ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Дудар
2017.01.20 17:11
Рік 1979. Селище поблизу Комсомольска- на - Амурі… Люта зима. Мені незабаром тридцять. Гормони грають на повну. Працюю у самому престижному ресторані «Бригантина» на березі Амура музикантом. Граю на барабанах, співаю… ми популярні, вільних місць завжди бр

Лесь Українець
2017.01.20 15:43
Рим не став би йти до нас,
Візантія хитрувала.
Зовсім інші племена
По-латинськи узнавали.

Поки ми корів пасли
І кнурам хвости крутили,
Люди розумом росли,

Володимир Бойко
2017.01.20 15:25
Комусь щастить, обравши вірний шлях,
В дорозі ні на крок не оступитись,
А іншим – сотворивши ідеал,
Йому довіку віддано молитись.

Мигтять калейдоскопом у житті
Мільярди неймовірних комбінацій,
І, як не стережись, не обійти

Олександр Олехо
2017.01.20 14:54
Путі Господні вище… далі…
Прозорий замок угорі.
Напій безсмертя із Грааля
і посвіт срібної зорі.

Уздовж надії перегони.
Шукають щастя копачі.
Талан поділено на зони.

Ігор Шоха
2017.01.20 14:10
На що це існування тихе, сите,
якщо воно буває не таке,
яке я сам волію пережити, –
явитися ясним дереворитом
і метеором вийти у піке?

***
Новобудови біля рову

Сергій Гупало
2017.01.20 14:06
Ой, осінь… І думки пливуть, як тихі риби.
Співай, оспівуй, не блазнюй -- пиши творіння.
З тобою ми, поете, поріднились ніби:
Сентиментальні -- близимо журбу осінню.

І звичний листопд нічого не підкаже,
А тільки відчуття нам оголити може.
У

Світлана Мельничук
2017.01.20 13:44
Сум в долоні падає, як сніг.
З вуст холодні звуки - недієві.
Є на вибір: пряник і батіг.
От якби ж то я не на дієті!

От якби ж то роки молоді
Й ми обоє не такі уперті.
Вилами писали по воді

Світлана Мельничук
2017.01.20 13:35
Іноді мені так солодко.
Іноді за себе соромно.
Щастя ти моє "гоморрове".
І содомське теж ти - горенько.

Спогади - рої докучливі,
Як мені від вас утомливо.
Ви зі мною досі - зручно вам.

Віта Парфенович
2017.01.20 12:13
Шторм в мені –
аж на дні –
піщинки догори –
всю бери!
І вогні
злітних смуг
запали!

Михайло Карасьов
2017.01.20 08:57
Таня Малярчук ще раніше звернула на себе увагу розкішною мовою своїх оповідань і розкутою, іронічною манерою самої оповіді. Роман «Забуття», який вийшов у видавництві Старого Лева, теж не залишився непоміченим серед книг 2016 року він став переможцем лі

Марта Январская
2017.01.20 07:12
А время течет, как сквозь пальцы, в прорехи секунд.
Журчит механизм, вдохновленный волной переделок.
Бутоны часов, в ожидании, что расцветут,
Теряют минут лепестки под давлением стрелок,
Которые ходят кругами – печальный удел.
Но что есть на круглой

Віктор Кучерук
2017.01.20 07:05
День мине, як сновидіння
Незабутня, дивна мить, –
Згасне пам’ятним світінням,
Тужним співом одбринить.
Промайне, неначе дощик,
Відійде – не назавжди, –
Бо не видно досі дошок
Непоборної біди.

Ярослав Чорногуз
2017.01.20 00:19
Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати

Світлана Майя Залізняк
2017.01.19 22:44
В сулію набрано води.
Свята із ночі, живодайна.
І віра є ... вряди-годи,
Що дух підніметься на "майна".

Хитаю мудрості візок.
Чого лише немає в купі:
Намисто, цвяшки, ланцюжок...

Микола Дудар
2017.01.19 20:04
НЕСПОДІВАНИЙ СПУРТ Я з тим біьшою зацікавленістю прочитала рукопис поетичної збірки Миколи Дударя, що знаю його віршування давно. Мушу чесно зізнатися, що такого велетенського кроку вперед я аж ніяк не чекала, тому надзвичайно приємно вражена. Бо

Ігор Шоха
2017.01.19 17:16
Я не йєті, але я живу
біля лісу, а не у Парижі.
Я шукаю бабу снігову
і стаю на палиці і лижі.
У мене є і вуса, й борода,
і до зими претензії немає.
Ярило сяє, сіє Коляда,
а Берендей поляни накриває.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Душа Квітка
2017.01.13

Ночі Володимир Шкляренко Вітер
2017.01.11

Арсен Віщун
2016.12.31

Инґвар Кораберґ
2016.12.10

Юдіф Клімт
2016.11.30

Ольга Гаврилюк
2016.11.29

Мирослава Шевченко
2016.11.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Гупало / Проза

 М а л а ш к а(уривок із повісті)

Нещодавно у видавництві «ПрАТ «Волинська обласна друкарня» побачила світ книга Габріелі Запольської «Малашка» у перекладі Сергія Гупала.
Про життя волинян відома польська письменниця-феміністка Габріеля Запольська(1857–1921) написала кілька творів. Один із них – повість «Малашка»(1881 рік). Прототипи головних героїв «Малашки» – реальні особи, що колись жили у Ківерцях (нині – село Прилуцьке Ківерцівського району).Тривалий час письменниця мешкала у Львові, похована на Личаківському кладовищі.
На жаль, твори Габріелі Запольської про Волинь та її людей ще зовсім не відомі вітчизняному читачеві, бо ніколи не видавалися в перекладах українською чи російською мовами.
Взявши у руки цю книжку, ви маєте можливість ознайомитись із «Малашкою», що українською мовою надрукована вперше.Вартість книги(106 стор., м'яка обкладинка) разом з поштовою доставкою у межах України -- 40 гривень.
Замовлення на придбання книги, пропозиції, зауваження та рекомендації авторові перекладу можна подавати електронною поштою: sergejgupalo@gmail.com

* * *
Повість Габріелі Запольської «Малашка» розповідає про те, як краса української молодої жінки не врятувала світ, а призвела до трагедії. Так звані мідні труби Малашка не пройшла очевидячки тому, що не проходила крізь вогонь і воду. Пихатість, невгамована пристрасть затьмарили серце і розум Малашки – і полилися сльози двох маленьких діток, котрі невдовзі померли; її чоловік, коли вона його покинула нібито тимчасово, збожеволів. Молода жінка повернулася все ж таки додому. Але не для того, аби оберігати родинне вогнище, а щоб відразу з чоловіком піти на той світ, до вічно малесенького Степанка…

Образ твору
* * *
Коли Юлько на ранок після втечі Малашки дізнався всю правду, боляче заячав і захитався мов п'яний.
Втекла!
Втекла серед ночі, покинувши дім, дитину і його. Втекла до людей, до міста… на службу. Для чого? Чи їй тут погано було? Важкі думки обсіли голову Юлька.
І нестямними очима Юлько повів по стінах хати. Нічого не бракувало. Стільки горщиків, мисок — навіть дві розбиті філіжанки, котрі сам склеїв, старий килим з саней, малюнок з коробочки з-під хусток, яку знайшов на смітнику… Цей малюнок повісив над вікном. На ньому була білявка в рожевій, дуже декольтованій сукні і в ліловому капелюшку з перами. Пам'ятав, що Малашка часто ставала перед цим малюнком, як перед образами святих і зображенням Ісуса Христа. Тепер Юлько, побачивши білявку, зауважив, що вона схожа на Малашку.
Озирнувся навколо. На підлозі лежали старі сукні й сорочки. Кожна одежина, кожна шматка йому нашіптувала ім'я тієї, що так безжалісно подалась далеко, залишивши у колисці мале дитя.
Не кохав її… Зненавидів!
Гнівними руками схопив вбрання, що лежало на долівці, і вкинув до скрині.
На дні скрині побачив тонку батистову хустинку, оздоблену графською короною. Схопив ту делікатну хустинку і довго з подивом дивився на неї. Звідки в його хаті взявся цей батист? Чому він був схований у скрині? Одначе не додумався до правди. Адже Малашка майже не виходила з хати, сиділа завжди похмура і мовчазна. Напевно, цю хустинку вона знайшла перед брамою…
Вкинув, значить, Юлько хустинку назад у скриню, хряснув віком; з такою силою, ніби хотів у ній раз і назавжди поховати спогад про ту жінку, котру кохав ще малою замурзаною дитиною.
Зненавидів її. Туга та горе гадюкою вилися навколо серця молодого чоловіка.
Повернувся до колиски і довго гаряче цілував свого сина.
— Сирото моя!.. — шепотів, тулячи дитя до себе. — Сирото моя!..
Почав сам займатися дитиною. З ангельським терпінням поїв синочка молоком.
Бувало, що й спати не лягав, а цілу ніч босий ходив по хаті, гойдав на руках дитину. Заспокоював та забавляв, показуючи на стіні різні фокуси, котрі вже не захоплювали заплаканої дитини.
Дитині шкодило молоко, бо воно було холодне і не розбавлене. З кожним днем хлопчик худнув і знесилювався. Цілими днями і ночами кричав. Юлько, замість того, щоб покликати когось із сусідів, з незрозумілою впертістю замикав хату перед доброзичливцями. Хотів свою ганьбу заховати під землю, соромився власного спустошення і зради своєї дружини. Боявся милосердя та співчуття інших. Бачив, що дитина втікає з хати кудись далеко, однак сам від себе приховував цю страшну таємницю.
Зараз, коли маля було йому цілим світом, навіть не міг припустити, щоби Бог відібрав у нього сина. Але Степанко з кожним сходом сонця ставав усе блідішим, як воскова фігурка. Коли Юлько схилявся над колискою, шукаючи його погляд, синочок був ніби мертвий, ніби якась тінь упала на його очі. На дрібному жалісному обличчі появлявся малопомітний вираз, властивий тільки приреченим померти — ангел смерті легенько розсунув свій покров над покинутим дитям. У цій хаті не змогли оцінити щастя, яке послав Бог в особі тієї маленької дитини, — значить, вона відходила вдалечінь, щоб поскаржитись крилатим ангелам.
І відійшло маля у літню теплу ніч, у таку ж саму, як з’явилося на цей світ. Рік проіснувало на світі і пережило багато нещастя, голоду, нестатків. Заснуло тихо, спокійно на руках одеревілого від болю Юлька.
Скінчилося.
У хаті було тихо, дуже тихо.
Догасаюча скіпка кидала червоний блиск на цілу хату й обливала жахливим світлом постать нещасного батька з мертвим сином на руках.
Крізь відчинені двері до хати впадав струмінь свіжого повітря.
Померло! Померло!
Юлько не плакав, тільки божевільним поглядом уперед дивився. Йому стискало в горлі; на долівці помітив ситцеву сорочечку. Степанко не вдягне більше її. Бо він лежить холодний і мертвий з почорнілим обличчям, з закритими оченятами.
Юлько встав і поклав мертве дитя у колиску, потім стиснув свої скроні, ніби боявся, що ось-ось трісне череп. Озирнувся навколо і не міг пригадати, де він. Почав думати, але це викликало у нього невимовний біль. Знав тільки одне: він батько і це його дитя у колисці спить.
Узяв знову синочка на руки і почав з ним ходити по хаті, хитаючи, колишучи його безперестанку.
Не відчував холодного, непорушного трупа, а навпаки — окривав його поцілунками і промовляв до нього розчуленим голосом.
Так тривало до ранку; коли зійшло сонце і перше проміння впало до хати, Юлько ще ходив по тісній оселі, люляв на руках мертве дитя.
Разом з душенькою дитини відлетіла назавжди і душа нещасливця Юлька, залишилися тільки два тіла, одне з яких ще зберігало ознаки життя…
Всі роки складалися в ту мить. Маючи в собі схильність до меланхолії, яка розвинула самотність і часте сидіння в лісі, Юлько втратив розум — збожеволів!
Було це спокійне, тихе божевілля. Юлько нікому не робив нічого поганого — сидів у своїй хаті коло порожньої колиски або ж прав і сушив рвані пелюшки.
Коли дитину забирали, щоб відвезти на кладовище, він не ремствував. На його переконання, Степанко все ще був живий, тож — пестив його, колисав, говорив до нього і заспокоював. Він бачив свою дитину, а ось імені матері ніколи не промовив. Здавалось, що повністю забув Малашку. Спочатку люди Юлька боялися і втікали від нього. Але побачивши, що він постійно спокійний, як і раніше, звикли до його стану. Часто Юлька запитували про здоров'я дитини, на що він завжди люб'язно відповідав, що синочок себе добре почуває. Господарством Юлько займався мало, бо не відчував, що воно йому потрібне. Ніхто не знав, чим Юлько живе і що робить. Відпустив бороду і довге волосся. Погляд мав якийсь невиразний, ніби туманний. Ходив повільно, дуже згорбився. Бувало, тер рукою чоло, ніби хотів щось пригадати. Зупинявся і задумувався. Потім зривався і йшов до хати гойдати порожню колиску. Ночами ходив по хаті, люляючи, як йому здавалося, маленького синочка. Під ранок— змучившись— падав на долівку і засинав сном міцним, камінним.
Чому він просинався? Чи не краще було б, коли б його тіло залишилося нерухоме у сні вічнім?

****
Gdy Julek, nazajutrz po ucieczce Małaszki, dowiedział się całej prawdy, jęknął boleśnie i zatoczył się jak pijany.
Uciekła!
Uciekła wśród nocy, rzucając dom, dziecko i jego — uciekła do ludzi, do miasta... Na służbę.
Po co? Czy jej tu źle było?
I błędnymi oczyma powiódł po ścianach chaty. Nic nie brakowało. Tyle garnków, tyle misek — nawet dwie stłuczone filiżanki, które sam skleił, stary dywanik z sanek, obrazek z pudełka od chustek, które znalazł na śmieciach... Obrazek ten zawiesił nad oknem. Była tam głowa blondynki w różowej, mocno dekoltowanej sukni i w lila kapeluszu z piórami. Pamiętał, że Małaszka częściej stawała przed tym obrazkiem, jak przed obrazami świętych i wizerunkiem Pana Jezusa. Patrzał teraz na malowaną twarz blondynki i znajdował pewne podobieństwo w tej czerwonej twarzy do swej żony.

Obejrzał się dokoła — na podłodze leżały w nieładzie stare suknie i koszule. Każdy gałganek, każda szmatka zdawała mu się szeptać imię tej, która tak bezlitośnie odeszła w dal, zostawiając małą biedną dziecinę, płaczącą w kołysce.
Nie kochał jej... znienawidził ją!
Gniewnymi rękami schwycił leżące na ziemi ubranie i wrzucił w rozwartą skrzynię.

Na dnie skrzyni dostrzegł cienką batystową chusteczkę, ozdobioną hrabiowską koroną. Schwycił ten cienki płatek i długą chwilę patrzył nań z podziwem.
Skąd w jego chacie znalazł się ten batyst? Dlaczego był ukryty na dnie skrzyni? Nie domyślał się wszakże prawdy. Małaszka nie wychodziła prawie z chaty, siedziała zawsze chmurna i milcząca. Musiała tę chustkę znaleźć kiedy przed bramą i schowała ją...
Wrzucił więc chustkę na dawne miejsce i zatrzasnął wieko skrzyni z taką siłą, jakby pragnął w niej raz na zawsze pogrześć nawet wspomnienie o tej kobiecie, którą kochał jeszcze małym brudnym dziecięciem.
Znienawidził ją.
Zwrócił się do kołyski i na głowie swego syna złożył gorący, długi pocałunek.
— Sieroto moja!... — wyszeptał, tuląc dziecię do siebie — sieroto moja!...
I zaczął sam zajmować się dzieckiem — poił je mlekiem z cierpliwością anielską.
Nieraz nie kładł się wcale, całą noc boso chodził po izbie, kołysząc krzyczące dziecię na rękach.
Uspokajał je i zabawiał, pokazując mu rozmaite figle na cieniu, które jednak nie zajmowały wcale rozpłakanej dzieciny.
Mleko szkodziło dziecku; podawano mu je zimne, nie rozpuszczone wodą — z dniem każdym chłopiec chudł i mizerniał. Krzyczał po całych dniach i nocach. Julek zamiast przywołać którąkolwiek z sąsiadek, niepojętym uporem wiedziony, zamykał chatę przed życzliwymi. Rad by skryć się z swą hańbą pod ziemię — wstydził się swego opuszczenia i zdrady żony. Bał się litości i ubolewań ogółu. Wiedział, że dziecko niknie i ucieka mu z chaty daleko, ale sam przed sobą taił straszną prawdę.
Teraz, gdy ten mały był jego światem całym, nie chciał przypuścić, aby Bóg odebrał mu to dziecię w takiej chwili. Ale Stepanek z każdym słońca wschodem stawał się bledszy i leżał jak figurka woskowa w swojej plecionej kołysce. Gdy ojciec pochylał się nad nim, szukając jego spojrzenia, dziecię zachowywało się martwo, jakby jakiś cień padł na jego oczy. Na drobnej, znędzniałej twarzyczce, zarysował się z wolna wyraz właściwy tylko konającym — anioł śmierci z wolna
rozsuwał swą zasłonę nad opuszczonym dziecięciem. Nie umiano w tej chacie ocenić szczęścia, jakie Bóg zesłał w postaci tej małej dzieciny — odchodziło więc w
nieznaną dal, poskarżyć się aniołom skrzydlatym.
I odeszło w noc letnią, ciepłą, taką samą, w jaką przyszło na ten świat boży. Rok istniało na świecie i przeżyło wiele nędzy, głodu i braku. Zasnęło cicho, spokojnie, na ręku odrętwiałego z bólu Julka.
Skończyło się.
W chacie było cicho, cicho bardzo.
Dogasające łuczywo rzucało czerwony blask na całą izbę i oblewało postać nieszczęśliwego ojca z martwym synem na ręku.
Przez otwarte drzwi wpadł do chaty prąd ciepłego świeżego powietrza.
Umarło! Umarło!

Julek nie płakał, obłąkanym wzrokiem tylko patrzył przed siebie. Ściskało go w gardle; na ziemi dostrzegł ciemną perkalową koszulkę. Stepanek nie włoży już jej więcej — on leży zimny i martwy z twarzyczką sczerniałą, z oczkami zamkniętymi.
Julek wstał i złożył martwe dziecię w kołysce, potem ścisnął skronie swe, jak gdyby czuł, że czaszka mu pęknie.
Obejrzał się wokoło i nie mógł przypomnieć sobie, gdzie się znajduje. Zaczął myśleć, ale to myślenie sprawiło mu ból niewypowiedziany. Wiedział tylko jedno, że jest ojcem i że to jego dziecię śpi w kołysce. Wziął znów dziecię na rękę i zaczął z nim chodzić po izbie, huśtając je i kołysząc bezustannie.
Nie czuł zimna i sztywności trupa, owszem okrywał go pocałunkami i przemawiał doń najczulszym głosem.
Trwało to do rana; gdy słońce weszło i pierwsze jego promienie wpadły do chaty, on chodził jeszcze po ciasnej izbie, kołysząc martwe dziecię na rękach.
Razem z duszyczką dziecka i dusza tego nieszczęśliwego uleciała bezpowrotnie, pozostały tylko dwa ciała, z których jedno miało jeszcze pozory życia...
Całe lata składały się na tę jedną chwilę. Nosząc już w sobie skłonność do melancholii, którą rozwinęła samotność i częste przesiadywanie w lesie — Julek
stracił rozum — zwariował!
Było to ciche, spokojne obłąkanie — nie robił nikomu nic złego — siedział w swej chacie przy pustej kołysce, lub prał i suszył czyste podarte pieluszki.
Gdy mu dziecię zabierano i wieziono na cmentarz, oddał je bez oporu—w jego przekonaniu, Stepanek żył ciągle, widział go, pieścił, kołysał, mówił doń i uspokajał. Dziecię to było dla niego widzialnym — imienia matki nie wymówił wszakże nigdy. Zdawało się, że o niej zapomniał zupełnie. Ludzie z początku bali się i uciekali przed nim.
Widząc wszakże, że jest równie spokojnym jak dawniej, przywykli i oswoili się z jego stanem. Często pytano go o zdrowie dziecka, na co odpowiadał zwykle pomyślnie i z uprzejmością wielką. Gospodarstwem zajmował się jako tako, a zresztą potrzebował teraz bardzo mało. Nikt nie wiedział, czym żyje i co robi. Zapuścił brodę i długie włosy. Wzrok miał błędny i jakby zamglony. Chodził wolno i trzymał się bardzo pochyło. Czasem tarł ręką czoło, jakby pragnąc coś sobie przypomnieć. Stawał i zamyślał się. Potem zrywał się i szedł i do chaty kołysać próżną kołyskę. Całe noce spędzał chodząc po izbie i nosząc na ręku fikcyjne dziecko. Nad ranem padał na ziemię znużony i zasypiał snem twardym, kamiennym.
Dlaczego się zeń budził? Czy nie lepiej stokroć byłoby, gdyby to ciało pozostało nieruchome i senne na wieki?






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-11-26 22:13:21
Переглядів сторінки твору 181
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.111 / 5.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.987 / 5.59)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.01.20 14:19
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олена Балера (М.К./М.К.) [ 2016-11-26 23:03:36 ]
Щиро вітаю Вас, Сергію, з довгоочікуваним і заслуженим успіхом!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2016-11-27 09:53:44 ]
Дякую, Олено!