ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Катерина Боброк
2018.10.20 15:21
я знаю що ти скажеш - не кажи
хоч маєш це віддати - не давай
кого любив за тими не тужи
кого кохав забудь не поминай

всели собі у серце трьох царів
прийми у душу смирну самоти
щоб промінь зірки гаряче горів

Олександр Сушко
2018.10.20 14:36
Зайшов на сайт - гримить стражденний стогін,
В Пегаса зляк, ірже з-під закарлюк.
У "генія" ліричнії пологи!
Всі врозтіч. Я ж добряга - підсоблю.

Хвалю завзято горе-рукоблуда
(поет чутливий, критикнеш - каюк!).
А поруч муза глипає на "чудо"

Шон Маклех
2018.10.20 02:49
Лишаємо слід
На килимі жовтого листя
Ми – лилики тьми:
Нескінченно темного Всесвіту:
Слід порожнечі
На візерунках осені:
Там пройшли ми –
Кажани –

Ластівка Польова
2018.10.19 22:17
Тисяча слів під пером,
а от дії – жодної.
Ти мій герой,
ти живий легендарний soldier.

З дому зриваюсь у темінь,
неначе з прив’язі.
Господи правий,

Микола Дудар
2018.10.19 19:03
Привчав себе до твого запаху
Вже й познайомився з ріднею
А ти чомусь все нишком ахала
А я збирав все те і клеїв…
Ти розглядала зацікавлено
Мої сирі на смак полотна
І хай знайомих, рідних бавило
Ти обзивала їх болотом…

Іван Потьомкін
2018.10.19 16:14
Поміж уловом, що приніс рибалка,
Устрицю пацюк набачив
І подумки начебто вже їсть.
«Який з мене наїдок?-
Вгадала намір ненажери бідолаха».
«Розкрийся і вдовольнюся цим!»
Не спало хитруну на думку,
Що бажання жить несе і порятунок:

Вікторія Торон
2018.10.19 11:21
Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і

Світлана Майя Залізняк
2018.10.19 10:36
і ніхто не застрахований
від теракту серед зла.
Будь вахтером чи Бетховеном -
днина гостре підвезла.

Біг чимдалі - чи поранених
піднімати і везти?
Друг мій каже одурманено:

Тата Рівна
2018.10.19 09:53
Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або де

Любов Бенедишин
2018.10.19 09:19
Ще мрії високі личать,
І руки – вправні.
А Муза чомусь не кличе
В небесні плавні.

Приб’ється не знати звідки,
Нахмурить брови…
Зоставить на серці мітку –

Вероніка Новікова
2018.10.18 22:55
Що ти про мене знаєш, як ти із цим живеш?
Я майже все забула, вистояла вином.
Слід від долоні губиться поміж густих одеж:
тих, що, коли намокнуть, тягнуть на дно.

Слід від долоні плине спиною від стегна.
Русло його не висохло, витоки ще пульсують.

Серго Сокольник
2018.10.18 22:10
Ніч наповнила глечики снів,
Із яких ми наснагу пили
Дивоцвітами... На полотні
(...чи букетом на майстра столі...)

І малюнок сумний у очах
Чорним кольором в осінь тече,
Віддзеркаливши темряви жах

Ігор Шоха
2018.10.18 21:27
На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –

Катерина Боброк
2018.10.18 21:16
стосунки між нами як від початку Бог створив - взаємні і прості.
а тепер пауза. уяви запах хліба вдосвіта на капустяному листі
і знатний борщ у полив'янім горщику на нашу велику сім'ю
і вечеря і пісня і солов'ї у вишневім садку-раю.
тут зводити бр

Сонце Місяць
2018.10.18 18:48
на всякі докучні нікчемності
наплювати би з нескінченності
адже будь~ що не більше ніж тінь
золотисто~ сріблистих видінь

крізь неспішно лункі нетотожності
за кулісами & понад ложами
кружеляє собі передзвін

Олександр Олехо
2018.10.18 12:51
Пані у зеленому пальті
Тінь весни в алеях листопаду
Затаїлась осінь у куті
Запаливши зоряну лампаду
Там їй добре і земна печаль
Омиває зранку тьмяні трави
В кожного на жаль є пам'ять-жаль
Келишок вина і чашка кави
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вадим Василенко / Публіцистика

 Вінницькі розмови
Зі Соборної прямуємо на Замостя. Мій знайомий-поляк, етнолог із Університету імені Адама Міцкевича з Познані, ділиться враженнями від Вінниці й, розглядаючи залишки архітектурних пам’яток, обмовляється про «польський слід» у місті над Бугом. Я пригадую, що недавно чув те саме про «російський слід» від іншого знайомого, археолога з Росії, який приїздив на кілька місяців раніше. Вони говорять про одне й те ж, хоча різними мовами. В голосах обох звучить чи то претензія, чи то ностальгія за тим, чого ніколи не мали й не будуть мати.
Родина Анджея емігрувала чи радше – повернулася на свою історичну батьківщину, в Польщу, ще до радянської окупації, яка вирила глибоку прірву не тільки між різними територіями нашої країни, але й між різними поколіннями українців, однак завжди ідентифікувала себе не з Польщею, а з Україною: «Ми – українські поляки», – каже мені Анджей. «Ми українські росіяни», – переконує мене Міхаїл. Його сім’я вибралася до Надволжя, в Жовтий Клин, ще наприкінці дев’яностих років, отримавши там чималий спадок від померлого родича – майже в дусі англійського детективу. Батьки Міхаїла займають добре оплачувані посади, а сам він побував уже в десятках археологічних експедицій чи не в усіх куточках планети, тож знає про світ куди більше, ніж я. А вчора – ніби в унісон до моїх розміркувань – вінницький приятель у телефонній розмові відкрив «таємницю» про те, як проводив екскурсію для туристів з Ізраїлю: «Я розумію, що вони скрізь почуваються як удома, – сміявся він. – Але один, закрутивши пейси, підійшов до мене й просто сказав: “Ми – українські євреї”».
Українські поляки, українські росіяни, українські євреї... Бодай не сказати «українські українці», бо не так давно у Вінниці це також було рідкістю.
Знайома поетка й журналістка зі Львова на мої міркування сказала би свою заяложену фразу, безнастанно продубльовану в газетах, по радіо й на телебаченні, що Україна – це багатонаціональна країна, особливо Поділля, Вінниця. «Що тут дивного? Твоя утопія про якусь “духовну єдність” – це блеф. Учорашній сніг». Ще один приятель, поет із Вінниці, інфікований вірусом мультикультуралізму, додав би, що ідентифікація людини за географічним принципом – це фікція, а поняття Батьківщини – абстракція. «Твоя Україна – це ілюзія, що розсипалася з нестримним подихом часу. Про яку “духовну єдність” ти говориш?» – запитує він – і я відчуваю, що звідкись пробивається запліснявіло-імперське: «Украіна – ета акраіна, ґдє рускіє живут, у края». «Гаразд, – кажу, – тоді Іван Франко – німець, Михайло Драгоманов – болгарин, В’ячеслав Липинський – поляк, Володимир Сосюра – француз, Микола Бажан – єврей». У відповідь на це адепт мультикультуралізму сміється: «Ні». «Хіба ми не ті, ким себе вважаємо?» – запитую в нього, але даремно: є серед нас «Вічний Жид», стверджували завбачливі предки. Однак чому для поляка Анджея та росіянина Міхаїла Вінниця – «кревна», «радная»?
Може, тому, що родини обох колись мешкали тут, у місті над Бугом, закладаючи підмурівки свого дому, тож пробивається в пам’яті щось близьке, майже містичне, як от – упізнавання місця, на якому ти насправді ніколи не був, але здається, що вже бачив його – чи то вві сні, чи, може, в паралельному вимірі, або в іншому житті?
Може, тому, що обоє вихідці з країн-колонізаторів, які звикли дивитися на Україну як на невичерпне джерело загарбницьких ілюзій і, за невід’ємним правом «метрополії», вважати її своєю «золотою провінцією»?
Може, тому, що глибоко всередині кожного з нас іноді прокидається те, чому немає ім’я – незрозуміла тяглість до країни, з якою, хоча й не ідентифікуємо себе, однак відчуваємо спорідненість: зі середньовічними замками Іспанії, зі сніговими урвищами Скандинавії, зі стрімкими мінаретами Туреччини?
Чи так це?
Вважаю, що ні.
Для жодного з них – ні для поляка Анджея, ні для росіянина Міхаїла, ні для незнайомого єврея – Україна не є «ойчизною», «атєчєством», «землею обіцяною», хоча метафізична сила й вабить їх до нашого «світу тихого, краю милого».
Знайомий-історик із Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, за звичкою, назвав би мене «романтичним полінезійцем» і – як аргумент – навів би, до прикладу, десятки дат і подій, коли поляки, росіяни – у їхніх рядах іноді євреї – билися пліч-о-пліч із українськими автохтонами зі спільним ворогом (одразу контраргумент: пліч-о-пліч із ворогом у всіх без винятку війнах ішли єдинокровні – зі Сходу чи Заходу, то хто ж тоді був нашим справжнім, а не уявним ворогом?). «Шановний друже, – кажу, – розбійник також захищає награбоване майно. Американці билися водночас на стороні французів і англійців, які змагалися за їхній Новий Світ. Про це йдеться навіть у твоєму улюбленому романі “Останній із могікан” Фенімора Купера».
Тільки «голос крові» ніколи не зрадить: для Анджея столиця (культурна, передовсім, не політична – аполітичної культури не буває, а те, що українці відтепер іменують політикою, далеко не відповідає змісту цього слова) – це Варшава, а ще – древній Краків, для росіянина Міхаїла – це «ґорад-ґєрой Масква», а ще Санкт-Петербург – «Лєнінґрад – Пєтраґрад». «Місто, що стоїть на козацьких кістках», – кажу йому. Він погоджується: «Всі ми виросли на ваших кістках», – відповідає. Але я знаю, що він думає про зовсім інше: для мене – це кістки програних війн, змагань і революцій, для нього – це «кость од кості, плоть од плоті», вигадана «колиска трьох братніх народів», якої насправді ніколи не існувало.
Здавалося б, для кого проговорювати загальновідомі істини? Однак... урізається в пам’ять іще один епізод.
Крим до окупації. Ялта. Кілька моїх добре знайомих і малознайомих, затоваришувавши з туристами, вирішують їхати разом до Бахчисараю. Дама в зеленому капелюшку, запалюючи папіроску, привітно посміхається до мене й запитує, чи вмію я водити машину. «Ні, – кажу, – не вмію. Взагалі-то я будь-яку техніку не виношу...». Дама в зеленому капелюшку скривилася «в нєдоумєнії» та закліпала очима, а мій знайомий набундючено видавив із себе щось на кшталт: «Ти що, забув, де ти? Чєловєк к тєбє руским язиком абращаєтся». Пригадую, що тоді я нічого не відповів, але дама в зеленому капелюшку була зовсім не проти слухати українську. До речі, невдовзі мені довелося українізовувати ще й росіянку-медика з Вінниці й литовку-історика з Києва. Але це вже інші історії.
Для декого культурна столиця досі в Москві, для багатьох вона у фразах «Я – чєлавєк – ґражданін міра», «Чєлавєк – мая нацианальность»: авжеж, про це варто нагадувати, особливо тоді, коли відчуваєш себе як у гігантському твариннику – «Ферма тварин» Джорджа Орвела екранізується без кінокамер. Тож справді, яка різниця, хто ти? Росіянин, поляк чи єврей?
Але, як не дивно, питання: «Хто ти?» в нас ніколи не ставлять перед росіянином, поляком чи євреєм, а тільки перед українцем. Статисти дослідили, що своєю національністю найбільше пишаються поляки, українці ж найбільше соромляться того, хто вони. Особливо ті, що живуть у Росії та Польщі.
На щастя, цей дефект уже реанімується.
Дуже кволо, але безупинно.

2015 р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-09-19 11:01:16
Переглядів сторінки твору 103
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.732 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.703 / 5.48)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.805
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Автор востаннє на сайті 2018.09.03 17:14
Автор у цю хвилину відсутній