ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2017.06.28 19:06
В час, коли безрадісно і тяжко,
Аби порозвіяти біду,
Згадую я дівчину-ромашку,
Що цвіла в барвистому саду.

Квітів гарних я стрічав чимало,
В кожній квітці – дивна таїна,
Кожна неповторно чарувала,

Микола Соболь
2017.06.28 17:34
Воно то так, і сонце ніби світить,
І зелень ще не зникла на віки.
Батьків вбивають – сиротіють діти
Дітей уб'ють – у розпачі батьки.

Порочне коло! Нинішня епоха,
Нічим не краща за пройдешній вік.
Бо краплі крові крапають потрохи

Ірина Вовк
2017.06.28 14:13
Твори стародавньої шумерської літератури – це, мабуть, найцінніший внесок шумерів в історію людської культури. До різновидів літературної творчості належать гімни, молитви, епоси, плачі, а ще – прислів’я. Література Шумеру наскрізь поетична: вільний вірш

Ірина Вовк
2017.06.28 13:29
Сім 'ментів щастя,
сім коротких літ –
і ти, як тополиний пух, пропаща…

Лелечі гнізда, чуєте, я ваша! –

від хатніх мальв і листоносних віт,
я теж лелечо мислю о політ!

Олександр Сушко
2017.06.28 09:49
За пругом світла - темінь. Чорнота.
Фінал життя. Грудей останній подих.
Скінчаються відпущені літа
І скоро дух мій вийде на свободу.

Його колись сліпа впіймала плоть,
Вневолила, неначе звіра в кліті.
Вона для нього - кара, химородь,

Микола Соболь
2017.06.28 05:27
Життя у місті це суцільний жах!
Усі летять. Потрібно чи не дуже.
І кожному до кожного – байдуже:
– Як твої справи? –
Тільки на словах.

Галопом жити – це є модний стиль!
Біжиш і ти, не до снаги є кволе,

Олександр Сушко
2017.06.28 05:02
Живе у роті довгий язичок
За посмішку приховуючись милу.
Такий м'який, маленький як листок,
Але колючо-гострий, наче шило.

У пащі дуже затишно йому,
Зубів охороня його підкова.
Без нього люди, наче ті муму -

Микола Дудар
2017.06.28 00:32
дозвольте з краєчку від вас
присісти й радісно мовчати?
можливо що місцевий «тасс»
почне про це розповідати…
нехай, нехай пройде півдня
а слідом й вічність, вже все рівно
життя завжди… дозвольте я
на вас дивитимусь як рівня

Іван Потьомкін
2017.06.27 21:40
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...

Олександр Сушко
2017.06.27 20:57
Мій друг - Геракл. На дрібку я молодший,
Пишу про нас оцей простенький вірш.
Бо я - піїт. Палких поезій зодчий,
А він у пучках звик тримати ніж.

Йому чавити звично у лабетах,
Ізмалку крутить голови бичкам.
Мені ж не треба довбні та стилети,

Вітер Ночі
2017.06.27 14:50
На чорнім тлі краплина плоті
У світлотіні майбуття.
Смітник думок, якийсь непотріб
І в морок кинуте життя.

Що, майстре, відчуваєш знову,
Коли з сполук химерних мрій
Приходять непокірні слову

Петро Скоропис
2017.06.27 14:32
Як це, бува, не провінційно, я
наполягаю, що існує птаха
на часі півстакрила вже. Що є
пернаті, більші обширів повітря,
пак вигодовані просом літ
і падаллю десятків років.
Тому їх не потурити відтіль
і їм деінде годі приземлитись.

Микола Дудар
2017.06.27 13:25
під настрій впору - мамалиги
і щоб одному, осторонь
і загубитись серед книги
яку пишу з дитинства, о!
а ще щоб тиші, тихше думки
що хилить нас до самоти…
щоб вітерець обвіяв губи
коли мене торкнешся ти…

Микола Дудар
2017.06.27 10:55
а що там скажеш про вужів?
снують собі як в себе вдома
сюди - туди, спочатку в хлів
а після знову під солому…

ну, не стріляти ж в горобців
за їх несамовитий галас?
шпаки (дослівно… ) молодці

Ірина Вовк
2017.06.27 10:10
Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдоро

Ірина Вовк
2017.06.27 10:03
На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...

У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Ірина Вовк
2017.06.10

Гористеп Іван Кирчей
2017.04.20

Микола Соболь
2017.01.25

Яна Правобережная
2016.05.02

Арбер Йамолсен
2016.03.19

Іванна Литвинець І
2016.03.11

Віталій Пригорницький
2016.03.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Рибар (1959) / Поеми

 Синь і Вир

"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.

Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала.

Чи не будеш добрий няньку,
Шуга банувати,
Що кохану твою доньку
Не будуть сватати,

Що ті сині мої очі
Потемніли з горя,
Що в сльозах я дні і ночі
Кличу свого Вира?

Вире, любий пастушеньку,
Баную і плачу.
Прилетіла дика качка
На воду та й кряче,

Прилетіла журавонька
По воді блукає,
Мою чорну головоньку
Чорний біль стискає.

Смеріченьки сестри милі,
Як на світі бути?
Без любові я безсила,
А час як отрута.

Коли ніч мені - як бритва,
Постіль - як могила.
Не буду без нього жити,
Бо й світ сей не милий…"

1

Граби слухали й смереки,
Плакала ліщина,
І з‘ячала десь далеко
У пітьмі пташина.

Вітер голосив над лісом,
Пригинав ялиці,
Проклинала чорні коси
Дівка білолиця.

- Течіть сльози, стечіть чисті,
Затопіть півсвіту,
Трави запашні, барвисті,
З ягодами й квітом…

"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.

Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала..."


Пливе хмарка, пливе друга,
А за нею й третя,
Гудуть гуслі понад лугом,
Дівки тчуть верети.

На платинах розцвітають
Челлені косиці.
Сонце згори припікає,
В горах косовиця.

Діти рядна розстилають,
Хлопи коси точать,
А старі діди на печах,
Щось мудре пророчать.

Худобину лісом гонять
Пастушки веселі,
І долини в млаках тонуть,
Тонуть в млаках села.

Біля двору стали коні,
Бисаги скидають.
Слуги гнуться у поклоні
А пан повідає:
- Не далеко і не близько
У селі Воловім,
Продавало зле дівчисько
Ягоди тернові.
Продавало та й подало
Мені скуштувати.
Заплакало, заридало,
Стало примовляти:

- Не купуйте ту, червону
Сорочку для доні,
Бо біда вас зла догонить,
Бо ваш рід в прокльоні.
Бо була у роді вашім
Зрада чоловіча.
Їй останній стане першим.
Й відійдуть навічно.

- Я їй на те: з‘їж язика,
Не кажи дурного!
І по тому дівка зникла…
Нелегка дорога…

2

Пливе хмарка, пливе й друга,
І третя за нею,
День ізмерк над виднокругом,
Скреснув у недеях.

В ранню пору по стежині
Росяній, імлистій,
Скачуть жваво панські коні
По опалім листі.

А за паном та дівчина,
А за ними слуги.
Перейшли стрімку річину,
Берега, й за лугом

Подались углиб до хащі
По панських угіддях.
- Чи ліси тут не найкращі,
Як й моє поріддя? –

На доньку панок подивив
І змигнув очима.
А дівчина соромливо
Повела плечима.

Вже дістались лісорубів,
Пан круг обходжає,
А панничка поміж дубів
Батька дожидає.

В травах м‘ята і чорниці,
А он там поляна.
- Піду батьку по косиці.
Що отам погляну.

- Трави добрі, трави милі,
Дзвіночки, рум‘янки,
Як на мамчиній могилі
Пахтите - так п‘янко.
Я вас трохи потолочу,
Нарву до світлиці.
Не дивіться так пророчо
У мої очиці.

Ой, та що це, - і застигла -
Хто то на флоярі
Гуде в травах перестиглих?
Чия то отара?
Піду та й подивлю ближче,
Чий ти, хлопче будеш?
- Виром кличуть, ось там, нижче
Живу, там, де й люде.

Ані нянька я не маю,
Ані мамки зроду.
Все що маю - ось тримаю!
Як зовешся вродо?

- Синь – ім‘я моє.
- Ти гарна…
- Я така як інші.
- А струнка немов та сарна.
- Є за ня й файніші.
- Ще не бачив я ні в кого
Такі очі сині…
- Вже піду до батька свого…
- Стій. В мене в тайстрині
З верболози є сопілка -
Дам тобі на спомин.
Витесав з живої гілки.
Забери додому.
Як навчишся вигравати
На сопілці вправно,
Буду к тобі прибігати,
Бо ти дівка гарна.

Серце билося бентежно,
Щоки паленіли.
В очі Вир дивився ніжно,
Синь від того мліла.

Синь взяла дарунок Вира
За пасочком скрила.
- Вже піду. Ставайся з миром.
Й понеслась на крилах.

Лиш торкнувся ледь рукою
До руки дівчини…
Вже не знали більш спокою
Душі їх ні днини.

- Горе мені від багатства,
Від любові горе.
То було мені пророцтво…
Гори мої, гори.

І не знали як їм бути,
Як на вік побратись.
Відцвіла вже м’ята-рута,
Час врожай збирати.

Вир сватів заслав до пана,
Пан у гніві мовив:
- Чи не знаєте, що знаний
Рід мій, чи це змова
Проти мене, проти роду,
Проти світу всього?
Щоб убогая порода
Нам рівнялась? В ноги
Кланяйтесь і йдіть! Злидарі
Браття вам і сестри!-
І вказав сватам на двері
Пан вказівним перстом.

- Мила моя, люба, чиста
Косичко-волошко,
В край чужий зберусь до міста.
Почекаєш трошки?
Зароблю великих грошей,
Повернусь статечним.
Може стану їм хорошим…
- Та ж мені так лячно,

Так тривожно і печально…
- Не бануй кохана.
Будеш у вінку вінчальнім
Мужем тобі стану.

Вир тримав її в обіймах,
А вона, мов пташка
Тріпотіла, та не зримо
Плелось лихо нишком…

3

Полонини, як у гунях
У сніги вдягнуті.
Звори береги і груні
У морозах скуті.

Лиш верхів‘я смерекове
Вітровій колише.
Ліс карпатський у оковах
Важко-журно дише.

По колядках сніг потовщав
На плотах і стріхах.
Виє звіром чорна хаща
А в світлиці тихо.

Синь у вікна виглядає,
Вижидає Вира.
- Може сніг зійде, - гадає,-
Прийде Вир із миром?

Он вже й трави зелененькі…
- Любий, повертайся.
Повертайся мій миленький,
Більш не загуряйся.

Плаче молиться сердешна,
Та нема одвіту.
Коло каменя присіла,
Вже не бачить світу.

- Тут ми з милим зустрічались,
Тут клялись в любові...
Тут востаннє розлучались
З любим по Покровах...

Ось і ниньки дзвонять дзвони…-
Хреститься блаженно
Безталанна, безборонна,
Вира жде щоденно.

Тут і пан вже зажурився
Й до вигадок вдався,
Наче в світі Вир згубився,
Що з честю й не знався.

Що давно в чужинськім краю
Кості його згнили,
Що душа перед донькою
Його завинила.

Стала Синь із того часу
Наче тінь похмура.
І від Спаса та й до Спаса,
Танула від жури.

Плаче Синь і ллються сльози,
Камінь потопає.
А щасливий Вир в дорозі.
Додому вертає.

До села прийшов з прибутком,
А до нього люди:
- Ти ж загинув, як то, звідки?
Що з тобою буде?

- Люди добрі, що то з вами?
Вступіться з дороги!
Не сказати те словами.
Ось, принесли ноги.
Наречена де, не бачу?
- Челядь розступися!
- Синь твою мов хтось зурочив…
- Господи… спізнився…


- Там в смереках, глипнеш оком,
Камінь, а довкола
Звідкись озеро глибоке,
Й тиша чорна гола.

- Там на тебе Синь чекала
І в сльозах втопилась.
По весні оце все стало…
Озеро з‘явилось.

Потягнувся вир до хащі,
Знайшов ті смереки.
- Одтепер вже я пропащий!
Рідна і далека…
Я ж прийшов до тебе, мила!
Я ж хотів як краще…
Жити більш не маю сили.
Я тепер пропащий…

Коси твої гладять води,
Губоньки цілують.
В чорнім дні притисли груди
Сльози. Хай лютують
Душі злі, а ми з тобою
Будемо навіки.
Що ж, вінчайте нас водою -
Жінку й Чоловіка!

"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.

Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала."
2014р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-11-21 22:34:00
Переглядів сторінки твору 606
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.954 / 5.51)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.911 / 5.62)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.739
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2016.08.01 22:20
Автор у цю хвилину відсутній