ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Матвій Смірнов
2019.08.18 01:19
Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зел

Володимир Бойко
2019.08.17 23:38
Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,

Іван Потьомкін
2019.08.17 21:29
Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що жи

Ярослав Чорногуз
2019.08.17 15:49
Ну що ж, минулося кохання.
У Лету канула любов.
Мов літа подихи останні
Осінній вітер поборов.

Чи все приснилося, здалося?
На мить лиш сонце обпекло?
Твоє просвітлене волосся,

Тетяна Левицька
2019.08.17 08:09
Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем

Лесь Українець
2019.08.16 18:50
Був на світі сирота –
Вподобав дівчину,
Наступила середа –
Надів сорочину,

Підперезався паском,
Скуйовдив чуприну,
Та на конику баскому

Серго Сокольник
2019.08.16 13:30
***маленька поема. оригінальна авторська ідея***

Ми летимо. Ми не бачимо сонця.
Ми усередині. У оболонці.
Стиснені вмістом. Ні сісти. Ні стати.
Ми усередині аеростату.
Втім, летимо. Чи до пекла? У вирій?..
Ми обирали собі командира,

Сергій Губерначук
2019.08.16 12:14
Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!

Ніна Виноградська
2019.08.16 11:25
Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень

Олександр Сушко
2019.08.16 09:42
Святкують безголів'я власне дурні,
Накрив державу блазенський ковпак.
Зламалась вісь у колесі фортуни,
Візничий лиш кривлятися мастак.

Від патріотики немає толку,
"Ганьба!" і "Гей!" грошви не принесе.
Міняю оселедця на ярмолку -

Віктор Кучерук
2019.08.16 06:32
Г. С...
Захлинався, скрикував, не дихав,
У нерівних сутичках всього, –
Щоби тільки не почуло лихо
Голосу щасливого мого.
Воював достойно в теплих пущах
Найсолодших радощів і мук,
Раз любов живлюща і цілюща

Ярослав Чорногуз
2019.08.16 00:33
Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…

Іван Потьомкін
2019.08.15 21:51
Бувало, як перетнеш із козами провалля,
Опинишся у царстві конюшини.
Там якось натрапив я на сонне зайченятко.
Хотів спіймать, та лиш заросився.
...Давноминулі спогади післявоєнного дитинства
Налинули, як конюшину стрів в Єрусалимі.
«Як ти сюди доб

Олександр Сушко
2019.08.15 15:18
Потрібне вухо. Хоч одне, лапате,
Бо чути перестав палких богинь.
У цій біді кохання винувате -
Жона відгризла в приступі жаги.

Щоб не кричав - панчохою мій ротик
Заткнула благовірна й каже: - Ша!
Лежать у ліжках діви, мов колоди,

Юлія Радченко
2019.08.15 13:57
Рідненька дівчинко! Веснянко сонячна!
Ти стала вічністю. Тобі там зоряно?
На небі виросли блакитні соняхи -
Очима дивляться на світ прозорими.

Я хочу тішитись твоєю силою,
До тебе линути думками-зграями.
А осінь - в золоті. А весни - сивіють.

Світлана Майя Залізняк
2019.08.15 13:34
Богдан Ковальчук 2 год Зараз я редагую відверто недолугий текст про війну. Погане в ньому, далебі, все, що тільки може бути: картонні, нереалістичні, максимально мерісьюшні персонажі з абсолютно тупорилими репліками й повною відсутністю мотивації у діях
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анонім Я Саландяк (1955) / Проза

 Віра Яндьо Мій шлях

Тільки тобою білий святиться світ,
Тільки тобою повняться брості віт,
Запарувала духом твоїм рілля,
Тільки тобою тішиться немовля,
Спів калиновий піниться над водою –
Тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє,
Тільки тобою сили мені стає
Далі брести хугою світовою,
Тільки тобою, тільки тобою.

Василь Стус

            (спогади)

    Всевишній наш Маєстат* розпорядився так, що два роки тому забрав у вічність мою половину. Але я дякую Йому за все, бо Він знає що робить і нехай буде воля Його свята. За те поблагословив мене добрими дітьми та внуками. Леся має доброго чоловіка, Йосипа Осадцу, який у всьому їй допомагає, вони мають дві донечки, а я внучки. Старша Маріанна вже вийшла заміж за Павла Васенка і якщо бог дозволить мені дочекати, то подарують мені правнука до мого дня народження. Молодша Зоряна - десятикласниця гімназії ( нахил ще не визначений), а старші - всі музиканти.
    На жаль сина Тараса, закинула доля у близьке зарубіжжя, але у цьому також Божа воля. В академії познайомився з майбутньою дружиною Вірою. Вони подарували мені внучку Юлю (поки що), але вони про мене не забувають. І я дякую Богу за все. Я всіх їх дуже люблю, радію ними і Бога молю лягаючи і встаючи, за всі ласки для них, яких тільки можна благати. А коли і мене Бог забере, то я все одно буду за них просити, щоб тільки вони не забули про нас (просити).
            Вселюбляча мама і бабця.

            Пропоную декілька фрагментів із Сталінського «університету».

    Саме перше і найстрашніше враження для мене було в день арешту (29.03.1945 р.) в с. Бишки Козівського району, коли привезли мене в Бережани під тюрму, і я побачила вздовж стіни цілий штабель трупів, висотою близько 1.20 м. Потім завели мене у велику кімнату, яка була заповнена нашою підпільною літературою, конвоїр стояв на порозі і не дозволяв мені нічого рухати. За стіною було чути дикий крик мужчини, якого катували!.. Відтак забрав мене якийсь офіцер і привів у велику салю (зал), де кругом сиділо повно солдатів. Мене роздягли до одягу Єви, посадили посеред кімнати на стільчик від фортепіано і крутили кругом, а самі реготілись… Більшого сорому я ніколи в житті не відчувала і навіть не уявляла, що такі дикуни живуть на світі. Тоді солдатам сказали вийти. Після цього вимагали, щоб я розказала хто я і кого із бандерівців знаю та де вони знаходяться. А також нав’язували мені , що я Бандери жінка, тоді я сказала, що взагалі не жінка ще, тоді він викликав лікарку для підтвердження , вона сказала:
    - Она єщьо дєвушка.
    Лишні вийшли, зі мною остався слідчий з офіцером і почались божевільні процедури:
    - Іш дєвушка, дєвушка!!! – Значіт коханка Бандери!!!
    Я весь час мовчала, що їх дуже дратувало.
    - Я твою дєвічью чєсть засажу на кол і разарву на двоє! Нє молчі гадіна ! Говорі всьо что знаєш!
    Не добившись ні слова, почали гратись мною, як м’ячем, штовхали мене з розгону від стіни до протилежної стіни так, щоб сильніше стукнути головою. Но дармо старались, я не сказала ні слова. Тоді повели мене на якусь площу, де лежало цілий ряд трупів, щоб я впізнавала їх – і від першого до останнього (їх було 50 чоловік). Питали:
    – Знаєш?
    – Не знаю.
    Відповіла я, а вони пильно, над кожним трупом слідкували за моєю мімікою. Бог дав мені сили не реагувати ніяк, хоча багато з них впізнала. Я здогадалась, що це була накрита конференція проводу ОУН.
    На другий день передали мене іншому слідчому, який накинувся на мене з кулаками і погрозами… Тоді він викликав свідка, який йдучи коридором голосно говорив: я її прекрасно знаю, - а увійшовши в кабінет (я на нього глянула так, що йому в п’ятах застигло) заїкаючись сказав:
    - Поверніться кругом.
    Я повернулась… Слідчий:
    - Ну! Узнайошь?!
    – Я його перший раз бачу – сказала я.
    - Вивєсті!
    То був станичний с. Бишки, він видно проінформував їх про мої дані, тому вони мене розшукували. За кілька днів до арешту в Бишках появилась «сотня» провокаторів з Волині під маркою УПА. Вони розмістились на одному великому обійстю, не дотримуючись конспірації, повикладали підпільну літературу і читали… Тим часом мені повідомили, що якісь повстанці питають за «Мотрею», я тоді тримала зв'язок до крайового провідника «Нестора» і мала помічницю зв’язкову «Іскру» (Крутиголова Марійка з с. Соснова Теребовлянського р-ну, маленька зростом, 16 р. і їй вдавалось кругом пролізти). Я взяла «Іскру» з собою і по дорозі домовилась, щоб вона йшла за мною на певній відстані повільним кроком, а я наближаючись до тих нібито «повстанців» зорієнтуюсь і подам їй умовний знак, якщо свої, кивну головою, якщо чужі – махну рукою від себе, тоді вона дасть знати провідникові, який на той час знаходився в с. Кривому. Коли я зайшла між тих хлопців, сказала: слава Україні! Всі гуртом відповіли: героям слава! Їх командир глянув мені в очі і підтверджуючи перевів погляд на другого… У мене тоді на лівому оці був «ячмінь» від застуди, і по ньому мене впізнали. Тоді карту розклали на столі і попросили мене:
    - Покажіть куди нам іти до «Нестора»?
    Я відповіла:
    - По перше – сьогодні його немає на станиці, буде аж рано, по друге - вдень небезпечно йти, а в вечері я дам зв’язкового і він поведе до самого провідника.
    Як не дивно вони мені повірили. Однак до вечора ми довідались, що всі три райони (Козівський, Бережанський та Підгаєцький) знаходяться в облозі більшовицьких військ**, тоді мене перевели на іншу станицю. Наприкінці березня війська почали наближатись до Бишок. Вдень арешту я домовилась зі своєю господинею, що піду з «Іскрою» на ріку дещо перепрати, а якщо мене затримають москалі, - то як мені сказати хто я і де живу?
    – Скажете, що живете на початку села з правого боку, і що ви моя дочка Гріздюх Фроська, а я підтверджу, що я ваша мама.
    Ось і пішли ми з «Іскрою» ранком на ріку, вона прутом траскала по воді, а я прала. Раптом підійшли два москалі і зупинились на мості, який вів через річку Цехівку в село. І тут один із них каже:
    – Ей дєвушка, нука подойді сюда!
    Я моргаю до «Іскри», щоб вона йшла, а він каже:
    - Нєт, нє ти, а она пусть ідьйот.
    Я підійшла.
    - Гдє ти живьош?
    Я показала.
    - Зовут как?
    - Фроська Гніздюх.
    - Пошлі провєрім.
    Тільки повернули на подвір’я, а господиня вискочила з хати така перелякана, та як за верещить:
    - Аяяй! Заберіть її, я її не знаю. Вона заховала пістолет в стайні в гною.
    І так мене арештували, а «Іскра» тим часом втекла, більше ми з нею не бачились (при кінці 1945, вона їхала з дорученням до Львова, у трамваї відчула за собою «хвоста» і тут же розкусила ампулу з отрутою, яку завжди мала напоготові. Про це я довідалася, коли повернулась до дому).
    У Бережанському КПЗ я просиділа до кінця війни. Відтак в половині травня повна грузова машина солдатів, мене поставили посередині, відвезла мене на Волинь і передали генерал-майору, який протягом 4-х місяців вів зі мною допити ( між іншим - українською мовою), цяцькався зі мною тому, що сприйняв мене за велику «шишку». Кожен день стіл був накритий всякими стравами, десертами і навіть шоколадом, цукерками та папіросами. І так припрошував мене, щоб хоч що-небудь попробувати. Думав голодне, кинеться на ті марципани, тай « виталяпає» все.
    – А чого це ви так стараєтесь мені догодити?
    – Вам наговорили, що ми з ворогами, жорстокі і т. ін.
    - Мені ніхто нічого не казав, я сама все бачила і відчула на своїй шкурі, отож не старайтесь купувати мене в такий спосіб, я їм те, що належиться мені по вашому закону.
    Генерал-майор подзвонив, в кабінет увійшов сотенний «Остап» (в куртці більшовицького комісара, підперезаний портупеєю, білобрисий, з сірими очима, кремезний (вище середнього зросту) і сказав:
    - Добрий день друже «Мотря»!
    Я промовчала.
    - Ви що, не впізнаєте мене?
    - Я вас перший раз бачу.
    - Будьте благорозумні, я теж попався, але вже як бачите на волі.
    - Можетє ітті.
    Сказав майор, і війшов другий, якого я дійсно вперше бачила, і цей бажав мені радянського раю… Майор всяко провокував мене, щоб я все розповіла, що з мене і волосок не впаде, що пішлють мене в університет вчитися і т.д.
    - Я знаю, що ви невинуваті в тому, що вас тягнуть насильно у бандерівці, а тепер такого більше не буде, бо ми вас визволили і ви маєте можливість заробити собі хоч половину авторитету з того, що ви мали в своїх…Так що розкажіть все, що і кого знаєте і ми вас відпустимо, а ні, то дамо ст..54-1а11, за ізмену родіни, - надоїло мені з вами панькатися!
    - Добре , я вам розкажу. Отже, ви самі добре знаєте , що Україна завжди була під чужим ярмом, а я родилась і росла під польською владою. Національну свідомість виховали в сім’ї. Я знала, що Україна велика нація, якій також належить своя «хата» , а тому я хотіла хоч одну цеглину поставити своїми руками. А ви кажете, що я ізменнік родіни… Якби ви мене виховували усі мої 20 років, тоді б мали б повну рацію, а так… нажаль, ви хочете зробити мене ізменніком.
    - Хто вас так гарно підготовив?
    – У мене своя голова на плечах. Так знайте, що я член Організації Українських Націоналістів (ОУН) і ніхто мене насильно не тягнув, ми всі йшли добровільно тому, що любимо свою землю і свій народ і хотіли йому допомогти. Але ми боролись на своїй землі, на чужу ніколи не зазіхали. А тепер, робіть зі мною що хочете - бийте, ріжте, вішайте, стріляйте, я вам більше нічого не скажу. Мене вже воші ваші доїдають. За чотири місяці, ні разу не дали можливості помитися, навіть руки…
    Генерал-майор:
    - На сибір! До десятого корня!
    - Я сибіру не боюся…
    - В карцер!!!
    На другий день (приблизно в другій декаді вересня 1945) відправили мене до Львова в тюрму що по вул. Плотевна в 42 келію (камеру на 250 осіб); двоповерхові нари були так заповнені, що дівчата по команді повертались. Мені прийшлось спати на цементі в одній літній суконці, нічим постелити ні накритись, добре що на ногах мала чоботи (вголобишки), то один служив замість подушки, а другим по черзі ноги гріла. Вікно без шкла з ґратами, а навпроти полосата стіна, як клітка для тигрів, через яку дижурний кожен день обливав нас холодною водою з відра, рано перед «падйомом», а ввечері – після того як позасинали. На Михайла (21.11.45 р.) дижурний запропонував: хто хоче мити підлогу на низу під нашою камерою (така ж клітка). Я погодилась піти, думала може знайомих побачу. Привітала хлопців з днем ангела, побажала скорої волі та спитала, чи немає кого з Підгаєччини. Коли закінчила мити дижурний впустив мене в камеру і пішов. Раптом повернувся і каже:
    - Корпан собірайся в карцер.
    - За що?
    – Там узнаєш…
    Дівчата дали дещо одітись, я вийшла. Перед самими сходами (32 сх.) він так штовхнув мене в плечі – і я «полетіла» комінь - головою, тоді піднялась і розреготалась, (щоб розчарувати його). Він звичайно поблагословив мене своїми більшовицькими епітетами і штовхав прикладом аж до карцеру. Під дверими крикнув:
    - Раздєвайся.
    Я не прореагувала. Він нахабно здер з мене одяг і кинув в карцер по коліна в воду:
    - Строгій режим – банка води і 300 грам хлєба одін раз в дєнь, через дєнь.
    Я оголосила голодівку.
    - Ну і чорт з тобой, подихай, мєнше одной бандєровкой будєт.
    Я весь час танцювала у водІ, щоб зігрітись і одночасно складала «тюремне танго», слова і мелодію, яке згодом стало нашим тюремним гімном. Між іншим, пізніше, хтось доніс моє танго до Борщова, де зараз співають його Союзянки (Союз Українок).
    Дижурний побачив, що я не жартую з голодівкою і на третій день викликав начальника тюрми.
    - Виході!
    - Дайте мені одежу.
    Дав. Одягнулась. Вийшла. Розказала начальнику все як було і ще про те як водою нас обливає і додала:
    - Якщо це ваш приказ то я готова сидіти 10 суток, а якщо його фантазія, то розбирайтесь самі…
    - Ідітє в камєру.
    Сказав начальник, а на другий день, нам дали іншого дижурного. Після «водних процедур» я продовжувала своє існування на «цементному курорті», щастя, що на ногах були чоботи, то один ставила під голову на ніч ( замість подушки), а другим по черзі гріла ноги і так продовжувалось ще два і пів місяця. Хоч від природи я була сильна, загартована, ніколи не хворіла (систематично робила зарядку), однак такі умови зробили своє.
    22.02.46р. у мене піднялась температура понад 40, шалені болі в голові і вухах. Нестерпний біль, неначе собаки мозок роздирали, а під вечір галюцинації… Тоді взяла мене до себе на нари одна дівчина, Теклюся (прізвище забула дівоче, а по мужу Репа) Буського району, с. Чішки, яка сиділа наді мною день і ніч. Я нічого не могла їсти , зуби хитались від болю, то вона колотила той заржавлений цукор ( який нам давали одну чайну ложку на день) в склянці води і заливала мене ложкою рано і в вечері, більше нічого я їсти не могла і так було в продовж місяця. За той час вона розказувала мені про себе, а я їй про себе, легенько наспівувала улюблену пісню моєї мами: «Кого я люблю, за ким я тужу, того не скажу нікому - ні …». Теклюся просила мене кожен день співати цю пісню. Але хвороба прогресувала, голос стихав, організм зів’яв, медичної допомоги ніхто не давав мені. З вух почало текти… Камерні лікарі поставили мені діагноз – менінгіт і двосторонній отіт. І ось наступила криза, серце билось все слабше і слабше, не було чим дихати… А перед очима стояв чорний хрест, який моя мама тримала в руках, на ньому було написано золотими буквами: «Нас усіх уб’ють» - я тихенько сказала: прощай і, звернула голову набік… Теклюся почала кричати несамовитим голосом, приклала вухо до грудей , а на уста дзеркальце, шукала признаків життя, почала розтирати область серця і щосили кричати: не вмирай!!! Заспівай мені пісню «Кого я люблю»… У мене відкрились очі і я прошепотіла слова першого куплету, мутно дивлячись її в очі. Тоді голова моя похилилась і очі закрились. Теклюся кричала: Боже ! Рятуй! Вона не має права вмерти… і розтирала мене доти, поки я свідомо не відкрила очей. Аж після цього я почала помаленьку поправлятись. Але для своїх потреб мене ще довго водила Теклюся, бо я сама відразу падала. Цей епізод стоїть мені перед очима все життя, мені самій не віриться , що це було зі мною. Мама казала : дитино, ти мені якусь неймовірну байку розказуєш. І всі хто бачили мене, ніхто не вірив, що я буду жити. Але Бог всемогутній і милостивий, за що завдячую йому усе своє життя. Однак, після цього у мене було ускладнення – декомпресивний порок серця, приступи були по 2-3 рази кожного дня.
    Через кілька місяців прочитали мені заочний вирок «ОСО» на сім років позбавлення волі і п’ять років позбавлення прав по ст.54-1а/11. Приблизно на початку липня мене забрали на етап, але зовсім з іншими дівчатами, з моєї камери не взяли нікого більше, хоча Теклюся дуже просилася, вчепилася мені за шию і не відпускала, поки дижурний нас не розігнав.
    Відвезли нас на Донбас, де бригада дівчат мала збудувати 10-ти квартирний будинок. У мене виходило не погано, то мене вибрали бригадиром, потім ще мали викопати картоплі. Перший день конвоїр попередив нас, що хто посміє взяти з поля картоплі з собою, то за кожну штуку рік тюрми добавлять. Одіті ми були в старих, простріляних солдатських формах, в кальошах підв’язаних мотузками, подібні були були скорше на опудала чим на людей, а тим більше дівчат.
    Отже, з полудня я почала по одній картоплині кидати в штанки, потім в рукави, за пазуху кругом плечей і в кишені від шинелі. Раптом команда:
    - Виході строітся.
    Я вирішила стати в першому ряду по середині. Коли вже всі були в строю, конвоїр підійшов до першого ряду ( я в душі сказала – Господи Боже , хорони…) Почав обшук, я шинелю розчіпила і сказала – прошу , він провів рукою від шиї до пояса і сказав:
    - Прахаді!
    У третьому ряду в молодої жіночки він знайшов 5 картоплин і добавили її 5 років. Коли ми прийшли в барак, я повитрясала всю картоплю. Усі хто оставались в бараку старі і хворі вночі наварили картоплі і поїли. А я три тижні відхворіла з високою температурою…
    При кінці жовтня сказали:
    - Собірайся на етап.
    Позганяли нас на вокзал і почали заганяти в товарняк, в п’ять вагонів загнали мужчин (1000 чоловік), а потім в самий перший, жінок і дівчат (100 осіб). Три тижні ми їхали на північ в напрямку Воркути. Годували нас самою тюлькою, два рази в день без дрібки хліба і без каплі води. Коли хто просив пити, діставав нагаєм по голові. Всі сиділи підібгавши коліна під бороду, випрямити ніг не було місця, а хто вставав, то вже не міг сісти. Кожного дня викидали з вагонів десятки мужеських трупів. Поки доїхали лишилось тільки 100 мужчин, а дівчина померла одна. Коли вийшли з поїзда, побачили сніг і всі накинулись гасити спрагу. Десять кілометрів треба було йти пішки до лаг. пункту, п’яти попримерзали до кльошів, ми всі йшли і ласували снігом і ніяк не годен було наїстися. Поки прийшли до місця призначення, майже у всіх піднялась температура поза 40 градусів.
    Зупинились в поселені Вожанец. Хто був в найтяжчому стані, тих госпіталювали, а інших розмістили в бараках.
    Цілий місяць адаптувались, не було чим дихати, кисню 25%, пурга, мороз до 55 градусів. Потім дали бушлати і валянки і вигнали нас відкидати сніги, яких понадувало у висоту бараків, стовпи закопували, пообморожували носи, щоки, пальці… В пургу ходили по шнурку, або за руки трималися. Потім посилали нас на лісоповал. В цій бригаді, де я була бригадиром, був руский мужик дуже захланний на велику пайку і тому дівчат дуже ганяв, кожна мала з п’яти дерев обрубати гиляки, постягати на купу і спалити. Я після того запалення мозку, з декомпресивним пороком серця, насилу з одним справлялась.Тоді він змусив мене пиляти з ним дерево діаметром 50-60 см, я не могла навіть до половини допиляти і падала втрачаючи свідомість і так протягом 3-х днів забирала мене швидка. Потім оставили мене в зоні для одужання, але згодом сказали, що я прикидаюся і через тиждень знову відправили на лісоповал. Але та сама історія повторювалась дальше, аж тоді вже оставили мене в зоні робити санітаркою в санчастині, де обходила хворих, кормила їх. А коли з «каптьорки» брала хліб для хворих, то доходяги (дистрофіки) два рази вкрали у мене по п’ять пайок ( порцій) хліба і я мусіла протягом десяти днів віддавати хворим свою порцію. А повариха (вільнонаймана) підкормлювала мене за той час перловкою, коли я розказала їй про це. А взагалі ці доходяги весь час рились в помийній ямі, де зливалося з кухні. То був жах, коли ті блискучі, провалені з відблиском голодного вовка очі, шукали в цій ямі вирок життя або смерті. Та картина весь час стоїть перед моїми очима, особливо коли після весільного застілля скидають недоїдки у помийні відра, тоді я думкою кличу їх:
    – Хлопці ! Ходіть, є чим поживитись.
    І так працювала я до того часу, поки застав мене начальник лаг. пункту за молитвою з одним хлопцем, з яким ми разом все молились (він теж працював біля хворих), Гойсин Михась, мабуть з Тернопілля ( точно не пам’ятаю).
    - Что ето єщо за церков?
    Забрав мій вірш, що лежав на тумбочці і крикнув:
    – Двоє, зайдитє в мой кабінєт.
    Вірш цей був присвячений нареченому, з яким ми планували одружитись після війни, Петру Румаку з Новосілки Підгаєцького району , Тернопільської області. Це був ліричний вірш, але останній його куплет його зачіпив за живе:
    Тоді щасливо заживем
    По своїй власній волі,
    Чужі кайдани розірвем
    І встанемо з важкой неволі…!
    Начальник процитував цей куплет, стукнув кулаком по столі і вигукнув :
    - Что ето єщо за кайдани?
    Я пояснила, що у нас були вороги свої – рідні, які не дозволяли нам дружити і це зло я схарактеризувала як кайдани і що ми все по боремо. І як не дивно він мені повірив.
    А на другий день, знову ж таки 22.02.47 р., післав мене і ще 5 дівчат грузити ліс. Три дівчини сіли зверху на кабіну машини ( машина без кузова), я лицем до них трималась за руки, а дві тримались мене за пояс (шнурок). Шофер, звичайно вільнонайманий і п’яний, як шарпнув раптом мотор і ми всі попадали хто куди, а я під заднє колесо, ногами під машиною!!! Але він того не хотів чути. Зробив триразовий розгін в мій бік і я відчула як колесо висадилось мені на грудну клітку, в мене було таке відчуття ніби то все відтялось, осталась лише голова. Перед очима мелькнули всі мої рідні, друзі, я шепнула прощавайте і втратила свідомість. Хтось замітив , що довгі сани підкуті залізом направляються мені на лице, - схопив мене попід руки і шарпнув скільки міг так ,що сани перейшли через ноги, нижче колін. Якоюсь фірою відвезли мене в санчасть, зробили 9 уколів поки я опритомніла. Тоді визвали старенького лікаря (його фамілія Дубовик), він обстежив мене і сказав:
    - 50 лєт работаю, много такіх случаєв відєл – ілі же смєрть, ілі вєчний калєка і то мужчіни, а ето дєвушка і ні одно ребро нє трєсло і ноги цели - ето какоєто чудо! Дєвушка, вам только в цирке работать.
    Однак грудна клітка була здеформована, зовсім сплющена, але мене тісно забинтували і лежати не давали зовсім, змушували ходити, щоб не було запалення. Через тиждень приїхали якісь представники театру, шукали талантів. Група їхня була організована із самих засуджених, хтось показав на мене, що я співаю. Вони пристали до мене: заспівай що не будь і точка. Як я не відпрошувалась, що я не годна, бо мене машина переїхала… Хоч трошечки і ми відстанемо. Рад не рад, заспівала я один куплет «Ой не світи місяченьку…»
    - Спасіба, то что нада.
    Через три тижні приїхали ще раз, але вже по мене. Я відмовилась категорично. Конвоїр взяв мої руки назад, заложили наручники і повезли «артистку» до театру, в той же пос. Вожанец. Пів року возили мене зі своїми концертами, а я весь час глядачем була. А потім сказали:
    – Хватіт хлєб даром кушать , начньом работать.
    Починали з постановки голосу і рівночасно виступала в концертах, в супроводі естрадного оркестру. Співала «Гандзю» і «Ой не світи місяченьку», на біс готових не було, то мусіла повторювати ці самі. Потім співала все, що давали, в основному класичні твори – сольні і в різних драматичних сценках. З концертами їздили по лаг. пунктах і вольних клубах. Керівником у нас був артист Дмитро Полковніков, який 25 років працював у московському театрі. Що мені сподобалось, що він перед виходом на сцену сам перехрестився і нас благословив:
    – З Богом.
    Мене завжди називав лагідно:
    - Наша бандерочка.
    На початку 1951 року, зробили в мою честь прощальний концерт, всі учасники плакали за мною, а серед глядачів навіть зомліли дві жіночки, коли ведучий оголосив, що це мій останній концерт і я співала прощальні пісні, які хто просив з мого репертуару. Половніков написав моїй мамі подячного листа за мене. Але мусили відправити мене в саму Воркуту, звідки забрали…
    В зоні була одна пані режисер - професіонал Олександра Мінічна Самсай з Полтави, мали професіонала – музиканта, акордеоністку, литовку Алдону Шілейкайте, ми з ними ставили концерти, вистави. Майже всі учасниці були українки і тому ми старались показувати те, що нам ближче до душі, за те не раз прийшлось відсидіти в штрафному. На одному концерті я прочитала «Контра пем сперо» Л. Українки, то начальник відразу прийшов за куліси і каже:
    – Что ето єщо за контра? Какая Українка?
    Я пояснила.
    – Нєзнаю я такой.
    - Аво я Пушкіна знаю.
    – В карцер! На 10 суток строгого!
    Прийшлось відсидіти. А другий раз за те, що я не заспівала російську пісню «На лижах», яку він просив, а заспіала «Ґанзю», яку весь зал просив. Ми також ставили вистави, але чоловічі ролі мусіли виконувати дівчата. І мені грати випало хлопця – грузина, тому, що волосся було в мене чорне, накрутили кучері під чоловічу зачіску так, що всі дівчата позакохувались. За це, коли грала Варку в безталанній, то моїм Гнатом була Надя Волинячка трохи вище за мене, тоді в неї закохувались дівчата, а мене зненавиділи, прозвали «Відьмою».
    11.03.1952 р. начальник розпорядився видати мені 6 руб. за 7 років. Дівчата зробили мені валізу, санки, пошили ковдру (яка до тепер зберігається разом з бушлатом), спідницю зі старого «матраса», хто що міг. Побажали щасливої дороги і витерли сльози.
    Поїхала я санками «Волею» - долі шукати. Знайшла хлібний магазин, купила 4 буханки хліба чорного, попросила води, сіла на валізу і їла скільки хотіла. Осталось пів буханки. Господи слава Тобі, сповнилася моя мрія. Тепер вже можна вмирати. Три дні возилася з санками, односельця шукала по адресу, який мені мама прислала. Де ніч захопила, там в хату просилася (хоч ночі там були білі). Нарешті знайшла своїх - Свінціцького Михайла Федора з с. Галича Підгаєцького р-ну.Тернопільської обл… Але що ж, кімнатка як кліточка, їх троє, а четверте на порозі... Спала я на кріслах. Через тиждень прийшов начальник жеку і вигнав мене з хати, бо площа не дозволяє. Цілий місяць оббивала пороги в індпошиві, щоб прийняли мене на роботу ( тому що вміла шити). Закрійниця відказувала мені, бо вона тільки стала на цю роботу і не встигла на цілу бригаду накроїти заказів. Між іншим з Львівської області – пані Стефа (прізвище не пам’ятаю). Але коли я прийшла в цех останній раз, вона не звертала на мене увагу. Я сіла під стіну і плакала, просиділа пів дня. Стефа весь час щось кроїла на столі. Накінець повернулась до мене і каже:
    - Що я маю з вами робити?
    - Я нікуди не піду, поки не дасте мені роботи тому, що я не маю що їсти і не маю де спати, і нікуди звідси не піду.
    Тоді пані Стефа відрізала кусок матеріалу і дала мені самі складні операції, кишені, петлі, складочки і т.ін. Я зробила все, вона сказала:
    - Добре.
    Потім дала спідницю пошити, а я пошила, тоді вона носила по цеху і всім майстриням показувала та приповідала, що: «на дві сторони можна носити, так акуратно зроблено». Та біда, що через ту акуратність, я виконувала роботу всього на 60% і дуже мало заробляла. За 15 днів заробила 20 рублів, 10 вислала мамі, яка залишилась 45-ти річною вдовою, ще з трьома меншими дітьми, які також жили і вчились в голоді і холоді, як мама розказувала мені, коли я перший раз приїхала до дому в 1957р. І так весь час, половину свого заробітку я висилала мамі. А мені вистачало на хліб і чай, часто без цукру. Спала на столі в цеху, після другої зміни. Хотілось, хоч деколи, в кіно піти. Одітись не було в що. Виручила мене одна єврейка, позичила мені гроші і сказала купити собі хоч те, що конечно потрібне в тих морозах, а коли зможеш, по 2-3 руб. з кожної получки будеш віддавати. Потім, одна дівчина Соня, попросила мене до себе жити. На роботу ми ходили разом, а після роботи вона з чоловіком і дочкою ходили розважатись, а я сама мала зварити, помити і попрати і тд. Так було пів року. Відтак я зустріла одну литовку з лагеру, акордеоністку – Алдону Шілейкайте, ми разом з нею виступали, я співала а вона акомпонувала мені на концертах. Алдона розпитала мене про мої справи і забрала до себе жити. На початку 1953 р. знайшлась кімната з якої виїздили двоє, але вони вимагали 150 руб. за те, що там лишається в хаті. Гроші позичив колега мого односельця Михайла Свінціцького – Михайло Каваців і сказав: колись віддасте, коли буде можливість, а через деякий час сказав: не треба віддавати, краще купіть собі вітамінів (дай йому боже здоров’я). В хаті зробила я ремонт і пішла на роботу в другу зміну. Рано приходжу, а мої «бебехи» викинені на коридор, а в кімнаті сидить жінка з хлопчиком і заявляє, що має ордер на цю кімнату. Я знову пішла в розшуки. Повернулась безрезультатно. Тоді вона каже:
    - Давайтє будєм жить вмєсте.
    І так ми жили, поки я знайшла свою долю. Вскорі вінчались наші спільні друзі, де ми обоє дружбили. А після того весілля мій суджений (Яндьо Володимир), запропонував мені серце і руку. Ми обоє написали додому і як тільки прийшли батьківські благословення, ми одружились (але без дружбів), свідками тоді були ті, котрим ми дружбили (Довганюк Володимир і Параня з гуцульщини). З початку жили ми на 40-вій шахті в бараці, де Володя жив ще з трьома друзями. Через рік хлопці розійшлися. Ми остались самі, але мені на роботу треба було йти 10 км. в одну сторону, а після роботи других 10 км. до дому і так ходила я пів року, аж поки напав на мене якийсь солдат (дорога йшла залізницею, через тундру), підставляв мені ножку, щоб я впала (а я була вагітна, вже 6 місяців), але я йому кулаком дала по носі так, що він не скоро піднявся, а тим часом мені вдалося досить далеко відбігти. Коли я прийшла до дому і розказала свою пригоду, то мій Володя поставив мені ультиматум, негайно розрахуватися з роботи. Поки я розраховувалась (з великими проблемами), то він кожен день ходив мене зустрічати. 11.03.1954 р. народилась в нас донечка (Леся), коли їй було півтора місяця, приїхала моя мама, до нині серце кров’ю обливається від тої зустрічі і нищоти, як з нашої так і з маминої сторони. Вона не могла натішитись внучкою і не могла нарозказуватись про свої неймовірні труднощі. Через місяць мама поїхала до дому. А ще через місяць моєму чоловікові, як будівельнику, дали двокімнатну квартиру в 2-му районі. В 1960 р. ми разом з Лесею поступили в музичну школу, а до того я вже три роки працювала на телестудії ( яка знаходилась поряд з нашим помешканням) де працювала до 1964 року, поки прийшов на світ наш син – Тарас. У 1965 р. перед Великоднем прийшла телеграма, що померла моя мати (не побачивши свого онука сибірського). Я полетіла з ним на похорон. Після цього твердо вирішила бути вдома. Коли дочка закінчила 4-й клас, чоловік з нею приїхав у Підгайці . Тут нас не приписували, ставили ультиматум: до 24-рьох годин, щоб духу вашого тут не було. Але я мала в Тернополі двоюрідного швагра, який за гроші купив нам прописку. Потім поїхали ще раз у Воркуту, розрахуватись з роботи і відправити контейнери. Два роки жили на квартирі, а потім побудувались. Бідували, з довгу не вилазили, але дітей вивчили, які розійшлися в різні сторони. Ми остались самі. Найбільшим нашим щастям було воскресіння України (за яку ми віддавали всю свою молодість), коли ми сиділи за обіднім столом з сином і невісткою, в той час радіо повідомило щасливу вістку про незалежність, і покотились сльози радості. Та на превеликий жаль, не довго радів мій Володимир – 8.03.1995 року покинув мене на віки. Та він мене не забуває. Часто поговоримо собі у сні і, навіть внучку приходив благословити, коли вона ставала до вінця – 12. 10. 1996р. Я безмежно вдячна Богові за це, що допоміг нам пережити це страшне лихоліття, повернутись на рідну землю, діждатись волі – яку треба відстоювати і відбудовувати.
    Коли б мені прийшлось повернутись назад – я вибрала б той самий шлях: за Україну - за її волю…

*Маєстат – велич (Бог).
** Очевидно автор має на увазі військові підрозділи НКВД.


    Березень 1997 року.
Віра Яндьо (Корпан) «Мотря» - 08.08.1924 року народження.

    Ця публікація відбулась завдяки Володимиру Федорчуку, щирому Підгайчанину, земляку Віри Яндьо, котрий підготовив текст до публікації та подав мені… а я прошу вибачення за можливі граматичні помилки.




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-09-03 13:27:33
Переглядів сторінки твору 814
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.904 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.524 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2019.08.14 22:20
Автор у цю хвилину відсутній