ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Вовк
2017.10.18 18:11
С.124 «По тривожних подіях 17 жовтня 1905 року, Марія Костянтинівна Заньковецька поїхала до Галичини, в трупу під керуванням Садовського, і ми з нею довго не бачилися. Звідти вона писала мені, як їй подобається Галичина, яким чужим і неприємним здається

Олександр Сушко
2017.10.18 16:47
Удячний владі за бордель,
Прилаштувався непогано.
Є хліб, картопля, вермішель -
Навіщо з неба каша манна?

На працю можу не іти -
Заплатять, наче тицьнуть дулю.
Я також дядько не святий,

Олександр Сушко
2017.10.18 16:35
за мотивами Тори. Первородним, звичайно, був Каїн У мене інша версія - правдива. Ну, майже правдива. А де взялися діти і онуки у братів, якщо окрім Єви ніяких жінок на землі не було - глибока таємниця. Але вони були.) Хоча тут не про це.)

Він - перворо

Маркіяна Рай
2017.10.18 13:00
Кришталем, дзвоном його невагомим,
З першим снігом розталим увійшовши у душі спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів,
Сподівання й обіц

Маркіяна Рай
2017.10.18 12:48
Прикривши посмішкою лихо
Фарбуєш губи у червоний.
Здавалося - ступаєш тихо,
Здавалося - це оборонний,

А не завбачливо крикливий,
Не спраглий крові й поклоніння,
Й авжаж не пристрасно звабливий,

Іван Потьомкін
2017.10.18 12:46
Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспів

Світлана Майя Залізняк
2017.10.18 12:00
Ходять поміж тіней неформатні люди.
Шалики яскраві... погляди-сонця...
Перманентно - теми на плавучих блюдах.
Обирай хутенько більшу від пшонця.

Боротьба...
Смирення...
Пацифізм...

Світлана Майя Залізняк
2017.10.18 11:58
Плести рукавички... мовчати.
Це ліпше, ніж мудро - про все.
Матвій примиряє багатих.
Три пляцки Пандора несе.

Пошарово ріжеш проблеми.
Кривавиться війн мармелад.
В болоті замурзані ему

Ярослав Чорногуз
2017.10.18 08:47
Хай хуртовина хоч яка змага -
Допоки ти, допоки ти зі мною,
Моя дружино й музо дорога -
Не подола мою духовну зброю!

Ген сяє в небесах твоя зоря,
Під вечір опускає світлі вії.
Мій дух, мій шал поета-бунтаря

Олександр Жилко
2017.10.18 06:35
З-під душі вилітає камінь,
срібним ядром
вистрілює вгору.
І по небу ідуть кола,
ніби це риба
взяла й проковтнула
збитий неспокій,
недобиті печалі.

Володимир Бойко
2017.10.17 23:52
Любов прийшла нізвідки, як наснилась,
Немов дитя під серцем зародилось.
І потай, мов соромлячись на людях,
Шукало серце спокою у грудях.

Та почуття п'янке і заповітне
Ніколи не буває непомітним –
Воно зорить, виблискує, іскриться,

Олександр Сушко
2017.10.17 19:39
Слова - пусте ніщо. Важливі тільки вчинки.
Плескати язиком навчилися давно.
Поете! Зупинись! Брехня твої нетлінки!
Життя - це біль і кров! Не цирк, і не кіно.

Майстерний блудослов вив'язує печалі,
А поруч бій гримить, і падає солдат.
Його уже нем

Олександр Сушко
2017.10.17 19:20
Стояти осторонь комфортно і безпечно,
Не буде бризок бруду на душі.
Відмовлю другу в допомозі гречно,
Від криків заховаюсь у кущі.

Ізверху зручно плюнути на дурня,
Поблимати з погордою на тлю.
Я дбаю про своє, приватне, шкурне.

Петро Скоропис
2017.10.17 15:52
Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
обрамлює чимсь ліловим для чару і жаху вічі.

І головний біль спускається на крилі да Вінчі
в тім’я ворога у бруковій шинелі.

І голуби на фронтоні двірця Мінеллі

Маркіяна Рай
2017.10.17 13:38
У півтон одягнувши оклик душі: почекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї й за нашого неба край.
Не вженешся за ним, - дороги мої сміються.

Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара,
Наслідивши в мені глибоким відбитком кр

Любов Бенедишин
2017.10.17 11:59
Вишивала бісером
І була веселою…
Гойдалку підвісила
Високо під стелею.

Гойда-гойда-гойдечки…
Кляті злидні-хвойдочки
Обступили, каються.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Ґейко Марґо
2017.10.05

Олена Вітер
2017.09.22

Брайтон Брайтон Юра
2017.09.17

Ді Чубай
2017.08.22

Гетьман Павло Чорний
2017.08.08

Стригони Кампус Стригони Кампус
2017.08.06

Містер Альфред
2017.07.22






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Надія Таршин (1949) / Проза

 Яринчина піч
Маленька Надійка горошинкою скотилася з печі, захопивши в маленькі рученята усі свої дитячі скарби: саморобні, з тканини, лялечки, маленькі обрізки матерії і декілька різнокольорових скелець, через які вона любила спостерігати за сонцем, у сонячні літні дні. На порозі стояла баба Яринка – рідна бабуся її старшої сестрички Люби і мала звільняла теплу піч для неї. Баба Яринка, поставивши одну ногу у приступок легко залазила на піч, бо була легенькою і худесенькою, як підліток. Там на печі вона крекчучи довго вмощувалася, зітхала, щось говорила пошепки до себе, а потім засинала. Жила баба на печі скільки хотіла і ніхто їй ніколи всупереч і слова не посмів казати. І батько, і мати їй на піч шанобливо подавали їжу і забирали порожні миски. Їла баба мало і жила нечутно, з печі злазила рідко і коли вона починала ногою шукати приступок, то мала швидко на лежанці збирала свої іграшки і переміщалася з ними на самий краєчок, щоб бува баба ногою нічого їй не розкидала. Приходила баба на піч взимку, коли починалися морози, бо у її доньки печі у хаті не було і старенька починала замерзати. Батько дівчинки з пошаною відносився до цієї дивної бабусі і хоч був запальний і усі в хаті його побоювалися, але старенькій ніколи грубого слова не казав. Якось мала почула, як Він сказав мамі, що нехай живе баба скільки хоче, бо хату її син будував, а мама розповіла Надійці, що війна у баби Яринки забрала двох синів і онука і що з тих пір бабуся, як не в собі, бо пережила велике горе і її повинні усі жаліти і оберігати. Тож дівчинка вовтузилася тихенько на лежанці, щоб не заважати бабі, мама у зимові дні біля швейної машинки, а батько лежав на довгій лаві у світлиці, слухав радіо, курив самокрутки і попіл струшував у величезний фікус. Зрідка звідти чулися лайливі слова, а найчастіше Надя чула, як батько на когось казав: - Брехливі совіти, от брехливі совіти. Мама виходила у світлицю, розганяла клуби диму і намагалася його втихомирити, а ще благала говорити тихіше, бо ще хтось донесе і зашлють услід за родиною в Сибір. Мама розповідала, що тато дівчинки був аж чотири роки на справжній війні з німцями, а після Перемоги жив у Берліні цілий рік і тепер не може звикнути до цього, що тут робиться, тому і сердиться, і кричить. Мала не дуже розуміла маму, бо влітку її старші діти брали уже гратися у війну і там було дуже цікаво. У величезному кущі верболозу вони розмістили і кімнату радистів, і штаб, і вони по-черзі заступали на чергуванні малій це дуже подобалося, а мама, коли розповідала про війну то чомусь завжди плакала і згадувала свого першого чоловіка, Любиного тата, який загинув на війні. Після обіду зі школи приходила Люба і баба Яринка враз на печі оживала, вона починала усміхатися до Люби, а бувало, що і з печі злазила і пригортала онучку і все повторювала: - Як на батька ти схожа. Сльози котилися по щоках старенької, а Люба ніяковіла і намагалася відсторонитися від дивної баби.
Коли морози починали іти на спад, Яринка збирала на печі свої клунки і поверталася до дочки. Не з’являлася вона у хаті аж до наступних морозів і тепла піч була знову надійним прихистком для малої. Дівча звідти бачило і чуло усе що відбувалося внизу на кухні. Вечорами до батька приходили сусіди і родичі – такі ж фронтовики і велися довгі нескінченні розмови про війну. Надійка з острахом поглядала на дерев’яний протез замість ноги у дядька Павла, татового брата і слухала розповіді сусіда дядька Івана про табір для військовополонених, у далекій Польщі, з якого обом нашим сусідам Іванам пощастило вийти живими, а мама у цей час важко зітхала і витирала сльози і намагалася ловити кожне слово, в надії, що почує щось нове про свого Олександра, а батько супив брови і мовчав. І згадували усіх, хто не повернувся з війни і ставало у хаті сумно і малій Надійці хотілося плакати. Зимові довгі вечори були схожі один на один. Мама шила при гасовій лампі, чоловіки у напівтемряві вели свої розмови, і так день у день і не одну зиму. А однієї зими, коли дівчинка ходила уже в школу, баба Яринка на прийшла на піч і мама сказала, що відійшла її душа до синочків і тепер їй там буде добре.

16.04.2017р. Надія Таршин





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-17 00:50:56
Переглядів сторінки твору 98
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (5.341 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.525 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.849
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.10.16 22:32
Автор у цю хвилину відсутній