ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Зоряна Замкова (1970) /
Проза
Задуха
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Задуха
Гавайською гітарою гуде вагон приміського потягу. Скриплять напнуті сухожилля рейок і тарахкотять, як пасажири навпроти. Всі квапляться до ненависних соток дачної ділянки, які забирають сили і дають дещицю упевненості, що взимку буде що покласти до рота поза пенсійним достатком.
А її серце гепало обледенілим дзбаном. І хоч той стукіт чула лише вона, здавалося, що серце бухкає на пів світу.
Задуха гралася з нею в доміно: то чорніло в очах, то наставав просвіток.
Де ж він пішов? Залишив біля неї тяжкі сумки і свій німб. Себе поніс, як пава хвоста, в сусідній вагон – завжди знайдеться перед ким свою блискучу освіченість показати. Літа його не виправили...
П‘ятдесят літ пручалася від смутку і вигадувала собі чоловіка, який її любить. Та, видать, в кожного те почуття росте за своїми законами – в одного хирлявіє, як не підживлюй, в іншого буяє без сонця любові. В садівництві вона добре зналася, бо все життя перебирала ту земельку - грудка за грудкою – пошерхлими руками. І хоч мала фах інтелігентський, а тягло її до клаптика городу, як до мами.
А в культивуванні життєвої ділянки була профаном. Жила тими емоціями, які тепер в книжках пилом припадають. На її конвертику Доля наклеїла чорно-білу марку нелукавого серця. Отож бо воно й судомило у грудях...
Її чоловік опікувався тільки своїм серцем.
Кажуть, боги сміються, коли люди отримують те, чого прагнуть. І коли вона серед багатьох хлопців, ладних перед нею ходити на напівзігнутих вибрала його, а він дозволив себе любити, десь там, у високостях відбився сміх.
Так тяжко наробилася нині. Посапала буряки, квасолю (ой, скільки тої городини), прорвала картоплю від повійки. Минулого року воювала з пирієм, тягла його з землі з весни до осені. А цьогоріч внадилась ця повзуча трава і множиться, як борги. Зібрала полуниці для внуків, бо чоловік збирав лише до рота. А як гарно зацвіли дзвіночки! Квітів у неї - вистачить обсадити половину ділянок. Коло них відпочиває. І коло вітру.
А тут, у вагоні задуха.
Хоч би він прийшов хоч цього разу, бо щось дуже кепсько їй. Ніби йдуть з дому разом, а завжди виходить поодинці. Отак і несе свої пластилінові від варикозу ноги з одного беріжка до іншого.
... Коли вона очуняла, якась жінка пхала їй під язик валідол, а інші допитувались, чи хтось є з нею, бо вже доїжджають до Тернополя.
- Ні, я сама доберусь, я сама... – пересохлим ніби в піску язиком виштовхнула вона повітря. – Розвиднілось.
А її серце гепало обледенілим дзбаном. І хоч той стукіт чула лише вона, здавалося, що серце бухкає на пів світу.
Задуха гралася з нею в доміно: то чорніло в очах, то наставав просвіток.
Де ж він пішов? Залишив біля неї тяжкі сумки і свій німб. Себе поніс, як пава хвоста, в сусідній вагон – завжди знайдеться перед ким свою блискучу освіченість показати. Літа його не виправили...
П‘ятдесят літ пручалася від смутку і вигадувала собі чоловіка, який її любить. Та, видать, в кожного те почуття росте за своїми законами – в одного хирлявіє, як не підживлюй, в іншого буяє без сонця любові. В садівництві вона добре зналася, бо все життя перебирала ту земельку - грудка за грудкою – пошерхлими руками. І хоч мала фах інтелігентський, а тягло її до клаптика городу, як до мами.
А в культивуванні життєвої ділянки була профаном. Жила тими емоціями, які тепер в книжках пилом припадають. На її конвертику Доля наклеїла чорно-білу марку нелукавого серця. Отож бо воно й судомило у грудях...
Її чоловік опікувався тільки своїм серцем.
Кажуть, боги сміються, коли люди отримують те, чого прагнуть. І коли вона серед багатьох хлопців, ладних перед нею ходити на напівзігнутих вибрала його, а він дозволив себе любити, десь там, у високостях відбився сміх.
Так тяжко наробилася нині. Посапала буряки, квасолю (ой, скільки тої городини), прорвала картоплю від повійки. Минулого року воювала з пирієм, тягла його з землі з весни до осені. А цьогоріч внадилась ця повзуча трава і множиться, як борги. Зібрала полуниці для внуків, бо чоловік збирав лише до рота. А як гарно зацвіли дзвіночки! Квітів у неї - вистачить обсадити половину ділянок. Коло них відпочиває. І коло вітру.
А тут, у вагоні задуха.
Хоч би він прийшов хоч цього разу, бо щось дуже кепсько їй. Ніби йдуть з дому разом, а завжди виходить поодинці. Отак і несе свої пластилінові від варикозу ноги з одного беріжка до іншого.
... Коли вона очуняла, якась жінка пхала їй під язик валідол, а інші допитувались, чи хтось є з нею, бо вже доїжджають до Тернополя.
- Ні, я сама доберусь, я сама... – пересохлим ніби в піску язиком виштовхнула вона повітря. – Розвиднілось.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію