на матеріалі творів Климентія Зіновієва, Лазаря Барановича та Івана Величковського

Інтерес до природи, її проявів і властивостей - одна з провідних ознак української літератури доби бароко. Цей інтерес був зумовлений неабиякою цікавістю тодішніх авторів до навколишнього світу, всього таємничого і незбагненного, що його містить життя. В очах тогочасного мислителя і письменника (за визначенням дослідників - "людини бароко") природа (натура) поставала складним і маловивченим Божим механізмом, сповненою загадок і пасток стихією, строкатим і розмаїтим полотном, химерним і неприборканим дитям не менш химерної і неприборканої дійсности. Спроби митців осмислити природу, пізнати її суть мали досить різні результати: одні письменники бачили в натурі втілення гармонії і мудрости, благословіння Творця, силу, що помагає людині жити і розвиватися, в той час як інші розглядали природні стихії як свавільну і небезпечну силу, як джерело численних бід і катаклізмів, як десницю фатуму, що грається людиною як йому заманеться. Прикметно, що іноді ці два протилежні погляди можна знайти у творчому доробку одного й того ж автора (прикладом чого є спадщина Григорія Сковороди), що можна пояснити характерним для барокового мистецтва поєднанням різних, часто зовсім "непоєднуваних" між собою елементів.
Творчість Климентія Зіновієва, мандрівного ченця-віршописця, який жив на зламі XVII-XVIII cт., має дуже різноманітну тематику, що охоплює низку процесів і явищ тодішнього життя, в тому числі і явища натури. Климентій розглядає як власне стихії (огонь, вітер), так і флору, а також фауну. Проаналізувавши вірші, присвячені природі, можна дійти висновку, що поет дивився на неї насамперед як на фактор, від якого сильно залежить повсякденне людське життя, людський побут і господарство, і лише іноді помічав у ній деякі дивні риси й ознаки, що виходять за межі звичного світосприйняття. Прикладом цього є твори, присвячені вогню і вітру, у яких автор спершу говорить про користь (або шкоду), що її ці стихії приносять людям, і лише потім зауважує їхні незвичайні властивості. Так про вітер поет був вельми невисокої думки:
Подо(б)но створи(л) б̃гъ вЂтръ бо(л)шъ людε(м) на па́ко(ст):
нεжε на выго́ду: кгды (ж) чини(т) многу [и:] на́па(ст).
То ε(ст) бЂду̀ твори(т), іжъ [огнε(м):] хра́мы запаля́εтъ:
и множε(ст)во в(ъ) водахъ людε(и) потопля́εтъ.
А особно іногда клЂты прεвраща́εтъ
и з(ъ) фундамε(н)ту стрε(м)гла(в) часо(м) обраща́εтъ.
А ча́со(м) на людε(и) з(ъ) стра(н) многи(и) врε(д) прино́ситъ:
на ско́ты и на бы(д)ла zаразливо(ст) вно́ситъ.
А часо(м) тε(ж) бу́рεю кру́шы(т) и дрεвεса̀:
и стра(ш)ли́ваA творитъ на свЂтЂ чудεса̀.
А іногда особъ за(с) кого̀ и zморо́зитъ:
а́щε и з(ъ) мра́зо(м) в(ъ) зы́мно(м) ча́сЂ сA умно́житъ.
Ему́ жε а́щε (б) зво́лилъ бг̃ъ во́лю пода́ти:
то мо(г)лъ бы з(ъ) долы́нами и го́ры зравня́ти. (2, 32)
Поданий перелік лих, які ця стихія завдає господарству і людям, містить декілька цікавих моментів, а саме: Климентій пише, що вітер знищує храми, а храм, згідно з ученням православної церкви, є не просто місцем для зборів віруючих, а й святинею, у якій присутній сам Творець. Коріння цього вчення слід шукати у Старому Заповіті, де наявна оповідь про царя Соломона, що був відданий Богові і тому удостоївся чести збудувати для Всевишнього величний храм. Зазіхання на Божий дім є страшним блюзнірством, це викликає справедливе обурення письменника-християнина і надає образу вітру зловісного, майже диявольского забарвлення (тим паче, що вітер "огнεм хра́мы запаля́εтъ" ). Також у вірші сказано, що вітер "стра(ш)ли́ваA творитъ на свЂтЂ чудεса̀", це свідчить, що автор вважає силу цього явища не лише великою, а й надприродньою, бо лише надприродня потуга дає можливість творити дива. І нарешті останній рядок вказує на залежність стихії од Божої волі - лише заборона Бога не дає їй зрівняти з долинами гори. Як бачимо, Климентій Зіновіїв сприймав вітер як лиху силу, проте визнавав її могутність і навіть деякі позитивні сторони:
А признаε(мъ) пра́вда ε(ст) [ча́со(м) хо(ч) мала́A] о(т) вЂтра выго́да:
кгды бываε(т) в(ъ) сл̃нε(ч)номъ палέн(ъ)ю охло́да.
I на вЂян(ъ)A з(ъ)божа помЂрны(и) надо́бεнъ:
а бо́лЂε нε вЂмы на что̀ ю́жъ подо́бεнъ.
Зовсім іншою є думка письменника про вогонь. Климентій говорить не лише про очевидну вигоду цього явища для людини, а про його незвичайну природу. Полум*я. як і вітер, має руйнівні властивості, але цього разу автор згадує про них без найменшої тіні осуду, просто констатуючи їхню наявність:
На збы(т) створилъ б̃гъ дивно огнε(н)ны(и) εлεмε(н)тъ:
которы(и) растлЂва́εтъ и крЂпки(и) фундамε(н)тъ.
А нЂ(ст) мощно нико(г)да̀ пламε(н) в руки взя́ти:
и(ж) бы пла́мε(н)ну тя́жε(ст) возмо(г)лъ кто̀ дозна́ти.
Ты(л)ко вся́кому εго трεбЂ сεбЂ мЂти:
тако я́сти варити, я́ко и согрЂти.
А что чу(д)нЂε жε с ка́мεніA ро́дитъ:
а во іны(х) вέща(x) нЂ(ст) вовЂки нε пло́дитъ. (2,32)
Даний уривок демонструє, що поет проявляє до вогню не лише практичний інтерес (наприклад, як до джерела тепла), а й інтерес дослідника-натураліста: Климентій здивований тим, що вогонь може з*являтися з каменю, адже на камені не може прорости жодна рослина, камінням не харчується жодна жива істота. У християнському світобаченні, що є однією з головних підвалин українськоїу барокової культури, образ каменю має подвійну семантику: з одного боку камінь означає глухоту, пустку, байдужість і бездуховність, не-життя. В одній з евангельских притч Месія розповідає про сіяча, який розкидав зерня: одне зернина впала на добрий ґрунт і проросло (вони стали символом людини, яка прийняла вчення Спасителя і дала плоди своєї віри), інша зернина так само впала на добру землю, але її заглушило високе терня (символ людини, яка чула послання од Всевишнього, але забула про нього у мирській суєті), а третя зернина впала на камінь і не змогла прорости взагалі (символ людини, яка відкинула Боже Слово від самого початку). Водночас камінь (скеля) є символом твердої і непохитної віри, сили та мужности: в иншій новозаповітній притчі Христос порівнює щирого віруючого з людиною, яка збудувала на камені свій дім - завядки своїй надійній основі цей дім зміг вистояти у вирі життєвих незгод і не завалитися. Каменем (скелею) Спаситель нарік одного зі своїх апостолів, рибалку Симона, обіцявши збудувати на цьому "камені" Свою Церкву. Яке саме значення має образ каменю у вірші Климентія, однозначно сказати важко: найбільш імовірним є припущення, що вогонь дивує автора саме своїм народженням на зазделегідь безплідній основі, однак цілком логічним буде й таке пояснення - вогонь (Боже благословіння) з*являється на камені (твердій вірі), що свідчить про його винятковість. Тут доречно згадати і те, що образ вогню у Святому Письмі нерідко означає Божу милість і покровительство (Господь являвся ізраїльтянам в образі огненного стовпа, у книзі Діянь Святий Дух сходить на апостолів в образі язиків полум*я та ин.). В контексті даної інтерпретації нового значення набувають нижченаведені рядки:
КотроA то выго́ды о(т) насъ нε о(т)и(и)му(и):
лε(ч) до ко(н)чины̀ вЂковъ в ка́мεни zахову(и) (2, 32)
Можна стверджувати, що автор не просто благає Всевишнього забезпечити людей вогнем для обігріву оселі і приготування їжі, а й просить послати людям тверду віру, яка спиратиметься на Божу благодать.
Набагато приземленішим є погляд Климентія на тваринний світ. Усіх звірів він ділить на "бидло", "бестій" і "скот", обравши за критерії зовнішні ознаки тварин і їхню роль у господарстві - "скот" має роги, м*ясо "бидла", на відміну від м*яса "бестій" християнський люд вживає у їжу, в той час як "бестії" дають добре хутро для одягу:
Ско́том правε рога́тыи товар сA называ́εтъ:
то εст воловε кра́вы, тако повЂда́εтъ.
А що быдломъ то εст сA конЂ імεну́ютъ:
о чεсом и славя́нε так свЂдЂтεлству́ютъ.
Бεстіями ж волкѝ лвы̀ и ψи нарыцаютъ:
и інъ звЂр которых крстянε мяс нε вжывают.
Токмо на ωдεжды кожы іхъ вышмεниты:
хто сA споможεт изъ ных кожъ сεбЂ пошити. (2, 168)
Поділ за вищезгаданими критеріями призводить до курйозу (цілком характерного для барокової літератури явища): серед бестій разом з численними дикими хижаками опиняються травоїдні і "рогаті" (тобто такі, що мають належати до категорії "скот") тварини - "дикіε козы". А загалом фауна в очах Климентія Зіновієва не є чимось незвичним: поет дивиться на звірів з насамперед з практичної і "гастрономічної" позиції, лиш іноді цікавлячись їхнім природнім життям: так великі хижаки (вірш "Ω лва́хъ, и ω мεдвέдя (х)...") приносять шкоду, бо з*їдають худобу і людей (однак слід зауважити, що в цьому творі автор шкодує, що Бог наділив великою силою саме таких шкідливих істот, а не людей), свиня має цілком придатне для споживання хрещеними людьми м*ясо (вірш "Ω свинія́хъ"), риба так само їстівна, і її можна їсти під час посту ("Ω ры́бахъ"), коти мають ловити мишей, натомість часто цуплять людську їжу з мисок ("Ω кота́хъ"), зайці полохають подорожніх, псують городину і потерпають від мисливців і різних тварин ("Ω zаицахъ"), а лихий кінь може завдати своєму господареві чимало клопотів ("Ω ко́няхъ zлы́хъ...": слід зауважити, що неслухняного коня поет порівнює зі злою жінкою і радить хазяїну нещадно карати обох кийками). Осторонь від усіх перелічених творів стоїть вірш "Ω дрέвах всяких...": даний текст вирізняється насамперед тематикою (він присвячений рослинам), а також тим, що Климентій не вдається у ньому до звичайного опису різних видів дерев і трав і до характеристики їхніх властивостей. Натомість автор відзначає дивну рису, що притаманна флорі - здатність до відродження:
Дрεва и зεліA дх̃у в сεбЂ нε ма́ютъ:
а бεздушныε якъ живыε возрастаютъ:
I нε тылко тоε, жε онѝ возрастают:
алε что жывотныε и плоды ражда́ютъ.
I ды́внЂи жε зсЂчεнно і́но дрεво отраста́εтъ:
а чл̃къ у́мε(р)ши впятъ жывъ нε быва́εтъ.(2,198)
Письменник не може збагнути, чому неживі древа і трави не лише ростуть і дають (народжують) плід, як тварини і люди, але ще більше його дивує спроможність деяких дерев відроджуватися після своєї "загибелі". Цей факт виходить за межі не лише побутових, але й релігійно-філософських уявлень поета. Схожу картину бачимо й у вірші "Ω громЂ": тут Климентій так само стикається з незрозумілим для нього явищем (громом), природу якого він не може осягнути. Втім, таємницю даного природного явища автор пояснює Божою волею: якщо Творець не хоче, щоб людина знала всі секрети світобудови, то так воно і має бути.
Як частину Божого промислу розглядав природу віршотворець Лазар Баранович, що, як і Климентій Зіновіїв, належав до церковних кіл (обіймав посаду Чернігівського і Новгород-Сіверського єпископа, згодом отримав сан архієпископа). У своїх присвячених натурі віршах Баранович робить акцент на мудрості Всевишнього, Який установив чіткий порядок взаємодії природних явищ, завдяки чому люди і весь світ можуть жити і прославляти Творця:
Місяць щоночі з-за обрію сходить,
Сила господня над ним верховодить.
Факел то Божий немеркнучи сяє,
Нам серед ночі пітьму розганяє.
Зорі свічками поблискують з неба —
Бога хвалити за те людям треба. (1,)
Представлені в цьому уривку солярні образи мають подвійне смислове навантаження: автор недаремно вживає метафори, називаючи місяць "факелом" (смолоскипом), а зорі - свічками. "Факел" (смолоскип) є ознакою провідника, поводиря, того, хто йде першим й освічує дорогу всім иншим. Оскільки у даному вірші "факел" є "Божий", то логічним є припущення, що поет говорить про Бога як надійного провідника, який здатен вказати людині шлях до щастя. Також варто зазначити, що у Святому Письмі Господь неодноразово виконував саме таку роль (напр., виведення ізраїльського народу з рабства египетського до обітованної землі). Що ж до зірок, яких письменник ототожнює зі свічками, то тут слід згадати, що свічки є атрибутом православного храму (Баранович був ревним прихильником і захисником православ*я), а згідно з ученням східної християнської церкви храм (як уже було сказано вище) є святинею, місцем перебування Бога. Таким чином автор натякає, що вся природа є Божим храмом, зведеним задля Його слави і величі. Не менш промовистим є й наступний уривок тексту:
Місяцем, Сонцем Творець, як м'ячами,
Кида по небу, мов грається з нами.
Людям до речі та божа забава,
Богу за неї повік буде слава... (1,)
Тема гри є доволі поширеною у бароковій філософії і бароковому письменстві. Людина бароко нерідко сприймала життя як суцільну гру - авантюрну, небезпечну, але водночас захопливу і цікаву. Головним гравцем нерідко виступав сам Бог, який спонукав людину до мандрівок, роздумів, непередбачуваних і рішучих дій. Представлена у вірші Божа гра хоч і містить елементи авантюризму (Творець бавиться світилами, як м*ячами), проте не несе людям нічого лихого, лише корисне:
Гра та дає нам всі овочі й злаки —
Як же за неї не скласти подяки?
Сонце промінням поля зогріває,
Буйним колоссям людей наділяє. (1,)
Досить цікава образна система постає перед читачем у вірші "В полі робота, до неї охота" - у ньому автор порівнює польові роботи з ратною битвою, коріння такого прийому слід шукати насамперед в біографії письменника і тодішніх історичних реаліях. Баранович жив у XVII cт, в час, коли в Україні майже не вщухали суспільно-політичні катаклізми і відбулася низка важливих і доленосних подій: національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького проти польского панування, фатальний союз з Московським царством, який призвів до нових заворушень і конфліктів, поділ українських земель між Москвою і Польщею. Масова смертність внаслідок військових дій, зростання міжнаціональної і міжконфесійної нетерпимости, втрата надії і віри в майбутнє - все це знайшло відображення у творчости митця (вірші "Світ збурили грози на людські сльози", "Меч землю рубнув, у крові потонув", "Скрізь по Україні видно лиш руїни"). Тож не дивно, що кривавим воєнним сутичкам поет протиставляє мирну працю на ниві:
Начебто списи, колосся по полю,
Люди колосся стинають без болю.
Піт із них ллється, то рать не кривава,
Праця нелегка, жнива — не забава.
Зводяться скирти в полях, мов могили,
Буде чим людям підкріплювать сили. (1,)
Така праця є одним з ідеалів письменника: Баранович навмисно вказує на її неагресивну сутність ( "колосся стинають без болю", "рать не кривава"), навіть образ могил, на які обертаються польові скирти, не несе в собі ніякого негативу. Таким чином поле бою обертається на поле достатку. Ця картина важкої, але плідної роботи демонструє єднання людини з природою.
Однак всі вірші Лазаря Барановича на природну тематику мають оптимістичний характер, доказом чого є твір "Веселка ясніє, кожен радіє". Автор розпочинає твір славослів*ям на адресу веселки, вихваляючи її красу і пишноту:
Веселці небом у красі препишній
Звелів простертись з краю в край Всевишній.
Барвисто сонце світлом у ній грає
І дивом дивним понад світом сяє. (1,)
Письменник вводить у текст образ зброї, а також вдається до алюзії на античну мітологію, згадуючи про трагічно загиблого Фоанта (Товманта), сина Борисфена (Дніпра):
Товманта донька, захвату ти гідна,
Людськії очі полониш побідно!
Хай лиш художник фарбами змалює
Взірець, що небо в ній йому дарує.
Той лук стріли і тетиви не знає,
Не війни — спокій людям провіщає.
Баранович переосмислює образ військової зброї (луку) і надає йому нового значення: поет називає луком саму веселку (основою цієї метафори, вочевидь, стала візуальна подібність райдуги до рукоятки), наголошуючи при цьому на відсутности тятиви і стріл, тобто тих елементів, які відіграють головну роль у процесі метання, а значить і вбивства. Без цих складників лук втрачає страшну сутність і набуває нового єства – тепер він звіщає людям мир і тішить око. Але останні рядки твору просякнуто песимізмом – "мирний" лук, на відміну від багатьох свої бойових побратимів, існує на світі недовго:
На жаль, короткий вік веселка має —
З красою в світі завжди так буває:
Що лиш природа красне намалює,
Якась хвороба те нараз плюндрує.
Сумна доля райдуги наводить письменника на невтішний висновок стосовно всього прекрасного, що є на землі. Кінець вірша утверджує принцип двоєдности (дуалізму), важливу рису світогляду барокової людини: у Всесвіті існує два різні, взаємно ворожі начала, які ведуть непримиренну війну – вони постійно переслідують одне одного, утворюючи суперечливу і химерну сполуку. Так за життям навшпиньки іде смерть, за добром мандрує і лихо, на красу прекрасне повсякчас чатує руйнівна хвороба.
В іншому творі ("Світ збурили грози на людські сльози") Баранович вдається до образу моря, який означає жорстокість і неспокій навколишньої дійсности:
Що в морі хвилі, то біди на світі,
Під ними мало хто може вціліти,
А як вцілієш в навальностях моря,
Зазнати можеш од ближнього горя.
Слід зазначити, що цю метафору використовували й інші барокові письменники, зокрема згадуваний уже Григорій Сковорода.
Однак Баранович вводить у свої тексти не лише образи світил і стихій. У вірші "Автор жалкує і апелює" зустрічаємо представників фауни – як свійських тварин, так і диких:
Так ото бджоли — мед самі збирають,
А мед той інші потім споживають.
Так і в овечки вовна є кошлата,
Та з її вовни іншим тепла шата.
Птахи по гніздах пташенят годують —
Яструби хижі їх собі полюють.
Віл працьовитий так у плузі ходить,
А врожай людям, не волові, родить.
Цілком логічне припущення, що опис експлуатації звірів людиною і привласнення людьми їхньої праці є натяком на соціальну нерівність, яка неодноразово ставала причиною численних конфліктів і воєн. Та якщо поглянути на вищенаведені рядки в контексті всього твору, стає зрозуміло, що його головна думка інша: поет утверджує ідею безкорисливої праці задля ближнього – одну з найбільших християнських чеснот. Таке діяння очищує людську душу і підносить її д Бога. У вірші недаремно згадано про ягоди, які рясніють у садочку, і про польові роботи: образ дерева або ж гілки, що має родити добрий плід, а також образ сіячів і женців (тобто робітників, що працюють у полі) знаходимо у Святому Письмі, зокрема у Новому Заповіті.
Досить своєрідним є бачення натури у творчости віршотворця XVII ст. Іоана Величковського. Цей автор проводить паралелі між природними процесами і людським життям: так, говорячи про зміну пір року, Величковський згадує і примхи людського віку ("О сивизні"):
Зима, наставши, прейдет у дом своим бЂгом,
нам же, єгда влас главный покрыєтся снЂгом,
Уже и весна прейдет, уже и зной лЂтный,
а тот з главы нашея мраз не згинет цвЂтний.
Якщо природа у своєму розвиткові йде циклічним шляхом – шляхом колообігу, коли минулий період через певний проміжок часу настає знову, то життєвий шлях людини має зовсім інший характер – лінійний, тобто рух від початку до неминучого фіналу, після якого земна путь остаточно завершується. Цю думку Величковський підкреслює за допомогою метафори, вказуючи на подібність сивого волосся до снігу – незмінного атрибуту зими.
Інший художній образ для опису земного шляху людини бачимо у вірші "Гды плывуть, неровни сут в смаку рЂкам рЂки...": тут письменник порівнює плин життя з плином річок:
Гды плывуть, неровни сут в смаку рЂкам рЂки —
за живота так люде, пани и калЂки;
Єднакий зась смак стаєт рЂкам, впадшим в море —
так всЂх нас смерть ровняєт, всЂм от неи горе.
Річки і людей об'єднує як нерівність (у природі є великі і малі ріки, так само як у людському суспільстві існують можні і жебраки), так і спільний кінець – усі потоки рано чи пізно впадають у море, усі люди рано чи пізно вмирають. Цей факт поет констатує з властивим бароковому світоглядові песимізмом й усвідомленням безпорадности всього сущого перед невблаганною долею.
Але варто зауважити, що кінець фізичного тіла за християнським віровченням (Величковський, подібно до Лазаря Барановича і Климентія Зіновієва, належав до церковних кіл) не є найстрашнішою бідою. Найбільшим злом для християнина була смерть духовна – відступництво від Бога, за яке грішники накликали на себе суворе покарання у своєму посмертному бутті. Що ж до загибелі немічної плоті, то його часто тлумачили не як трагедію, а як звільнення: душа залишає свою недосконалу оболонку, щоб удостоїтися блаженства і радости у Небесному царстві. Земний світ часто сприймали як тимчасову оселю, як в'язницю, таку ж думку висловлено у вірші "Земля, аки темница человЂку...":
Земля, аки темница человЂку, се бо
аки каменни стЂнЂ[ы] окрест землЂ небо,
ГрЂси — стражіє крЂпцы, узы же суть тЂло,
в нем же мЂсто узника душа страждет зЂло.
У своїх роздумах про явища натури Величковський, як і Баранович, вдається до солярних образів, що видно на прикладі твору "Солнце, время":
Прудко єст солнце, але прудшій час немало,
час нЂколи, а солнце колись юж стояло.
Останній рядок містить натяк на старозаповітну історію про битву при Гаваоні, коли Господь навмисне зупинив над землею сонячний диск, щоб дати ізраїльтянам можливість подолати своїх ворогів при денному світлі. Поет зауважує, що рух часу, на відміну від руху світила, не зупиняв ще ніхто, тому врем'я випереджає навіть Сонце.
Дослідження природи як складного, загадкового і незбагненного явища займає важливе місце в українській літературі барокової доби. Климентій Зіновіїв, Лазар Баранович та Іоан Величковський неодноразово зверталися до теми натури, розмірковуючи про людське життя, Божий промисел і мінливість навколишнього світу.

Київ, 2015 р.