвезли мене в санчасть, зробили 9 уколів поки я опритомніла. Тоді визвали старенького лікаря (його фамілія Дубовик), він обстежив мене і сказав:
    - 50 лєт работаю, много такіх случаєв відєл – ілі же смєрть, ілі вєчний калєка і то мужчіни, а ето дєвушка і ні одно ребро нє трєсло і ноги цели - ето какоєто чудо! Дєвушка, вам только в цирке работать.
    Однак грудна клітка була здеформована, зовсім сплющена, але мене тісно забинтували і лежати не давали зовсім, змушували ходити, щоб не було запалення. Через тиждень приїхали якісь представники театру, шукали талантів. Група їхня була організована із самих засуджених, хтось показав на мене, що я співаю. Вони пристали до мене: заспівай що не будь і точка. Як я не відпрошувалась, що я не годна, бо мене машина переїхала… Хоч трошечки і ми відстанемо. Рад не рад, заспівала я один куплет «Ой не світи місяченьку…»
    - Спасіба, то что нада.
    Через три тижні приїхали ще раз, але вже по мене. Я відмовилась категорично. Конвоїр взяв мої руки назад, заложили наручники і повезли «артистку» до театру, в той же пос. Вожанец. Пів року возили мене зі своїми концертами, а я весь час глядачем була. А потім сказали:
    – Хватіт хлєб даром кушать , начньом работать.
    Починали з постановки голосу і рівночасно виступала в концертах, в супроводі естрадного оркестру. Співала «Гандзю» і «Ой не світи місяченьку», на біс готових не було, то мусіла повторювати ці самі. Потім співала все, що давали, в основному класичні твори – сольні і в різних драматичних сценках. З концертами їздили по лаг. пунктах і вольних клубах. Керівником у нас був артист Дмитро Полковніков, який 25 років працював у московському театрі. Що мені сподобалось, що він перед виходом на сцену сам перехрестився і нас благословив:
    – З Богом.
    Мене завжди називав лагідно:
    - Наша бандерочка.
    На початку 1951 року, зробили в мою честь прощальний концерт, всі учасники плакали за мною, а серед глядачів навіть зомліли дві жіночки, коли ведучий оголосив, що це мій останній концерт і я співала прощальні пісні, які хто просив з мого репертуару. Половніков написав моїй мамі подячного листа за мене. Але мусили відправити мене в саму Воркуту, звідки забрали…
    В зоні була одна пані режисер - професіонал Олександра Мінічна Самсай з Полтави, мали професіонала – музиканта, акордеоністку, литовку Алдону Шілейкайте, ми з ними ставили концерти, вистави. Майже всі учасниці були українки і тому ми старались показувати те, що нам ближче до душі, за те не раз прийшлось відсидіти в штрафному. На одному концерті я прочитала «Контра пем сперо» Л. Українки, то начальник відразу прийшов за куліси і каже:
    – Что ето єщо за контра? Какая Українка?
    Я пояснила.
    – Нєзнаю я такой.
    - Аво я Пушкіна знаю.
    – В карцер! На 10 суток строгого!
    Прийшлось відсидіти. А другий раз за те, що я не заспівала російську пісню «На лижах», яку він просив, а заспіала «Ґанзю», яку весь зал просив. Ми також ставили вистави, але чоловічі ролі мусіли виконувати дівчата. І мені грати випало хлопця – грузина, тому, що волосся було в мене чорне, накрутили кучері під чоловічу зачіску так, що всі дівчата позакохувались. За це, коли грала Варку в безталанній, то моїм Гнатом була Надя Волинячка трохи вище за мене, тоді в неї закохувались дівчата, а мене зненавиділи, прозвали «Відьмою».
    11.03.1952 р. начальник розпорядився видати мені 6 руб. за 7 років. Дівчата зробили мені валізу, санки, пошили ковдру (яка до тепер зберігається разом з бушлатом), спідницю зі старого «матраса», хто що міг. Побажали щасливої дороги і витерли сльози.
    Поїхала я санками «Волею» - долі шукати. Знайшла хлібний магазин, купила 4 буханки хліба чорного, попросила води, сіла на валізу і їла скільки хотіла. Осталось пів буханки. Господи слава Тобі, сповнилася моя мрія. Тепер вже можна вмирати. Три дні возилася з санками, односельця шукала по адресу, який мені мама прислала. Де ніч захопила, там в хату просилася (хоч ночі там були білі). Нарешті знайшла своїх - Свінціцького Михайла Федора з с. Галича Підгаєцького р-ну.Тернопільської обл… Але що ж, кімнатка як кліточка, їх троє, а четверте на порозі... Спала я на кріслах. Через тиждень прийшов начальник жеку і вигнав мене з хати, бо площа не дозволяє. Цілий місяць оббивала пороги в індпошиві, щоб прийняли мене на роботу ( тому що вміла шити). Закрійниця відказувала мені, бо вона тільки стала на цю роботу і не встигла на цілу бригаду накроїти заказів. Між іншим з Львівської області – пані Стефа (прізвище не пам’ятаю). Але коли я прийшла в цех останній раз, вона не звертала на мене увагу. Я сіла під стіну і плакала, просиділа пів дня. Стефа весь час щось кроїла на столі. Накінець повернулась до мене і каже:
    - Що я маю з вами робити?
    - Я нікуди не піду, поки не дасте мені роботи тому, що я не маю що їсти і не маю де спати, і нікуди звідси не піду.
    Тоді пані Стефа відрізала кусок матеріалу і дала мені самі складні операції, кишені, петлі, складочки і т.ін. Я зробила все, вона сказала:
    - Добре.
    Потім дала спідницю пошити, а я пошила, тоді вона носила по цеху і всім майстриням показувала та приповідала, що: «на дві сторони можна носити, так акуратно зроблено». Та біда, що через ту акуратність, я виконувала роботу всього на 60% і дуже мало заробляла. За 15 днів заробила 20 рублів, 10 вислала мамі, яка залишилась 45-ти річною вдовою, ще з трьома меншими дітьми, які також жили і вчились в голоді і холоді, як мама розказувала мені, коли я перший раз приїхала до дому в 1957р. І так весь час, половину свого заробітку я висилала мамі. А мені вистачало на хліб і чай, часто без цукру. Спала на столі в цеху, після другої зміни. Хотілось, хоч деколи, в кіно піти. Одітись не було в що. Виручила мене одна єврейка, позичила мені гроші і сказала купити собі хоч те, що конечно потрібне в тих морозах, а коли зможеш, по 2-3 руб. з кожної получки будеш віддавати. Потім, одна дівчина Соня, попросила мене до себе жити. На роботу ми ходили разом, а після роботи вона з чоловіком і дочкою ходили розважатись, а я сама мала зварити, помити і попрати і тд. Так було пів року. Відтак я зустріла одну литовку з лагеру, акордеоністку – Алдону Шілейкайте, ми разом з нею виступали, я співала а вона акомпонувала мені на концертах. Алдона розпитала мене про мої справи і забрала до себе жити. На початку 1953 р. знайшлась кімната з якої виїздили двоє, але вони вимагали 150 руб. за те, що там лишається в хаті. Гроші позичив колега мого односельця Михайла Свінціцького – Михайло Каваців і сказав: колись віддасте, коли буде можливість, а через деякий час сказав: не треба віддавати, краще купіть собі вітамінів (дай йому боже здоров’я). В хаті зробила я ремонт і пішла на роботу в другу зміну. Рано приходжу, а мої «бебехи» викинені на коридор, а в кімнаті сидить жінка з хлопчиком і заявляє, що має ордер на цю кімнату. Я знову пішла в розшуки. Повернулась безрезультатно. Тоді вона каже:
    - Давайтє будєм жить вмєсте.
    І так ми жили, поки я знайшла свою долю. Вскорі вінчались наші спільні друзі, де ми обоє дружбили. А після того весілля мій суджений (Яндьо Володимир), запропонував мені серце і руку. Ми обоє написали додому і як тільки прийшли батьківські благословення, ми одружились (але без дружбів), свідками тоді були ті, котрим ми дружбили (Довганюк Володимир і Параня з гуцульщини). З початку жили ми на 40-вій шахті в бараці, де Володя жив ще з трьома друзями. Через рік хлопці розійшлися. Ми остались самі, але мені на роботу треба було йти 10 км. в одну сторону, а після роботи других 10 км. до дому і так ходила я пів року, аж поки напав на мене якийсь солдат (дорога йшла залізницею, через тундру), підставляв мені ножку, щоб я впала (а я була вагітна, вже 6 місяців), але я йому кулаком дала по носі так, що він не скоро піднявся, а тим часом мені вдалося досить далеко відбігти. Коли я прийшла до дому і розказала свою пригоду, то мій Володя поставив мені ультиматум, негайно розрахуватися з роботи. Поки я розраховувалась (з великими проблемами), то він кожен день ходив мене зустрічати. 11.03.1954 р. народилась в нас донечка (Леся), коли їй було півтора місяця, приїхала моя мама, до нині серце кров’ю обливається від тої зустрічі і нищоти, як з нашої так і з маминої сторони. Вона не могла натішитись внучкою і не могла нарозказуватись про свої неймовірні труднощі. Через місяць мама поїхала до дому. А ще через місяць моєму чоловікові, як будівельнику, дали двокімнатну квартиру в 2-му районі. В 1960 р. ми разом з Лесею поступили в музичну школу, а до того я вже три роки працювала на телестудії ( яка знаходилась поряд з нашим помешканням) де працювала до 1964 року, поки прийшов на світ наш син – Тарас. У 1965 р. перед Великоднем прийшла телеграма, що померла моя мати (не побачивши свого онука сибірського). Я полетіла з ним на похорон. Після цього твердо вирішила бути вдома. Коли дочка закінчила 4-й клас, чоловік з нею приїхав у Підгайці . Тут нас не приписували, ставили ультиматум: до 24-рьох годин, щоб духу вашого тут не було. Але я мала в Тернополі двоюрідного швагра, який за гроші купив нам прописку. Потім поїхали ще раз у Воркуту, розрахуватись з роботи і відправити контейнери. Два роки жили на квартирі, а потім побудувались. Бідували, з довгу не вилазили, але дітей вивчили, які розійшлися в різні сторони. Ми остались самі. Найбільшим нашим щастям було воскресіння України (за яку ми віддавали всю свою молодість), коли ми сиділи за обіднім столом з сином і невісткою, в той час радіо повідомило щасливу вістку про незалежність, і покотились сльози радості. Та на превеликий жаль, не довго радів мій Володимир – 8.03.1995 року покинув мене на віки. Та він мене не забуває. Часто поговоримо собі у сні і, навіть внучку приходив благословити, коли вона ставала до вінця – 12. 10. 1996р. Я безмежно вдячна Богові за це, що допоміг нам пережити це страшне лихоліття, повернутись на рідну землю, діждатись волі – яку треба відстоювати і відбудовувати.
    Коли б мені прийшлось повернутись назад – я вибрала б той самий шлях: за Україну - за її волю…

*Маєстат – велич (Бог).
** Очевидно автор має на увазі військові підрозділи НКВД.


    Березень 1997 року.
Віра Яндьо (Корпан) «Мотря» - 08.08.1924 року народження.

    Ця публікація відбулась завдяки Володимиру Федорчуку, щирому Підгайчанину, земляку Віри Яндьо, котрий підготовив текст до публікації та подав мені… а я прошу вибачення за можливі граматичні помилки.




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-09-03 13:27:33
Переглядів сторінки твору 845
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.904 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.524 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2019.09.23 12:22
Автор у цю хвилину відсутній