ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
10:22
Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталка Янушевич (1974) /
Проза
Майстерність
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Майстерність
Він стояв обличчям до вулиці, обпершись боком об синій потрісканий одвірок і повільно роздивлявся навколо. Що нового могло бути на дідовому подвір’ї, щоліта переміряному Михайловими кроками? Нічогісінько. Однак тепер усе видавалося таким малим, майже іграшковим. Але кожна дрібниця важила більше. Величезний ключ від комори, який Михайлів дід, мабуть, і сам одержав у спадок, відчиняв великі двері повагом, немов сам старий човгав сюди-туди. Порослі мохом бетонні кільця старої криниці, такої страшної колись, а тепер прикритої дошками, здавалися наполовину втопленими в землю. Втім, як і сама хата.
Михайло в свої тридцять сім уклонявся кожному порогові – інакше буцнувся б чолом до деревини. Він обережно розглядав, куди ступає, щоб не перечепитися через дідові кошики й кошички, якими була втицяна кожна вільна місцина.
«Прибрати треба. На кілька тих днів. Щоб винести.». Онук наче виправдовувався перед дідом, який тихо-тихо лежав у сусідній кімнаті.
А колись бувало навпаки. Михайло згадав, як батьки на канікули запроторювали його на всеньке літо до діда, його тезки. То малий дрімає, поки пекучі високі промені не залоскочуть йому повіки, а старий від сірого ранку вовтузиться по господарству. Це дід умів.
Баба відійшла рано, Михайлика ще на світі не було. Дідові залишалося самому порядкувати: син з дружиною в місті, а город глядіти треба. Щоб іншу в дім привести чи переїхати кудись – не думав. Сам усього навчився: і коло печі, і коло поля.
Михайло аж тепер збагнув: його дідо якраз по бабиній смерті зацікавився лозою, певно, аби якось притлумити свою самотність. Бувало, казав:
- Дивись, малий, яке то диво, - і зачудовано тримав у руках довгий прутик, - гнучке, як вода, а золоте, як сонце.
- Угу… - мугикав Михайлик, не поділяючи того дідового замилування. – лоза як лоза.
Нині він узяв кошик і витягнув його вгору і вперед: крізь щілини просочувалося медове сонячне світло, плетиво справді нагадувало хвилю. І як такі очевидні речі відкриваються аж нині, кілька годин по дідовій смерті? Михайло не знав.
Взагалі, він збирався до села, але якось хотів дотягнути до відпустки. Тепер в Михайла своя родина, навідуватися ніколи. Останнім часом старим більше опікувалися його батьки. А в нього, єдиного найдорожчого внука, виходить, усе, що було спільного з дідом, - то ім’я та ті літні канікули в дитинстві.
- Діду, а Ви майстер? – питав малий Михайлик.
- Авжеж, кожна людина майстер.
- Хіба кожна? Ви в селі один такі кошики плетете.
- Кожна-кожнісінька.
- І в чому ж майстерність дядька Івана? Отого… - онук показував у бік сусідського двору, де невеличкий лисуватий чоловік напідпитку намагався впоратися з парою коней, - він завжди такий, ну, похитується він, діду.
- Іван уміє з кіньми говорити. Бач, як вони його слухають. Його коні чимало полів зорали.
- Так то коні майстри!
- Е, ні, ними покерувати треба, любити їх, а головне – розуміти.
- А Ви лозу розумієте?
- І розумію, і відчуваю.
Онук брав до рук гілочку, щоб почути, як у ній б’ється вербове серце, як вона рухається – хотів відчути її. Але за хвилину це йому обридало, і він подавав її дідові, щоб на власні очі побачити, як доля однієї лози вплітається у долю цілого кошика.
Взагалі, дід не тільки кошики плів, але вони йому найкраще вдавалися.
За деякий час Михайло знов чіплявся:
- У майстра є майстерня. А Ви кошики в стодолі тримаєте.
- А там моя майстерня. Чим вона погана?
Згодом, коли Михайло став студентом і навідувався найбільше на тиждень, дід перетворив на майстерню всю хату: в кожному закапелку можна було наштовхнутися на ніж, шило чи щемилку.
Тепер Михайло виносив кошики назад у стодолу, щоб поховати діда. Він поводився урочисто, спокійно, тихо, так, наче від його дій залежало, чи потрапить старий на небо.
- Діду, а що таке майстерність? Талант?
- Праця.
Пам’ять раптом викидала на берег якісь уривки розмов, про які – Михайло був упевнений – він давно забув. Але головне – не те, не те. Звучання усіх тих слів, промовлених так давно, було інакшим, важливість – понад життя. Чи тому, що став на покоління ближчим до вічності, чи тому, що не всі тайни життєві у дитинстві розуміються.
І як так частіше було не приїздити до діда?.. Тепер його світлий сум умлівав від жалю за втраченим часом.
Михайло склав кошики і зайшов у хату. Там було темніше, ніж надворі. Батьки і кілька бабусь-сусідок сиділи біля труни. Зрідка вони перешіптувалися, потім молилися, завернуті у свої грубі патлаті хустки. Михайло й собі помолився. Потім сів, поглянув на діда, що відпочив, нарешті, від своїх клопотів, і знов пригадав про майстерність.
«Умів жити…» - подумав та відвів погляд у вікно, де пнулася догори молоденька верба, посаджена колись для Михайлика.
2017
Михайло в свої тридцять сім уклонявся кожному порогові – інакше буцнувся б чолом до деревини. Він обережно розглядав, куди ступає, щоб не перечепитися через дідові кошики й кошички, якими була втицяна кожна вільна місцина.
«Прибрати треба. На кілька тих днів. Щоб винести.». Онук наче виправдовувався перед дідом, який тихо-тихо лежав у сусідній кімнаті.
А колись бувало навпаки. Михайло згадав, як батьки на канікули запроторювали його на всеньке літо до діда, його тезки. То малий дрімає, поки пекучі високі промені не залоскочуть йому повіки, а старий від сірого ранку вовтузиться по господарству. Це дід умів.
Баба відійшла рано, Михайлика ще на світі не було. Дідові залишалося самому порядкувати: син з дружиною в місті, а город глядіти треба. Щоб іншу в дім привести чи переїхати кудись – не думав. Сам усього навчився: і коло печі, і коло поля.
Михайло аж тепер збагнув: його дідо якраз по бабиній смерті зацікавився лозою, певно, аби якось притлумити свою самотність. Бувало, казав:
- Дивись, малий, яке то диво, - і зачудовано тримав у руках довгий прутик, - гнучке, як вода, а золоте, як сонце.
- Угу… - мугикав Михайлик, не поділяючи того дідового замилування. – лоза як лоза.
Нині він узяв кошик і витягнув його вгору і вперед: крізь щілини просочувалося медове сонячне світло, плетиво справді нагадувало хвилю. І як такі очевидні речі відкриваються аж нині, кілька годин по дідовій смерті? Михайло не знав.
Взагалі, він збирався до села, але якось хотів дотягнути до відпустки. Тепер в Михайла своя родина, навідуватися ніколи. Останнім часом старим більше опікувалися його батьки. А в нього, єдиного найдорожчого внука, виходить, усе, що було спільного з дідом, - то ім’я та ті літні канікули в дитинстві.
- Діду, а Ви майстер? – питав малий Михайлик.
- Авжеж, кожна людина майстер.
- Хіба кожна? Ви в селі один такі кошики плетете.
- Кожна-кожнісінька.
- І в чому ж майстерність дядька Івана? Отого… - онук показував у бік сусідського двору, де невеличкий лисуватий чоловік напідпитку намагався впоратися з парою коней, - він завжди такий, ну, похитується він, діду.
- Іван уміє з кіньми говорити. Бач, як вони його слухають. Його коні чимало полів зорали.
- Так то коні майстри!
- Е, ні, ними покерувати треба, любити їх, а головне – розуміти.
- А Ви лозу розумієте?
- І розумію, і відчуваю.
Онук брав до рук гілочку, щоб почути, як у ній б’ється вербове серце, як вона рухається – хотів відчути її. Але за хвилину це йому обридало, і він подавав її дідові, щоб на власні очі побачити, як доля однієї лози вплітається у долю цілого кошика.
Взагалі, дід не тільки кошики плів, але вони йому найкраще вдавалися.
За деякий час Михайло знов чіплявся:
- У майстра є майстерня. А Ви кошики в стодолі тримаєте.
- А там моя майстерня. Чим вона погана?
Згодом, коли Михайло став студентом і навідувався найбільше на тиждень, дід перетворив на майстерню всю хату: в кожному закапелку можна було наштовхнутися на ніж, шило чи щемилку.
Тепер Михайло виносив кошики назад у стодолу, щоб поховати діда. Він поводився урочисто, спокійно, тихо, так, наче від його дій залежало, чи потрапить старий на небо.
- Діду, а що таке майстерність? Талант?
- Праця.
Пам’ять раптом викидала на берег якісь уривки розмов, про які – Михайло був упевнений – він давно забув. Але головне – не те, не те. Звучання усіх тих слів, промовлених так давно, було інакшим, важливість – понад життя. Чи тому, що став на покоління ближчим до вічності, чи тому, що не всі тайни життєві у дитинстві розуміються.
І як так частіше було не приїздити до діда?.. Тепер його світлий сум умлівав від жалю за втраченим часом.
Михайло склав кошики і зайшов у хату. Там було темніше, ніж надворі. Батьки і кілька бабусь-сусідок сиділи біля труни. Зрідка вони перешіптувалися, потім молилися, завернуті у свої грубі патлаті хустки. Михайло й собі помолився. Потім сів, поглянув на діда, що відпочив, нарешті, від своїх клопотів, і знов пригадав про майстерність.
«Умів жити…» - подумав та відвів погляд у вікно, де пнулася догори молоденька верба, посаджена колись для Михайлика.
2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію