ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Андрій Грановський
2017.05.28 01:00
Опруч неї лиш райдуги б'ють,
І проміння олівчиком пише
Заповітні збагнення, що ждуть
Молодого коханого в тиші,
Там, де ніц жодних п'яних хмарин
Та нема громовидних висоток.
Є лиш я, котрий жодних омовок
Не спіткав із самого знайомства,

Ярослав Чорногуз
2017.05.27 23:30
Прохолода вечірня у літнім саду
Тихо пестячи, йде, наростає.
У шовкову траву упаду, упаду,
У блаженну розповінь розмаю.

Майже літо уже, та сумна ця пора
То ридає, то хмари насупить…
Світлий сум темну радість поволі стира

Ігор Шоха
2017.05.27 22:49
Усі на цьому світі одіссеї,
ну, себто – ми, одні чоловіки.
Не можемо лише без однієї,
а з усіма, буває, залюбки.

Але його чекає Пенелопа.
І мій герой подався із війни
по морю-океану автостопом

Ігор Шоха
2017.05.27 22:35
                         І
Я уявляю, як її любили
таку незаяложену, ясну.
А я її, – о горе! У могилу –
її єдину – на усіх одну.
Із неї Ліру вижали за бали
і не мене одного виживали...
Прозорою – не бачили її.

Олександр Сушко
2017.05.27 18:22
Пахтить, шумує у бідоні
Напій для справдішніх мужчин.
Тремтять у захваті долоні,
Коли згадають чарки дзвін.

Булькоче брага водограєм
Не згірш бурхливої ріки.
А "друзі" мліють за сараєм

Юрій Ерметов
2017.05.27 17:53
Скоро вже ніч, а ти мовчиш –
ти сниш, скажи мені, униз глядиш?
На порох підошв, на шорохи крокв –
а завтра прийде, а ніч мине...

Зашепочи мені гірко навзнак,
защекочи мене, сміливо...
так.

Сергій Гупало
2017.05.27 16:30
Не вдалося чимало. Ніхто і не плакав.
Не розквітло задумане, зсохло на корені.
Ми взаємно любились, і дні, як собаки,
Несвідомо за нами брели, упокорені.

На обгін полетіли вітри із майдану –
І застряли в історії. Ми – аж у вічності,
Забрели на

Шон Маклех
2017.05.27 12:58
Літо вином черленим
У келих днів моїх недоречних,
У чашу снів моїх нетутешніх
Наливає бородатий винар-батлер,
Пригощає мене
Та гостей снів моїх – світів синіх:
Кожному вусатому – по краплі,
Кожній кралі келішок

Іван Потьомкін
2017.05.27 12:09
Забудеться печаль і листи від когось там,
На зміну міражам надходить справам час,
Та стежка перша та під назвою «робота»
Впродовж всього життя зостанеться при нас.

Любов покине нас, друзі в путах клопотів,
Дітей розкида світ - їм до пуття якраз

Мирослав Артимович
2017.05.27 08:59
Буяє травень яблуневим цвітом,
не за горами довгождане літо.
Проте допоки ще весна довкола -
то хоч-не-хоч, але ходи до школи.

Приспів:

А ми такі, а ми такі затяті,

Василь Бур'ян
2017.05.27 08:38
Гартуюсь в натовпі людському,
У боротьбі.
Живу в далекому й близькому,
Живу в тобі.
Живу в піднесеному слові,
Без коректур.
Живу в чистилищі любові,
Не без тортур.

Світлана Майя Залізняк
2017.05.27 01:10
На сайті гастролює Поціновувач поезії. Не лише мені він писав коментарі. Всі в одному стилі.
Всі вони збереглися на його сторінці - і ще доступні. Хто за ним ховається?

Сторінка Камінчанської Олександри. Її вірш і коментарі:

поціновувач поезії (Л.П

Олександра Камінчанська
2017.05.27 00:52
не знаю, що тут діється...так званий пан поціновувач поезії, який комфортно розмістився і на інших сайтах відкрито займається дурницями...як такого позбутися?...поясніть...

Ігор Шоха
2017.05.26 17:49
Її лірична героїня –
ікона із далеких літ,
де ще існує і єдиний,
і не один, а цілий світ.

Вона залюблена у себе
і вірна лиш самій собі,
але живе на тому небі,

Ігор Шоха
2017.05.26 15:10
Стоїть, у щось замислена, бабуся.
Її рука зависла біля уст.
Чужа усім. Признатися боюся,
що я не намотав собі на вуса,
які були літа моїх бабусь.

І цю уже ніхто не запитає,
кудою понесуть її літа

Петро Скоропис
2017.05.26 14:31
Допоки ти співала – осеніло.
Лучина пічку затопила.
Доки літала й цокотіла,
похолоділо.

Тепер ти ледь подолуєш емалі
і кіптяву плити, чим далі
година твого виплоду квітнева.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Наталя Ярема
2017.05.26

Степовий Сергій Ханенко Сергій
2017.04.25

Іцхак Скородінський
2017.04.24

Вікторія Гнепа
2017.04.05

Зоряна Інша
2017.03.02

Дейер Аеліта ван
2017.03.01

Ксенія Соколовська
2017.02.23






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Рожко / Проза

 Старий годинник

… не звикати до чогось, туди, звідки вітер, іти,
бо так важко втрачати своє, що зникає у просторі.
зупинився. і знаєш, мені пригадалася Ти –
така рідно-близька, до щемливого в серці загострення.

Пізня осінь блукала Харковом. З продірявленого неба, як із повної поливалки, на Холодну гору падали важкі холодні краплі. Потріскані асфальтові доріжки двору виблискували, наче лаковані дверцята шафи. Високий каштан втрачав останнє листя і від того вже не здавався таким величним. На терасі старого одноповерхового будинку особливо гостро відчувався запах мокрої глини із саду. За шелестінням дощу майже не було чути дихання Південного вокзалу, і Іванко сидів вдома, втретє поспіль прокручуючи на бабінному магнітофоні свою улюблену пісню. Вона страшенно подобалась хлопцю, хоча і була на незрозумілій йому іноземній мові . Навіть тато і мама не могли пояснити, про що співається у цій сумній пісні. Тато лише сказав, що співак – француз, і звати його Джо ді Сен. Хлопчик розумів одне, у пісні йшлось про щось дуже хороше, адже про погане неможна співати так красиво.
Під стукіт краплин по даху і кружляння бабін на магнітофоні, Іванкові згадалась Іринка з його групи у дитячому садку.
Була година малювання, і всі діти малювали квіти. Опісля, вихователька проходила повз кожного маленького художника і коментувала його роботу. Іринка сиділа у протилежному кінці кімнати, і уважно слухала виховательку, яка, переглянувши її малюнок, щось тихо казала дівчинці. Після того, як жінка пішла до іншого вихованця, Іринка несподівано гірко заплакала. Іванко встав зі свого місця і підійшов до неї. Однією рукою вона закривала малюнок, а іншою безперестанку витирала сльози, що ручаями текли з її великих зелених очей.
- Ти чого плачеш?
- Вихователька сказала, що мій малюнок дуже поганий, - Іринка зайшлась схлипуванням. – Сказала, що таких квітів не буває. Не буває… чорних квітів.
- Покажи.
Іванко трохи не силою прийняв руку дівчинки з малюнка. Фарба ще не встигла висохнути, а тому на аркуші була розмазана жахлива чорна пляма з паличкою, що напевно була стеблиною квітки. Майже весь рукав білого платтячка, який до того прикривав малюнок також був чорний…
- Не плач, мені подобається твій малюнок. Чесно!- хлопчик розумів, що каже неправду. Малюнок йому відверто не подобався, але йому подобалась Іринка, і він не хотів, аби вона плакала. – Знаєш що, подаруй його мені, а я тобі подарую свій малюнок з квітами. Тільки я їх малював усіма фарбами, які в мене були, - трохи помовчав і додав. - Окрім чорного.
Дівчинка потроху заспокоїлась.
- Добре, я тобі подарую свій малюнок.
Іванко відразу зірвався з місця і побіг до свого столу. Миттєво повернувшись, він поклав перед дівчинкою своє творіння, - аркуш з безліччю маленьких і великих кружалець всіх кольорів веселки, що нагадували якийсь божевільно велетенський букет, в якому пелюстки одних квітів накладались на пелюстки інших квітів, і не було жодної білої цяточки вільного місця...
- Це тобі. І знаєш, я думаю, що десь на землі таки є чорні квіти, бо наша вихователька не могла бачити абсолютно всі квіти, які існують. Вона ж не була у кожному куточку землі.
Востаннє схлипнувши, Іринка нарешті посміхнулась…
Пісня Джо ді Сена вже давно закінчилась і магнітофон прокручував лише одну бабіну, на якій була намотана вся плівка. Інша порожня бабіна застигла непорушно. В кімнату зайшла мама. Вгледівши замислену дитину біля працюючого вхолосту магнітофона, вона, тихо підійшовши, поцілувала сина в щоку.
- Про що так глибоко замислився?
- Да так, ма, ні про що особливе. - Іванко трохи посміхнувся. – А коли прийде тато з роботи?
- Вже скоро. Коли оця велика стрілка пройде коло і буде на найвищому квадратику, а маленька стрілка – на найнижчому. – Жінка показала на старий дерев`яний годинник, що висів на стіні. - Так що готуйся, скоро вже будемо вечеряти.
Залишившись в кімнаті на самоті, Іванко дивився на годинник. Велика стрілка, здавалось, завмерла і зовсім не рушила з місця. Дитині захотілось, аби батько прийшов чим скоріш. Прямо зараз! Взявши великого стільця, Іванко підійшов з ним до стіни і поставив під годинником. Ставши на сидіння, дотягнувся до великої стрілки і перевів її рівно на годину вперед. Повернувшись на крісло, не зводив очей із вхідних дверей – стрілка вже там, де казала мати, тож от-от має прийти тато. Але за дверима не чути було нічиїх кроків, лише дощ все тарабанив і тарабанив по старій блясі на даху. Заколисаний монотонним шелестінням крапель, хлопець заснув. Десь за годину на терасі почулись швидкі кроки, і в кімнаті з`явився намоклий від дощу, але усміхнений батько.
- Татуню! – Іванко, миттєво прокинувшись, підбіг і стрибнув йому на шию, цілуючи в холодну мокру щоку.
- Та дай же мені хоч роздягнутись, мавпочка стрибуча, я ж мокрий і холодний. Стій-но. – Батько поставив малюка на підлогу. – Маю для тебе і мами дуже гарну новину. Мати, йди-но сюди, кидай чистити свою картоплю.
Дружина вийшла з кухні, витираючи вологі руки рушником. За хвилину переодягнувшись в сухе домашнє вбрання, голова родини сів у старе зелене крісло і, тримаючи за руки, почав гойдати сина на нозі, наче на гойдалці.
- Ну що ж, любі мої, незабаром у нас починається нове життя. В нас буде своя квартира.
Мати припинила витирати руки і завмерла.
- Ти серйозно?
- Серйозніше не буває. Сьогодні отримав ордер на квартиру – на наступному тижні їдемо оглядати.
Іванко зіскочив з батькової ноги.
- І я поїду дивитись?
- Ну звісно ж. Тепер в тебе буде своя окрема кімната.
- Окрема кімната?! Ух ти..! – Іванко заплескав в долоні, підстрибуючи на одній нозі… Батьки голосно засміялись.
За вікном трамваю номер шість, один за одним з`являлись і зникали цегляні будівлі «старого міста». Обшарпані очиці дерев`яних віконних рам байдуже дивились на пішоходів, що ховались під чорними парасолями. Захекані механізми на колесах клаксонили, підганяючи один одного. Все було в русі. Навіть великі мовчазні хмари, заповнені вщерть прісними слізьми неба, не кваплячись слідували своїми маршрутами, аби десь над містом сповна проявити всю сентиментальність пізньої осені. Нікуди не поспішали лише старі будинки. Від народження врісши фундаментами в чорну маслянисту землю, вони розглядали навколишній швидкоплин. А частіше, просто вдивлялись один одному в очі, що виблискували запиленим склом на протилежних частинах вулиць. За прозорою нетанучою кригою вікон інколи з`являлись мешканці тих будинків, аби полляти вазони на підвіконнях, чи поправити фіранки. Потім вони зникали десь в глибинах темних кімнат, зазвичай – на деякий час, та бувало і так, що назавжди…
Батьки зарання поїхали до нової квартири, аби завести мінімально необхідні меблі, посуд та інструменти для ремонту. Іванка супроводжував дядько Федір, молодший брат батька. Хлопчик не сприймав його як дядька, а радше, як старшого брата і завжди називав його на «ти» й по імені. Федір нещодавно повернувся з армії, і батько Іванка влаштував його водієм на підприємство, де сам працював. Жив дядько разом з ними, час від часу займаючись вихованням улюбленого племінника. Нещодавнє перебування в армії давало про себе знати, тож основа виховання малого ґрунтувалась на привчанні до дисципліни і порядку: вмиваючись кожного ранку, Іванко мусив також мити шию, потім прибирати за собою постіль і їсти без поспіху, але значно швидше, ніж це він робив зазвичай, не знаходячись під контролем дядька. Рюмсати чи сперечатись не мало смислу, бо тоді можна було і не мріяти покермувати прямо на ходу, сидячи на колінах у дядька в його службовій машині десь за містом, коли вони час від часу всі разом їздили в село до діда з бабою.
У вагоні трамваю було мало людей, тож Іванко сидів біля вікна зосереджено споглядаючи нові райони, в яких він досі ніколи ще не бував. За річкою «старого центру» промайнув невеличкий парк, а згодом - і сірі будівлі промислової зони. За корпусами, які здавалися ще більшими із-за низького сірого неба, що наче спиралось прямо на дахи заводів, раптово з`явились низенькі будівлі приватного сектору. Такого самого, в якому до цього жила родина хлопчика. Іванкові здалося, що місто вже закінчилось і почалось якесь село. Але ж батько казав, що вони житимуть у великому багатоповерховому будинку. Та нічого подібного за вікном трамваю не було видно. Одні хатинки з червоної цегли і сірими шиферними чи металевими дахами змінювали інші і здавалось, їм не буде кінця і краю.
- Федько, а де ж наш новий будинок? Ми ж в якесь село заїхали. Тільки якесь воно дивне, з трамваями і світлофорами на перехрестях.
- Скоро, скоро вже буде. Це й досі місто, не переймайся. - Дядько посміхнувся, пригладжуючи тонкі чорні вуса.
І ось нарешті, за черговим перехрестям, прямо над дахами старих будиночків почали вимальовуватись нові багатоповерхові мікрорайони Салтівки.
- Якщо я все правильно зрозумів, ми виходимо на наступній зупинці. Будемо шукати твоє нове помешкання. Хоч би не заблукати серед цих висоток, якісь вони всі на одне лице. Не боїшся заблукати?
- Ні, Федь, з тобою не боюсь. Одному страшно заблукати, а удвох – ніколи, я так думаю.
Дядько посміхнувся у вуса і поклав велику долоню на плече племінника.
- Ну тоді вставай і шуруй до виходу, будемо проводити першу розвідку в незнайомій місцевості.
Розростаючись, велике промислове місто вгризалось у глиняний грунт окраїн зубами екскаваторів. Вириваючи великі шматки червоної земляної плоті разом з корінням дерев вже нічийних фруктових садів і, часом, прадавніми людськими кістками забутих могил, місто спочатку занурювалось в землю, а потім сірими спорудами тягнулось вгору. Мовчазні металеві крани-чаплі, раз за разом, наче жаб, підіймали із землі частини бетонних конструкцій і з невимушеною легкістю ставили їх одна на одну. Велетенські прямокутники на дев`ять, дванадцять та шістнадцять поверхів тулились один до одного, наче живі тіла, що намагались зігрітись у великі морози. З вільних від забудови місць утворювались двори з дитячими майданчиками і садами вцілілих фруктових дерев, між якими прокладались асфальтові доріжки. Кругом виднілись глибокі шрами траншей, для прокладання комунікацій. До повного впорядкування мікрорайону було ще далеко, але в деякі висотки вже в`їжджали новосели.
Іванко, долаючи болотяне місиво, розгублено вдивлявся у темні віконні отвори і кишені балконів. Занавісок майже ніде не було, хоча практично на кожному балконі виднілись будматеріали, які господарі, наче мурахи, поволі стягували для ремонтних робіт. Хлопчина відчув, що його життя незабаром кардинально зміниться, але не розумів, якими саме будуть ті зміни і це трохи лякало. Він здався собі дуже маленькою комашкою, над якою нависли велетенські монстри багатоповерхівок, що вороже розглядають його темними очицями незліченних вікон. За декілька хвилин якийсь з цих монстрів проковтне його, пережувавши зубами бетонних сходів. Раптово стало страшно і захотілось плакати. Але при дядькові, який йшов попереду, Іванко цього робити не смів, він же не дівка якась, і щосили стиснув зуби. Від хвилювання хлопець навіть не відчув, як загубив у болоті один черевичок, що застряг у розмоклій глині, і надалі чалапав, залишаючи дивні сліди – підошви черевичка і маленької ступні, яку прикривала лише тканина шкарпетки. На щастя, дядько Федір незабаром озирнувся на племінника і, вгледівши дивну трансформацію, що сталася з його взуттям, аж сплеснув руками.
- Агов, солдате, це що за вигляд, дозволь спитати? Ну ти прямо, як Попелюшка на балу. Де твій черевик?
Іванко стояв мовчки, розгублено розглядаючи заляпану вщент мокрою глиною шкарпетку.
- Ні, так справа не піде, і навіть не поїде - дядько взяв малого, наче кошеня під пахву, і пішов назад по слідах. Незабаром втрата була знайдена і знову взута. Щоправда вже на голу ногу, – зняту і обтріпану шкарпетку хлопець був змушений нести в руці.
- Не загуби хоч шкарпетку, Попелюшкін, віддаси матері вдома, як трофей. Якщо вже підключили воду – випре. І знаєш що, маршируй-но в авангарді в напрямку он того під`їзду. Здається, там і є твоє нове помешкання.
Випадок з черевиком зняв нервову напругу хлопця і все навколо вже не здавалось таким лячним. Навіть ввійшовши до під`їзду, Іванко не відчував нічого, окрім великого бажання нарешті побачити їхню нову квартиру, в якій навіть є його окрема кімната. В середині під`їзду пахло пилом, цементом і сосновими дошками – дехто з мешканців вже встиг поставити вхідні двері, в більшості квартир їх не було.
- Федь, який в нас поверх?
- Сьомий. Але рахуй правильно, а то доведеться тобі жити в чужій квартирі з незнайомими людьми.
- Не помилюсь, я до десяти вже добре вмію рахувати, – ліфт ще не працював, тож хлопець, випередивши дядька, майже побіг вгору бетонними сходами, які місцями були заляпані брудом, фарбою і крейдою.
- Шііііііість, - захеканий Іванко здолав чергову площадку. – І сіііііім!
На площадці були розташовані входи до чотирьох помешкань, і тільки на одному з них вже висіли вхідні двері. Малий розгубився – яка саме їхня? Аж тут з глибини одної з квартир, яка була розташована ліворуч від сходів, прямо до Іванка вийшов усміхнений батько.
- Ну що стоїш, розгубився? Тобі – сюди, заходь, господарю, приймай свою кімнату. Я вас ще здалеку побачив, висота – ого-го, не те що в нашому старому будинку.
Хлопець поволі зайшов в одну з кімнат і боязко наблизився до вікна. Від побаченого аж захопило дух, і здалось, що він негайно полетить вниз прямо на вцілілу горобину, що росла біля самого будинку. Малий зробив крок назад і вчепився в підвіконня. В кімнату зайшла мати і, підійшовши ззаду, мовчки обійняла сина за плечі. Від того Іванкові стало відразу спокійно. Вперше в житті він відчув дивне поєднання трохи лячної , незвіданої досі, але такої захоплюючої висоти попереду, і такого звичного, заспокійливого тепла материнських рук…
Як і тридцять два роки тому, жовто-червоні кольори осені поволі заповнювали темну палітру Харкова.
Південний вокзал, наче велетенський восьминіг, був в постійному русі. Одні щупальця потягів всією своєю довжиною поглинали безліч людей і зникали за обрієм, інші щупальця з`являлись нізвідки і так само випускали метушливе людське плем`я назовні. Металеве серцебиття коліс і попереджувальні скрики електровозів було чути в усіх навколишніх районах.
Вздовж Полтавського шляху зі сторони трамвайного кола, що знаходилось поруч Привокзальної площі, не кваплячись, йшов чоловік. Зупинившись посеред мосту, він оперся на перила і декілька хвилин розглядав будівлю вокзалу. Його погляд був спокійний і в той же час зосереджений. Здавалось, він намагався щось пригадати, а може навпаки – прагнув закарбувати в пам’яті до найменшої дрібниці все, що було перед його очима саме цієї миті.
Декілька років тому Іван поховав батька, а нещодавно втратив і свою Ірину. Майже кожної ночі вона приходила до нього у снах. Картина сну повторювалась, й Іван був безсилий її змінити. То була остання весна, яку вони вдвох зустрічали в Голландії. Обійнявшись, вони розглядали величезне поле, яке до самого обрію було засаджено тюльпанами.
- Я ж тобі казав… Ти пам’ятаєш, я ж тобі казав, що повинні існувати чорні квіти, - Іван не стримався і, присівши, зірвав одну квітку. Подув легкий вітерець і все поле ожило, заворушилось великими бутонами соковитого чорного кольору…
- Я нарву букет, - Ірина ступила на поле.
- Стій, не треба! Нехай ростуть! – чорний тюльпан випав з рук Івана.
- Я швидко, не переймайся, любий, - Ірина поволі почала віддалятись, періодично нахиляючись і зриваючи по одній квітці, аж поки зовсім не розтанула в безкрайньому квітковому морі…
Час, здавалось, зупинився. Щоранку, коли Іван просинався, виникало нестерпне бажання взагалі повернути його назад. Більше тридцяти років він не приходив до свого старого будинку. Щось його стримувало. Не було ніякої причини, лише якась невідома сила не дозволяла йому повернутись на вулицю, яка колись дуже давно була вирвана з його серця. Якась невідома сила не дозволяла. Аж до сьогодні…
Відразу за мостом Іван повернув на Верхівський провулок і пішов вгору. На перших поверхах деяких будинків були розташовані нові невеличкі крамниці, деякі будинки були нещодавно поштукатурені чи просто пофарбовані. У більшості будівель вже красувались сучасні пластикові вікна, але в деяких помешканнях залишались дерев’яні рами, які без сумніву ще пам’ятали часи тридцятирічної давнини. Кілька десятків метрів, і ось нарешті вулиця Юмашева. Трохи повагавшись, чоловік повернув праворуч і дуже повільно пішов серединою дороги, бо в деяких місцях тротуари були відсутні чи просто заросли високою травою і кущами. З обох боків вулиці не було жодної новобудови. Деякі будівлі були трохи причепурені, деякі були такими самими, якими Іван їх пам’ятав з дитинства. Скоро він побачить своє колишнє помешкання і зійде на терасу. Чи живе там зараз хтось? Чи вцілів старий каштан? Ну от і сусідній двоповерховий старий будинок з червоної цегли. А за ним…
Іван зупинився. Всередині наче щось обірвалось, і по тілу почала розливатись гостролеза прохолода.
На місці будинку зіяв величезний котлован по периметру заповнений масивними фундаментними блоками. Від старого каштану не залишилось ніякого сліду. Більш того, на всій ділянці не було жодного дерева і жодної старої будівлі. Все було зрубано, розвалено і вивезено. Чистий аркуш. Чистий червоний аркуш кольору глини. Розвернувшись, Іван швидко пішов, майже побіг в напрямку Полтавського шляху...
Ліфт зупинився на сьомому поверсі. Зайшовши до темної квартири, Іван увімкнув світло, але не став роздягатись. Стоячи посеред вітальні, він мовчки дивився на старий дерев’яний годинник, що висів на стіні. Довгий час він був поламаний і пилився у коробці на антресолі, але після смерті батька Іван відніс годинник до майстерні, де його повернули до життя. Годинник показував рівно сьому годину. Підійшовши до стіни, чоловік почав поволі переводити велику стрілку назад. Рівно на одне коло. Велика стрілка стала на найвищому квадратику, маленька – на найнижчому. Прямо у верхньому одязі і капелюсі Іван сів у нове крісло. За вікном раптом почався дощ. З продірявленого неба, як із повної поливалки, на Салтівку полились важкі холодні краплі. Чоловік не зводив очей із вхідних дверей, але за ними, того вечора, так і не пролунали нічиї кроки.

м. Харків, 2016

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-10-29 09:23:32
Переглядів сторінки твору 334
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.761
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Автор востаннє на сайті 2017.01.29 21:33
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вікторія Торон (Л.П./М.К.) [ 2016-10-29 10:10:25 ]
Дуже гарно написана історія про людське життя і пам'ять, яка так багато значить для кожного з нас. Кожна деталь описана майстерно, особливо ті, які стосуються (загалом щасливого) дитинства хлопчика,а також картин міста, вокзалу, природи. Закінчення — сумовите. зворушливе.
Єдине зауваження: оця фраза "аби десь над містом сповна проявити всю сентиментальність пізньої осені" здається трохи громіздкою.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Рожко (М.К./М.К.) [ 2016-10-29 11:13:35 ]
дуже дякую за такий змістовний і корисний, як для першої прозової спроби, коментар