ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
13:39
Єдина річ у Всесвіті,
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
2024.03.29
13:37
уява - спогади
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
2024.03.29
13:35
Заяложені слова
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
2024.03.29
13:35
я до серця ключ шукала.
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
2024.03.29
13:33
я уявила образ,
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
2024.03.29
13:33
Стародавній текст зашифрований
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
2024.03.29
13:32
Міріади частинок я розсиплю,
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
2024.03.29
13:30
Ви знаєте, я завжди думала: "Чого я хочу?"
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
2024.03.29
13:29
Гарних слів вплітаючи міріади
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
2024.03.29
13:27
А люди кажуть: «сильний народ і Україна»
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
2024.03.29
13:25
Мій світ - моя уява малює образи,
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
2024.03.29
13:09
Запальничка стихла без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
2024.03.29
13:05
Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
2024.03.29
12:54
Знов гучні тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
2024.03.29
11:45
Блакитна квітка при дорозі
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
2024.03.29
11:26
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Кореновська (1974) /
Проза
На одну скибку хліба більше
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На одну скибку хліба більше
Квітне Медовий Спас дзвонами,
Йде убрід череда, сонце у молоці несе.
Йде череда, боками літо розгойдує,
Кушпела між кропиви – верховодою.
Хмара осокорові – чудною чуприною.
Лелече гніздо до неба пір’їну піднесло,
Ластів’ята над рікою – намистечком.
Сонях брилем похитує, стрічає череду,
Вулицею дитячого щебету засіялося,
молитва бабусина – у серці сонечком,
благословення – щедрим літеплом,
що проз літа Господньою ласкою сяє.
1.
За добрих часів були у Тетяниного діда січкарня і три вітряки. Був зять Василь, три онуки, хліба вдосталь, чоботи, підвода й чотири батоги. Згодом, Тетянина мати й батько, аби їх не вислали до Сибіру з дітьми через оті млини та чоботи, боронилися, буцім, дід од них та од баби Мотрі (покійної дідової дружини) відрікся, усе добро пропив, а те, що від недопитого залишалося, коханці віддав. Люди здогадувалися, чому дід тими млинами, коханками та січкарнею колгоспові дулю показав, проте помовкували.
Тетянка боялася грози, лугових квітів і запаху скошеної отави. Під час сіножаті батько втратив рівновагу й упав з копиці прямісінько на вила, якими Василевий брат закидав на воза сіно. Батько їй запам’ятався зболено-усміхненим, довкола пахкотіло травами, надходила гроза, не було чим дихати, на батьковому чолі у поперечних зморшках назбирався біль й струмками сочився долу. Вмираючи, Василь усміхався до своїх дівчаток, все тихіше й тихіше повторював, що все буде добре. За півроку пішла на той світ Маруся, за кілька років розповзлася по ріднесенькій землі біда. Війна нікого не милувала, нікого не минала, ані старого, ані малого. Німці товарними вагонами вивозили до Рейху чорноземи, людей, як худобу і худобу. Працювати Тетяні на німецькому заводі доводилося з шести ранку до шести вечора, у суботу й у неділю, день у день деталі шаблоном вимірювати. Добре було пишним од природи, міцної статури жінкам, котрих відібрали колючку робити. За над норму зроблені метри колючого дроту їм давали пайку – на одну скибку хліба більше. А худесенькій Тетяні бувало як насниться хліб, то вона увесь день весела ходить, сама собі посміхається, згадує запах домашнього маминого хліба із печі.
На Різдво зігнали полонених обідати на пів години швидше, Тетяна дивиться, а ніхто не їсть, усі сидять мовчки. Чутно тільки, як животи од голоду зводить та у каструлі бульбашки кисло лопаються. Час обідній минав, ніхто ложки не торкнувся. Поліцаї вивернули вміст каструлі на стіл, баланда пінилась, розповзалася та ядуче шипіла, такою була прокислою, аж дихати було нічим. Опісля того випадку, для полонених (поруч із бараками) спорудили щось схоже на кухню. Картопляні лушпайки варили, буряки та мерзлу капусту. Хоч – прісне й ріденьке, проте – прокипало і було теплим. Дівчата допитувалися: «Тетяно, чого це ти ніколи не попросиш добавки? Усі ж просять, а ти тільки одвертаєшся і плачеш?». А Тетяна не могла просити, не уміла.
***
Ольга, старша Тетянина сестра, та Олеся, полонянка з Білорусі, потрапили до бездітного німецького подружжя. Хазяйку дівчата між собою гадюкою називали, не тому що – капосна була, а через те, що прискіпувалась за пилюку по той бік підвіконня. Фрау Інга кожен плінтус та закуток після того, як дівчата поприбирають, перевіряла, пальцем бруд вишукувала. Вимагала підлогу на колінах по декілька разів перемивати і шкребти щіткою, щоб чисто усюди було: навіть у коморі та у конюшні.
Дівчатам «гадюка» виділила вузеньку кімнатку. Довгий час Ольга і Олеся, біля ліжка на підлозі на ніч мостилися, боялися постіль забруднити, бо не мали у що перевдягнутися. Якось перед сном вирішила «гадюка» перевірити, чим вони займаються після роботи, дивиться – лежать дівчата на дошках, а ліжка навіть не розстелені до сну. Фрау Інга злякалася: чи є у них хоч спідня білизна? Наказала Олі та Олесі старий одяг викинути, принесла їм вбрання зі скрині, зі стриху. Дівчата одіж не викинули, зав’язали у вузол й заховали, а коли ніхто не бачив, вузлика розв’язували, молилися, плакали над своєю долею, журилися за рідними.
Німеччина капітулювала, «гадюка» вмовляла дівчат не залишати їх із Гюставом напризволяще. Додому Оля потрапила наприкінці липня, ще й привезла з собою придане, у вигляді гарненьких суконь, німкенею подарованих. По війні Ольга ті плаття на їжу обмінювала.
***
На заводі ширилися чутки про перемогу, людей змушували працювати у три зміни. Завесніло, але світанки були холодними, в бараках було волого й похмуро. Полонені прислухалися до вибуху снарядів, серця пришвидшено билися, ніхто не спав. Над ранок бомбили завод, колючий дріт дрижав і шкірився гострими іклами до людей, полонені розбігалися, хапали усе, що під руки попадеться, усе що може згодитися по дорозі додому й удома.
Визволяли полонених американці, по той бік ріки вгризлися у землю німецькі солдати. Тетяні якимось дивом вдалося минути огорожу, далі – тікала не озираючись; бігла, аби чим далі дерев’яного пекла бараків та заколюченої смерті. Здавалося, що її вітром з моста у воду скине, німці реготали й цілились у спину, проте не стріляли, певно думали, що таке худе й обідране дівча по дорозі од голоду саме помре, пошкодували для неї кулі.
До рідного села Тетяна повернулася на самісінький Яблучний Спас, дівувала вона до п’ятдесят третього, поки не вийшла заміж за шкутильгу Толіка. Усю війну Толік «провоював» у селі на милицях, в армію з туберкульозом кісток не беруть. Тетяна записалася у колгоспну городню бригаду. Возила їхня бригада полуторкою в Славутську заготконтору ящики з помідорами, моркву, бураки. Поламається полуторка по дорозі, водій у моторі копирсається, а жінки сидять у кузові, співають, набридне чекати, – та давай тими помідорами кидатись одна у одну.
***
Після війни, у спину колишнім полонянкам, навздогін сичали «зрадниці», сичали смачно, не шкодували ненависті. Ольгу, старшу Тетянину сестру, заміж Петро покликав. Йому у ЗАГСі «добрі люди» улесливо радили: «Умів воювать, а нєвєсту вибрать не зумів. Не годиться офіцерові з німецькими наймичками путатися.» Орден «Червоної зірки» на Петровому кітелі був оберегом від злих язиків, могло бо те весілля скінчитися арештом.
Матерів таких дітям не буває добрих, як була доброю матір’ю Ганна для свого зятя. Село поволі оклигувало, робочих рук бракувало, люди жили упроголодь. Петро свого воєнного костюма на дев’ять пудів картоплі виміняв. Свекруху Ольга знала тільки зі світлин. Петрова мати померла у сорок четвертому, після другої похоронки на той світ пішла, за своїми синами пішла, за Миколою та за Іваном. Свекор зі своїм братом, шахтарського роду, частенько навідувалися до дітей у гості, аж зі Сватова приїздили, з подарунками для онуків.
2.
Тільки-но колорадський жук зручно вмостився на соковитій бадилині, як якась невідома йому сила струсонула картопляного куща і жук опинився на землі під боком у зовсім молоденького кабачка, такого молоденького, що йому суцвіття іще не всохло. Тетяна навпрошки городами, проз старого млина, поспішала до старшої сестри Ольги – розпитати, чия це уночі горіла хата.
За новинами Тетяна до сестри щодня навідувалася. Не так за новинами, як за бажанням погрітися біля налагодженого Олиного із Петром життя вона стежку до старшої сестри протоптувала. Тетяна годинами поруч Ольги сиділа у кухні, дивилася як та у піч садить коржики, або порається у хаті. Заходив Петро після роботи у хату, і давай різні вигадані історії розказувати, міг і заспівати дівчатам, і затанцювати, узагалі – умів подобатися жінкам.
Отак бувало прийде Тетяна до Ольги, всядеться тихенько біля вікна, задумається, і не зогледиться, як уже приміряє на себе сестрину долю, вдягається у Петрову усмішку та у їхню із Ольгою любов. Поталанило Ользі із чоловіком, власне життя видавалося Тетяні прісним та нецікавим.
Тими ворітьми, що на городи дивляться, жінка увійшла у сестрин двір, клямка на дверях була тільки накинута, – Ольга по хліб вийшла. Тетяна зайшла через сіни у хату, сіла на своє улюблене місце, глипнула на килим, що висів у кухні на стіні. На килимі зображена Кармен танцем когось зваблювала, закриваючи лице віялом та виставляючи напоказ струнку ніжку у гарному черевичку. Тетяна глянула на свої капці: у їхньому селі улітку всі ходять у таких капцях, ними (капцями), відрами і граблями весь продмаг завалений. Згадавши продмаг, жінці захотілося цукерків «батончики». На дивані було б зручніше думки пасти, але з Петрового стільця (саме на який Тетяна умостилася) проглядалася вулиця, яблунька із червоненькими кулачками яблук, Кацапчині вікна і хвіртка. Краєвидом дивану була піч, старенький холодильник, відро з водою (що на табуретці перед грубою стояло) і городи, якими Тетяна до сестри навпрошки у гості навідується.
На столі поруч із сільничкою стоїть накритий рушником полумисок, із полумиска пахкотить здобрена олією зелена цибулька, помідори з огірками. У дитинстві Оля і Таня любили сік салату хлібом визбирувати, а ще мати було одрізала у свято од свіжої хлібини великі окрайці, натирала скоринку часником, поливала олією і присипала сіллю. Дівчатам той хліб був світлою радістю. Спомин про мамин хліб так і живе у серці сестер поруч із любов’ю до матері: він зігрівав їх у полоні, живив надією, наказував бути сильними.
Кіт сплигнув із дивана і ошивався біля дверей, хотів мабуть на вулицю. Тетяна дивилася у вікно, їй було затишно і сонячно. Ольга десь затримувалася, Петро, одягнувши «кігті» дерся на стовпа у сусідньому селі, вітром пошкодило високовольтну лінію, а окрім Петра ніхто з напругою не умів справлятися. У кімнаті над телевізором годинник мирно цокотів секундною стрілкою, віддаляючи полон, голод і війну від Тетяниного родинного затишку далі й далі.
2015
Йде убрід череда, сонце у молоці несе.
Йде череда, боками літо розгойдує,
Кушпела між кропиви – верховодою.
Хмара осокорові – чудною чуприною.
Лелече гніздо до неба пір’їну піднесло,
Ластів’ята над рікою – намистечком.
Сонях брилем похитує, стрічає череду,
Вулицею дитячого щебету засіялося,
молитва бабусина – у серці сонечком,
благословення – щедрим літеплом,
що проз літа Господньою ласкою сяє.
1.
За добрих часів були у Тетяниного діда січкарня і три вітряки. Був зять Василь, три онуки, хліба вдосталь, чоботи, підвода й чотири батоги. Згодом, Тетянина мати й батько, аби їх не вислали до Сибіру з дітьми через оті млини та чоботи, боронилися, буцім, дід од них та од баби Мотрі (покійної дідової дружини) відрікся, усе добро пропив, а те, що від недопитого залишалося, коханці віддав. Люди здогадувалися, чому дід тими млинами, коханками та січкарнею колгоспові дулю показав, проте помовкували.
Тетянка боялася грози, лугових квітів і запаху скошеної отави. Під час сіножаті батько втратив рівновагу й упав з копиці прямісінько на вила, якими Василевий брат закидав на воза сіно. Батько їй запам’ятався зболено-усміхненим, довкола пахкотіло травами, надходила гроза, не було чим дихати, на батьковому чолі у поперечних зморшках назбирався біль й струмками сочився долу. Вмираючи, Василь усміхався до своїх дівчаток, все тихіше й тихіше повторював, що все буде добре. За півроку пішла на той світ Маруся, за кілька років розповзлася по ріднесенькій землі біда. Війна нікого не милувала, нікого не минала, ані старого, ані малого. Німці товарними вагонами вивозили до Рейху чорноземи, людей, як худобу і худобу. Працювати Тетяні на німецькому заводі доводилося з шести ранку до шести вечора, у суботу й у неділю, день у день деталі шаблоном вимірювати. Добре було пишним од природи, міцної статури жінкам, котрих відібрали колючку робити. За над норму зроблені метри колючого дроту їм давали пайку – на одну скибку хліба більше. А худесенькій Тетяні бувало як насниться хліб, то вона увесь день весела ходить, сама собі посміхається, згадує запах домашнього маминого хліба із печі.
На Різдво зігнали полонених обідати на пів години швидше, Тетяна дивиться, а ніхто не їсть, усі сидять мовчки. Чутно тільки, як животи од голоду зводить та у каструлі бульбашки кисло лопаються. Час обідній минав, ніхто ложки не торкнувся. Поліцаї вивернули вміст каструлі на стіл, баланда пінилась, розповзалася та ядуче шипіла, такою була прокислою, аж дихати було нічим. Опісля того випадку, для полонених (поруч із бараками) спорудили щось схоже на кухню. Картопляні лушпайки варили, буряки та мерзлу капусту. Хоч – прісне й ріденьке, проте – прокипало і було теплим. Дівчата допитувалися: «Тетяно, чого це ти ніколи не попросиш добавки? Усі ж просять, а ти тільки одвертаєшся і плачеш?». А Тетяна не могла просити, не уміла.
***
Ольга, старша Тетянина сестра, та Олеся, полонянка з Білорусі, потрапили до бездітного німецького подружжя. Хазяйку дівчата між собою гадюкою називали, не тому що – капосна була, а через те, що прискіпувалась за пилюку по той бік підвіконня. Фрау Інга кожен плінтус та закуток після того, як дівчата поприбирають, перевіряла, пальцем бруд вишукувала. Вимагала підлогу на колінах по декілька разів перемивати і шкребти щіткою, щоб чисто усюди було: навіть у коморі та у конюшні.
Дівчатам «гадюка» виділила вузеньку кімнатку. Довгий час Ольга і Олеся, біля ліжка на підлозі на ніч мостилися, боялися постіль забруднити, бо не мали у що перевдягнутися. Якось перед сном вирішила «гадюка» перевірити, чим вони займаються після роботи, дивиться – лежать дівчата на дошках, а ліжка навіть не розстелені до сну. Фрау Інга злякалася: чи є у них хоч спідня білизна? Наказала Олі та Олесі старий одяг викинути, принесла їм вбрання зі скрині, зі стриху. Дівчата одіж не викинули, зав’язали у вузол й заховали, а коли ніхто не бачив, вузлика розв’язували, молилися, плакали над своєю долею, журилися за рідними.
Німеччина капітулювала, «гадюка» вмовляла дівчат не залишати їх із Гюставом напризволяще. Додому Оля потрапила наприкінці липня, ще й привезла з собою придане, у вигляді гарненьких суконь, німкенею подарованих. По війні Ольга ті плаття на їжу обмінювала.
***
На заводі ширилися чутки про перемогу, людей змушували працювати у три зміни. Завесніло, але світанки були холодними, в бараках було волого й похмуро. Полонені прислухалися до вибуху снарядів, серця пришвидшено билися, ніхто не спав. Над ранок бомбили завод, колючий дріт дрижав і шкірився гострими іклами до людей, полонені розбігалися, хапали усе, що під руки попадеться, усе що може згодитися по дорозі додому й удома.
Визволяли полонених американці, по той бік ріки вгризлися у землю німецькі солдати. Тетяні якимось дивом вдалося минути огорожу, далі – тікала не озираючись; бігла, аби чим далі дерев’яного пекла бараків та заколюченої смерті. Здавалося, що її вітром з моста у воду скине, німці реготали й цілились у спину, проте не стріляли, певно думали, що таке худе й обідране дівча по дорозі од голоду саме помре, пошкодували для неї кулі.
До рідного села Тетяна повернулася на самісінький Яблучний Спас, дівувала вона до п’ятдесят третього, поки не вийшла заміж за шкутильгу Толіка. Усю війну Толік «провоював» у селі на милицях, в армію з туберкульозом кісток не беруть. Тетяна записалася у колгоспну городню бригаду. Возила їхня бригада полуторкою в Славутську заготконтору ящики з помідорами, моркву, бураки. Поламається полуторка по дорозі, водій у моторі копирсається, а жінки сидять у кузові, співають, набридне чекати, – та давай тими помідорами кидатись одна у одну.
***
Після війни, у спину колишнім полонянкам, навздогін сичали «зрадниці», сичали смачно, не шкодували ненависті. Ольгу, старшу Тетянину сестру, заміж Петро покликав. Йому у ЗАГСі «добрі люди» улесливо радили: «Умів воювать, а нєвєсту вибрать не зумів. Не годиться офіцерові з німецькими наймичками путатися.» Орден «Червоної зірки» на Петровому кітелі був оберегом від злих язиків, могло бо те весілля скінчитися арештом.
Матерів таких дітям не буває добрих, як була доброю матір’ю Ганна для свого зятя. Село поволі оклигувало, робочих рук бракувало, люди жили упроголодь. Петро свого воєнного костюма на дев’ять пудів картоплі виміняв. Свекруху Ольга знала тільки зі світлин. Петрова мати померла у сорок четвертому, після другої похоронки на той світ пішла, за своїми синами пішла, за Миколою та за Іваном. Свекор зі своїм братом, шахтарського роду, частенько навідувалися до дітей у гості, аж зі Сватова приїздили, з подарунками для онуків.
2.
Тільки-но колорадський жук зручно вмостився на соковитій бадилині, як якась невідома йому сила струсонула картопляного куща і жук опинився на землі під боком у зовсім молоденького кабачка, такого молоденького, що йому суцвіття іще не всохло. Тетяна навпрошки городами, проз старого млина, поспішала до старшої сестри Ольги – розпитати, чия це уночі горіла хата.
За новинами Тетяна до сестри щодня навідувалася. Не так за новинами, як за бажанням погрітися біля налагодженого Олиного із Петром життя вона стежку до старшої сестри протоптувала. Тетяна годинами поруч Ольги сиділа у кухні, дивилася як та у піч садить коржики, або порається у хаті. Заходив Петро після роботи у хату, і давай різні вигадані історії розказувати, міг і заспівати дівчатам, і затанцювати, узагалі – умів подобатися жінкам.
Отак бувало прийде Тетяна до Ольги, всядеться тихенько біля вікна, задумається, і не зогледиться, як уже приміряє на себе сестрину долю, вдягається у Петрову усмішку та у їхню із Ольгою любов. Поталанило Ользі із чоловіком, власне життя видавалося Тетяні прісним та нецікавим.
Тими ворітьми, що на городи дивляться, жінка увійшла у сестрин двір, клямка на дверях була тільки накинута, – Ольга по хліб вийшла. Тетяна зайшла через сіни у хату, сіла на своє улюблене місце, глипнула на килим, що висів у кухні на стіні. На килимі зображена Кармен танцем когось зваблювала, закриваючи лице віялом та виставляючи напоказ струнку ніжку у гарному черевичку. Тетяна глянула на свої капці: у їхньому селі улітку всі ходять у таких капцях, ними (капцями), відрами і граблями весь продмаг завалений. Згадавши продмаг, жінці захотілося цукерків «батончики». На дивані було б зручніше думки пасти, але з Петрового стільця (саме на який Тетяна умостилася) проглядалася вулиця, яблунька із червоненькими кулачками яблук, Кацапчині вікна і хвіртка. Краєвидом дивану була піч, старенький холодильник, відро з водою (що на табуретці перед грубою стояло) і городи, якими Тетяна до сестри навпрошки у гості навідується.
На столі поруч із сільничкою стоїть накритий рушником полумисок, із полумиска пахкотить здобрена олією зелена цибулька, помідори з огірками. У дитинстві Оля і Таня любили сік салату хлібом визбирувати, а ще мати було одрізала у свято од свіжої хлібини великі окрайці, натирала скоринку часником, поливала олією і присипала сіллю. Дівчатам той хліб був світлою радістю. Спомин про мамин хліб так і живе у серці сестер поруч із любов’ю до матері: він зігрівав їх у полоні, живив надією, наказував бути сильними.
Кіт сплигнув із дивана і ошивався біля дверей, хотів мабуть на вулицю. Тетяна дивилася у вікно, їй було затишно і сонячно. Ольга десь затримувалася, Петро, одягнувши «кігті» дерся на стовпа у сусідньому селі, вітром пошкодило високовольтну лінію, а окрім Петра ніхто з напругою не умів справлятися. У кімнаті над телевізором годинник мирно цокотів секундною стрілкою, віддаляючи полон, голод і війну від Тетяниного родинного затишку далі й далі.
2015
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію