ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Дудар
2017.06.28 00:32
дозвольте з краєчку від вас
присісти й радісно мовчати?
можливо що місцевий «тасс»
почне про це розповідати…
нехай, нехай пройде півдня
а слідом й вічність, вже все рівно
життя завжди… дозвольте я
на вас дивитимусь як рівня

Іван Потьомкін
2017.06.27 21:40
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...

Олександр Сушко
2017.06.27 20:57
Мій друг - Геракл. На дрібку я молодший,
Пишу про нас оцей простенький вірш.
Бо я - піїт. Палких поезій зодчий,
А він у пучках звик тримати ніж.

Йому чавити звично у лабетах,
Ізмалку крутить голови бичкам.
Мені ж не треба довбні та стилети,

Вітер Ночі
2017.06.27 14:50
На чорнім тлі краплина плоті
У світлотіні майбуття.
Смітник думок, якийсь непотріб
І в морок кинуте життя.

Що, майстре, відчуваєш знову,
Коли з сполук химерних мрій
Приходять непокірні слову

Петро Скоропис
2017.06.27 14:32
Як це, бува, не провінційно, я
наполягаю, що існує птаха
бодай у півста крил уже. Що є
пернаті, більші за саме повітря,
пак вигодовані просом літ
і падаллю десятків років.
Тому їх не потурити відтіль
і їм деінде годі приземлитись.

Микола Дудар
2017.06.27 13:25
під настрій впору - мамалиги
і щоб одному, осторонь
і загубитись серед книги
яку пишу з дитинства, о!
а ще щоб тиші, тихше думки
що хилить нас до самоти…
щоб вітерець обвіяв губи
коли мене торкнешся ти…

Микола Дудар
2017.06.27 10:55
а що там скажеш про вужів?
снують собі як в себе вдома
сюди - туди, спочатку в хлів
а після знову під солому…

ну, не стріляти ж в горобців
за їх несамовитий галас?
шпаки (дослівно… ) молодці

Ірина Вовк
2017.06.27 10:10
Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдоро

Ірина Вовк
2017.06.27 10:03
На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...

У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –

Любов Бенедишин
2017.06.27 09:00
Доля: ні страшно, ні стразно.
Жду: то повинність, то повня.
…Мріє моя невиразна.
Туго моя невимовна.

Серцю безпутньо, без-путно.
Лет: у «ніколи» зі «щойно»…
Каро моя не спокутна.

Вячеслав Семенко
2017.06.27 03:00
Тиша знову. Вітер стих.
Буревій пішов за обрій,
помстою природніх сил
покарав.
Дисонансом цей хорал
некерованих мелодій,
здичавілої краси була гра.

Серго Сокольник
2017.06.26 23:03
Римський форум спочине... І їжа на смак
Щось не той... Без упину, мов зграя собак,
Всі щось тявкають... -Досить політики, блін!!!
Хто її розуміє? Бодай би один...
Хто сліпий- той не бачить. Ти бачиш, авжеж?
Доїда, не інакше, корупція вже
Цю країну.

Олександр Сушко
2017.06.26 17:57
На кухні я злякався таргана.
В тарілі він жував мою сосиску.
І психіки порвалася струна -
Боюсь до рук узяти нині миску.

Недавно був дебелим товстуном,
Стриміла повсякчас із рота ложка.
Борща каструлю порав перед сном,

Леся Геник
2017.06.26 16:27
Я маленька-маленька пташка,
я хотіла вгору летіти,
я хотіла просити в Бога,
аби були здорові діти.
Аби зла і кусюча мошка
не з*їдала з дерев майбутнє,
аби кожна душа на світі
світло несла в собі щось путнє.

Василь Кузан
2017.06.26 12:53
Все в мене добре. Мозок прояснів.
Тримає серце межі амплітуди.
На ноги тіло встало після снів.
Любові хвилі колихають груди.
Любов Пікас

Пародія

Ірина Вовк
2017.06.26 10:00
Не плач, не плач – це небо у грозі,
це лихо промине, я заклинаю!
Тримай удар. На шальках терезів
це крок до сходження над прірвою… По краю
урвища, чим небезпечніш йти,
де прірва миготить горнилом чорним –
усе стає єдиним… неповторним,
величним – як
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Ірина Вовк
2017.06.10

Полу Профік
2017.06.06

Наталія Ярема Стисло
2017.05.26

Степовий Сергій Ханенко Сергій
2017.04.25

Іцхак Скородінський
2017.04.24

Вікторія Гнепа
2017.04.05

Зоряна Інша
2017.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Надія Таршин (1949) / Проза

 Яринчина піч
Маленька Надійка горошинкою скотилася з печі, захопивши в маленькі рученята усі свої дитячі скарби: саморобні, з тканини, лялечки, маленькі обрізки матерії і декілька різнокольорових скелець, через які вона любила спостерігати за сонцем, у сонячні літні дні. На порозі стояла баба Яринка – рідна бабуся її старшої сестрички Люби і мала звільняла теплу піч для неї. Баба Яринка, поставивши одну ногу у приступок легко залазила на піч, бо була легенькою і худесенькою, як підліток. Там на печі вона крекчучи довго вмощувалася, зітхала, щось говорила пошепки до себе, а потім засинала. Жила баба на печі скільки хотіла і ніхто їй ніколи всупереч і слова не посмів казати. І батько, і мати їй на піч шанобливо подавали їжу і забирали порожні миски. Їла баба мало і жила нечутно, з печі злазила рідко і коли вона починала ногою шукати приступок, то мала швидко на лежанці збирала свої іграшки і переміщалася з ними на самий краєчок, щоб бува баба ногою нічого їй не розкидала. Приходила баба на піч взимку, коли починалися морози, бо у її доньки печі у хаті не було і старенька починала замерзати. Батько дівчинки з пошаною відносився до цієї дивної бабусі і хоч був запальний і усі в хаті його побоювалися, але старенькій ніколи грубого слова не казав. Якось мала почула, як Він сказав мамі, що нехай живе баба скільки хоче, бо хату її син будував, а мама розповіла Надійці, що війна у баби Яринки забрала двох синів і онука і що з тих пір бабуся, як не в собі, бо пережила велике горе і її повинні усі жаліти і оберігати. Тож дівчинка вовтузилася тихенько на лежанці, щоб не заважати бабі, мама у зимові дні біля швейної машинки, а батько лежав на довгій лаві у світлиці, слухав радіо, курив самокрутки і попіл струшував у величезний фікус. Зрідка звідти чулися лайливі слова, а найчастіше Надя чула, як батько на когось казав: - Брехливі совіти, от брехливі совіти. Мама виходила у світлицю, розганяла клуби диму і намагалася його втихомирити, а ще благала говорити тихіше, бо ще хтось донесе і зашлють услід за родиною в Сибір. Мама розповідала, що тато дівчинки був аж чотири роки на справжній війні з німцями, а після Перемоги жив у Берліні цілий рік і тепер не може звикнути до цього, що тут робиться, тому і сердиться, і кричить. Мала не дуже розуміла маму, бо влітку її старші діти брали уже гратися у війну і там було дуже цікаво. У величезному кущі верболозу вони розмістили і кімнату радистів, і штаб, і вони по-черзі заступали на чергуванні малій це дуже подобалося, а мама, коли розповідала про війну то чомусь завжди плакала і згадувала свого першого чоловіка, Любиного тата, який загинув на війні. Після обіду зі школи приходила Люба і баба Яринка враз на печі оживала, вона починала усміхатися до Люби, а бувало, що і з печі злазила і пригортала онучку і все повторювала: - Як на батька ти схожа. Сльози котилися по щоках старенької, а Люба ніяковіла і намагалася відсторонитися від дивної баби.
Коли морози починали іти на спад, Яринка збирала на печі свої клунки і поверталася до дочки. Не з’являлася вона у хаті аж до наступних морозів і тепла піч була знову надійним прихистком для малої. Дівча звідти бачило і чуло усе що відбувалося внизу на кухні. Вечорами до батька приходили сусіди і родичі – такі ж фронтовики і велися довгі нескінченні розмови про війну. Надійка з острахом поглядала на дерев’яний протез замість ноги у дядька Павла, татового брата і слухала розповіді сусіда дядька Івана про табір для військовополонених, у далекій Польщі, з якого обом нашим сусідам Іванам пощастило вийти живими, а мама у цей час важко зітхала і витирала сльози і намагалася ловити кожне слово, в надії, що почує щось нове про свого Олександра, а батько супив брови і мовчав. І згадували усіх, хто не повернувся з війни і ставало у хаті сумно і малій Надійці хотілося плакати. Зимові довгі вечори були схожі один на один. Мама шила при гасовій лампі, чоловіки у напівтемряві вели свої розмови, і так день у день і не одну зиму. А однієї зими, коли дівчинка ходила уже в школу, баба Яринка на прийшла на піч і мама сказала, що відійшла її душа до синочків і тепер їй там буде добре.

16.04.2017р. Надія Таршин





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-17 00:50:56
Переглядів сторінки твору 72
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (5.341 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.525 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.849
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.06.12 22:27
Автор у цю хвилину відсутній