ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Майя Залізняк
2017.07.22 19:06
Кажуть Кості: не треба віршів.
Краще шубку дружині, саж...
Від Шевченка писав ти гірше,
Ось під грушу клади вантаж,
Докопай до світанку яму,
Заплануй хмарочос, біде,
Ну, навіщо ті епіграми,
Не повісиш реклам ніде,

Ігор Шоха
2017.07.22 15:35
Історію писали не герої
забутої уже старовини.
Ми - орачі і ратаї весни.
Але на сході оживає воїн
у кожному учаснику війни.

Ми обереги бойового духу
усупереч Європі і орді.

Іван Потьомкін
2017.07.22 12:42
Аврагаму,
лікарю й піаністу

Руки музика поклав на рояль.
Очі заплющив, і тої ж миті
Долоні немов одійшли од зап’ясть
На дивну розмову з чорним і білим.
Ліва басила голосом Баха,

Мирослава Шевченко
2017.07.22 12:16
Чому ізнов душа моя шукає забуття?
Чом не знайшов любові я у вирові життя?
Чому тепер знесилено блукаю у пітьмі?
Де дивний сон примарився щасливому мені?

В очах твоїх, в очах твоїх я бачив небеса,
І не питай, чом знову по щоках моїх сльоза.
Ти не

Мирослава Шевченко
2017.07.22 11:56
Бездонная лазурь морских глубин
Блестит в лучах рассвета, словно нимб.
И к небу ясному взлетает птица,
И пламенем костра волна искрится.

Хрустальный замок дремлет вдалеке,
Русалки спят на золотом песке,
Над ними звезды, как огни, мерцают,

Ірина Вовк
2017.07.22 10:35
Злетівши у Небо, Ра-Атум* 82 продовжував т в о р и т и світ, бо сотворене було ще не все. Він промовив таємне:

-- Упокоється Поле Велике!

І вийшли Поля Упокою -- Загробнеє Царство.

-- І будуть для мене рости очерети між трав соковитих! -- і

Ірина Вовк
2017.07.22 10:01
Родюча Чорна земля "Та - Кемет" в очікуванні свята врожаю. "Перт"*65 добігає кінця, за ним знову настане "шему" -- і все повториться з початку. "Білий Ніл" стане "Зеленим", а далі "Червоним" і, нарешті, "Голуби

Нінель Новікова
2017.07.22 09:35
Давно забула рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,

Микола Соболь
2017.07.22 06:54
Коли зима зав’яжеться у грудях
Така, що воля жити пропаде,
Як буде – віра, то і щастя буде
Воно потрохи зійде де-не-де.

Чи паморозь осипле ненароком
Безпам’ятства сипучий буревій,
Мине і це, легеньким іди кроком

Ігор Шоха
2017.07.22 00:01
Живемо – хто на що учився
у вирі дива і надій.
Повеселився, зажурився –
та й поганяй на упокій.

А що іще на цьому світі
тебе тримає на льоту?
Бажання квакати й летіти

Микола Дудар
2017.07.21 23:03
Животріпощеться серце …
встигнути б до перехрестя
О Боже, прошу, не сердься
зустріну ії нарешті…

засіється сум думками
зашторені вікна знову
і сонце піде за браму

Адель Станіславська
2017.07.21 19:54
ніхто тебе не згадає
як завтра тебе не стане
ти зникнеш німою тінню
розтанеш немов роса
а сонце так само зійде
і день надвечір"ям кане
на землю благословіння
розбризкають небеса

Марія Дем'янюк
2017.07.21 16:41
Небо дивиться в чашку.
Я п'ю чай.
Я п'ю небо...

Ірина Вовк
2017.07.21 10:24
Правий берег Нілу недалеко від Мемфіса -- "Хет - Ка - Пта". Велелюдна юрба єгиптян зібралася святкувати "ХЕБ-СЕД" *39, оте "30-ліття царювання" фараона Хуфу, що призначене на період "ахета" -- часу, коли розливається Ніл і о

Ірина Вовк
2017.07.21 10:11
Лівий берег Нілу, біля самої пустелі. Тут визначене місце для майбутньої усипальниці Хуфу. Вже закладений фундамент, зводяться стіни піраміди. Глибоко, під фундаментом, у скелі висічені склепіння для саркофага і підземний кор

Володимир Маслов
2017.07.20 22:07
Переводять церкви на російську,
наче грають в ворожу дуду
чорні слуги імперського війська,
вівчарі неподілених душ.

І роздвоюють сіру ментальність,
і засіюють ниву людську,
забиваючи клином фатальність
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Полу Профік
2017.06.06

Наталія Ярема Стисло
2017.05.26

Степовий Сергій Ханенко Сергій
2017.04.25

Іцхак Скородінський
2017.04.24

Вікторія Гнепа
2017.04.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Богдан Манюк (1965) / Проза

 Будьте моєю мамою
 Мені здалося, що хуга за вікном підхопила молитву важкохворої в лікарняному коридорі: вони, стихія і жінка, доторкаючись до скла чолами з протилежних сторін, благали про порятунок, але якщо хузі дошкуляло передвесняне потепління, то жінці його, ох, як бракувало. Над жінкою кружляли тіні тих, хто оминав її – байдуже або співчутливо, не знайшовши бодай одного теплого слова, котре втішило б, зміцнило б згорьовану бідолаху перед важкою операцією на легенях. Коли перестали шептати вуста, чоло та очі бідолахи утворили трикутник задуми, властивий найчастіше… Безпомилково впізнаю людей цієї професії навіть у натовпі: можуть пильно дивитися тобі у вічі, дослухатися до розмов, але не покидають острівця, на якому постійно жебонить джерельце якоїсь флегматичної думки, одягненої в неспокій, очікуваний від непередбачуваних створінь – дітей. І нехай учителювання з плином літ відходить у минуле, у трикутнику задуми не відбувається жодних змін – така собі бермудська безодня, що краде у вчителя усміх чи довго не випускає його на поверхню, коли всі довкола з якоїсь причини регочуть од пуза. Особистий біль теж не в змозі заглушити тоненького жебоніння у свідомості: ті ж дитячі силуети миготять нею і додають снаги, бо сповнив життя неабиякий сенс.
- Запрошую на педраду! - вибудовую завулок, в якому жінка могла б загубити крихту неспокою…
- Дуже приємно, колего! – відповідає.
 Розумію, що станемо співрозмовниками. По першому кроці обмірковую другий: повернути б розмову так, щоб виговорилася та, чия молитва на спині хуги сягає височини, пробивається крізь хмари і вибирає стежу до Бога. Так уявилося… За хвилину подумки хугою називаю сьогодення співрозмовниці, хмарами – невідомість, якої лякається, і стежею – операцію, що розпочнеться ранком…
- Під ніж хірурга ляжу не вперше, - трикутник задуми захитався і похилився вперед, начебто жінці в останню мить спало на гадку приховати його від сторонніх.
 О давно закостеніле вчительське правило, що забороняє оприлюднювати емоції, як міцно завчили тебе вчителі старої формації. Моя співрозмовниця з таких. Знову підходить до вікна, щоб тільки хузі довірити залишки переживань на своєму обличчі, допоки повністю не заховаються вони в серці.
- Де почали вчителювати? – запитую, й далі переймаючись другим кроком…
 Мовчить. Черпає думкою з криниці давноминулого, а згодом вихлюпує на долоні вечора все, що залишилося прозорим у пам’яті, можливо завдяки емоціям, яких ще не вміла тоді приховувати.
- Допоміжна школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку, - ніби зчитує з вивіски назву міської установи, якою, зазвичай, батьки лякали своїх не вельми старанних у навчанні нащадків, учнів середніх шкіл, і стежить за моєю реакцією. – Не романтично, правда, не романтично потрапити одразу туди на працю?
- Так, романтики обмаль, - погоджуюся.
- Зате більше халеп… - вперше усміхається і продовжує бадьорішим голосом. – Уявіть собі дебелого юнака, що в одних трусах вистрибує з дверей спальні в десятій вечора й переслідує коридором вихователя. Молода жінка з жахом збігла крутими сходами до вхідних дверей гуртожитку і повисла в мене на шиї, благаючи про порятунок. За її плечима важко дихав переслідувач, але рук не розпускав. Тільки скиглив… Як виявилося, в його трусах розірвалася гумка, тож потрібна була допомога.
- Кумедний випадок.
- Кумедніший, гадаю, трапився через тиждень, - оповідачка присіла на стілець. – Обласне освітянське начальство влаштувало нам семінар з вивчення передового педагогічного досвіду. Випало й мені проводити відкритий урок з математики в сьомому класі, доводити вчителям з інших допоміжних шкіл області, що й розумово відсталі діти, як писалося в офіційних документах, поповнять ряди трудового селянства і робітничого класу з добрими навиками до праці. Повірте, не хвилювалася: на кілька десятків учнів кожного класу знаходилося два-три випадкових…Ну, тих, яким місце в масовій школі. На жаль, безбатченків інколи таврували… На відкритому уроці все ладилося. Гарне унаочнення, передові методи, музика для психологічного розвантаження… Хай би вона пропала та музика… Найбільш насуплений учень раптом розреготався, вибрався на парту, зняв сорочку і, розмахуючи нею, затанцював. Я поспішила вимкнути музику – запізно: танцівник, розпалившись, вертів стегнами, корчив гримаси присутнім вчителям і безперервно гудів. Інші діти, копіюючи педагогів, низько схилили голови і завмерли. Не пошанований увагою витівник утихомирився, зітхнув і спокійно досидів за партою до кінця уроку.
- Серйозна справа педагогіка, - резюмую. – дипломатична...
- Найгірше, коли стираються грані між фантазією та реальністю в тих дітей, що не здатні мислити логічно або ж у яких пригальмовано інстинкт самозбереження.
- Підвела пильність? – тривожуся.
- Не мене – мою колегу, ту втікачку, про яку мовилося… - пояснює. – Задрімала, стомлена, за столом у коридорі гуртожитку, а вихованці опівночі тихцем у шкільний сад. Дідок-сторож – за ними услід. Не зупинив із цікавості, проте добряче від них, прудконогих, відстав, а поки наздоганяв, два десятки хлопчаків, мовби птахи, встигли облюбувати дерево. Власне, так дідусеві подумалося, але хлопчаки уявили себе… фруктами. Переросток-здоровань поважно підіймався по дереву, затіваючи з кожним почергово короткі діалоги.
- Достиг?
- Угу.
- Падай!
- Достиг?
- Ага.
- Падай!
- Достиг?
- Е-е-е-е
- Падай!
Один за одним, ламаючи гілляки, гепали з дерева на землю фантазери. Сухорлявий хлопчак, що видерся найвище, на запитання здорованя вичавив із себе верескливе.
- Зелений… Тримаюся!
- Ги-ги! Ги-ги, - скривив рот здоровань. – Збивайте зеленого!
Перша ломака, яку жбурнули знизу, влучила здорованю в шию. Падаючи, потягнув за собою недостиглого на голови інших фруктів. Ніщо так не приводить до тями, як потовчені місця: фрукти на очах сторожа знову усвідомили себе створіннями, яким хочеться спокою і відпочинку і яких, нехай своєрідно, та все ж таки навчає досвід.
 Подаю оповідачці на її прохання склянку води.
- Добре, що жартуєте, колего.
- Тетяна Олегівна, - відрекомендовується і запитально зводить очі.
 Озвучую власне ім’я, чим спонукаю важкохвору до нових спогадів.
- Учня… найважливішого в моєму житті, теж звали Богданом, - виколисує з приємністю на вустах. – Його привезли в нашу школу з сусіднього району, зі школи-інтернату, де гризли граніт науки звичайні, цілком нормальні діти. Характеристика писана жовчю… Злочинцям дають кращу. Малого безбатченка прирівняли до бездушного бузувіра, чиї руки і ноги виросли лише для бійки, а язик – для висловлення всяких нісенітниць. Ніхто в школі-інтернаті не вник у причини поведінки хлопця, ніхто не заступився за нього. Десять хвилин, всього десять хвилин знадобилося мені, аби переконатися: жовчній характеристиці місце на смітнику. Переглядала за вчительським столом особові справи поповнення класу. Ніби й тихенько, собі під ніс мовила, а нараз - надривний плач учня за спиною.
- В Богданка на папері мама є, а в мене немає! На папері… В Богданка… Богданку, я не маю, не маю мами на папері…
 В очах оповідачки – вологий відблиск душі.
- Здавалось би, яка тут різниця, – шептала, - обидва хлопчики зосталися без матерів, ніколи не знали їхньої ласки, але, виявляється, дитячий біль страшніший, дитяче життя пусткою, коли навіть згадка відсутня про матір. Одне моє здивування тоді змінилося іншим. Першим ображеного кинувся втішати Богданко.
- Не плач, - гомонів, - у всіє є мами, тільки вони губляться, і вчителі не знають їхніх імен, а колись Господь змахне рукою – і всі імена засвітяться, як ліхтарики. Кожен із нас побіжить на світло, яке до нього наблизиться. Буде тепло і затишно, і дорослі не кричатимуть на нас, не битимуть, бо їм стане соромно…
 Оповідачка похитала головою.
- Спочатку гадала, що Богданкові міркування запозичені, бо ж десятирічна дитина… Спочатку й не повірила цій дитині, що всі оцінки в її особовій справі – чужі. Про підробку замислилася, коли Богданко на уроці української мови виконав найскладніші завдання семи наступних уроків. Навчальна програма допоміжної школи, звичайно, спрощена, але досвідчений педагог осмислює учня по здібностях та навиках і робить необхідні кроки вперед.
 Вчительська лексика важкохворої привернула увагу медсестри, матері дітей шкільного віку. Дослухалася до розмови в коридорі краєм вуха, а згодом, вельми зацікавлена почутим, присіла на стілець неподалік.
- Богданкові здібності вражали, - сповідальний вираз обличчя оповідачки переконав у її щирості. – Довгими зимовими вечорами займалися з ним індивідуально. Навіщо? – це запитання вголос прочитала на вустах медсестри і розхвилювалася. – Щоб дати дитині шанс, пані!
- Повернутися в середню… масову школу, - здогадуюся.
- Так! Так! – хвилювання підвело оповідачку на ноги. – Ви пам’ятаєте колишню… радянську систему? Однією рукою дітей пригортала до себе, а іншою шмагала. А що вже казати про затаврованих… Богданкові тавро неповноцінності одразу надщербило серце. Не міг змиритися з тим, що повз його нову школу щодня проходять діти, яких вважають розумниками і перед якими відкриються шляхи, недосяжні для вихованця допоміжної школи. Поза тим деякі розумники не змогли обійтися без Богданкових знань. Хтось із вихователів забув на столі у хлопчачій спальні завдання підвищеної складності з математики за п’ятий клас середньої школи, які намарно намагався виконати за сина-трійочника, а наступного дня розповідав усьому педколективу, що розумово відсталий учень з цими завданнями впорався ідеально і перша синова п’ятірка – завдяки йому. З того часу учні середньої школи часто гостювали в Богданка зі своїми домашніми завданнями та шоколадками, а він, пригощаючи однокласників, нажив серед них недругів… Хлопчину звинуватили у приховуванні солодощів. Нишпорили в його ліжку та одежах. Скривджений і принижений, дав кулаками відсіч…
- Повторилася історія… - зітхаю.
- Історія пошматованої душі, - важкохвора миттєво спохмурніла. – Що може бути гірше? Очі дитини вкривала чорна пелена – розміром од народження до останніх образ… Бачив світ спотвореним, непривабливим для життя… Озлобився на всіх. Я впізнавала тоді в Богданкові андерсенівського Кая зі скалками лихого дзеркала в серці… Кривляння, непослух… Якось увечері зателефонувала мені вихователька, бідкалася, що вихованець відмовляється спати. Здогадуюся, про кого мова, тому й не допитуюся. Через півгодини відчиняю двері гуртожитку і бачу в коридорі на першому поверсі Богданка: сидить непорушно перед телевізором.
- Вкладайся в ліжко, - благаю. – Бо дріматимеш завтра на уроках.
Відмовляється. Не кричу – усміхаюся, беру жартома на руки і скрикую від різкого болю у шлунку. Болить нестерпно – аж виривається стогін. Винуватець стає навколішки, плаче, обіймає мене.
- Тетяно Олегівно, простіть! Я знав, знав, що ви хворієте і так ганебно вчинив!
- Не буде в тебе, хлопче, скалок у серці, якщо можеш їх виплакати, - тішуся, знемагаючи. – Доки житимеш – не буде!
 Медсестра побігла на поклик дідуся в палату навпроти. Перед дверима зупинилася і кинула оповідачці.
- Гріхом, чиїмось великим гріхом були митарства того хлопчини в допоміжній школі.
- Той гріх зачепив своїми щупальцями і мене, - важкохвора жестом попрохала присунути їй стілець. – Зачепив, адже пливла за течією, яка зносила хлопчину в безглуздя.
- Пливли до пори, - висловлюю здогадку.
- До літа. До відпустки, - оповідачка склала молитовно долоні. – Покладалася на небо і власну рішучість, хоча суперечила небу, коли тицьнула хабарі за потрібну інформацію в кишені директора школи, що позбулася Богданка, і завідувачки пологовим будинком. На радощах не стямилася, як опинилась під вогненними кучерями грози. Притисла клаптик паперу з адресою матері вихованця до серця, боялася втратити маленьку цінність, яка не дозволить підступним і байдужим топталися по цінності великій – дитині! За мить усвідомила: на польовій дорозі промокну до нитки і тоді... Вогненні кучері заледве не торкалися мене, а крутілка громів над ними злітала вгору і теж опускалася вниз, але наді мною громи затихали: можливо, були здивовані тим, що тендітна жінка в час небезпеки поєднує з молитвами вивчення напам’ять кількох слів і цифр…
- Вірили, колего, в чудову переміну жінки, котра покинула рідне немовля десяток років тому? – запитую з інтонацією сумніву.
- Ми, вчителі, у більшості своїй - романтики. Які б підніжки не підставляло нам життя, ми – романтики. Наше небо завжди світле, навіть коли затуляють його чоренні хмари, наш обрій вважаємо сонячним, якщо звеселить його хоча б один золотавий промінчик, наші душі – як голуби, що приносять у гнізда для малечі зернята всього життєдайного та благородного, але беззахисні перед яструбами… Поїхали за вказаною адресою з Богданком удвох. Хлопчина розглядав тіток за вікном автобуса і в кожної з них позичав найкраще для маминого образу, вимріював, змальовував в уяві маму красивою, поважною і з добрим-добрим усміхом на вустах, в чому й зізнався мені за кілька кроків од під’їзду, що був нам потрібен… Зізнався й хутко насварив себе, якось по-янгольськи червоніючи…
- Схаменися, Богданку! Хіба не любитимеш матері, якщо вона нещасна, якщо давно розгубила усмішки і сидить, скоцюрблена, в куточку?
 Оповідачка повела рукою, ніби погладила по голові вихованця за його сокровенні слова – як тоді, коли заходили в під’їзд, і нараз сполотніла. Вмовляю її не продовжувати розповіді, бо ж перехвилюється, нашкодить здоров’ю. Намарно – вивищує фінал їхньої з Богданком подорожі.
- Біля вхідних зустріли даму в розкішній сукні. Запах дорогих парфумів, випещене обличчя, екзотична зачіска – таку мимоволі мовчки пропускаєш поперед себе. Верткий хлопчина, поки не впіймала його за руку, дорогою не поступався, а відстрибнувши вбік, вигукнув.
- Тітко! Тітко, шукаю маму. Допоможіть!
- Маму? – незнайомка оторопіла і не відразу оговталася. З-під макіяжу пробивалося щось лиховісне… Вхопивши мене за лікоть, відвела за ріг будинку.
- Облиште! – пручаюся.
- Адресу і прізвище! – шипить.
 Називаю те, що вимагає, і задкую: ось-ось накинеться з кулаками.
- Розчулити хочеш, суко, - наступає. - Вилупка мого привезла, од ґвалтівника вилупка. Здох ґвалтівник і цей нехай…
- Побійтеся Бога! – перебиваю. – Про дитину мовимо, кровинку вашу. Не бідуєте, тож ощас…
 Від удару в груди падаю на асфальтівку. Здригаюся від цокоту каблуків-шпильок, що віддаляються. Згодом повертаюся до Богданка.
- Немає в тебе, хлопче, матері – померла!
 Дитина дорослішає в мене на очах.
- Мамо, - мляво ворушить тоненькими вусточками. – Я живу в пеклі, яке називається допоміжною школою. Те пекло не відпустить ніколи… Тавруватиме, поки не покину цей світ, як і ти, мамо… Ой, вибач, рідна. Не мучся… Усміхайся щасливо на небі, в раю.
- Богданку! Богданку! – обіймаю хлопчину.- Ти – янголя…
- Тетяно Олегівно, будьте моєю мамою на землі! – скрикує і горнеться до мене, а в моїй уяві побитий яструбом голуб розправляє крила і злітає ще вище… Найвразливіша душа – наймогутніша…
 Оповідачка заплющується, щоб не бачити мого розчулення, бо впевнена, що теж сповідую закостеніле вчительське правило… Як і вона, довіряю заглянути в обличчя тільки несамовитій хузі за вікном.
- Знайомтеся – мій син Богданко! Кандидат математичних наук. Примчав провідати, – той же лагідний голос повертає мені самовладання. За мить приязно тисну простягнуту чоловічу руку.

2017р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-01-05 20:03:01
Переглядів сторінки твору 448
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.994 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.039 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Автор востаннє на сайті 2017.07.03 22:25
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олена Балера (М.К./М.К.) [ 2017-01-05 21:33:49 ]
Дякую, Богдане, за цілий спектр емоцій, котрі я пережила, читаючи твір. Не знаю, чи мала Ваша історія реальних прототипів, але вона дуже справжня...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2017-01-05 21:57:38 ]
Олено, дякую! У всіх персонажів справді є прототипи.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Бойко (Л.П./Л.П.) [ 2017-01-06 01:30:43 ]
Відчувається почерк справжнього педагога.
Жити потрібно так, аби будь-якої миті без страху зазирнути у своє минуле.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2017-01-06 10:58:50 ]
Володю, дякую! Ну, ти знаєш, що педагог уже у відставці... Можливо, написав таке оповідання через ностальгію.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Мирослав Артимович (Л.П./М.К.) [ 2017-01-06 08:35:12 ]
Це не просто історія, переказана з почутого, це - переплавлене через своє вчительське велике серце глибоке розуміння дитячої душі, врятованої таким же чуйним серцем Жінки-Вчителя...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2017-01-06 11:04:34 ]
Дякую, Мирославе! То правда. Кожен твір автори пропускають через своє серце. А зображати Тетяну Олегівну було не складно - її прототип саме така.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віктор Кучерук (Л.П./М.К.) [ 2017-01-06 15:50:21 ]
Богдане, ти неначе підслухав биття люблячого ніжного серця, неначе побачив батьківський погляд, звернений до наймилішого, що тільки має людина, - до дітей.
Певно, і діти завжди відповідали на любов та увагу до них Тетяні Олегівні щирою і неприхованою взаємністю...
І взагалі - то зовсім добра людина, кого діти люблять!..


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2017-01-06 18:17:17 ]
Вікторе, дякую! У Ваших словах - істина.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2017-01-06 16:35:08 ]
Є над чим замислитись. І в цьому цінність цього Вашого педагогічного уроку.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2017-01-06 18:19:09 ]
Ігорю, дякую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2017-01-11 19:32:37 ]
... а та допоміжна школа-інтернат таки в Підгайцях була...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2017-01-12 11:15:33 ]
В цій школі тривалий час працювала моя мама, від неї й довідався багато чого цікавого. Але історія головних героїв трапилася в допоміжній школі іншого району.