ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Таршин (1949) /
Проза
Яринчина піч
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Яринчина піч
Маленька Надійка горошиною скотилася з печі, захопивши у малі рученята усі свої дитячі скарби: саморобні лялечки, маленькі обрізки матерії і декілька різнокольорових скелець, через які вона любила спостерігати за сонцем, у сонячні літні дні. На порозі стояла баба Яринка – рідна бабуся її старшої сестри Люби і мала поспіхом звільняла теплу піч для неї. Баба Яринка, поставивши одну ногу у приступок легко залазила на піч, бо була легенькою і худенькою, як підліток. Там на печі вона кректала, довго вмощувалася, зітхала, щось говорила пошепки до себе, а потім засинала. Жила баба на печі скільки хотіла і ніхто їй ніколи всупереч і слова не посмів казати. І батько, і мати їй на піч шанобливо подавали їжу і забирали порожні миски. Їла баба мало і жила нечутно, з печі злазила зрідка і коли вона починала ногою шукати приступок, то мала швидко на лежанці збирала свої іграшки і пересувалася з ними на самий краєчок, щоб бува баба ногою нічого їй не розкидала. Приходила баба на піч взимку, коли починалися морози, бо у її доньки печі у хаті не було і старенька починала замерзати. Батько дівчинки шанобливо відносився до цієї дивної бабусі і хоч був запальний і усі в хаті його побоювалися, але старенькій ніколи грубого слова не казав. Якось мала почула, як Він сказав мамі, що нехай живе баба скільки хоче, бо хату її син будував, а мама розповіла Надійці, що війна у баби Яринки забрала двох синів і онука і що з тих пір бабуся, як не в собі, бо пережила велике горе і її повинні усі жаліти і оберігати. Тож дівчинка вовтузилася тихенько на лежанці, щоб не заважати бабі, мама у зимові дні біля швейної машинки, а батько лежав на довгій лаві у світлиці, слухав радіо, курив самокрутки і попіл струшував у величезний фікус. Зрідка звідти було чути лайливі слова, а найчастіше Надя чула, як батько на когось казав: - Брехливі совіти, от брехливі совіти. Мама виходила у світлицю, розганяла клуби диму і намагалася його утихомирити, а ще благала говорити тихіше, бо ще хтось донесе і піде у заслання услід за родиною в Сибір. Мама розповідала, що тато дівчинки був аж чотири роки на справжній війні з німцями, а після Перемоги служив у Берліні цілий рік і тепер не може звикнути до цього, що тут робиться, тому і сердиться, і кричить. Мала не дуже розуміла маму, бо влітку її старші діти брали уже гратися у війну і там було дуже цікаво. У величезному кущі верболозу вони облаштували кімнату радистів і штаб, і вони по-черзі заступали на чергування. Малій це дуже подобалося, а мама, коли розповідала про війну то чомусь завжди плакала і згадувала свого першого чоловіка, Любиного тата, який загинув на війні. Після обіду зі школи приходила Люба і баба Яринка враз на печі оживала, вона починала усміхатися до Люби, а бувало, що і з печі злазила і пригортала онучку і все повторювала: - Як на батька ти схожа. Сльози котилися по щоках старенької, а Люба ніяковіла і намагалася відсторонитися від дивної баби.
Коли морози починали іти на спад, Яринка збирала на печі свої клунки і поверталася до дочки. Не з’являлася вона у хаті аж до наступних морозів і тепла піч була знову надійним прихистком для малої. Дівча звідти бачило і чуло усе що відбувалося внизу на кухні. Вечорами до батька приходили сусіди і родичі – такі ж фронтовики і велися довгі нескінченні розмови про війну. Надійка з острахом поглядала на дерев’яний протез замість ноги у дядька Павла, татового брата і слухала розповіді сусіда дядька Івана про табір для військовополонених, у далекій Польщі, з якого обом нашим сусідам Іванам пощастило вийти живими, а мама у цей час важко зітхала і витирала сльози і намагалася ловити кожне слово, в надії, що почує щось нове про свого Олександра, а батько супив брови і мовчав. І згадували усіх, хто не повернувся з війни і ставало у хаті сумно і малій Надійці хотілося плакати. Зимові довгі вечори були схожі один на один. Мама шила при гасовій лампі, чоловіки у напівтемряві вели свої розмови, і так день у день і не одну зиму. Та однієї зими, коли дівчинка ходила уже в школу, баба Яринка на прийшла на піч і мама сказала, що відійшла її душа до синочків і тепер їй там буде добре.
16.04.2017р. Надія Таршин
Коли морози починали іти на спад, Яринка збирала на печі свої клунки і поверталася до дочки. Не з’являлася вона у хаті аж до наступних морозів і тепла піч була знову надійним прихистком для малої. Дівча звідти бачило і чуло усе що відбувалося внизу на кухні. Вечорами до батька приходили сусіди і родичі – такі ж фронтовики і велися довгі нескінченні розмови про війну. Надійка з острахом поглядала на дерев’яний протез замість ноги у дядька Павла, татового брата і слухала розповіді сусіда дядька Івана про табір для військовополонених, у далекій Польщі, з якого обом нашим сусідам Іванам пощастило вийти живими, а мама у цей час важко зітхала і витирала сльози і намагалася ловити кожне слово, в надії, що почує щось нове про свого Олександра, а батько супив брови і мовчав. І згадували усіх, хто не повернувся з війни і ставало у хаті сумно і малій Надійці хотілося плакати. Зимові довгі вечори були схожі один на один. Мама шила при гасовій лампі, чоловіки у напівтемряві вели свої розмови, і так день у день і не одну зиму. Та однієї зими, коли дівчинка ходила уже в школу, баба Яринка на прийшла на піч і мама сказала, що відійшла її душа до синочків і тепер їй там буде добре.
16.04.2017р. Надія Таршин
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію