ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Вовк
2017.10.18 18:11
С.124 «По тривожних подіях 17 жовтня 1905 року, Марія Костянтинівна Заньковецька поїхала до Галичини, в трупу під керуванням Садовського, і ми з нею довго не бачилися. Звідти вона писала мені, як їй подобається Галичина, яким чужим і неприємним здається

Олександр Сушко
2017.10.18 16:47
Удячний владі за бордель,
Прилаштувався непогано.
Є хліб, картопля, вермішель -
Навіщо з неба каша манна?

На працю можу не іти -
Заплатять, наче тицьнуть дулю.
Я також дядько не святий,

Олександр Сушко
2017.10.18 16:35
за мотивами Тори. Первородним, звичайно, був Каїн У мене інша версія - правдива. Ну, майже правдива. А де взялися діти і онуки у братів, якщо окрім Єви ніяких жінок на землі не було - глибока таємниця. Але вони були.) Хоча тут не про це.)

Він - перворо

Маркіяна Рай
2017.10.18 13:00
Кришталем, дзвоном його невагомим,
З першим снігом розталим увійшовши у душі спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів,
Сподівання й обіц

Маркіяна Рай
2017.10.18 12:48
Прикривши посмішкою лихо
Фарбуєш губи у червоний.
Здавалося - ступаєш тихо,
Здавалося - це оборонний,

А не завбачливо крикливий,
Не спраглий крові й поклоніння,
Й авжаж не пристрасно звабливий,

Іван Потьомкін
2017.10.18 12:46
Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспів

Світлана Майя Залізняк
2017.10.18 12:00
Ходять поміж тіней неформатні люди.
Шалики яскраві... погляди-сонця...
Перманентно - теми на плавучих блюдах.
Обирай хутенько більшу від пшонця.

Боротьба...
Смирення...
Пацифізм...

Світлана Майя Залізняк
2017.10.18 11:58
Плести рукавички... мовчати.
Це ліпше, ніж мудро - про все.
Матвій примиряє багатих.
Три пляцки Пандора несе.

Пошарово ріжеш проблеми.
Кривавиться війн мармелад.
В болоті замурзані ему

Ярослав Чорногуз
2017.10.18 08:47
Хай хуртовина хоч яка змага -
Допоки ти, допоки ти зі мною,
Моя дружино й музо дорога -
Не подола мою духовну зброю!

Ген сяє в небесах твоя зоря,
Під вечір опускає світлі вії.
Мій дух, мій шал поета-бунтаря

Олександр Жилко
2017.10.18 06:35
З-під душі вилітає камінь,
срібним ядром
вистрілює вгору.
І по небу ідуть кола,
ніби це риба
взяла й проковтнула
збитий неспокій,
недобиті печалі.

Володимир Бойко
2017.10.17 23:52
Любов прийшла нізвідки, як наснилась,
Немов дитя під серцем зародилось.
І потай, мов соромлячись на людях,
Шукало серце спокою у грудях.

Та почуття п'янке і заповітне
Ніколи не буває непомітним –
Воно зорить, виблискує, іскриться,

Олександр Сушко
2017.10.17 19:39
Слова - пусте ніщо. Важливі тільки вчинки.
Плескати язиком навчилися давно.
Поете! Зупинись! Брехня твої нетлінки!
Життя - це біль і кров! Не цирк, і не кіно.

Майстерний блудослов вив'язує печалі,
А поруч бій гримить, і падає солдат.
Його уже нем

Олександр Сушко
2017.10.17 19:20
Стояти осторонь комфортно і безпечно,
Не буде бризок бруду на душі.
Відмовлю другу в допомозі гречно,
Від криків заховаюсь у кущі.

Ізверху зручно плюнути на дурня,
Поблимати з погордою на тлю.
Я дбаю про своє, приватне, шкурне.

Петро Скоропис
2017.10.17 15:52
Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
обрамлює чимсь ліловим для чару і жаху вічі.

І головний біль спускається на крилі да Вінчі
в тім’я ворога у бруковій шинелі.

І голуби на фронтоні двірця Мінеллі

Маркіяна Рай
2017.10.17 13:38
У півтон одягнувши оклик душі: почекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї й за нашого неба край.
Не вженешся за ним, - дороги мої сміються.

Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара,
Наслідивши в мені глибоким відбитком кр

Любов Бенедишин
2017.10.17 11:59
Вишивала бісером
І була веселою…
Гойдалку підвісила
Високо під стелею.

Гойда-гойда-гойдечки…
Кляті злидні-хвойдочки
Обступили, каються.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Сергій Булат
2017.09.17

Роман Сливка
2017.06.14

Ірина Вовк
2017.06.10

Гористеп Іван Кирчей
2017.04.20

Микола Соболь
2017.01.25

Яна Правобережная
2016.05.02

Арбер Йамолсен
2016.03.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Гористеп Іван Кирчей (1964) / Поеми

 Гірська дорога.
Покинута гірська дорога…
Шлях серпантином повний небезпек
Чи приведе до рідного порога,
Чи десь загубиться поміж смерек?

Ішли ж цим путем над рікою,
Що берег рвала щовесни,
Горяни стомлені ходою,
Та з вірою за дня дійти.

А шлях збігав пасочком звивистим
З гори до бистрої ріки.
Між скелею і берегом обривистим
Затиснутий у два боки.

Ріка, мов горда бойківчанка,
Була з характером складним.
Часом дзюркоче тихо зранку,
Під вечір – ревом голосним

Важкими хвилями товклась,
Як в ревнощах у скелю гнівно, -
Гора ж дощем бо обнялась.
Б’є пристрасть блискавками грізно.

Та пройде кілька днів погідних,
І знов вздовж скелі мирно лине…
А шепіт річки – спів лагідний
Від гір луною в небо синє…

Коли не пройдеш шляхом цим –
Сил суперечних полігон.
Туман рікою – герцю дим.
Неспокій хвиль об скелі – сон…

Душа припавши відчуттями
До витоку правічних сил…
Натхнення й істини сльозами
Омиє серце, й мов вітрами,
Напнеться міць жаги – вітрил.








II

Якось весною, в час війни,
Коли Карпати гомоніли,
Що бойки глуму не знесли
І опором ворога стріли…
Дорогою везли повстанця,
Літа ще в нього молоді.
Мов не живого везли бранця
На кузові, з ним вартові.
Лежав він смирно, непорушно.
Здавалось й серця біг затих.
Молився Богу він беззвучно
І готувавсь до нових лих.
Дививсь на гори, мов в останнє…
А день буяв у всій красі!
Враз – спомин, як косив він зрання
На полонині, по росі…
Зібравши босими ногами
Нектар духмяний на траві.
І сходу сонця над плаями,
Спіймавши промінь на косі…
Згадав, всміхнувся, й ворухнувшись,
Відчув, що сила повернулась.
Весни розмаєм надихнувшись,
Надія в серце зазирнула.
На ворогів він озирнувся:
Безпечно самогонку п’ють,
Й так лаються, що й чорт жахнувся б,
Хоч знак його чолом несуть.
На нього й погляд не кидають, -
Вважають вже його мерцем,
За борт зі страхом поглядають
В весняних вод тривожний щем.
Натхнення гір, чужинцям скрите,
Жахає прірва повна вод.
Свій страх горілкою залити
І совість, звик безбожний люд.
Зібравшись з силами, повстанець
Зіп’явсь на ноги й в річку скочив.
Так швидко втік з-під носа бранець,
Що вартові лиш звели очі…
Шукали кулі надаремно
Утікача по мутних хвилях.
Врешті рішили – він напевно
Розбивсь об дно, в гострих каміннях…
Заскочивши в машину хутко
Солдати смертю й воскресінням
Залякані, лиш прагли швидко
Втекти і забутися сп’янінням…
А наш повстанець не загинув…
Ріка, мов сина понесла.
Він же ж довірливо поринув
В її обійми, щоб спасла.
Ще й хвилями прибила корінь
Сухого дерева до нього.
Від ворогів прикрився воїн
Гілляччям, що зросло розлого.
Коли ж затих гуркіт машини,
Енкаведистів п’яний гамір,
Повстанець захисток покинув,
І зморено присів на камінь.
І вп’явши погляд в хвилях річки,
Черпаючи у ній наснагу,
Він в голос, хоч не мав в те звички,
Став виголошувать присягу.
Він присягав водам священним,
Що хрестять береги Вітчизни,
За кров дітей її, вбієнних
По вбивцям справить помсти тризну.
Він присягав високим горам,
Що доки б’ються серця вірні
За них їм не пізнати сором:
В бою незламні – духом сильні.
Він присягався полонині,
Дорозі, що вела вздовж скелі,
І квітам, встеленим в долині,
І хатам, де відчинять двері…
Свій край Карпатський – Бойківщину,
Куточок рідної Вкраїни.
Він обіцяв, що не покине.
Не дасть змести його в руїну.
Допоки жив… Тут Божа воля…
Повстанець тихо помолився.
І в ліс до братства припустився.
Він йшов дорогою вузькою,
Де сонця відблиск від ріки
Пустуючи грався з горою.
І було, й буде так віки!















III

Кінця віків шалений гін
Прискорень, мов в кінці падіння.
У автострад неспинний плин.
З салону світ – мерехкотіння.

В асфальтово-бетоннім руслі –
Потік з пустого у порожнє.
Суєтність поглинає душі.
Спинися вічність придорожня!

Зійти б у трав спокій глибокий,
Поринути в їх сон пахучий,
Підняти зір до гір високих
На полонини їх квітучі.

І вслухавшись у шепіт річки,
У таємничий лісу гомін,
Почути в їх розмовах вічних
Подій прадавніх славний спомин.

Не спиниться! Нас мчить тривога
Й безумства звичка в дальній путь.
Забули шлях до рідного порога,
Не приведе й до храму ця дорога.
Із замкнутого кола не звернуть…


2010

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-20 16:18:10
Переглядів сторінки твору 221
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.669
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.09.07 18:16
Автор у цю хвилину відсутній