"Ніхто нікому не забороняє обирати свої орієнтири, а якщо не виходить, пишіть по-шохівськи, по-залізняківськи і рано чи пізно кожен досягне того рівня чи успіху, який дратує його(її) у інших".
Цитую

От лише сумніваюся...чи вийде писати по-Залізняківськи авторові не залізному, а пластмасовому...порцеляновому...чи з, даруйте...пап`є-маше.
Щодо коротких форм дієслів, С. Козаченко писала таке:


"Кумпан, обертас, трутизна, отрій, мольфар, супокій, раїна, грімниця, лезво, літоростки, камедетеча, літеплий, житечний, аспідний, баклажанно, крів, вироїться, дзумкіт, офіра, машкара, свічадо, єство… Правда ж, гарно? Ці слова, вибрані з кількох перших сторінок «Птахокардії», незвичні, можуть здатися незрозумілими, але звучать по-українськи. Бо вони таки українські.
У наш час, коли словниковий запас більшості людей катастрофічно міліє, коли молодь не розуміє в оригіналі не лише Сковороди, а й Шевченка, а й сучасних авторів – просто не знаючи слів (як не згадати сумнозвісну Еллочку!)… У цей час С.-М.Залізняк робить усе для збагачення нашої з вами мови, доносячи до нинішнього, часто сліпоглухонімого до поезії читача оті стародавні перлини, аби не втратити рідної мови остаточно. Ця титанічна робота, ця закоханість у скарби української мови, хранительки народу, – подвиг. Адже сьогодні, як ніколи, на 21 році «незалежності», мова наша перебуває, здається, у гірших умовах, ніж тоді, коли її століттями офіційно забороняли. Тепер не забороняють. Але загибель видима. Тож і боротьба має бути видимою і всенародною. А на вістрі її повинні йти митці.
Ще одна яскрава ознака мови віршів Залізняк – використання діалектизмів. Серед них найулюбленіші – короткі форми інфінітивів та особових дієслів, що є ознакою полтавсько-київського діалекту: «Я вмію обмолочувать зерно,/ На паляницю класти дрібку солі,/ Я вмію дитинча своє люлять/ І прагненням величного яритись,/ Я вмію мужа із морів чекать…».
Ці самі короткі форми неодноразово ставали предметом дискусій українського поетичного бомонду. Багато сучасних поетів вважають їх неприйнятними, посилаючись на норми української літературної мови. Закидали використання коротких форм дієслів, особливо інфінітивів, і Світлані. Можливо, через незнання особливостей нашого діалекту вважаючи їх русизмами. Письменники з інших регіонів України не відмовляються від джерел – широко черпають зі своїх діалектів коштовності рідної мови. Таке ж право маємо й ми, полтавці.
А ще: почитайте Шевченка. Хіба він не взірець для всіх нас? Так, поетичне мовлення пішло далеко вперед, розвинулося, вдосконалилося. Ми вже не дозволимо собі так часто, як тогочасні поети, вживати, скажімо, дієслівні чи навіть однотипні рими. Принаймні, намагаємося. Але короткі форми дієслів – прекрасний засіб урізноманітнення римотворення та розширення виражальних засобів поезії, до речі, майже недоступний прозі (крім випадків мовної індивідуалізації персонажів). Використання їх потребує дотримання певного стилю і створює неповторний мовний колорит:
Мій прадід – українець, не хохол.
Мій син плекає спадок – Міці стержень.
Ми виживем – поміж хортів і шершнів!
Не знищить рід тьма-тьменна підошов".......
.............................................
Я не вступаю в дискусії давненько - і почуваюся ліпше.

Успіхів у підкоренні парнасів...(пишу з малої).