ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Хліб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хліб
Марійка якраз видоїла корову і виходила зі стайні. Свіже молоко пахло дитинством, хоч було то дитинство у неї ой яке нелегке. Загавкав пес, по вулиці йшла поштарка, тримаючи у руках листа.
-Слава Ісусу Христу, Марійцю. Маєте листа. – Марійка поспіхом глянула на конверт. Лист був від сусідки з рідного села. Сусідка деколи писала Марійці про різні новини в селі. Хто сі з ким оженив, хто приїжджав на празник, а хто Богу душу віддав. Від тих новин ставало Марійці якось і солодко, і щемно на душі. В селі вона не була вже купу літ. Останній раз на похороні батька. Від того часу її там не видів ніхто. Та й чого було їхати ? До кого?
-Марійко, йди до крамниці, принеси хліба. І щоб одна нога там, а друга звідтам, -перед Марійкою стояла мачуха, владна жінка років тридцяти п’яти. Висока, чорнява, гарна на вроду, але що з того? Марійка боялась її до трему в душі.
-Добре, мамо, зараз принесу.
Мачуха при слові «мамо» скривилась як середа на п’ятницю: «Ну яка ж я мама тій клятій дівці? Ой, доле-доле, ще на ту дівку роби! Де воно сі взяло на мою голову?»
До крамниці дівча побігло разом із сусідськими дітьми. Сонце ніжило дитячі голівки, було весело і радісно на душі, коли дівча виривалось з хати. Хліб був таким свіжим, сонячним, круглим! І таким духмяним! Як вона любила отой свіжий хліб! Пам’ятає, як ще була живою її матуся. Вона часто пекла домашній хліб. Отак в кошичках заставить цілу піч, а потім витягає по одному! А він пахне на цілу хату! Тоді різала скибку Марійці і промовляла: «Їж, моя донечко! Щоб завжди був у твоїй хаті хліб! Хліб-усьому голова!» І ніжно гладила її русі коси.
Марійка не зчулася як прийшла додому. Разом з іншими дітлахами йти було ой як весело! А по дорозі всі смакували свіжий хліб!
-Ну давай той хліб, бо тре скоро до вечері сідати, а тебе не дочекаєш сі! – мачуха дивилась на Марійку злим колючим поглядом.
Марійка поспіхом дістала з сумки хліб. Боже мій, хліб був облуплений з усіх боків! Дівча по дорозі їло так смачно ту золоту шкуринку, що тепер від хліба залишилась тільки м’якушка.
-Ах, ти клята дівко, ти заразо! –кричала мачуха, - то що я маю тепер на вечерю дати? Що буде їсти мій Івасик? Ой, хлопчику, пропадемо ми з тою голодранкою!
Мачуха кинулась бити Марійку по руках. Кричала так на цілу хату, що Марійка не знала, що з нею робиться, і куди має втікати.
-Зараз же мені йди до крамниці і заміняй той хліб на другий. І щоб одна нога там, а інша звідтам!
Марійка вибігла з хати. Розгублена, зі страху не знала, в який бік має бігти. До крамниці вертатись? Без грошей? Як? Їй було соромно. Що вона там скаже цьоці, яка продає хліб? Скаже, що з’їла хліб по дорозі додому, а тепер прийшла за іншим?
Того вечора вона так і не повернулась до хати. Довго блукала полями, ходила до річки. Плакала і усе згадувала рідну маму.
-Де моя дочка? Що сі стало, що дитини нема в хаті? Ти вигнала мою дитину? -кричав до жінки Григорій. Він не стримався, накинувся на Параску з кулаками і того вечора таки відлупцював її. Вже далеко за північ батько знайшов сонну дитину на сіні, заплакану і нещасну з м’якушкою хліба в руках.
З того часу відносини між мачухою та пасербицею стали ще гіршими. Мачуха люто ненавиділа Марійку, хоч тепер руку піднімати на неї боялась, а Марійка терпіти не могла мачухи.
У вісімнадцять вийшла заміж і поїхала з села. Все погане старалась витерти з пам’яті, забути, а воно якось все одно каменюкою лежало на серці.
Марійка читала листа. У листі сусідка писала, що мачуха стала геть немічною. Син Іван п’є безпробудно. Всю пенсію забирає, що деколи стара їсти не має що. Хата стоїть холодна і пуста.
-Їдемо,-тихо мовила Марійка до чоловіка.
Мачуха довго вдивлялась майже незрячими очима, коли Марійка з чоловіком ступила до батьківської хати. Нарешті упізнала пасербицю.
-Марійцю, то ти? –стара плакала гірко-гірко.-Прости мене, моя дитино, бо не знала м, що м робила. Бог мене скарав за тебе сином-пияком, голодом і холодом.
-Мамо, поїхали жити до мене.- Марійка на стіл поклала свіжий круглий хліб.
30.06.17
-Слава Ісусу Христу, Марійцю. Маєте листа. – Марійка поспіхом глянула на конверт. Лист був від сусідки з рідного села. Сусідка деколи писала Марійці про різні новини в селі. Хто сі з ким оженив, хто приїжджав на празник, а хто Богу душу віддав. Від тих новин ставало Марійці якось і солодко, і щемно на душі. В селі вона не була вже купу літ. Останній раз на похороні батька. Від того часу її там не видів ніхто. Та й чого було їхати ? До кого?
-Марійко, йди до крамниці, принеси хліба. І щоб одна нога там, а друга звідтам, -перед Марійкою стояла мачуха, владна жінка років тридцяти п’яти. Висока, чорнява, гарна на вроду, але що з того? Марійка боялась її до трему в душі.
-Добре, мамо, зараз принесу.
Мачуха при слові «мамо» скривилась як середа на п’ятницю: «Ну яка ж я мама тій клятій дівці? Ой, доле-доле, ще на ту дівку роби! Де воно сі взяло на мою голову?»
До крамниці дівча побігло разом із сусідськими дітьми. Сонце ніжило дитячі голівки, було весело і радісно на душі, коли дівча виривалось з хати. Хліб був таким свіжим, сонячним, круглим! І таким духмяним! Як вона любила отой свіжий хліб! Пам’ятає, як ще була живою її матуся. Вона часто пекла домашній хліб. Отак в кошичках заставить цілу піч, а потім витягає по одному! А він пахне на цілу хату! Тоді різала скибку Марійці і промовляла: «Їж, моя донечко! Щоб завжди був у твоїй хаті хліб! Хліб-усьому голова!» І ніжно гладила її русі коси.
Марійка не зчулася як прийшла додому. Разом з іншими дітлахами йти було ой як весело! А по дорозі всі смакували свіжий хліб!
-Ну давай той хліб, бо тре скоро до вечері сідати, а тебе не дочекаєш сі! – мачуха дивилась на Марійку злим колючим поглядом.
Марійка поспіхом дістала з сумки хліб. Боже мій, хліб був облуплений з усіх боків! Дівча по дорозі їло так смачно ту золоту шкуринку, що тепер від хліба залишилась тільки м’якушка.
-Ах, ти клята дівко, ти заразо! –кричала мачуха, - то що я маю тепер на вечерю дати? Що буде їсти мій Івасик? Ой, хлопчику, пропадемо ми з тою голодранкою!
Мачуха кинулась бити Марійку по руках. Кричала так на цілу хату, що Марійка не знала, що з нею робиться, і куди має втікати.
-Зараз же мені йди до крамниці і заміняй той хліб на другий. І щоб одна нога там, а інша звідтам!
Марійка вибігла з хати. Розгублена, зі страху не знала, в який бік має бігти. До крамниці вертатись? Без грошей? Як? Їй було соромно. Що вона там скаже цьоці, яка продає хліб? Скаже, що з’їла хліб по дорозі додому, а тепер прийшла за іншим?
Того вечора вона так і не повернулась до хати. Довго блукала полями, ходила до річки. Плакала і усе згадувала рідну маму.
-Де моя дочка? Що сі стало, що дитини нема в хаті? Ти вигнала мою дитину? -кричав до жінки Григорій. Він не стримався, накинувся на Параску з кулаками і того вечора таки відлупцював її. Вже далеко за північ батько знайшов сонну дитину на сіні, заплакану і нещасну з м’якушкою хліба в руках.
З того часу відносини між мачухою та пасербицею стали ще гіршими. Мачуха люто ненавиділа Марійку, хоч тепер руку піднімати на неї боялась, а Марійка терпіти не могла мачухи.
У вісімнадцять вийшла заміж і поїхала з села. Все погане старалась витерти з пам’яті, забути, а воно якось все одно каменюкою лежало на серці.
Марійка читала листа. У листі сусідка писала, що мачуха стала геть немічною. Син Іван п’є безпробудно. Всю пенсію забирає, що деколи стара їсти не має що. Хата стоїть холодна і пуста.
-Їдемо,-тихо мовила Марійка до чоловіка.
Мачуха довго вдивлялась майже незрячими очима, коли Марійка з чоловіком ступила до батьківської хати. Нарешті упізнала пасербицю.
-Марійцю, то ти? –стара плакала гірко-гірко.-Прости мене, моя дитино, бо не знала м, що м робила. Бог мене скарав за тебе сином-пияком, голодом і холодом.
-Мамо, поїхали жити до мене.- Марійка на стіл поклала свіжий круглий хліб.
30.06.17
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію