ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Зоряна Замкова (1970) /
Проза
Перше враження
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Перше враження
- Тітко Маріє, я до Вас на іменини приїду. А ви до кінця листопада маєте бути здорові, як цвяшечок… Чуєте, бо полюбила вас, як свою рідну бабцю, – так щебетала Леся до моєї мами, яку виписували з лікарні.
Була ця жінка з тих, в кого душа нарозтвір. Плакала, прощаючись, наче ми були знайомі не чотири дні, а пів життя. Я і сама прикипіла до тої Лесі, до її щирості. Ніби вона виявилась не була кількаденним епізодом у важкі дні материної хвороби, а давньою подругою дитинства, з якою хочеться при короткій зустрічі наговоритися.
- А чоловік мій як почув, що мене забрали в лікарню – їде з Польщі, із заробітків – все кинув. Любить…
Леся світиться щастям від однієї думки про зустріч. І якщо не поділиться тим світлом щастя зі всіма, хто в палаті – наче погасить його. На підсвідомості розуміючи: той вогонь в душі, вогонь почуттів можна зберегти лише передаючи його далі. В своїх сорок Леся виглядає мало не дівчиськом: світло русі нефарбовані зроду коси лягають хвилями довкола худенького, змученого хворобою личка, ніби обрамлюють ніжний графічний малюнок. Злегка потерті джинси та светрик роблять її жіночу поставу злегка хлопчакуватою. І не подумаєш, що ця жінка – матір чотирьох дітей.
Вдруге вийшла заміж Леся вже свідомо - знайшла свою людину, того чоловіка,який береже її від її ж довірливості. Бо надто щире серце Лесине торочать спритні люди, наче старого светра. А їй і не шкода. А їй і невтямки, що можна жити інакше, криючись у своїх переживаннях та емоціях. Накопичуючи довкола себе пишноту,стираючи скарби на денці душечки макової…
Каже її чоловік, що за кілька місяців в них пішло вісім мішків муки. Ну, любить вона пекти – догоджати своїм рідним. Сусідки теж люблять пекти, а не завжди мають борошно – ходять до Лесі, як до продовольчого складу. Та й родина знає – що вона завжди талує торбу всім, що Бог послав, тільки спитай.
З одною такою родичкою познайомилася в лікарні. Кума Ірина привезла «швидкою» Лесю з коліками в животі. Щось там вони святкували вдома – обоє були трохи «під градусом». Але якщо Леся відразу зі всіма серед ночі перезнайомилась, а потім пішла іншими палатами шукати цигарку, то Ірина майже на вухо, але так, щоб чула ціла палата, жалілася:
- Ото маємо щастячко. Недавно позбавили батьківських прав - відреклася своїх дітей , пиячить. Шия з намистом, а голова зі свистом. – іще багато чого такого нашептала, від чого Леся в моїх очах зробилася мізерною.
До ранку, пильнуючи хвору маму, не зімкнула очей. І всякчас переді мною виринало четверо діточок, які йшли шнурочком, невмивані, голодні, затинаючись малими ніжками від безсилля десь біля дитбудинку… Як так можна, – наростало обурення в моєму єстві.
Приглядалася до неї, ніби на лобі мало бути написано, з якого вона тіста замішана. Акуратно зі смаком вбрана – не скажеш, що п’яниця. Правда, слів не особливо вибирала, говорила голосно і надто емоційно, певно, через горілку. Господи, четверо дітей кинула…
А кума Ірина піддавала жару, сяючи золотими зубами. Мовляв, яка пташка, така й пісня. Мала такого доброго чоловіка, ну, пив, ну, ревнував, але то через раз в сім’ях буває. Чотирьох дітей надбали, а вона – фіть – і пішла від нього. Діти малі, грошей нема, а Леська зі своїми вимогами. Але якогось заарканила. Пішов на чотирьох дітей, певно налила йому якогось зілля. Годить їй, як лихій болячці…
Ірина – повна протилежність кумі. Вдягнена якось похапки, нерозбірливо, одна нога в порваній шкарпетці, яку вона постійно ховала під одіяло, а інша – взагалі боса. Певно, коли Лесі стало зле – не мала коли збиратися, думала я.
На другий день Ірина поїхала до Лесиного дому в приміське село, бо її оселя далеко – на Сумщині. І так там кілька днів господарювала, що чоловік, коли приїхав з Польщі, тиждень відмивав та чистив хату. Потім розповідав: не знав, що бувають такі капарні жінки.
А Лесина енергія поширювалася не тільки на сусідів по палаті. Шастала вона десь кожних півгодини за межі кімнати, як виявилось згодом, до одинокої бабці, яка лежала самотньою. То занесе їй що поїсти, то покличе медсестричку, то просто зайде спитати, чи чогось треба. Зі всіма людьми вона сходилась буквально за секунди спілкування. Бо її безпосередність та щирість розправляла запечатані байдужістю душі.
То півбіди, що в самої проблеми зі здоров’ям, – вона роздавала те, що на вагу не йде. І, як на мене, навіть не замислювалася, чому їй не всі відповідають тим самим. Іржавоока заздрість не заглядала до її душі так часто, як до інших. Тому для неї було все простішим та звичайнішим - комусь допомогти навіть не за «дякую», бо так має бути.
В нас надумали багато приповідок до подяки. Майстер з ЖЕКу казав: «Дякую забагато, а чвертка – саме то!», мало не щодня чуємо:«За «дякую» тато з мамою не спить», «Дякую» не булькає», «Дякую» на хліб не намастиш». Забуваючи, що кожне слово, вимовлене з вдячністю, несе великий енергетичний посил. Лінгвісти «розшифровують» слово «дякувати» приблизно так: «Ви мені зробили добро, я думаю, що пам’ятаю про це». Тож первісне значення слова «дякувати» пов’язують зі словом «думка». А моя бабця казала, що відповідати на подяку «нема за що» не можна. Краще - «на здоров’я!»
Отак собі згадала за бабусині приповідки, коли сказала «на здоров’я» малому Сашку, якого вгостила яблучком. Діти прийшли до Лесі з самого ранку. Старша донька - студентка, вбрана, як картинка, з маминими русими косами, з очима, в яких втопилося небо - такі сині. Троє хлопців доганяли одне одного віком і зростом. І видно було відразу, що сестра для них – авторитет. А маму обняли-обліпили, як бджоли вулик.
Як дітям треба мами… Як вони до мами горнуться, хоч вона їх покинула, думала я, дивлячись на те сімейство. І таки не втрималась:
- В дитячому будинку, певно, не їсте щодня цукерки, візьміть, маю кілька шоколадок, потім собі порозкошуєте…
- В якому дитячому будинку? – Леся аж зіщулилася вся, наче її обдали холодною водою, - про що ви?
- А хіба діти не живуть з вами порізно? – якось машинально вирвалось у мене запитання, хоч в голові пазлики почали складатися в картинку. Надто виразно було видно з Лесиної реакції, що таке запитання вона чує не вперше і воно в неї викликає не злість чи роздратування, а подив. Не мни слова, говори просто, казала мені бабця. Тому я не вигадувала ніяких обхідних натяків:
- Тут розповідали, що ви дітей віддали до дитячого будинку, коли вдруге побралися…
- Знову Ірина обливала брудом! – видихнула Леся, - скільки вже років знаємо одна другу, скільки пережили, скільки її совістила. А вона знов і знов вигадує якісь жахливі історії про мою сім’ю, бо зі своєю не склалося…
Тут я вимовила із жалем, що зачепила цю тему, якісь фрази про людську заздрість і попросила пробачення за те, що погано подумала про неї. Леся лише махнула рукою, мовляв, не вперше, не беріть до голови.
Як казав один філософ,чим ширше ти відкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти…
2015
Була ця жінка з тих, в кого душа нарозтвір. Плакала, прощаючись, наче ми були знайомі не чотири дні, а пів життя. Я і сама прикипіла до тої Лесі, до її щирості. Ніби вона виявилась не була кількаденним епізодом у важкі дні материної хвороби, а давньою подругою дитинства, з якою хочеться при короткій зустрічі наговоритися.
- А чоловік мій як почув, що мене забрали в лікарню – їде з Польщі, із заробітків – все кинув. Любить…
Леся світиться щастям від однієї думки про зустріч. І якщо не поділиться тим світлом щастя зі всіма, хто в палаті – наче погасить його. На підсвідомості розуміючи: той вогонь в душі, вогонь почуттів можна зберегти лише передаючи його далі. В своїх сорок Леся виглядає мало не дівчиськом: світло русі нефарбовані зроду коси лягають хвилями довкола худенького, змученого хворобою личка, ніби обрамлюють ніжний графічний малюнок. Злегка потерті джинси та светрик роблять її жіночу поставу злегка хлопчакуватою. І не подумаєш, що ця жінка – матір чотирьох дітей.
Вдруге вийшла заміж Леся вже свідомо - знайшла свою людину, того чоловіка,який береже її від її ж довірливості. Бо надто щире серце Лесине торочать спритні люди, наче старого светра. А їй і не шкода. А їй і невтямки, що можна жити інакше, криючись у своїх переживаннях та емоціях. Накопичуючи довкола себе пишноту,стираючи скарби на денці душечки макової…
Каже її чоловік, що за кілька місяців в них пішло вісім мішків муки. Ну, любить вона пекти – догоджати своїм рідним. Сусідки теж люблять пекти, а не завжди мають борошно – ходять до Лесі, як до продовольчого складу. Та й родина знає – що вона завжди талує торбу всім, що Бог послав, тільки спитай.
З одною такою родичкою познайомилася в лікарні. Кума Ірина привезла «швидкою» Лесю з коліками в животі. Щось там вони святкували вдома – обоє були трохи «під градусом». Але якщо Леся відразу зі всіма серед ночі перезнайомилась, а потім пішла іншими палатами шукати цигарку, то Ірина майже на вухо, але так, щоб чула ціла палата, жалілася:
- Ото маємо щастячко. Недавно позбавили батьківських прав - відреклася своїх дітей , пиячить. Шия з намистом, а голова зі свистом. – іще багато чого такого нашептала, від чого Леся в моїх очах зробилася мізерною.
До ранку, пильнуючи хвору маму, не зімкнула очей. І всякчас переді мною виринало четверо діточок, які йшли шнурочком, невмивані, голодні, затинаючись малими ніжками від безсилля десь біля дитбудинку… Як так можна, – наростало обурення в моєму єстві.
Приглядалася до неї, ніби на лобі мало бути написано, з якого вона тіста замішана. Акуратно зі смаком вбрана – не скажеш, що п’яниця. Правда, слів не особливо вибирала, говорила голосно і надто емоційно, певно, через горілку. Господи, четверо дітей кинула…
А кума Ірина піддавала жару, сяючи золотими зубами. Мовляв, яка пташка, така й пісня. Мала такого доброго чоловіка, ну, пив, ну, ревнував, але то через раз в сім’ях буває. Чотирьох дітей надбали, а вона – фіть – і пішла від нього. Діти малі, грошей нема, а Леська зі своїми вимогами. Але якогось заарканила. Пішов на чотирьох дітей, певно налила йому якогось зілля. Годить їй, як лихій болячці…
Ірина – повна протилежність кумі. Вдягнена якось похапки, нерозбірливо, одна нога в порваній шкарпетці, яку вона постійно ховала під одіяло, а інша – взагалі боса. Певно, коли Лесі стало зле – не мала коли збиратися, думала я.
На другий день Ірина поїхала до Лесиного дому в приміське село, бо її оселя далеко – на Сумщині. І так там кілька днів господарювала, що чоловік, коли приїхав з Польщі, тиждень відмивав та чистив хату. Потім розповідав: не знав, що бувають такі капарні жінки.
А Лесина енергія поширювалася не тільки на сусідів по палаті. Шастала вона десь кожних півгодини за межі кімнати, як виявилось згодом, до одинокої бабці, яка лежала самотньою. То занесе їй що поїсти, то покличе медсестричку, то просто зайде спитати, чи чогось треба. Зі всіма людьми вона сходилась буквально за секунди спілкування. Бо її безпосередність та щирість розправляла запечатані байдужістю душі.
То півбіди, що в самої проблеми зі здоров’ям, – вона роздавала те, що на вагу не йде. І, як на мене, навіть не замислювалася, чому їй не всі відповідають тим самим. Іржавоока заздрість не заглядала до її душі так часто, як до інших. Тому для неї було все простішим та звичайнішим - комусь допомогти навіть не за «дякую», бо так має бути.
В нас надумали багато приповідок до подяки. Майстер з ЖЕКу казав: «Дякую забагато, а чвертка – саме то!», мало не щодня чуємо:«За «дякую» тато з мамою не спить», «Дякую» не булькає», «Дякую» на хліб не намастиш». Забуваючи, що кожне слово, вимовлене з вдячністю, несе великий енергетичний посил. Лінгвісти «розшифровують» слово «дякувати» приблизно так: «Ви мені зробили добро, я думаю, що пам’ятаю про це». Тож первісне значення слова «дякувати» пов’язують зі словом «думка». А моя бабця казала, що відповідати на подяку «нема за що» не можна. Краще - «на здоров’я!»
Отак собі згадала за бабусині приповідки, коли сказала «на здоров’я» малому Сашку, якого вгостила яблучком. Діти прийшли до Лесі з самого ранку. Старша донька - студентка, вбрана, як картинка, з маминими русими косами, з очима, в яких втопилося небо - такі сині. Троє хлопців доганяли одне одного віком і зростом. І видно було відразу, що сестра для них – авторитет. А маму обняли-обліпили, як бджоли вулик.
Як дітям треба мами… Як вони до мами горнуться, хоч вона їх покинула, думала я, дивлячись на те сімейство. І таки не втрималась:
- В дитячому будинку, певно, не їсте щодня цукерки, візьміть, маю кілька шоколадок, потім собі порозкошуєте…
- В якому дитячому будинку? – Леся аж зіщулилася вся, наче її обдали холодною водою, - про що ви?
- А хіба діти не живуть з вами порізно? – якось машинально вирвалось у мене запитання, хоч в голові пазлики почали складатися в картинку. Надто виразно було видно з Лесиної реакції, що таке запитання вона чує не вперше і воно в неї викликає не злість чи роздратування, а подив. Не мни слова, говори просто, казала мені бабця. Тому я не вигадувала ніяких обхідних натяків:
- Тут розповідали, що ви дітей віддали до дитячого будинку, коли вдруге побралися…
- Знову Ірина обливала брудом! – видихнула Леся, - скільки вже років знаємо одна другу, скільки пережили, скільки її совістила. А вона знов і знов вигадує якісь жахливі історії про мою сім’ю, бо зі своєю не склалося…
Тут я вимовила із жалем, що зачепила цю тему, якісь фрази про людську заздрість і попросила пробачення за те, що погано подумала про неї. Леся лише махнула рукою, мовляв, не вперше, не беріть до голови.
Як казав один філософ,чим ширше ти відкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти…
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію