Таки про пекло. І в голові воно, і навколо - тому часом (чи й часто) так уже хочеться, щоб швидше все це скінчилося. А оте "золото й зелень", отой шматочок раю (тобто це я тоді думала, що то рай) мені якось привидівся (показали?) у т. зв. просоночному стані (це коли тільки починаєш засинати, але ще не спиш - на грані сну і яві). Бачила все гранично ясно, але ж коли прийшла до тями, картинка розпливлася, і лишилися тільки невиразні плями. А бачила схил пагорба, зелене все довкола - трава і ще рослинність якась, і люди - всі в білому, походжають по одному і групами, бесідують, ближче до мене, праворуч у нижньому кутку - троє чи четверо дівчат, і оці райдужні квіти коло них... А вгорі - білий із золотом храм, і золото ще в чомусь навколо, і ще щось, що в пам'яті не лишилося чи не вмістилося. Але головною була не картинка, а відчуття - а для нього слів я не підберу. Умиротвореність, спокій, абсолютна відсутність всякого страху і тривоги, якась піднесена радість - ну отакими бідними словами хіба щось опишеш?
Прокинувшись (вірніше, отямившись від того видіння), я сіла на постелі і сказала перше, що в голову прийшло: "Тепер я знаю, що в раю не нудно" )))
А через кілька років, читаючи "Розу Мира", дійшла до опису "первого из миров Просветления" - Олірни.
Цитую: "...Самое небо было не синим и не голубым, но глубоко-зеленым. И солнце там было прекраснее, чем у нас: оно играло разными цветами, медлительно и плавно их сменяя, и теперь я не могу объяснить, почему эта окраска источника света не определяла окраски того, что им освещалось: ландшафт оставался почти одинаков, и преобладали в нем цвета зеленый, белый и золотой".
До-о-о-о-вго я сиділа і лупала очима )) аж нарешті спромоглася видушити: "Так от що то було"...