ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Зоряна Замкова (1970) /
Проза
Поговоримо навстіж
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поговоримо навстіж
Сиди собі і плач, хоч очима витечи. Нікому до тебе діла нема. Бо що ті жіночі сльози –хіба якісь задавнені образи, миттєві емоції, внутрішня напруга, що рве єство, як блискавка небо. Кому яке діло, що тобі дихати не хочеться без нього…
- Народи мені сина, – сказав він в перший день їхнього роману, якого не обговорював лише лінивий. Роману, який почався з казки.
«Я народила б тобі кілька синів, якби могла…» - Бриніла вона серцем та нічого нікому не казала про вирок лікарів. Ще не змирилася з діагнозом «безпліддя», бо напевне знала, що в житті ще продзвенить щастя дитячим сміхом.
- Я народжу тобі сина, лише не хочу, щоб ти був йому «недільним батьком».
Не зазвучав її голос твердо чи пронизливо, тільки долетів, проникнув у святу святих – де все звершується. Кажуть, що бажання треба формулювати для всесвіту правильно, туди не долітає частка «не».
Вона відразу зачала дитину. Хоч важко носила, та раділа кожним днем, гарнішала у своїй вагітності. І зовсім неважливо було: хто що говорить, як на все це дивляться родичі. І взагалі – усе окрім коханого стало неважливим. Бо він виявився найпершим, довершеним, справжнім наповненням її сутності. Коханням її життя…
Щастя просто обліплювало, нашаровувалось на її душі картинками зустрічей, моментів передчуття і очікування. Вона жила, як у сповільненій зйомці, коли від однієї його усмішки «привіт, моя радосте!» до іншої – минала вічність.
Синок, тільки почав рухатися в лоні, теж реагував на присутність батька, як зайчик-чеберяйчик. «Назвемо його Дмитриком», - додавав, коли слухав, як рухається дитина. Цілував у живіт і йшов додому.
А вона залишалася зі своїми думками і бажаннями в порожній квартирі, яку він винаймав. Та не почувалася одинокою, адже її маленький Дмитрик постійно нагадував за себе. Літала у своєму світі фантазій і вигадок – тренувала підсвідомо у собі творця. ЇЇ фантазування, вплітаючись у вереницю сил, які рухають світом, наче оживали, штовхали до дій та вчинків. І вона навчилася перетворювати безвихідь – у вихід.
Хоч втомлювалась на рутинній роботі, надвечір брала в руки палітру, вмикала настроєву музику і малювала.
- Чого ти пів ночі стояла за мольбертом, тобі ж треба добре їсти, гарно спати, - корив її при черговій зустрічі, - берегтися…
- Мені треба берегтися від порожнечі, яка зносить мене, коли тебе немає поруч… - поривалася розповісти йому про всесвіт своїх почувань.
Але йому вистачало лише сексу.
Дмитрик з‘явився на світ трішки швидше, ніж вона собі вираховувала. З‘явився зранку, у важких пологах, які мало не забрали його матері. Та обоє виявились міцними.
Всесвіт відгукнувся на її прохання, подарувавши вимріяну радість материнства. Коли вона вирішила повідомити радісну звістку, в телефоні почула його знервований голос:
- Чудово, просто чудово. Я зараз не можу розмовляти, передзвоню…
Вона розуміла, що коло нього дружина і слова, які в той момент були найважливіші, просто застрягли в його горлі, не з‘явились, не народилися.
«Сиди собі і плач, хоч очима витечи», - квилила вона, бо сильним жінкам не так і важко розродитись сльозами. Плакала вона, плакав Дмитрик на руках, плакала осінь за вікном пологового будинку, поставивши в анкеті життя прочерк навпроти слова «батько».
- Давай поговоримо навстіж, - наступного дня твердо сказала йому в слухавку, бо прийти в пологовий сам не наважився. Просив подумати, «не пороти дурниць», не квапити подій. Та в ній наче щось перемкнуло. І все те вивершене наповнення її сутності його голосом, усмішкою, дотепністю, ласкою - розтануло, розвіялось, щезло за ніч.
На квартиру вона приїхала лише, щоб забрати речі. Знайшла прихисток в домі давніх знайомих, які працювали за кордоном. Почала малювати відразу, хоч була виснажена до краю. За кілька ночей, які Дмитрик подарував їй завдяки спокою і міцному сну, вона завершила картину. Так і назвала її – «Поговоримо навстіж» - де вивершила все, що прагнула сказати коханому…
Картини народжувалися одна за одною і критики навперебій вихвалювали її творіння. Полотна немовби здобули крила і розлітались в різні кінці країни, в різні домівки, де прагнули побачити ескізи справжніх почуттів.
Коли в черговий раз в телефоні прозвучало його патетичне: «ти мене втратиш», вона констатувала: «Це не страшно, адже я знайшла себе…»
2016
- Народи мені сина, – сказав він в перший день їхнього роману, якого не обговорював лише лінивий. Роману, який почався з казки.
«Я народила б тобі кілька синів, якби могла…» - Бриніла вона серцем та нічого нікому не казала про вирок лікарів. Ще не змирилася з діагнозом «безпліддя», бо напевне знала, що в житті ще продзвенить щастя дитячим сміхом.
- Я народжу тобі сина, лише не хочу, щоб ти був йому «недільним батьком».
Не зазвучав її голос твердо чи пронизливо, тільки долетів, проникнув у святу святих – де все звершується. Кажуть, що бажання треба формулювати для всесвіту правильно, туди не долітає частка «не».
Вона відразу зачала дитину. Хоч важко носила, та раділа кожним днем, гарнішала у своїй вагітності. І зовсім неважливо було: хто що говорить, як на все це дивляться родичі. І взагалі – усе окрім коханого стало неважливим. Бо він виявився найпершим, довершеним, справжнім наповненням її сутності. Коханням її життя…
Щастя просто обліплювало, нашаровувалось на її душі картинками зустрічей, моментів передчуття і очікування. Вона жила, як у сповільненій зйомці, коли від однієї його усмішки «привіт, моя радосте!» до іншої – минала вічність.
Синок, тільки почав рухатися в лоні, теж реагував на присутність батька, як зайчик-чеберяйчик. «Назвемо його Дмитриком», - додавав, коли слухав, як рухається дитина. Цілував у живіт і йшов додому.
А вона залишалася зі своїми думками і бажаннями в порожній квартирі, яку він винаймав. Та не почувалася одинокою, адже її маленький Дмитрик постійно нагадував за себе. Літала у своєму світі фантазій і вигадок – тренувала підсвідомо у собі творця. ЇЇ фантазування, вплітаючись у вереницю сил, які рухають світом, наче оживали, штовхали до дій та вчинків. І вона навчилася перетворювати безвихідь – у вихід.
Хоч втомлювалась на рутинній роботі, надвечір брала в руки палітру, вмикала настроєву музику і малювала.
- Чого ти пів ночі стояла за мольбертом, тобі ж треба добре їсти, гарно спати, - корив її при черговій зустрічі, - берегтися…
- Мені треба берегтися від порожнечі, яка зносить мене, коли тебе немає поруч… - поривалася розповісти йому про всесвіт своїх почувань.
Але йому вистачало лише сексу.
Дмитрик з‘явився на світ трішки швидше, ніж вона собі вираховувала. З‘явився зранку, у важких пологах, які мало не забрали його матері. Та обоє виявились міцними.
Всесвіт відгукнувся на її прохання, подарувавши вимріяну радість материнства. Коли вона вирішила повідомити радісну звістку, в телефоні почула його знервований голос:
- Чудово, просто чудово. Я зараз не можу розмовляти, передзвоню…
Вона розуміла, що коло нього дружина і слова, які в той момент були найважливіші, просто застрягли в його горлі, не з‘явились, не народилися.
«Сиди собі і плач, хоч очима витечи», - квилила вона, бо сильним жінкам не так і важко розродитись сльозами. Плакала вона, плакав Дмитрик на руках, плакала осінь за вікном пологового будинку, поставивши в анкеті життя прочерк навпроти слова «батько».
- Давай поговоримо навстіж, - наступного дня твердо сказала йому в слухавку, бо прийти в пологовий сам не наважився. Просив подумати, «не пороти дурниць», не квапити подій. Та в ній наче щось перемкнуло. І все те вивершене наповнення її сутності його голосом, усмішкою, дотепністю, ласкою - розтануло, розвіялось, щезло за ніч.
На квартиру вона приїхала лише, щоб забрати речі. Знайшла прихисток в домі давніх знайомих, які працювали за кордоном. Почала малювати відразу, хоч була виснажена до краю. За кілька ночей, які Дмитрик подарував їй завдяки спокою і міцному сну, вона завершила картину. Так і назвала її – «Поговоримо навстіж» - де вивершила все, що прагнула сказати коханому…
Картини народжувалися одна за одною і критики навперебій вихвалювали її творіння. Полотна немовби здобули крила і розлітались в різні кінці країни, в різні домівки, де прагнули побачити ескізи справжніх почуттів.
Коли в черговий раз в телефоні прозвучало його патетичне: «ти мене втратиш», вона констатувала: «Це не страшно, адже я знайшла себе…»
2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію