ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Руслана Василькевич
2017.01.24 22:58
Минув вже рік,я повернулась, багато сплинуло в житті, Цікаво тут,немовби вдома, Захоплення,муза,вірші... Радію з вами,всіх вітаю З цією миттю,і з життям, На все вам добре побажаю, Свою вам радість передам. Так тішить серце - не одна я, В поезію,я

Наталя Мазур
2017.01.24 22:10
Куди прямуєш, крапелько, по склі
Запиленому поїзда нічного?
Спішиш униз розбитись до землі,
По собі не залишивши нічого?

Чи висохнеш від часу і дощів?
Чи випариться з тебе все прекрасне?
Чи може, заблудившись, поготів

Ігор Шоха
2017.01.24 17:44
А Росія на яблука ласа.
І бере, і дає одночасно,
як Адамові Єва дала.
Он і бацька навощує вуса,
і у Києві є ще спокуса
цілувати у поті чола.

***

Володимир Бойко
2017.01.24 16:36
Не переймайтесь негативом,
І генеруйте позитив.
Це і приємно, і красиво,
І не дратує ворогів.

Корисно бути оптимістом, -
Це заощадить ваш бюджет,
І буде хліб, і буде пісня,

Анонім Я Саландяк
2017.01.24 14:44
Діалектика вісім... ... поняття! Вся діалектика зійде на поняття... Це, ще далеко, не окремі слова – навіть коли поняття це вже – окремі слова... Вірніше, колись я думав, що цей процес є - тлумаченням окремих слів... тепер думаю - все є навпаки – для

Олександр Олехо
2017.01.24 11:02
Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,

Кристіан Грей
2017.01.24 10:53
Бентеги бувають всілякі
І навіть підступні – це жах:
Готові презлющим собакам
Тебе на твоїх же очах

Штовхнути у пельки голодні,
Щоб рвали тебе на шматки…
Дружити з такими сьогодні,

Світлана Майя Залізняк
2017.01.24 10:39
Додайте васабі до прісного будня.
Васал, сюзерен споконвік неосудні.
До сала гірчиця російська, рудава.
Крутезно працює Харон, переправа.

Поміж парадоксів плекайте надію.
Свої акробати стрибати зуміють:
Крізь кільця, пробоїни бачаться зиски.

Серго Сокольник
2017.01.24 03:42
Ритм вальсу.***

Снігом сипле цей день
Ніби сріблом дзвінких монет,
І ім"я, те, з яким мене
Так об"єднує доля,
Теплим святом прийде.
Я сьогодні, немов студент,

Лесь Українець
2017.01.24 01:42
Чортові у пеклі рай;
Вибирай: або не грай
І на чорта вік служи,
Або виграти зможи.

Ярослав Чорногуз
2017.01.23 22:54
Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,

Володимир Бойко
2017.01.23 22:49
Бентего моя швидкокрила,
Моє найдивніше із див.
Неси мене до крокодилів,
Яким ще ніхто не вгодив.

Ти їх годуватимеш мною
Традиціям наперекір,
Аж поки сягне супокою

Ігор Шоха
2017.01.23 21:28
Її руки уже цілував.
Обезболені зуби не чують,
як ці руки і серце лікують
без гарантій, ліцензій і прав.
Та мене не побила ще міль
і на інше жалітися рано.
Ущухає зачаєний біль
і лунає у вусі осанна.

Ірина Вихрущ
2017.01.23 14:32
Час потрібно пропускати як
Повітря крізь легені. Дихати
Спогадами не травмувати
Себе роками. Є вірші котрі
Повторюють а все одно не
Запам’ятаєш. А є що зростаються
В серці. Колють сухими гілками
Дряпають до крові. Не дають

Кристіан Грей
2017.01.23 13:53
Бентего моя неозора,
Моя непозбувна печаль,
Піду у далекі гори,
Де бурі ведмеді ричать.

Нехай на шляху буреломи,
Нехай буревії в лице,
Для мене це все ні по чому,

Сергій Гупало
2017.01.23 13:32
Теплий вітер не надовго.
Буде холод, буде дощ.
До моєї остороги
Гойну стежечку подовж.
Добра думка щемно гріє,
Це не пристрасті вогонь.
Холоди – не чорториї,
Ловлять дотики долонь.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Іляна Івахів
2017.01.22

Душа Квітка
2017.01.13

Ночі Володимир Шкляренко Вітер
2017.01.11

Арсен Віщун
2016.12.31

Инґвар Кораберґ
2016.12.10

Юдіф Клімт
2016.11.30

Ольга Гаврилюк
2016.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Оксана Максимишин / Проза

 Недошита сорочка

Сорочку мати вишила мені,
Червоними і чорними нитками

Д. Павличко

Осінь вже до зими стелила шлях опалим листям, холодним вітром, колючим дощем, в перемішку зі снігом. І сільське життя потрохи входило у русло спокою, бо праця в полі завершилася, худоба уже не йде на пасовище, погода, переважно, похмура, то на вулицях було тихо, тільки поодинокі перехожі, школярі, у відповідний час, й автомобілі злегка тривожили цю сумну картину, й птахи поховалися в гнізда, а люди в оселі. Хтось читає газети, хтось переглядає телепередачі, інші щось роблять на господарстві чи йдуть до сусідів на тиху розмову про життя, яке не втішає ні молодих, ні старших, бо кожний день і кожен рік ведуть до краху.
Ганна теж деколи до сусідки забігала, але дуже любила вишивати, то часто попоравши господарку, сідала біля вікна, брала в руки голку, і творила узори. Вишивала, думала про сина, про весну, яка знову принесе чимало турбот, бо крім праці на городі, треба буде ще й огорожу оновляти, дах на стайні перекрити, та часто, наче на хвилях пливе у спогади, де радість з смутком обнялися.
Дитинство її збігло в турботах про молодих сестричок, і корову пасла, і гусей, бо батьки працювали на колгоспному полі, а дідусь з бабусею всю господарку тримали на своїх плечах. Роки збігали, як вода, і невдовзі Ганнуся випускницею стала. А там і заміж вийшла й синочка народила. Чоловік працював будівельником, жили у хаті його батьків, і почувалися щасливими. А коли уже три роки виповнилося дитині, то Ганна влаштувалася продавчинею у місцевому магазині. Заробітки її були невеликі, але складали копійку до копійки, і через декілька років збудували собі оселю. За цей час Ганна народила ще двох хлопчиків – близняток. Та на горе батькам, не мали вони доброго здоров’я, і до року часу покинули цей світ. Чорна трагедія так струсонула ними, що довго не могли відчути реалії життя. Але коли захворів Арсен, то наче пробудились від страшного сну, що болем сковував серце і думки. Захвилювалися, затремтіли і почали його лікувати. Але недуга виявилась не задавненою і виліковною, то невдовзі Арсена виписали з лікарні. Ця втішна звістка, як сонце, оживила згорьоване подружжя, і у великій та просторій хаті знову зазвучали веселі голоси та музика, бо арсен навчався у музичній школі, то часто грав на скрипці. Ганна плакала і дякувала Богові за ознаку того, що потрібно турбуватися про живих, бо про тих, хто на небі, Господь подбає. Вона ходила до церкви, щиро молилася, відчувала, що сили потрохи повертаються у її зморене тіло і вже не так гірко плакала. А ось чоловік часто скаржився на болі в серці та інших органах. І в лікарні не припинялися ці болі. А через рік пішов за межу життя. Цю слізно – тривожну сторінку своєї долі так гірко їй читати, що хочеться перегорнути й забути про все, що так мучило й тривожило у минулому. І хоч спогади не так легко відігнати, як муху, та все ж вона, силою волі, направляє думки до сонячних днів. Адже життя не стоїть на місці, і з часом рани трохи загоюються, але, на жаль, не забувається те, що пекло болем і сльозами гірчило. То ж Ганна заглиблювалася у вишиття і направляла думки до світла, бо колись бабуся казала, що сорочку синові чи доньці потрібно вишивати у гарному настрої, та з піснею на устах, щоб аура радості і любові, а не смутку, витала над ними. А вона бажає Арсенові тільки щастя, то кожен хрестик в узорі його вишиванки мережила з молитвою в думці та мріяла про його сонячне майбутнє, бо як інакше може бути, коли Арсен, дякувати Богові, добрий, розумний і з вигляду гарний. Вже й працює у якомусь агентстві, бо має вищу освіту, й зарплату отримує. Але часто каже, що за таку роботу, яку він виконує, у Європі платять набагато більше. А в нашій державі лише олігархи добре почуваються. Ганна, деколи, старається якось непомітно покласти у його гаманець дві – три сотні, та він завжди віддає жартуючи, - якщо тобі мамо, забагато тих копійок пенсійних, то відкладай на весілля.
Вона усміхається своїм думкам і шепоче, - Боже, пошли моєму синові здоров’я та щастя і наверни на думку - приїхати сьогодні додому, бо я вже так скучила за ним, і хочу щоб він пояснив мені, що це зараз твориться таке у Києві, бо один каже: «Протестують студенти», другий: «Мирна революція», а третій лякає сумними прогнозами на завтра. Навіть телевізор дивитись якось маркотно, бо ж до бійки доходить деколи на майдані. Але ж і боротися якось треба з тим, що діється в нашій державі. Ганна згадала недавню телефонну розмову з сусідкою, яка в Італії доглядає жінку похилого віку. Вона сказала, що бабуся виплачує їй щомісяця тисячу євро з своєї пенсії. А моя мізерна – пенсія не дозволяє й купити щось дорожче, бо кожна копійка на рахунку. Ганна, якби могла, то й сама поїхала б на такі заробітки, щоб допомогти синові трохи грошима, а може й на квартиру заробила б. Та куди там, якщо всякі болячки мучать. Якби ж то було добре, коли б і в нас так люди жили, як у Європі. Якби справедливість правила нашою владою, якби народ відчував себе захищеним.
Думки її перемішувалися кольорами світлішими й темнішими, як і на узорі синової вишиванки. А коли сутінки заглянули у вікно, збулася мрія – Арсен приїхав. Він приніс сонце до хати і велику радість у материнське серце.
Арсен був збуджений, багато говорив про майдан, про політику, про правду та кривду, з друзями й однокласниками, які зійшлися до оселі Ганни, щоб обговорити останні події у державі. А за північ вирішили: «Їдемо на майдан!» вона не перечила їм, бо з розмови зрозуміла, що там вирішується майбутнє України. І поблагословивши їх на добру справу, пішла готувати речі й харчі синові в дорогу. А вранці, Арсен примірявши, ще недошиту вишиванку, усміхнувся, обняв її лагідно за плечі, і сказав, - уявляєш, матусю, яким я буду гордим і веселим коли одягну цю сорочку і пройдуся селом. А якщо ще й правда на майдані переможе, а вона обов’язково переможе, то я і знімати не буду цей скарб, бо вишиванка гріє душу, і виділяє українців серед інших народів. А тоді поцілував її і пішов. Ганна перехрестила сина, побажала в думках здоров’я й удачі, та провела до воріт. Стояла довго, дивилася у слід стрункій постаті, що віддалялася і витирала сльози, які силою волі стримувала від ночі. А в хаті помолилася і взяла у руки голку, бо вишивання її завжди заспокоювало. Але сьогодні чомусь у голові блукали тривожні думки. Адже ефір доносив сумні новини і жіноче серце йокало болем. Ганна намагалась приємними спогадами затамувати неспокій у душі, та натомість, бачила себе то на могилі батьків, то чоловіка, то біля труни близняток І сльози заважали мережити узор. Тоді зі словами: «Досить того плачу, бо голова й серце болітимуть. А сина поруч немає, то хто допоможе, коли зляжу». Переступила через цей пекучий вогонь болю, і направила думки на «Майдан», який бачила на телеекрані. Там, зі сцени, хтось розповідав про ті корупційні й ганебні справи у яких погрузла наша країна і про ту правду, яка вивела на майдан студентів, які тут стоятимуть, допоки влада не почує їхніх вимог. Ганна чомусь раптом пригадала, який встид їй довелося пережити через хабар, який зараз називають корупцією й іншими модними словами. Вона, наче б то було вчора, чітко бачить непривітного лікаря, який незважаючи на плач і зойки Арсена від болючих голковколювань й інших процедур обслідування, дуже твердо і без слів заспокоювання, робив свою справу. А вона обливалася сльозами, стоячи в куточку лікарського кабінету, і не знала, як зменшити дитячі страждання. Тремтіла, як листок на вітрі, давилася пекучим клубком, що здавлював горло і відчувала такий біль у серці, що здавалося, ось-ось впаде. «Мабуть потрібно цього лікаря якось задобрити. Але, як підійти до нього? Як гроші в кишеню халата білого вкинути?» - думала жінка. Та коли Арсенчик знову жалісливо скрикнув, то різко підійшла до дитини й тремтячою рукою поклала у глибоку кишеню лікаря п’ятдесят гривень. Він зразу якось змінився у поведінці, усміхнувся і випрямився. Та коли подивився, без краплі сорому, на її п’ятидесятку, то, майже, викрикнув: «Що це ви мені дали!?» Ганна від сорому й переляку не могла й слова вимовити, а в голові майнуло: «Він, мабуть, не хабарник». А лікар продовжував: «Я таких грошей не беру. Мені ось такими платять»,- і показав їй п’тдесят доларів, які витягнув з другої кишені халата, що символізує чистоту, порядність, милосердя, чуйність. Ганна ще не стикалася з такою відвертою наглістю, тому ледь встояла, на, враз обмяклих, від почутого, ногах. Та, зібравшись з силами, тихо мовила, - пане лікарю, я… я не знала… я завтра принесу… тільки вилікуйте синочка.
Хотіла ще додати: «І будьте до нього трохи ласкавішим, бо він ще дитина», та не наважилася.
А наступного дня принесла долари, та ще й наповнену сметаною, маслом, медом, м’ясом індичим, курячим, сумку у його кабінет на четвертий поверх. Він подивився, що є в сумці, взяв гроші, і навіть не подякувавши, сказав, - сина вашого будемо лікувати. А ці продукти, показав рукою на сумку, занесіть у мій автомобіль, який стоїть у дворі. Вона двигала сходами тяжку ношу, і з гіркотою в душі, думала, - борони нас, Боже, від таких нахабних лікарів, та пошли вже їм якісь болячки, щоб мали хоч зерно милосердя в серці. Якби я від когось почула про такого лікаря, то ніколи не повірила б, що бувають такі корисливі люди, бо хіба можна, в білому халаті, проявляти ось таку безсоромність. Адже він, як і всі інші люди, отримує зарплату за свою працю. Але її думок і навіть голосу, ніхто не почує, бо тій хабарній системі, яка уже глибого вкоренилася, невигідно слухати бідних людей. Треба втішатися тим, що сина вилікують і, що не всі лікарі такі «сірі» у білих халатах. І так, без протесту, носила вона сумки три тижні, бо лікар сказав, що недуга скоріше не відпустить її сина.
Коли Ганна згадує той гіркий місяць, поїздок в обласну лікарню, який їй роком видався, то плакати хочеться й досі від такої несправедливості. І якби так не мучив радикуліт, та інші болячки, то теж поїхала би на столичний «Майдан», відстоювати Європейські позиції, бо жити у такому безладі уже несила. Адже країна погрузла в хабарництві, влада що хоче, те й робить, а бідний народ терпів та мовчав. Але всьому колись настаєкінець. От і вибухнув люд протестом всьому тому, що пригнічує, тисне обманом, коле, пече, гірчить у серцях і думках, зморенимй болем несправедливості, народ.
Ганна думками й почуттями підтримує майдан і дуже щиро молиться, щоб чогось гіршого не сталося, бо надто вже напружена обстановка з обох сторін накалюється над столицею, наче на вістрі ножа.
І ніби у воду дивилася, бо через тиждень побили і позатягували у тюрми молодь та студентів, які тільки словом гострим та правдивим боролися з діючою владою. З того часу і почалося те, що уже у зимові дні вибухнуло шумовими гранатами, коктейлями «Молотова», свиснуло кулями зі зброї озвірвлого «беркуту», і пролилася невинна кров. Тривога, біль, страждання, сльози, скупчилися над Україною. А в серці Ганни запалав такий пекучий вогонь, що не знала куди піти, що зробити, щоб хоч трохи заспокоїтися, ажде там її Арсен. Вишиття закинула, господарство порала, наче робот, і невідривно дивилася теленовини. Сусіди старалися якось відірвати її від екрана та сумних думок, навіть на видуманий день народження запросили. Вона прийшла, але ненадовго, і була далекою від застілля. Син теж заспокоював, як міг, частими телефонними розмовами. Казав, що його сотня у резерві, то її хвилювання трохи перевищені.
- Сину, я переживаю за кожного, хто поруч з тобою, хто стоїть на Майдані Гідності, бо вони всі чиїсь діти. А ти моя кровинка, моя надія й опора у житті, то як можна без тривоги й болю в серці дивитись на те, що зараз показують на кожному телеканалі, - говорила крізь сльози, і в думках дякувала Богові за те, що чула найрідніший голос.
– Та, мабуть, не витримаю довго такої нервової перенапруги, бо від кожної кулі вмираю, і поїду на Майдан, щоб бути поруч з тобою, і тими відважними людьми, хто твердо стоїть за правду, бо вже сили немаю терпіти те, що чую й бачу, хочу влитися у ряди волелюбів.
- Жартуєш мамо? А твої болячки, як відреагують на голод і перевтому? – запитував, з усмішкою, Арсен.
- Буду терпіти болі тілесні, щоб тільки душевні менше мучили, - говорила без ноток жарту в голосі.
А через тиждень, залишивши господарку на сусідів та ближчу родину, поїхала у Київ.
Арсен настільки здивувався її появі на Майдані, що ахнув, і на деякий час втратив дар мови. Оговтався, коли хлопці з його сотні почали жартувати з його оціпеніння і запитувати, - хто ця жінка з наповненими великими сумками?
- Це моя матуся! – майже викрикнув і міцно обняв та поцілував найріднішу людину в світі.
Жартуни враз замовкли, і не змовляючись, один за одним, підходили до втомленої, далекою дорогою, але усміхненої жінки, й цілували її натруджені руки. І вечір вони провели з нею, бо скучили за тихою материнською мовою, за домашніми харчами. А Ганна вгощала «соколиків», так вона називала сміливих хлопців з першої години зустрічі, пиріжками й всякими смаколиками, розповідала їм про свої хвилювання й тривожні сни, які її сюди привели і думками молилася за світлий день, який приніс би тишу, спокій та розуміння один одного у цьому протистоянні. Але наступний і всі подальші дні тягнулися вервечкою сіро – вогнянних, тривожно – напружених, криваво – болючих буднів. Ганна прилучилася до праці на кухні, варила, мила посуд, метушилася на рівні з молодими, і забувала про свої болячки. Та якось посковзнулася на снігу, впала права нога заболіла так, що аж в очах потемніло. Лікар, який оглядав її, сказав, що перелому немає, але деякий час доведеться полежати й полікуватися.
- Я не хочу в лікарню! – майже скрикнула стурбована жінка.
- Але вам і не потрібно туди їхати, - заспокоїв лагідно Ганну «батя - Іванович», який допомагав Арсенові везти її у медпункт. А тоді запитав лікаря чи можна їй вилікуватися в домашніх умовах.
- Звичайно, можна. Адже це тільки розтягування сухожилля, - відказав той.
- Я не поїду додому, - заперечила схвильовано Ганна. Краще мені вже у лікарні тиждень полежати, ніж так далеко їхати.
- Ви поїдете до моєї оселі, - сказав «батя - Іванич».
Вона здивувалася такій пропозиції, адже вони майже не знайомі, хіба – що інколи, на майдані, декількома фразами перемовлялися, коли вона виходила з кухні, щоб трохи освіжитися. І знову хотіла заперечити, та він продовжував, - вікна моєї квартири виходять на майдан, то будете в курсі всіх подій.
- Ні-ні, та як же я буду жити у вашій квартирі, коли ми навіть не знайомі. І що скаже ваша дружина? – знову заперечила Ганна. І почула у відповідь:
- Дружини у мене немає, а стосовно знайомства, то ви хіба не помітили, що ми уже два тижні спілкуємося у столовій та на майдані. Так що їдемо, без зайвих слів і хвилювань, бо у мене ви швидше одужаєте.
Арсен не втручався у їхню розмову, і лише, коли мати уже лягала на м’який диван у затишній кімнаті, то щиро подякував «баті – Іваничу», за особливу доброту. А він подав йому ключі, щоб відвідував неньку, коли захоче.
Ганна два дні почувалася погано, бо нога боліла, та ще й сором пригнічував, адже жила в чужій хаті, на чужих харчах, і Павло Іванович прислужував їй, наче вельможній пані. Але найбільше тиснуло й пекло в грудях те, що творилося за вікном квартири. На Майдані проливалася кров, і гинули молоді люди. А там її син, там добрий чуйний і розумний павло Іванович. Адже як виявилося із вчорашньої розмови, він викладач головного столичного вишу. І на Майдан пішов разом з своїми вихованцями, хоч міг би і не йти, бо уже пенсійного віку. Але як він сказав, його серце буде завжди молодим, бо працює з молоддю і від неї заряджається енергією й бажанням до життя активного й цікавого.
А на третій день, перемагаючи біль і сором, встала і пошкутильгала на кухню та взялася готувати, бо Арсен вже і друзів часто приводить на перепочинок з гарячим частуванням.
Павла Івановича це втішає, - бо хоч так, хлопці на деякий час зможуть зняти нервову напругу, яка зашкалює в їхніх думках, почуттях і кожній жилці, - каже він.
Коли уже мила посуд, то почула, що хтось відчинив двері. Стрепенулася, як сполохана птаха, та лагідна мова господаря дому заспокоїла. «Бачу ви уже на ногах. Це добре, бо у майданівській їдальні зменшиться відвідувачів. Адже у вас, пані Ганно, пахне смачніше. То скоріше вгощайте своїми стравами і розповідайте про себе, бо ми майже незнайомі.
День одягався в сутінки, а вони, зажурені подіями на Майдані, тихо розмовляли про те, що уже залишилося лише у їхніх спогадах, але стало основою життя. Ганна зворушила своєю розповіддю сивочолого чоловіка, до сліз, які він непомітно змахував з очей. А вона, коли вислухала історію Павла Івановича, то тяжко зітхнула і стурбовано мовила, - нелегко самому жити у такій великій квартирі, але ви присвятили себе науці, яка теж потрібна світу, як сонце і вода. Адже кожному своє. Зараз будемо ввечеряти, - додала трохи веселіше і встала з дивану.
- Ні-ні, - заперечив чоловік, відпочивайте уже. Я все сам не стіл покладу, головне приготувати. Ось тільки Арсенові зателефоную, щоб з хлопцями прийшов.
Коли четверо мужчин сиділи за столом, хвалили її смачну вечерю, й обговорювали події на Майдані, Ганна зі сльозами на очах й болем на душі, думала про те, що чула від хлопців, і не вірила, що у цій країні сніг змішався з вогнем, гинуть молоді люди, стогнуть і чорніють від горя матері, кохані, вдови. Здавалося, що це страхіття їй наснилося, бо як так могло статися, що у мирний час проливається кров, свистять кулі, горить земля. Телефон Арсена вивів її з тяжкої задуми. Йому сповістили що «беркут» наступає і потрібно відбиватися. Чоловіків враз, наче вітром здуло. І вона, крізь біль у нозі пошкутильгала у той вир подій, які тріщали вибухами «коктейлів молотова», криками і стогоном поранених. «О Господи, змилуйся», - шепотіли її знекровлені губи, а серце кричало таким страхом і болем, що словами не висловити.
Світанок, омитий кров’ю і зморений стріляниною, наче мечем штрикнувв у груди жінку, коли до квартири принесли пораненого Павла Івновича, а за ним й Арсена. Не знала що робити, чим допомогти, стікаючим кров’ю чоловікам. Тремтіла, як листок на вітрі, перев’язуючи їхні рани, і гарячково думаючи, кого покликати на допомогу. Адже тут лікар потрібний.
- Може «швидку» викликати? – запитала у розпачі Павла Івановича.
- Не потрібно. Я зараз попрошу прийти свою знайому. Вона лікарка, то, думаю, справиться з нашими «подряпинами», - сказав тихо він і попросив подати телефон.
А Ганна, завмерла від страху, за здоров’я чоловіків, які в цей час були для неї найдорожчими.
Але вже похилого віку лікарка, після огляду поранених, трохи заспокоїла її словами: «Не хвилюйтеся так дуже. Все буде добре. Адже рани не глибокі». Перев'язуючи їхні болючі місця.
- Я буду навідуватися, а ви спокійно доглядайте цих героїв, бо ваші емоції їм передаються, - сказала і пішла, бо, як сказала, - її чекають інші хворі й поранені на Майдані.
Згодом Ганна подружилася з доброю і розумною лікаркою. Дізналася, що Ольга Сергіївна родичка Павла Івановича. Вони обидві так піклувалися про недужих чоловіків, що через три тижні раділи їхньому одужанню і всі разом знову пішли підтримувати Майдан. А зима тим часом на весну повернула, та бажаного спокою і реформ не принесла. Але люди не розходилися, хоч їх і кидали за грати і вбивали за прагнення до правди й волі.
Ганна якось увечері сказала, що поїде додому, щоб усю живність продати й роздати, та звільнити сусідів і братову родину від турбот про її господарку, бо відчуває, що Майдан так скоро, як бажають сусіди, її не відпустить.
- Я завтра скажу нашому сотнику, щоб відпустив мене на два – три дні, бо ти сама не впораєшся із «зачисткою» господарки, адже вона у нас немала, - обізвався Арсен. Відчуваю, що не зможу переконати тебе матусю, щоб ти чекала мене вдома.
- А я підтримую ваше рішення, пані Ганно, бо розумію материнське серце. Якщо дозволите то я замість Арсена поїду з вами у село. Адже мені не потрібно у когось просити дозволу на це, - тихо мовив Павло Іванович.
Це дуже мудре рішення проблеми. Погоджуйся, мамо, на таку пропзицію, бо ще не відомо, чи мене відпустять майданівські події, - майже вигукнув Арсен. А тоді підійшов до сивого чоловіка, потиснув йому руку і подякував за розуміння й добре серце.
Ганна всю дорогу думала, як пояснити односельцям, приїзд Павлв Івановича, бо мала у селі репутацію порядної жінки. А тут раптом, приїхала із незнайомими чоловіком. І вирішила чисту правду розказати бабі Мотрі, а вона, як завжди, рознесе по всьому селу. Бо навіщо вигадувати якісь історії, коли і так не повірять.
Але, вона, вислухавши Ганну, якось дивно покрутила губами, рознесла селом, як сорока, не те що почула, а те, що побачила.
- Я вам, людоньки, правду кажу. Він так на Ганну дивиться, що тільки сліпий не побачить закоханості в його очах. Вони, мабуть, поженяться, бо як же інакше, коли уже разом приїхали і в село, - говорила тихо, але так, щоб усі чули. І наче у воду дивилася, бо на третій день, коли незважаючи на вмовляння сусідів, не спустошувата господарку. Все що мукало, хрюкало, кокотало й квакало, було роздароване й розпродане, а решту складено у сумки на Київ, і жінка, яка все життя трудилася, заплакала. Та Павло Іванович підійшов, обняв за плечі і лагідно мовив, - не журіться так дуже, Ганнусю тим, що можна наново нажити, коли захочем, бо віднині, з вашого дозволу, я буду завжди поруч.
А тоді опустився на коліна і додав урочисто, - прошу вас стати моєю дружиною, бо я закохався у ваші карі очі, добре серце, чуйну душу, щедру натуру. І дуже хочу бути вірним і надійним супутником у вашому подальшому житті.
Ганна, наче оніміла від почутого, бо не сподівалался на такий поворот подій, хоч і помічала тепло – ніжні чоловічі погляди, але не думала, що вони підкріплені такими щирими почуттями, й не знала, що сказати, та як повестися, щоб він піднявся з колін. А хвилини тягнулися. Як віти плакучої верби, й здавалося, цьому трепетно – хвилюючому напруженню не буде кінця. Ідилію тиші порушив вітер, що рипнув вхідними дверима, а вони подумали, що це хтось до хати заходить, і стали наче за командою «Струнко!» а коли зрозуміли який це «гість» до них завітав, то розсміялися, як діти. І цей щирий сміх, неначе чарівною паличкою, зняв напруження, яке полонило жіночі почуття й думки. Адже перед нею ще ніхто й ніколи не стояв на колінах, та й вік уже не до кохання, але Павло Іванович, ніби вгадавши її думки, заговорив переконливо, - я знаю що зараз діється у вашій душі, та запевняю,що буду вам добрим і люблячим чоловіком, а Арсенові названим батьком. Повірте. Я вперше так щиро закохався. Звичайно, у моєму житті були моменти радості і навіть щастя з протилежною статтю, але шлюбом вони не закінчувалися, бо так судилося. Чи може щось інше гасило почуття. А мені, чесно кажучи, так хотілося домашнього затишку. Та зрозумівши згодом, що моя «зірка» світить в іншу сторону, віддався праці з студентами, і зараз я поруч з ними. Вони називають мене «батя – Іванович», бо відчувають мою батьківську любов до них. Та це тільки на Майдані між нами така фаміліарність, а в аудиторії ми дотримуємося поведінки викладача й студента. Але зараз, коли здавалося б пора думати про щось тихе й спокійне,бо вік уже такий, то я, наче юнак, закохався у вас, і дуже прошу стати супутницею мого життя. Чи може я вам зовсім не подобаюся?
Це запитання схвилювало Ганну сильніше, ніж попередня мова. Не знала, якими словами стишити ті емоції, які тріпотіли в її почуттях. Адже її серце зразу відгукнулося ніжним стукотінням на щирі слова любові. Але, як признатися у цьому, коли сором’язливість не дає й слова мовити. То ж, з бентежним тремтінням у душі, підійшла до нього, й прихилилася до теплих і дужих грудей. А в голові, наче метеликом, майнуло: «Я, наче юна дівчина на побаченні, стою в обіймах коханого, і відчуваю як птаха щастя в’є гніздечко у моєму серці. І яке ж дивне та непередбачуване те життя. Хто б міг подумати, що воно так раптово повернеться до сонця. Лиш би син зрозумів наші почуття». Їхала в поїзді поруч з Павлом Івановичем і думала, думала, думала про все, що останніми місяцями торкнулося її душі та серця.
Але Арсен не зустрів їх на вокзалі, як обіцяв. То ж вони, залишивши сумки за порогом квартири, в тривозі, подалися на Майдан. І тут зрозуміли, що не буває сонця без темних хма, бо друзі Арсена сказали, що він з тяжким пораненням, у лікарні лежить без тями. Можливо, снайперська куля скосила, бо постріл у голову був таким влучним, що лікарі тільки руками розводять.
- Може б його за кордоном вилікували? – крізь пекучі сльози й тяжке схлипуування, благала Ганна лікарів. Я знайду кошти. Хату продам, і все, що маю, лише б сина рятували, щоб він повернувся до життя. Арсенчику, не залишай мене! Не йди з цього світу, адже ти ще такий молодий!
Павло Іванович заспокоював її, як міг, хоч серце його рвалося болем, бо цей сміливий, сповнений патріотизмом і правдолюбством хлопець, з першого знайомства сподобався йому своєю поведінкою, ставленням до людей, до матері й до життя.
- Нехай би мене ця куля зразила, - пекучим вогнем майнула думка, і гіркими сльозами викотилася з очей.
Світ померк того дня не тільки для Ганни, бо тих хлопців, що несли варту з Арсеном, теж не обминули влучні кулі, то матері, кохані, вдови, рвали світ голосінням, чорніли гори. Не бачили нікого й нічого, крім своїх найрідніших людей в домовинах. І небо плакало дощем колючим та сірим.
Ганна одягнула сина у вишиванку, яку не встигла дошити, домережати. Нитками квітучої материнської любові.
- Цю сорочку я вишивала з думками про твоє весілля, синочку. З мріями про онуків, та свою щасливу старість. А ти сьогодні усі мої мрії забираєш у могилу. Ця недошита вишиванка. Як твоє недожите, недоспіване, недолюблене життя, мій соколику. Ти був моєю єдиною опорою у житті, сонечком у сірі дні, надією у безнадії, а стаав воїном, «небесної сотні». Може, якби я була дошила цю сорочку, то твоя доля була би…
Її жалісливо – ніжну мову, перервав Павло Іванович, лагідно, але твердо, - не плач, мила, не тужи так гірко, бо сльозами горе наше не залити, голосінням не викричати. Лише молитва зараз полегшить наш біль.
І повів знесилену жінку до храму. Там вони опустилися наколіна і завмерли у молитовній скорботі. І так, з пекучими сльозами на очах, та в серцях молилися, допоки не почули: «Дорогенькі мої, встаньте, і заспокойтеся, бо день уже до ночі хилиться, а ви, мабуть, і не помітили цього в тому великому горі, яке зараз спіткало не одну українську родину. Я розумію вас. Але і молитися потрібно в міру. То ж ідіть, відпочиньте трохи. Я покажу вам. Де келії для подорожніх».
- Ми, отче, втратили сьогодні єдиного сина, крізь пекучий клубок у горлі, сказав тихо Павло Іванович, підіймаючись з колін.
А священник допоміг Ганні стати на отерплі ноги і запросив до захресті. Там вони напились води, і ніби якось спокійніше задихали від розважливих і мудрих слів отця Івана, який дуже старався піднести їхній дух та сили.
Додому повернулися притишені й зморені душевним і фізичним болем, який старались вгамувати різними таблетками. Та куди там, коли за вікном правда з неправдою боротьбу ведуть уже не словами, а вогнем і ссвинцем. Прилягли, але сном не забулися, бо гіркі думки терзали серця, а очі, крізь сльози, бачили Арсена живого, усміхненого, гарного, сміливого.
А ранок, молитвою «за упокій» сколихнув Майдан і жалісливо – бентежним «Пливе кача…» розірвав, густе від сліз та горя, повітря. Труни, наче кораблі, пливли над головами людського моря, що у скорботі хвилювало на площі, яка породила цих героїв. І до небес неслося щире, болюче, як кривава рана, світле як сонце: «Герої не вмирають!»
Ганна, опираючись на руку Павла Івановича, вже не плакала, бо сліз не було, тільки тяжко – претяжко схлипувала у тісному натовпі і в думках ромовляла з сином: «Ти, Арсенчику, йдеш у вічність і забираєш з собою мої мрії про тиху й безтурботну старість. Ти став героєм, але мене це не втішає, бо світ без тебе, мій сину, уже ніколи не буде для мене веселим. Ти був моїм сонцем, моїм серцем, моєю душею. А як можна жити без серця? Я скоро, синочку, полину до тебе і тих хлопців, які сьогодні поповнили «небесну сотню», бо що мене тут тримає? Відчуваю, що кожна хвилина холодить мою кров. Кожна жилка тремтить гарячим болем і усе тіло ниє, наче хтось мене возом переїхав. Ой, синочку, кровинко моя, попроси Господа, щоб недовгим був мій вік, бо життя без тебе – це чорна, пекуча і дуже – дуже болюча тьма».
Ганна нахилилася, щоб востаннє поцілувати Арсена і… впала на його холодне тіло без ознак життя.
А з піднебесся журливе «курли». Розливалося над майданом, і наче пісня сумна, тужлива, але весняна, іскрою надії на сонячні дні кріпило серця і скликало крізь горе, біль й тривоги, до того світлого майбутнього, яке боротьбою, ціною життя й пролитої кров’ю досягається.
Оксана Максимишин
Керівник літературно-творчого гуртка «Словограй»
2015 рік





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-12-29 15:58:49
Переглядів сторінки твору 96
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.246 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.733 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.807
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2016.12.29 16:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2016-12-29 17:26:50 ]
... був - читав - всього найкращого бажаю Вам!