Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
"ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження17)
ХОР Гаремних Троянд
(співаючи, імітує):
– "Женчичок-бренчичок вилітає,
високо ніженьку підіймає...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!
Ой до схід сонечка женчик схопивсь,
росою чистою женчик умивсь...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!
Зелене житечко в полі він жав,
зранку до вечора не спочивав...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!"
(Над Гаремним Садом панує настрій "обжинок". Одна забава замінює іншу...)
"Попід хазяйські лози
скакали дикі кози:
то в гору, то в долину,
то в рожу, то в калину...
А за ними козенята
поламали ноженята..."
(Дівчата скачуть змійкою, імітуючи "диких кіз". Окрема пара пропускає їх крізь "ворота" своїх рук. На останніх словах руки опускаються і в "сильце" потрапляє чергова "кізонька".
...Обжинковою "Кізонькою" в умовному "сильці" трояндових стебел-рук опиняється Троянда з Фонтану Сліз, її Льолю окрасила осінь двома фарбами – жовтою і багряною!)
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– Прийміть мене у гурт... Я – не тутешня.
Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:
– Ти, наче, осінь... краса...
– ...Ох, сердешня!..
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– Мене сюди, мов тать, вітрець приніс...
Низький уклін вам від Фонтану Сліз*121.
(Кланяється навзаєм)
Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(довкола Троянди у Красій Льолі):
– А де ж твій грунт?..
– і де... земний твій рай?..
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– ...Аж ген в Криму стоїть Бахчисарай...
Ген там і Сад, і Замок, і Альтанка...
ГОЛОС Гаремної Троянди:
– А хто твій рід?..
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– Я – галицька шляхтанка...
Ми в льолях поруч бігали малі
стежками Королівської Землі,
і сяла нам з небес Ясна Лелія...
(на правах обжинкової "Кізоньки")
...Дай, Біг, овес!..
(Осипає Гаремних Троянд зерном з обжинків)
...Потоцька я... Марія...
ХОР Гаремних Троянд
(під зливою з обжинкового зерна):
– ...Дай, Біг, овес! – на стежки наших втеч...
ГОЛОС Гаремної Троянди:
– А як ти звалась тут?..
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– ...Діляр'-Бікеч...
Мене привів до царственних алей
татарський хан... мій пан – Керім-Гірей*122 –
і я при нім розвилась і розцвила...
Аллах Акбар!.. бо я його любила!
ГОЛОС Гаремної Троянди:
– Блаженна... обійшла тебе наруга!..
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– Блаженна?.. Ні... Мене убила друга...*123
А що в кохання серце не слабе –
Керім-Гірей звелів звести дюрбе*124
у тишині квітучій свого раю –
... і стала я Сльозою Хан-Сараю...*125
Моя вода проймає, наче біль...
Прийди... Відпий... Я – келих Сенсебіль*126.
ХОР Гаремних Троянд:
– Прийди... Відпий... і стань як перволіс –
корінням із Душі Фонтану Сліз...
ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:
– ...Відпий свій біль – і спрагу упразни –
я Сенсебіль... з Червіні й Жовтизни.
(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)
ПРИМІТКИ
121 Фонтан Сліз збудовано в Бахчисараї (1764), поруч мавзолею улюбленої жінки кримського хана Діляри-Бікеч, якою була шляхтанка з магнатської родини Потоцьких. Ми прихильні до версії, що йдеться про родину Потоцьких, яка оселилась в Галичині, а не про маєтних володарів Умані. Саме з Галичини могли викрасти татари-людолови Марію – майбутню "Діляри-Бікеч", бо в сер. XVIII ст. (історично зафіксовано) відбулося і кілька їх нападів на Королівську Землю (себто на землю Західної України).
122 Керім-Гірей – володар Бахчисараю на час описуваних подій. Столиця Кримського Ханства Гіреїв – Бахчисарай – прославилася за Керім-Гірея, завдяки трагічній історії його кохання до Марії Потоцької.
123 Марія Потоцька – Діляри-Бікеч – загинула від руки суперниці. 1764 р.
124 Дюрбе – з татарського, мавзолей. "Дюрбе" Діляри-Бікеч збудовано на кладовищі в південній частині ханського гарему "Хан-Сараю" – у вигляді восьмигранника з куполом, покритим листами свинцю. Купол увінчав кований золотом напівмісяць на шарах.
125 Так Керім-Гірей увіковічнив своє кохання до Діляри-Бікеч, оплакуючи її сльозами Фонтану Сліз.
126 Нижній надпис "Фонтану Сліз" (витяг з Корану): "Там праведні будуть пити воду з джерела, що називається Сенсебіль, Фонтан Сліз". "Сенсебіль" – одне з райських джерел, з котрого п'ють воду душі праведних мусульман, що впали за віру Аллаха.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
""ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження16) "