ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Низовий
2017.02.21 20:27
Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,

Сергій Гупало
2017.02.21 19:56
У співі солов’я текло світання,
А він витьохкував себе і божеволів,
І порожнів. Це – звичка вельми давня.
Вона незмінна в поетичнім ореолі.

І соловей увечері та зранку
Насправді усміхає люд понурий, хащі.
А солов’їха рада. Вірна бранка

Ігор Шоха
2017.02.21 18:52
Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,

Ксенія Озерна
2017.02.21 17:47
надвечірніх молінь вітрила
напинає зустрічний вітер
я немовби себе спинила
в тім краю, де немає літер
де не можна слова і вчинки
поділити на «за» і «проти»
де за кожну півмить зупинки
відкидаєш усі марноти

Серго Сокольник
2017.02.21 15:17
Світостворення мить-
Цей написаний Богом роман...
Світло ллється з пітьми,
Хоч усім заправляє пітьма.

Ухнув з мороку сич-
Зорепадом життя пролило.
І настали ЧАСИ

Мирослав Артимович
2017.02.21 14:28
Тужить душа по Інні.
Тіло жадає Яни.
От би утрьох на сіні –
був би від щастя п’яний!

М’яв би тіла дівочі:
Сіно ж – кохання ложе.
Завжди кохатись хочу –

Світлана Майя Залізняк
2017.02.21 12:54
…а ти прийшов. І на олтар поклав.
І бачив у мені десяту… першу…
Букет актиній вивергла імла.
Синок шептав:«Не кидай, бо розсерджусь!».

І я стікала віршем до рання…
І полотніли, кам`яніли гони…
Ти вечорів… Хиткий олтар здійняв:

Володимир Бойко
2017.02.21 11:20
Розлізся світом «русскій мір»,
Здавалось, більшого немає,
Нова Орда росла ушир,
Та здулася, немов пухир,
І помаленьку загниває.

Згубив потугу «русскій мір» –
Зайняти світ немає сили,

Світлана Майя Залізняк
2017.02.21 10:51
Зоряні війни...
Хрустіння попкорну...
Вчора дивилися екшен із Борном.
Світ на межі катастрофи - хронічно.
Графіка, музика психоделічні.

Секс віртуальний, обійми гарячі.
Юнь запальна, сивочубі терплячі.

Ніна Виноградська
2017.02.21 10:14
Сучасний тераріум нашої влади —
Шипуче зміїне кубло,
Яке свої жала висовує радо
І робить з нещастя «бабло».

Кусає за воду і хліб, за квартплату,
За ліки, за сотні сиріт.
Народ попідтинням сидить винувато,

Ночі Володимир Шкляренко Вітер
2017.02.21 10:04
Натали вертелась перед зеркалом, готовясь на бал. У нее было замысловатой формы в резной раме согласно тому времени и стилю чудесное зеркало. В комнате было тепло. Где-то внизу, в подвале, трещали поленья, подогревая стены в бесчисленных дымоходах.

Юра Ерметов
2017.02.21 08:05
Хто раніше був високо -
Низько впав;
Хто терпів біду глибоко -
Знову встав.

Пам`ятати про падіння
І про власний гріх -
Знову стати на коліна,

Вікторія Торон
2017.02.21 04:22
Під незагойне, рване небо
де буря с посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.

Наталя Мазур
2017.02.21 01:19
Кужіль блакитний
Хмаринами
Небо пряде,
Шлях
До родини і дому
Тривав, наче вічність.
Він так чекав
На щасливий

Анатолій Криловець
2017.02.21 00:01
Тужить душа за інню.
Тіло жадає яня.
В сіні під небом синім
Милу розлесбіяню!

Сіно обох лоскоче.
В пристрасті до знемоги
Шепчеш: «Кохатись хочу» –

Анатолій Криловець
2017.02.20 23:58
Урочистішого пеана
Синь не знала ще кришталева:
Ти виходиш із океану
Так поважно, мов королева.

Дух забило. Я слів не вмію…
Тож очима і серцем стежу.
Зачарований, лиш німію:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Яна Правобережная
2016.05.02

Арбер Йамолсен
2016.03.19

Іванна Литвинець І
2016.03.11

Віталій Пригорницький
2016.03.05

Рту Рту
2015.12.31

Нарцис Оріана
2015.11.11

Клименко Петро Петро
2015.08.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Рибар (1959) / Поеми

 Синь і Вир

"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.

Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала.

Чи не будеш добрий няньку,
Шуга банувати,
Що кохану твою доньку
Не будуть сватати,

Що ті сині мої очі
Потемніли з горя,
Що в сльозах я дні і ночі
Кличу свого Вира?

Вире, любий пастушеньку,
Баную і плачу.
Прилетіла дика качка
На воду та й кряче,

Прилетіла журавонька
По воді блукає,
Мою чорну головоньку
Чорний біль стискає.

Смеріченьки сестри милі,
Як на світі бути?
Без любові я безсила,
А час як отрута.

Коли ніч мені - як бритва,
Постіль - як могила.
Не буду без нього жити,
Бо й світ сей не милий…"

1

Граби слухали й смереки,
Плакала ліщина,
І з‘ячала десь далеко
У пітьмі пташина.

Вітер голосив над лісом,
Пригинав ялиці,
Проклинала чорні коси
Дівка білолиця.

- Течіть сльози, стечіть чисті,
Затопіть півсвіту,
Трави запашні, барвисті,
З ягодами й квітом…

"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.

Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала..."


Пливе хмарка, пливе друга,
А за нею й третя,
Гудуть гуслі понад лугом,
Дівки тчуть верети.

На платинах розцвітають
Челлені косиці.
Сонце згори припікає,
В горах косовиця.

Діти рядна розстилають,
Хлопи коси точать,
А старі діди на печах,
Щось мудре пророчать.

Худобину лісом гонять
Пастушки веселі,
І долини в млаках тонуть,
Тонуть в млаках села.

Біля двору стали коні,
Бисаги скидають.
Слуги гнуться у поклоні
А пан повідає:
- Не далеко і не близько
У селі Воловім,
Продавало зле дівчисько
Ягоди тернові.
Продавало та й подало
Мені скуштувати.
Заплакало, заридало,
Стало примовляти:

- Не купуйте ту, червону
Сорочку для доні,
Бо біда вас зла догонить,
Бо ваш рід в прокльоні.
Бо була у роді вашім
Зрада чоловіча.
Їй останній стане першим.
Й відійдуть навічно.

- Я їй на те: з‘їж язика,
Не кажи дурного!
І по тому дівка зникла…
Нелегка дорога…

2

Пливе хмарка, пливе й друга,
І третя за нею,
День ізмерк над виднокругом,
Скреснув у недеях.

В ранню пору по стежині
Росяній, імлистій,
Скачуть жваво панські коні
По опалім листі.

А за паном та дівчина,
А за ними слуги.
Перейшли стрімку річину,
Берега, й за лугом

Подались углиб до хащі
По панських угіддях.
- Чи ліси тут не найкращі,
Як й моє поріддя? –

На доньку панок подивив
І змигнув очима.
А дівчина соромливо
Повела плечима.

Вже дістались лісорубів,
Пан круг обходжає,
А панничка поміж дубів
Батька дожидає.

В травах м‘ята і чорниці,
А он там поляна.
- Піду батьку по косиці.
Що отам погляну.

- Трави добрі, трави милі,
Дзвіночки, рум‘янки,
Як на мамчиній могилі
Пахтите - так п‘янко.
Я вас трохи потолочу,
Нарву до світлиці.
Не дивіться так пророчо
У мої очиці.

Ой, та що це, - і застигла -
Хто то на флоярі
Гуде в травах перестиглих?
Чия то отара?
Піду та й подивлю ближче,
Чий ти, хлопче будеш?
- Виром кличуть, ось там, нижче
Живу, там, де й люде.

Ані нянька я не маю,
Ані мамки зроду.
Все що маю - ось тримаю!
Як зовешся вродо?

- Синь – ім‘я моє.
- Ти гарна…
- Я така як інші.
- А струнка немов та сарна.
- Є за ня й файніші.
- Ще не бачив я ні в кого
Такі очі сині…
- Вже піду до батька свого…
- Стій. В мене в тайстрині
З верболози є сопілка -
Дам тобі на спомин.
Витесав з живої гілки.
Забери додому.
Як навчишся вигравати
На сопілці вправно,
Буду к тобі прибігати,
Бо ти дівка гарна.

Серце билося бентежно,
Щоки паленіли.
В очі Вир дивився ніжно,
Синь від того мліла.

Синь взяла дарунок Вира
За пасочком скрила.
- Вже піду. Ставайся з миром.
Й понеслась на крилах.

Лиш торкнувся ледь рукою
До руки дівчини…
Вже не знали більш спокою
Душі їх ні днини.

- Горе мені від багатства,
Від любові горе.
То було мені пророцтво…
Гори мої, гори.

І не знали як їм бути,
Як на вік побратись.
Відцвіла вже м’ята-рута,
Час врожай збирати.

Вир сватів заслав до пана,
Пан у гніві мовив:
- Чи не знаєте, що знаний
Рід мій, чи це змова
Проти мене, проти роду,
Проти світу всього?
Щоб убогая порода
Нам рівнялась? В ноги
Кланяйтесь і йдіть! Злидарі
Браття вам і сестри!-
І вказав сватам на двері
Пан вказівним перстом.

- Мила моя, люба, чиста
Косичко-волошко,
В край чужий зберусь до міста.
Почекаєш трошки?
Зароблю великих грошей,
Повернусь статечним.
Може стану їм хорошим…
- Та ж мені так лячно,

Так тривожно і печально…
- Не бануй кохана.
Будеш у вінку вінчальнім
Мужем тобі стану.

Вир тримав її в обіймах,
А вона, мов пташка
Тріпотіла, та не зримо
Плелось лихо нишком…

3

Полонини, як у гунях
У сніги вдягнуті.
Звори береги і груні
У морозах скуті.

Лиш верхів‘я смерекове
Вітровій колише.
Ліс карпатський у оковах
Важко-журно дише.

По колядках сніг потовщав
На плотах і стріхах.
Виє звіром чорна хаща
А в світлиці тихо.

Синь у вікна виглядає,
Вижидає Вира.
- Може сніг зійде, - гадає,-
Прийде Вир із миром?

Он вже й трави зелененькі…
- Любий, повертайся.
Повертайся мій миленький,
Більш не загуряйся.

Плаче молиться сердешна,
Та нема одвіту.
Коло каменя присіла,
Вже не бачить світу.

- Тут ми з милим зустрічались,
Тут клялись в любові...
Тут востаннє розлучались
З любим по Покровах...

Ось і ниньки дзвонять дзвони…-
Хреститься блаженно
Безталанна, безборонна,
Вира жде щоденно.

Тут і пан вже зажурився
Й до вигадок вдався,
Наче в світі Вир згубився,
Що з честю й не знався.

Що давно в чужинськім краю
Кості його згнили,
Що душа перед донькою
Його завинила.

Стала Синь із того часу
Наче тінь похмура.
І від Спаса та й до Спаса,
Танула від жури.

Плаче Синь і ллються сльози,
Камінь потопає.
А щасливий Вир в дорозі.
Додому вертає.

До села прийшов з прибутком,
А до нього люди:
- Ти ж загинув, як то, звідки?
Що з тобою буде?

- Люди добрі, що то з вами?
Вступіться з дороги!
Не сказати те словами.
Ось, принесли ноги.
Наречена де, не бачу?
- Челядь розступися!
- Синь твою мов хтось зурочив…
- Господи… спізнився…


- Там в смереках, глипнеш оком,
Камінь, а довкола
Звідкись озеро глибоке,
Й тиша чорна гола.

- Там на тебе Синь чекала
І в сльозах втопилась.
По весні оце все стало…
Озеро з‘явилось.

Потягнувся вир до хащі,
Знайшов ті смереки.
- Одтепер вже я пропащий!
Рідна і далека…
Я ж прийшов до тебе, мила!
Я ж хотів як краще…
Жити більш не маю сили.
Я тепер пропащий…

Коси твої гладять води,
Губоньки цілують.
В чорнім дні притисли груди
Сльози. Хай лютують
Душі злі, а ми з тобою
Будемо навіки.
Що ж, вінчайте нас водою -
Жінку й Чоловіка!

"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.

Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала."
2014р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-11-21 22:34:00
Переглядів сторінки твору 499
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.954 / 5.51)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.911 / 5.62)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.739
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2016.08.01 22:20
Автор у цю хвилину відсутній