Мені здалося, що хуга за вікном підхопила молитву важкохворої в лікарняному коридорі: вони, стихія і жінка, доторкаючись до скла чолами з протилежних сторін, благали про порятунок, але якщо хузі дошкуляло передвесняне потепління, то жінці його, ох, як бракувало. Над жінкою кружляли тіні тих, хто оминав її – байдуже або співчутливо, не знайшовши бодай одного теплого слова, котре втішило б, зміцнило б згорьовану бідолаху перед важкою операцією на легенях. Коли перестали шептати вуста, чоло та очі бідолахи утворили трикутник задуми, властивий найчастіше… Безпомилково впізнаю людей цієї професії навіть у натовпі: можуть пильно дивитися тобі у вічі, дослухатися до розмов, але не покидають острівця, на якому постійно жебонить джерельце якоїсь флегматичної думки, одягненої в неспокій, очікуваний від непередбачуваних створінь – дітей. І нехай учителювання з плином літ відходить у минуле, у трикутнику задуми не відбувається жодних змін – така собі бермудська безодня, що краде у вчителя усміх чи довго не випускає його на поверхню, коли всі довкола з якоїсь причини регочуть од пуза. Особистий біль теж не в змозі заглушити тоненького жебоніння у свідомості: ті ж дитячі силуети миготять нею і додають снаги, бо сповнив життя неабиякий сенс.
- Запрошую на педраду! - вибудовую завулок, в якому жінка могла б загубити крихту неспокою…
- Дуже приємно, колего! – відповідає.
 Розумію, що станемо співрозмовниками. По першому кроці обмірковую другий: повернути б розмову так, щоб виговорилася та, чия молитва на спині хуги сягає височини, пробивається крізь хмари і вибирає стежу до Бога. Так уявилося… За хвилину подумки хугою називаю сьогодення співрозмовниці, хмарами – невідомість, якої лякається, і стежею – операцію, що розпочнеться ранком…
- Під ніж хірурга ляжу не вперше, - трикутник задуми захитався і похилився вперед, начебто жінці в останню мить спало на гадку приховати його від сторонніх.
 О давно закостеніле вчительське правило, що забороняє оприлюднювати емоції, як міцно завчили тебе вчителі старої формації. Моя співрозмовниця з таких. Знову підходить до вікна, щоб тільки хузі довірити залишки переживань на своєму обличчі, допоки повністю не заховаються вони в серці.
- Де почали вчителювати? – запитую, й далі переймаючись другим кроком…
 Мовчить. Черпає думкою з криниці давноминулого, а згодом вихлюпує на долоні вечора все, що залишилося прозорим у пам’яті, можливо завдяки емоціям, яких ще не вміла тоді приховувати.
- Допоміжна школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку, - ніби зчитує з вивіски назву міської установи, якою, зазвичай, батьки лякали своїх не вельми старанних у навчанні нащадків, учнів середніх шкіл, і стежить за моєю реакцією. – Не романтично, правда, не романтично потрапити одразу туди на працю?
- Так, романтики обмаль, - погоджуюся.
- Зате більше халеп… - вперше усміхається і продовжує бадьорішим голосом. – Уявіть собі дебелого юнака, що в одних трусах вистрибує з дверей спальні в десятій вечора й переслідує коридором вихователя. Молода жінка з жахом збігла крутими сходами до вхідних дверей гуртожитку і повисла в мене на шиї, благаючи про порятунок. За її плечима важко дихав переслідувач, але рук не розпускав. Тільки скиглив… Як виявилося, в його трусах розірвалася гумка, тож потрібна була допомога.
- Кумедний випадок.
- Кумедніший, гадаю, трапився через тиждень, - оповідачка присіла на стілець. – Обласне освітянське начальство влаштувало нам семінар з вивчення передового педагогічного досвіду. Випало й мені проводити відкритий урок з математики в сьомому класі, доводити вчителям з інших допоміжних шкіл області, що й розумово відсталі діти, як писалося в офіційних документах, поповнять ряди трудового селянства і робітничого класу з добрими навиками до праці. Повірте, не хвилювалася: на кілька десятків учнів кожного класу знаходилося два-три випадкових…Ну, тих, яким місце в масовій школі. На жаль, безбатченків інколи таврували… На відкритому уроці все ладилося. Гарне унаочнення, передові методи, музика для психологічного розвантаження… Хай би вона пропала та музика… Найбільш насуплений учень раптом розреготався, вибрався на парту, зняв сорочку і, розмахуючи нею, затанцював. Я поспішила вимкнути музику – запізно: танцівник, розпалившись, вертів стегнами, корчив гримаси присутнім вчителям і безперервно гудів. Інші діти, копіюючи педагогів, низько схилили голови і завмерли. Не пошанований увагою витівник утихомирився, зітхнув і спокійно досидів за партою до кінця уроку.
- Серйозна справа педагогіка, - резюмую. – дипломатична...
- Найгірше, коли стираються грані між фантазією та реальністю в тих дітей, що не здатні мислити логічно або ж у яких пригальмовано інстинкт самозбереження.
- Підвела пильність? – тривожуся.
- Не мене – мою колегу, ту втікачку, про яку мовилося… - пояснює. – Задрімала, стомлена, за столом у коридорі гуртожитку, а вихованці опівночі тихцем у шкільний сад. Дідок-сторож – за ними услід. Не зупинив із цікавості, проте добряче від них, прудконогих, відстав, а поки наздоганяв, два десятки хлопчаків, мовби птахи, встигли облюбувати дерево. Власне, так дідусеві подумалося, але хлопчаки уявили себе… фруктами. Переросток-здоровань поважно підіймався по дереву, затіваючи з кожним почергово короткі діалоги.
- Достиг?
- Угу.
- Падай!
- Достиг?
- Ага.
- Падай!
- Достиг?
- Е-е-е-е
- Падай!
Один за одним, ламаючи гілляки, гепали з дерева на землю фантазери. Сухорлявий хлопчак, що видерся найвище, на запитання здорованя вичавив із себе верескливе.
- Зелений… Тримаюся!
- Ги-ги! Ги-ги, - скривив рот здоровань. – Збивайте зеленого!
Перша ломака, яку жбурнули знизу, влучила здорованю в шию. Падаючи, потягнув за собою недостиглого на голови інших фруктів. Ніщо так не приводить до тями, як потовчені місця: фрукти на очах сторожа знову усвідомили себе створіннями, яким хочеться спокою і відпочинку і яких, нехай своєрідно, та все ж таки навчає досвід.
 Подаю оповідачці на її прохання склянку води.
- Добре, що жартуєте, колего.
- Тетяна Олегівна, - відрекомендовується і запитально зводить очі.
 Озвучую власне ім’я, чим спонукаю важкохвору до нових спогадів.
- Учня… найважливішого в моєму житті, теж звали Богданом, - виколисує з приємністю на вустах. – Його привезли в нашу школу з сусіднього району, зі школи-інтернату, де гризли граніт науки звичайні, цілком нормальні діти. Характеристика писана жовчю… Злочинцям дають кращу. Малого безбатченка прирівняли до бездушного бузувіра, чиї руки і ноги виросли лише для бійки, а язик – для висловлення всяких нісенітниць. Ніхто в школі-інтернаті не вник у причини поведінки хлопця, ніхто не заступився за нього. Десять хвилин, всього десять хвилин знадобилося мені, аби переконатися: жовчній характеристиці місце на смітнику. Переглядала за вчительським столом особові справи поповнення класу. Ніби й тихенько, собі під ніс мовила, а нараз - надривний плач учня за спиною.
- В Богданка на папері мама є, а в мене немає! На папері… В Богданка… Богданку, я не маю, не маю мами на папері…
 В очах оповідачки – вологий відблиск душі.
- Здавалось би, яка тут різниця, – шептала, - обидва хлопчики зосталися без матерів, ніколи не знали їхньої ласки, але, виявляється, дитячий біль страшніший, дитяче життя пусткою, коли навіть згадка відсутня про матір. Одне моє здивування тоді змінилося іншим. Першим ображеного кинувся втішати Богданко.
- Не плач, - гомонів, - у всіє є мами, тільки вони губляться, і вчителі не знають їхніх імен, а колись Господь змахне рукою – і всі імена засвітяться, як ліхтарики. Кожен із нас побіжить на світло, яке до нього наблизиться. Буде тепло і затишно, і дорослі не кричатимуть на нас, не битимуть, бо їм стане соромно…
 Оповідачка похитала головою.
- Спочатку гадала, що Богданкові міркування запозичені, бо ж десятирічна дитина… Спочатку й не повірила цій дитині, що всі оцінки в її особовій справі – чужі. Про підробку замислилася, коли Богданко на уроці української мови виконав найскладніші завдання семи наступних уроків. Навчальна програма допоміжної школи, звичайно, спрощена, але досвідчений педагог осмислює учня по здібностях та навиках і робить необхідні кроки вперед.
 Вчительська лексика важкохворої привернула увагу медсестри, матері дітей шкільного віку. Дослухалася до розмови в коридорі краєм вуха, а згодом, вельми зацікавлена почутим, присіла на стілець неподалік.
- Богданкові здібності вражали, - сповідальний вираз обличчя оповідачки переконав у її щирості. – Довгими зимовими вечорами займалися з ним індивідуально. Навіщо? – це запитання вголос прочитала на вустах медсестри і розхвилювалася. – Щоб дати дитині шанс, пані!
- Повернутися в середню… масову школу, - здогадуюся.
- Так! Так! – хвилювання підвело оповідачку на ноги. – Ви пам’ятаєте колишню… радянську систему? Однією рукою дітей пригортала до себе, а іншою шмагала. А що вже казати про затаврованих… Богданкові тавро неповноцінності одразу надщербило серце. Не міг змиритися з тим, що повз його нову школу щодня проходять діти, яких вважають розумниками і перед якими відкриються шляхи, недосяжні для вихованця допоміжної школи. Поза тим деякі розумники не змогли обійтися без Богданкових знань. Хтось із вихователів забув на столі у хлопчачій спальні завдання підвищеної складності з математики за п’ятий клас середньої школи, які намарно намагався виконати за сина-трійочника, а наступного дня розповідав усьому педколективу, що розумово відсталий учень з цими завданнями впорався ідеально і перша синова п’ятірка – завдяки йому. З того часу учні середньої школи часто гостювали в Богданка зі своїми домашніми завданнями та шоколадками, а він, пригощаючи однокласників, нажив серед них недругів… Хлопчину звинуватили у приховуванні солодощів. Нишпорили в його ліжку та одежах. Скривджений і принижений, дав кулаками відсіч…
- Повторилася історія… - зітхаю.
- Історія пошматованої душі, - важкохвора миттєво спохмурніла. – Що може бути гірше? Очі дитини вкривала чорна пелена – розміром од народження до останніх образ… Бачив світ спотвореним, непривабливим для життя… Озлобився на всіх. Я впізнавала тоді в Богданкові андерсенівського Кая зі скалками лихого дзеркала в серці… Кривляння, непослух… Якось увечері зателефонувала мені вихователька, бідкалася, що вихованець відмовляється спати. Здогадуюся, про кого мова, тому й не допитуюся. Через півгодини відчиняю двері гуртожитку і бачу в коридорі на першому поверсі Богданка: сидить непорушно перед телевізором.
- Вкладайся в ліжко, - благаю. – Бо дріматимеш завтра на уроках.
Відмовляється. Не кричу – усміхаюся, беру жартома на руки і скрикую від різкого болю у шлунку. Болить нестерпно – аж виривається стогін. Винуватець стає навколішки, плаче, обіймає мене.
- Тетяно Олегівно, простіть! Я знав, знав, що ви хворієте і так ганебно вчинив!
- Не буде в тебе, хлопче, скалок у серці, якщо можеш їх виплакати, - тішуся, знемагаючи. – Доки житимеш – не буде!
 Медсестра побігла на поклик дідуся в палату навпроти. Перед дверима зупинилася і кинула оповідачці.
- Гріхом, чиїмось великим гріхом були митарства того хлопчини в допоміжній школі.
- Той гріх зачепив своїми щупальцями і мене, - важкохвора жестом попрохала присунути їй стілець. – Зачепив, адже пливла за течією, яка зносила хлопчину в безглуздя.
- Пливли до пори, - висловлюю здогадку.
- До літа. До відпустки, - оповідачка склала молитовно долоні. – Покладалася на небо і власну рішучість, хоча суперечила небу, коли тицьнула хабарі за потрібну інформацію в кишені директора школи, що позбулася Богданка, і завідувачки пологовим будинком. На радощах не стямилася, як опинилась під вогненними кучерями грози. Притисла клаптик паперу з адресою матері вихованця до серця, боялася втратити маленьку цінність, яка не дозволить підступним і байдужим топталися по цінності великій – дитині! За мить усвідомила: на польовій дорозі промокну до нитки і тоді... Вогненні кучері заледве не торкалися мене, а крутілка громів над ними злітала вгору і теж опускалася вниз, але наді мною громи затихали: можливо, були здивовані тим, що тендітна жінка в час небезпеки поєднує з молитвами вивчення напам’ять кількох слів і цифр…
- Вірили, колего, в чудову переміну жінки, котра покинула рідне немовля десяток років тому? – запитую з інтонацією сумніву.
- Ми, вчителі, у більшості своїй - романтики. Які б підніжки не підставляло нам життя, ми – романтики. Наше небо завжди світле, навіть коли затуляють його чоренні хмари, наш обрій вважаємо сонячним, якщо звеселить його хоча б один золотавий промінчик, наші душі – як голуби, що приносять у гнізда для малечі зернята всього життєдайного та благородного, але беззахисні перед яструбами… Поїхали за вказаною адресою з Богданком удвох. Хлопчина розглядав тіток за вікном автобуса і в кожної з них позичав найкраще для маминого образу, вимріював, змальовував в уяві маму красивою, поважною і з добрим-добрим усміхом на вустах, в чому й зізнався мені за кілька кроків од під’їзду, що був нам потрібен… Зізнався й хутко насварив себе, якось по-янгольськи червоніючи…
- Схаменися, Богданку! Хіба не любитимеш матері, якщо вона нещасна, якщо давно розгубила усмішки і сидить, скоцюрблена, в куточку?
 Оповідачка повела рукою, ніби погладила по голові вихованця за його сокровенні слова – як тоді, коли заходили в під’їзд, і нараз сполотніла. Вмовляю її не продовжувати розповіді, бо ж перехвилюється, нашкодить здоров’ю. Намарно – вивищує фінал їхньої з Богданком подорожі.
- Біля вхідних зустріли даму в розкішній сукні. Запах дорогих парфумів, випещене обличчя, екзотична зачіска – таку мимоволі мовчки пропускаєш поперед себе. Верткий хлопчина, поки не впіймала його за руку, дорогою не поступався, а відстрибнувши вбік, вигукнув.
- Тітко! Тітко, шукаю маму. Допоможіть!
- Маму? – незнайомка оторопіла і не відразу оговталася. З-під макіяжу пробивалося щось лиховісне… Вхопивши мене за лікоть, відвела за ріг будинку.
- Облиште! – пручаюся.
- Адресу і прізвище! – шипить.
 Називаю те, що вимагає, і задкую: ось-ось накинеться з кулаками.
- Розчулити хочеш, суко, - наступає. - Вилупка мого привезла, од ґвалтівника вилупка. Здох ґвалтівник і цей нехай…
- Побійтеся Бога! – перебиваю. – Про дитину мовимо, кровинку вашу. Не бідуєте, тож ощас…
 Від удару в груди падаю на асфальтівку. Здригаюся від цокоту каблуків-шпильок, що віддаляються. Згодом повертаюся до Богданка.
- Немає в тебе, хлопче, матері – померла!
 Дитина дорослішає в мене на очах.
- Мамо, - мляво ворушить тоненькими вусточками. – Я живу в пеклі, яке називається допоміжною школою. Те пекло не відпустить ніколи… Тавруватиме, поки не покину цей світ, як і ти, мамо… Ой, вибач, рідна. Не мучся… Усміхайся щасливо на небі, в раю.
- Богданку! Богданку! – обіймаю хлопчину.- Ти – янголя…
- Тетяно Олегівно, будьте моєю мамою на землі! – скрикує і горнеться до мене, а в моїй уяві побитий яструбом голуб розправляє крила і злітає ще вище… Найвразливіша душа – наймогутніша…
 Оповідачка заплющується, щоб не бачити мого розчулення, бо впевнена, що теж сповідую закостеніле вчительське правило… Як і вона, довіряю заглянути в обличчя тільки несамовитій хузі за вікном.
- Знайомтеся – мій син Богданко! Кандидат математичних наук. Примчав провідати, – той же лагідний голос повертає мені самовладання. За мить приязно тисну простягнуту чоловічу руку.

2017р.