ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Забужко (1960) /
Публіцистика
Вони питають, чи єсть у нас культура
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вони питають, чи єсть у нас культура
Неймовірна кількість сьогоднішніх українських проблем, пов'язаних із невизначеністю, ще й дотепер, нашого місця на міжнародній арені спричинена, на моє щонайглибше переконання, одним вельми сумним фактом – тим, що сучасна Україна не є культурною державою.
Українська держава за 15 років так і не зрозуміла, для чого державі культура, і з якої такої примхи навіть небагаті країни "вивертають кишені", щоб інвестувати в культурну політику. І нащо воно їм здалося, питається?
А тимчасом, відповідь лежить на поверхні. Головним "брендом" кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання.
Ба навіть, не побоюся сказати, не її спортивні досягнення - хоч вони й дуже добрий інструмент для забезпечення уболівальницьких симпатій.
Брендом кожної країни - тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім та інтимним чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, - є національна культура.
Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії - Сібеліус, брендом Швеції - Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі "культурні паспорти", байдуже, більші чи менші, має кожна "доросла" країна.
Це ті найтонші, найсубтильніші – і ой які дієві! - "перші позивні", які країна посилає про себе у світ, викликаючи до себе, часто навіть неусвідомлену, прихильність і довіру. Саме вони творять у свідомості всякого чужинця фундамент для позитивного іміджу країни - "апріорі", ще до всякої іншої про цю країну інформації.
І поки таких культурних "сигналів" Україна не подає, вона завжди залишатиметься на міжнародній арені в амплуа "темної конячки", від якої хтозна, чого чекати.
І можна скільки завгодно з'являтися на різного роду самітах та симпозіумах, одягатися в Armani й Brioni, вчити напам'ять, як вимовляти ім'я твого візаві, щоб не зробити помилку в прізвищі за столом переговорів, і переконувати всіх на всі боки, що ми дуже чемні й гарні, й нас треба всюди прийняти, - але коли за тим немає, попереднім засновком, ось цих самих упізнаваних "брендів", дуже важко таку країну сприймати в позитивному образі.
Не забуваймо: протягом ста років брендом Росії у світі насамперед були Толстой і Достоєвський, і вся більшовицька революція в свідомості західної інтелектуальної й політичної еліти величезною мірою опосередковувалася саме Толстим і Достоєвським, як "путівниками" по "загадковій російській душі".
Ленін, більшовики, навіть ЧК на чолі з паном Дзержинським бачилися з-за "залізної завіси" не як політичні бандити, котрі якраз нищили всяку живу душу, з "російською" включно, - а як персонажі російської класики, заклопотані тим, як "врятувати світ", - і це мало щонайпряміший вплив на міжнародні успіхи сталінської політики.
Це той рівень впливу, який дозволяє врешті-решт і "Кембриджську п'ятірку" на чолі з Кімом Філбі завербувати в НКВД за суто романтичною мотивацією, а не тільки за гроші.
Я вже не кажу про цілу армію одурених французів, аж до Сартра і Ко., які десятиліттями робили СРСР розкішну безкоштовну рекламу.
Елемент "достоєвщини" в симпатіях Заходу до Радянського Союзу був присутній завжди.
На цю тему існує багатюща література, яка, на превеликий жаль, дуже мало знана в Україні.
А жаль – бо, не знаючи таких речей, дуже важко по-справжньому оцінити вагу культурного іміджу країни у світі і те, як він спрацьовує навіть у найбільш прагматичних, цинічних контекстах.
Хто літав через Атлантику польськими авіалініями, той, либонь, пам'ятає польські 10-хвилинні презентаційні ролики про свою країну. Польща: починається вона з Шопена, під звуки його музики мелькають на екрані обличчя всесвітньовідомих геніальних поляків, Нобелівських лауреатів - Склодовської-Кюрі, Мілоша, Шимборської, прегарно сфільмовані краєвиди, - а в проміжках ненав'язливо розповідається про сучасні здобутки освіти, науки, техніки, економіки...
І цілий час емоційним тлом є музика Шопена, вона відіграє роль того емоційного "вітання", яке країна посилає світові, і за яким світ її з ентузіазмом впізнає і визнає.
Коли Україна 1991 року з'явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, "розпізнавчих знаків" за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна - як у Маяковського: "что это за географические новости?".
Ризикну ствердити, що якби на той час Леся Українка й Коцюбинський були знані в світі такою мірою, як Толстой і Достоєвський, нашій державі не довелося б відмовлятись від ядерної зброї. І це не просто метафора.
Ніколи не забуду одної своєї розмови з редактором Wall Street Journal Europe. Чоловік мав нагоду подивитися в Metropolitan виставку "бойчукістів" – того, що від них залишилося.
Після цього вся його родина 2 місяці була в глибокій депресії - від шокуючого відкриття, що така потрясаюча малярська школа, яка до того ж набагато випереджала те, що робили Сікейрос, Рівера, Фріда Кало, все це панство, яке згодом стало "брендом" Мексики, була цілковито знищена – не тільки митці розстріляні, а й роботи їхні знищені.
І ось цей самий редактор готовий був наперед простити Україні всі можливі огріхи її зовнішньої й внутрішньої політики, і наперед ставитися до всіх українців з розумінням та співчуттям - як до стратегічної жертви тоталітаризму ХХ століття.
Один тільки сюжет із нашої культурної історії змусив його побачити Україну зовсім іншими очима. Такого роду прикладів можна навести неймовірно багато.
З величезним сумом доводиться констатувати, що українська держава досі просто не помічала можливостей виставити культуру як ось таку - найефективнішу - візитну картку перед собою на міжнародній арені на рівні державно-інституційному. Такі можливості були, і їх було дуже багато, особливо після Помаранчевої революції, коли світ уперше зацікавився Україною всерйоз, - тоді всі двері в міжнародний культурний мейнстрім повідчинялися, і звідти кричали "Ласкаво просимо!"
Була нагода зробити Україну гостем Франкфуртського ярмарку 2008 року, було таке саме запрошення від Лейпцігського ярмарку-2006, яке наші державні інституції найбездарнішим чином профукали – як і всі інші подібні оказії, просто тому, що відповідальні (перед ким? за що?) урядовці елементарно не розуміли, що то взагалі таке – експорт культури, і з чим його їдять.
І що саме розумна політика експорту культури інтегрує країну в європейський інформаційний простір набагато швидше й дієвіше, ніж усі розмови за круглими столами.
Всі прориви української культури в європейський простір здійснювались і здійснюються в цілковито партизанський спосіб – в обхід будь-яких державних представництв. Я й сама належу до цього "партизанського загону" – тих, хто вже успішно "інтегрувався в Європу" в межах окремо взятої творчої біографії, зробив собі на Заході ім'я, і від української держави для себе особисто хочу єдиного – щоб вона мене якнайменше турбувала. Але вона раз у раз вискакує з-за спини, як чортик із табакерки, - і щоразу вганяє в краску сорому.
Тебе перекладають, видають, інсценізують, нагороджують, ти приїздиш на презентації, зустрічаєшся з читачами, з журналістами, даєш інтерв'ю, починаєш розповідати - яка культура за тобою стоїть, яку традицію ти представляєш, хто були твої літературні попередники і що вони внесли в скарбницю людського духа, - і очі твоїх співрозмовників стають все круглішими й круглішими, і нарешті залишається процитувати шведську журналістку, яка сказала мені під час інтерв'ю: "Вибачте, будь-ласка, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що ваша країна якось дуже мало розповідає про себе, мало інформує про те, що в ній є цікавого".
І я, скромно потупившись, белькочу: так, знаєте, на жаль, досвіду немає, молода держава, тільки вчиться… Доки ж вона вчитиметься, цікаво?
А от інший показовий приклад. Моя чеська перекладачка, працюючи над книжкою „Сестро, сестро", виявила в повісті "Інопланетянка" укриті цитати з драми Лесі Українки "Кассандра". Перекладачка приїздить в Україну в наукове відрядження, йде до книгарні і запитує "Кассандру" Лесі Українки.
На це їй сказали, що, очевидно, вона щось переплутала, тому що, хто така Леся Українка, наші книгарі ще чули, а хто така Каландра – взагалі не зрозуміло.
Годі уявити собі цей культурний шок європейської людини, котра приїздить в Україну, в столицю, яка виглядає майже по-європейському, автомобілів дорогих на вулицях більше, ніж у будь-якій європейській столиці, кав'ярні переповнені, все з виду цілком "як у людей", навіть "гламурно", - а коли заходиш у книгарню, то виявляється, що в цій на вигляд "майже європейській" країні просто-напросто немає національної класики.
І ефект приблизно такий, якби людина відчинила вхідні двері готелю Редіссон - і відразу провалилася у вигрібну яму. Ось таке потьомкінське село.
Я цілковито підтримую пафос твердження, що Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною "матрицею" країна безумовно є частиною європейського культурного материка.
Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин – "неспеціаліст" - дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.
Дуже важко кудись "інтегруватись", якщо ми самі в собі не є культурно "інтегрованими". Дуже важко "інтегруватися" чомусь, що позбавлене історичної пам'яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.
Історія з моєю перекладачкою закінчилася тим, що я подарувала їй свій власний томик Лесі Українки з "Кассандрою", - а нещодавно отримала звістку, що вона вже закінчує переклад цієї драми і провадить переговори з празьким театром, який запалився ідеєю поставити "Кассандру" на сцені.
Дуже сподіваюся, що після цього - принаймні в тому кварталі, де буде прем'єра! - зникнуть написи на дверях будинків на кшталт "собакам і українцям вхід забороняється".
Образ України в Європі все-таки має визначатися не тільки остарбайтерами і білими рабинями, котрі туди приїжджають, - а й відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, і що ця країна все ж таки спроможна її експортувати.
Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки – до тих часів, про які саркастично писав Тичина: „Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура".
"Вони" то питають - але справа не в них, а в "нас". У тому, що ми здатні "їм" відповісти, наскільки можемо прийняти цей виклик. Це, без перебільшення, питання виживання нашої держави в осяжному майбутньому, - якщо тільки ми дійсно хочемо інтегруватися в Європу й стати частиною цивілізованого світу.
Оксана Забужко, дана стаття виголошена як виступ на конференції "Нова Україна в новій Європі"
Українська держава за 15 років так і не зрозуміла, для чого державі культура, і з якої такої примхи навіть небагаті країни "вивертають кишені", щоб інвестувати в культурну політику. І нащо воно їм здалося, питається?
А тимчасом, відповідь лежить на поверхні. Головним "брендом" кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання.
Ба навіть, не побоюся сказати, не її спортивні досягнення - хоч вони й дуже добрий інструмент для забезпечення уболівальницьких симпатій.
Брендом кожної країни - тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім та інтимним чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, - є національна культура.
Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії - Сібеліус, брендом Швеції - Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі "культурні паспорти", байдуже, більші чи менші, має кожна "доросла" країна.
Це ті найтонші, найсубтильніші – і ой які дієві! - "перші позивні", які країна посилає про себе у світ, викликаючи до себе, часто навіть неусвідомлену, прихильність і довіру. Саме вони творять у свідомості всякого чужинця фундамент для позитивного іміджу країни - "апріорі", ще до всякої іншої про цю країну інформації.
І поки таких культурних "сигналів" Україна не подає, вона завжди залишатиметься на міжнародній арені в амплуа "темної конячки", від якої хтозна, чого чекати.
І можна скільки завгодно з'являтися на різного роду самітах та симпозіумах, одягатися в Armani й Brioni, вчити напам'ять, як вимовляти ім'я твого візаві, щоб не зробити помилку в прізвищі за столом переговорів, і переконувати всіх на всі боки, що ми дуже чемні й гарні, й нас треба всюди прийняти, - але коли за тим немає, попереднім засновком, ось цих самих упізнаваних "брендів", дуже важко таку країну сприймати в позитивному образі.
Не забуваймо: протягом ста років брендом Росії у світі насамперед були Толстой і Достоєвський, і вся більшовицька революція в свідомості західної інтелектуальної й політичної еліти величезною мірою опосередковувалася саме Толстим і Достоєвським, як "путівниками" по "загадковій російській душі".
Ленін, більшовики, навіть ЧК на чолі з паном Дзержинським бачилися з-за "залізної завіси" не як політичні бандити, котрі якраз нищили всяку живу душу, з "російською" включно, - а як персонажі російської класики, заклопотані тим, як "врятувати світ", - і це мало щонайпряміший вплив на міжнародні успіхи сталінської політики.
Це той рівень впливу, який дозволяє врешті-решт і "Кембриджську п'ятірку" на чолі з Кімом Філбі завербувати в НКВД за суто романтичною мотивацією, а не тільки за гроші.
Я вже не кажу про цілу армію одурених французів, аж до Сартра і Ко., які десятиліттями робили СРСР розкішну безкоштовну рекламу.
Елемент "достоєвщини" в симпатіях Заходу до Радянського Союзу був присутній завжди.
На цю тему існує багатюща література, яка, на превеликий жаль, дуже мало знана в Україні.
А жаль – бо, не знаючи таких речей, дуже важко по-справжньому оцінити вагу культурного іміджу країни у світі і те, як він спрацьовує навіть у найбільш прагматичних, цинічних контекстах.
Хто літав через Атлантику польськими авіалініями, той, либонь, пам'ятає польські 10-хвилинні презентаційні ролики про свою країну. Польща: починається вона з Шопена, під звуки його музики мелькають на екрані обличчя всесвітньовідомих геніальних поляків, Нобелівських лауреатів - Склодовської-Кюрі, Мілоша, Шимборської, прегарно сфільмовані краєвиди, - а в проміжках ненав'язливо розповідається про сучасні здобутки освіти, науки, техніки, економіки...
І цілий час емоційним тлом є музика Шопена, вона відіграє роль того емоційного "вітання", яке країна посилає світові, і за яким світ її з ентузіазмом впізнає і визнає.
Коли Україна 1991 року з'явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, "розпізнавчих знаків" за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна - як у Маяковського: "что это за географические новости?".
Ризикну ствердити, що якби на той час Леся Українка й Коцюбинський були знані в світі такою мірою, як Толстой і Достоєвський, нашій державі не довелося б відмовлятись від ядерної зброї. І це не просто метафора.
Ніколи не забуду одної своєї розмови з редактором Wall Street Journal Europe. Чоловік мав нагоду подивитися в Metropolitan виставку "бойчукістів" – того, що від них залишилося.
Після цього вся його родина 2 місяці була в глибокій депресії - від шокуючого відкриття, що така потрясаюча малярська школа, яка до того ж набагато випереджала те, що робили Сікейрос, Рівера, Фріда Кало, все це панство, яке згодом стало "брендом" Мексики, була цілковито знищена – не тільки митці розстріляні, а й роботи їхні знищені.
І ось цей самий редактор готовий був наперед простити Україні всі можливі огріхи її зовнішньої й внутрішньої політики, і наперед ставитися до всіх українців з розумінням та співчуттям - як до стратегічної жертви тоталітаризму ХХ століття.
Один тільки сюжет із нашої культурної історії змусив його побачити Україну зовсім іншими очима. Такого роду прикладів можна навести неймовірно багато.
З величезним сумом доводиться констатувати, що українська держава досі просто не помічала можливостей виставити культуру як ось таку - найефективнішу - візитну картку перед собою на міжнародній арені на рівні державно-інституційному. Такі можливості були, і їх було дуже багато, особливо після Помаранчевої революції, коли світ уперше зацікавився Україною всерйоз, - тоді всі двері в міжнародний культурний мейнстрім повідчинялися, і звідти кричали "Ласкаво просимо!"
Була нагода зробити Україну гостем Франкфуртського ярмарку 2008 року, було таке саме запрошення від Лейпцігського ярмарку-2006, яке наші державні інституції найбездарнішим чином профукали – як і всі інші подібні оказії, просто тому, що відповідальні (перед ким? за що?) урядовці елементарно не розуміли, що то взагалі таке – експорт культури, і з чим його їдять.
І що саме розумна політика експорту культури інтегрує країну в європейський інформаційний простір набагато швидше й дієвіше, ніж усі розмови за круглими столами.
Всі прориви української культури в європейський простір здійснювались і здійснюються в цілковито партизанський спосіб – в обхід будь-яких державних представництв. Я й сама належу до цього "партизанського загону" – тих, хто вже успішно "інтегрувався в Європу" в межах окремо взятої творчої біографії, зробив собі на Заході ім'я, і від української держави для себе особисто хочу єдиного – щоб вона мене якнайменше турбувала. Але вона раз у раз вискакує з-за спини, як чортик із табакерки, - і щоразу вганяє в краску сорому.
Тебе перекладають, видають, інсценізують, нагороджують, ти приїздиш на презентації, зустрічаєшся з читачами, з журналістами, даєш інтерв'ю, починаєш розповідати - яка культура за тобою стоїть, яку традицію ти представляєш, хто були твої літературні попередники і що вони внесли в скарбницю людського духа, - і очі твоїх співрозмовників стають все круглішими й круглішими, і нарешті залишається процитувати шведську журналістку, яка сказала мені під час інтерв'ю: "Вибачте, будь-ласка, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що ваша країна якось дуже мало розповідає про себе, мало інформує про те, що в ній є цікавого".
І я, скромно потупившись, белькочу: так, знаєте, на жаль, досвіду немає, молода держава, тільки вчиться… Доки ж вона вчитиметься, цікаво?
А от інший показовий приклад. Моя чеська перекладачка, працюючи над книжкою „Сестро, сестро", виявила в повісті "Інопланетянка" укриті цитати з драми Лесі Українки "Кассандра". Перекладачка приїздить в Україну в наукове відрядження, йде до книгарні і запитує "Кассандру" Лесі Українки.
На це їй сказали, що, очевидно, вона щось переплутала, тому що, хто така Леся Українка, наші книгарі ще чули, а хто така Каландра – взагалі не зрозуміло.
Годі уявити собі цей культурний шок європейської людини, котра приїздить в Україну, в столицю, яка виглядає майже по-європейському, автомобілів дорогих на вулицях більше, ніж у будь-якій європейській столиці, кав'ярні переповнені, все з виду цілком "як у людей", навіть "гламурно", - а коли заходиш у книгарню, то виявляється, що в цій на вигляд "майже європейській" країні просто-напросто немає національної класики.
І ефект приблизно такий, якби людина відчинила вхідні двері готелю Редіссон - і відразу провалилася у вигрібну яму. Ось таке потьомкінське село.
Я цілковито підтримую пафос твердження, що Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною "матрицею" країна безумовно є частиною європейського культурного материка.
Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин – "неспеціаліст" - дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.
Дуже важко кудись "інтегруватись", якщо ми самі в собі не є культурно "інтегрованими". Дуже важко "інтегруватися" чомусь, що позбавлене історичної пам'яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.
Історія з моєю перекладачкою закінчилася тим, що я подарувала їй свій власний томик Лесі Українки з "Кассандрою", - а нещодавно отримала звістку, що вона вже закінчує переклад цієї драми і провадить переговори з празьким театром, який запалився ідеєю поставити "Кассандру" на сцені.
Дуже сподіваюся, що після цього - принаймні в тому кварталі, де буде прем'єра! - зникнуть написи на дверях будинків на кшталт "собакам і українцям вхід забороняється".
Образ України в Європі все-таки має визначатися не тільки остарбайтерами і білими рабинями, котрі туди приїжджають, - а й відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, і що ця країна все ж таки спроможна її експортувати.
Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки – до тих часів, про які саркастично писав Тичина: „Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура".
"Вони" то питають - але справа не в них, а в "нас". У тому, що ми здатні "їм" відповісти, наскільки можемо прийняти цей виклик. Це, без перебільшення, питання виживання нашої держави в осяжному майбутньому, - якщо тільки ми дійсно хочемо інтегруватися в Європу й стати частиною цивілізованого світу.
Оксана Забужко, дана стаття виголошена як виступ на конференції "Нова Україна в новій Європі"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Вони питають, чи єсть у нас культураДивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію