ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2018.07.21 11:28
А, можливо, тобі заманулося грошей і слави,
А, можливо, тебе вже чекає високий політ,
А, можливо, і я – тільки витвір твоєї уяви,
А, можливо, нам двом паралельний відчиниться світ.

А, можливо, й не двом, бо у всесвіті ми незалежні
Від обставин, від

Микола Дудар
2018.07.21 10:58
Нудьгую за стернею… за соломою
і за жнивами, сіном - косовицею…
і неймовірною від щастя втомою
солодкою від втоми медовицею
де на рахунок три, вже засинаючи
обмурзані, невмиті і обвітрені
ми посмішку свою дитячу-заячу
у небеса ховали до освітлення

Світлана Майя Залізняк
2018.07.21 09:20
Блискотіє півник "бетта" -
це утіха для поета.
Розглядаю, чипси кину,
їм супрунівську малину...

Як назвати: Мак чи Вечір?
Рибка барви кровотечі.
Не саджу до купи - хижа.

Олександр Сушко
2018.07.21 08:45
Ранесенько відкрив калама,
Словам чіпляю вензельки.
Гуде лірична пилорама,
Тече "сиропчик" з-під руки.

Мушва обцяткувала вікна,
В курник заліз голодний тхір.
Я від душі творити звикнув:

Микола Соболь
2018.07.21 07:36
Невпевнений у завтрашньому дні?
Згадай-но, казку (це було давно) –
«Не крали руки…» ці слова чудні
Нам показали, що насправді – дно
Не коломийки діда Василя,
Не «баєчки зі склепу», зовсім ні.
І тільки вилітає: «Voi la!»*
Чи дивні ми, чи йолопи дурн

Ігор Деркач
2018.07.21 07:08
І на душі – тепло,
і в серці гармонійно.
Пішли дощі. Зело
іде на урожай.
Сьогодні повезло.
Не дістає зараза
і фурія назло
у тім'я не довбе.

Сонце Місяць
2018.07.21 05:00
наче усі померли й
оті ґрандіозні слова
сяйливоокі перли
твоє дієве ноцебо
платівкова стерта різьба
імлисті опалесценти ~

заручники мрійного менту

Володимир Бойко
2018.07.20 22:19
Думки минають голови транзитом,
Не маючи пристанку в порожнечі,
Бо нині модно голови носити
На те, аби увінчувати плечі.

Микола Дудар
2018.07.20 14:55
Ми їли з одної миски...
Ми пили з одної кварти...
І бігли на наверх із писком
З нори на будь-яку варту
Мокали себе у колір…
Найкращий - жовтоблакитний
Заради дітей і волі
Готові себе убити

Богдан Манюк
2018.07.20 14:53
Лялька-мотанка час вибирає і руки
для появи своєї. Утішся, майстрине,
що магічне до тебе раптово прилине.
Доторкнися до нього й нікому – ні звуку.
У мовчанні – сходини. А вниз чи угору –
вибирати тобі. Не спіши. Не барися,
як оті на горі причепуре

Світлана Майя Залізняк
2018.07.20 10:17
а щастя - відсутність горя.
Біжи... виринай на біс.
Життя і пере, і поре,
міняє фасон куліс.

Жадаєш світопорядку.
Знов чубляться злі брати,
дружбанчик центрує грядку,

Олександр Сушко
2018.07.20 08:42
Надійшла із тьми хвилина зла,
Крок - і провалився в темну прірву.
Важко полетіти без крила.
Я ж - літаю. Думав - неможливо.

На хвилинку, втомлений, приліг -
Увігнали ніж по саму гарду.
Вогнептаха гномик переміг,

Ігор Шоха
2018.07.20 08:21
Творець одвічно експериментує
на неосяжнім поприщі своїм –
об'єднує, роз'єднує, парує
усе, що на землі Його існує
на грані між розумним і дурним.

Була цивілізація і буде,
тасуються народи, племена...

Галина Михайлик
2018.07.20 06:44
Я – фонтан! Феєрверк! Вибухаюча магма!
Наднового чуття галактичний вулкан!
Я – криниця (зі мною не знатимеш спраги)
і простий подорожник, цілющий бальзам,

пломінке па-де-де у стрімкім падолисті,
легендарно-манливе злотаве руно…
Я – найкращий сцен

Сонце Місяць
2018.07.20 03:56
а долі зникають як вірші
& зорі небесні
бо тим що не знали і вчора
не відати днесь

& ти залишаєшся десь там
у щирому квесті
із часом не граючи в карти

Олена Балера
2018.07.19 20:43
Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вадим Василенко / Публіцистика

 Вінницькі розмови
Зі Соборної прямуємо на Замостя. Мій знайомий-поляк, етнолог із Університету імені Адама Міцкевича з Познані, ділиться враженнями від Вінниці й, розглядаючи залишки архітектурних пам’яток, обмовляється про «польський слід» у місті над Бугом. Я пригадую, що недавно чув те саме про «російський слід» від іншого знайомого, археолога з Росії, який приїздив на кілька місяців раніше. Вони говорять про одне й те ж, хоча різними мовами. В голосах обох звучить чи то претензія, чи то ностальгія за тим, чого ніколи не мали й не будуть мати.
Родина Анджея емігрувала чи радше – повернулася на свою історичну батьківщину, в Польщу, ще до радянської окупації, яка вирила глибоку прірву не тільки між різними територіями нашої країни, але й між різними поколіннями українців, однак завжди ідентифікувала себе не з Польщею, а з Україною: «Ми – українські поляки», – каже мені Анджей. «Ми українські росіяни», – переконує мене Міхаїл. Його сім’я вибралася до Надволжя, в Жовтий Клин, ще наприкінці дев’яностих років, отримавши там чималий спадок від померлого родича – майже в дусі англійського детективу. Батьки Міхаїла займають добре оплачувані посади, а сам він побував уже в десятках археологічних експедицій чи не в усіх куточках планети, тож знає про світ куди більше, ніж я. А вчора – ніби в унісон до моїх розміркувань – вінницький приятель у телефонній розмові відкрив «таємницю» про те, як проводив екскурсію для туристів з Ізраїлю: «Я розумію, що вони скрізь почуваються як удома, – сміявся він. – Але один, закрутивши пейси, підійшов до мене й просто сказав: “Ми – українські євреї”».
Українські поляки, українські росіяни, українські євреї... Бодай не сказати «українські українці», бо не так давно у Вінниці це також було рідкістю.
Знайома поетка й журналістка зі Львова на мої міркування сказала би свою заяложену фразу, безнастанно продубльовану в газетах, по радіо й на телебаченні, що Україна – це багатонаціональна країна, особливо Поділля, Вінниця. «Що тут дивного? Твоя утопія про якусь “духовну єдність” – це блеф. Учорашній сніг». Ще один приятель, поет із Вінниці, інфікований вірусом мультикультуралізму, додав би, що ідентифікація людини за географічним принципом – це фікція, а поняття Батьківщини – абстракція. «Твоя Україна – це ілюзія, що розсипалася з нестримним подихом часу. Про яку “духовну єдність” ти говориш?» – запитує він – і я відчуваю, що звідкись пробивається запліснявіло-імперське: «Украіна – ета акраіна, ґдє рускіє живут, у края». «Гаразд, – кажу, – тоді Іван Франко – німець, Михайло Драгоманов – болгарин, В’ячеслав Липинський – поляк, Володимир Сосюра – француз, Микола Бажан – єврей». У відповідь на це адепт мультикультуралізму сміється: «Ні». «Хіба ми не ті, ким себе вважаємо?» – запитую в нього, але даремно: є серед нас «Вічний Жид», стверджували завбачливі предки. Однак чому для поляка Анджея та росіянина Міхаїла Вінниця – «кревна», «радная»?
Може, тому, що родини обох колись мешкали тут, у місті над Бугом, закладаючи підмурівки свого дому, тож пробивається в пам’яті щось близьке, майже містичне, як от – упізнавання місця, на якому ти насправді ніколи не був, але здається, що вже бачив його – чи то вві сні, чи, може, в паралельному вимірі, або в іншому житті?
Може, тому, що обоє вихідці з країн-колонізаторів, які звикли дивитися на Україну як на невичерпне джерело загарбницьких ілюзій і, за невід’ємним правом «метрополії», вважати її своєю «золотою провінцією»?
Може, тому, що глибоко всередині кожного з нас іноді прокидається те, чому немає ім’я – незрозуміла тяглість до країни, з якою, хоча й не ідентифікуємо себе, однак відчуваємо спорідненість: зі середньовічними замками Іспанії, зі сніговими урвищами Скандинавії, зі стрімкими мінаретами Туреччини?
Чи так це?
Вважаю, що ні.
Для жодного з них – ні для поляка Анджея, ні для росіянина Міхаїла, ні для незнайомого єврея – Україна не є «ойчизною», «атєчєством», «землею обіцяною», хоча метафізична сила й вабить їх до нашого «світу тихого, краю милого».
Знайомий-історик із Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, за звичкою, назвав би мене «романтичним полінезійцем» і – як аргумент – навів би, до прикладу, десятки дат і подій, коли поляки, росіяни – у їхніх рядах іноді євреї – билися пліч-о-пліч із українськими автохтонами зі спільним ворогом (одразу контраргумент: пліч-о-пліч із ворогом у всіх без винятку війнах ішли єдинокровні – зі Сходу чи Заходу, то хто ж тоді був нашим справжнім, а не уявним ворогом?). «Шановний друже, – кажу, – розбійник також захищає награбоване майно. Американці билися водночас на стороні французів і англійців, які змагалися за їхній Новий Світ. Про це йдеться навіть у твоєму улюбленому романі “Останній із могікан” Фенімора Купера».
Тільки «голос крові» ніколи не зрадить: для Анджея столиця (культурна, передовсім, не політична – аполітичної культури не буває, а те, що українці відтепер іменують політикою, далеко не відповідає змісту цього слова) – це Варшава, а ще – древній Краків, для росіянина Міхаїла – це «ґорад-ґєрой Масква», а ще Санкт-Петербург – «Лєнінґрад – Пєтраґрад». «Місто, що стоїть на козацьких кістках», – кажу йому. Він погоджується: «Всі ми виросли на ваших кістках», – відповідає. Але я знаю, що він думає про зовсім інше: для мене – це кістки програних війн, змагань і революцій, для нього – це «кость од кості, плоть од плоті», вигадана «колиска трьох братніх народів», якої насправді ніколи не існувало.
Здавалося б, для кого проговорювати загальновідомі істини? Однак... урізається в пам’ять іще один епізод.
Крим до окупації. Ялта. Кілька моїх добре знайомих і малознайомих, затоваришувавши з туристами, вирішують їхати разом до Бахчисараю. Дама в зеленому капелюшку, запалюючи папіроску, привітно посміхається до мене й запитує, чи вмію я водити машину. «Ні, – кажу, – не вмію. Взагалі-то я будь-яку техніку не виношу...». Дама в зеленому капелюшку скривилася «в нєдоумєнії» та закліпала очима, а мій знайомий набундючено видавив із себе щось на кшталт: «Ти що, забув, де ти? Чєловєк к тєбє руским язиком абращаєтся». Пригадую, що тоді я нічого не відповів, але дама в зеленому капелюшку була зовсім не проти слухати українську. До речі, невдовзі мені довелося українізовувати ще й росіянку-медика з Вінниці й литовку-історика з Києва. Але це вже інші історії.
Для декого культурна столиця досі в Москві, для багатьох вона у фразах «Я – чєлавєк – ґражданін міра», «Чєлавєк – мая нацианальность»: авжеж, про це варто нагадувати, особливо тоді, коли відчуваєш себе як у гігантському твариннику – «Ферма тварин» Джорджа Орвела екранізується без кінокамер. Тож справді, яка різниця, хто ти? Росіянин, поляк чи єврей?
Але, як не дивно, питання: «Хто ти?» в нас ніколи не ставлять перед росіянином, поляком чи євреєм, а тільки перед українцем. Статисти дослідили, що своєю національністю найбільше пишаються поляки, українці ж найбільше соромляться того, хто вони. Особливо ті, що живуть у Росії та Польщі.
На щастя, цей дефект уже реанімується.
Дуже кволо, але безупинно.

2015 р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-09-19 11:01:16
Переглядів сторінки твору 79
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.737 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.708 / 5.48)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.805
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Автор востаннє на сайті 2018.06.04 18:58
Автор у цю хвилину відсутній