ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Матвій Смірнов
2019.08.18 01:19
Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зел

Володимир Бойко
2019.08.17 23:38
Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,

Іван Потьомкін
2019.08.17 21:29
Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що жи

Ярослав Чорногуз
2019.08.17 15:49
Ну що ж, минулося кохання.
У Лету канула любов.
Мов літа подихи останні
Осінній вітер поборов.

Чи все приснилося, здалося?
На мить лиш сонце обпекло?
Твоє просвітлене волосся,

Тетяна Левицька
2019.08.17 08:09
Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем

Лесь Українець
2019.08.16 18:50
Був на світі сирота –
Вподобав дівчину,
Наступила середа –
Надів сорочину,

Підперезався паском,
Скуйовдив чуприну,
Та на конику баскому

Серго Сокольник
2019.08.16 13:30
***маленька поема. оригінальна авторська ідея***

Ми летимо. Ми не бачимо сонця.
Ми усередині. У оболонці.
Стиснені вмістом. Ні сісти. Ні стати.
Ми усередині аеростату.
Втім, летимо. Чи до пекла? У вирій?..
Ми обирали собі командира,

Сергій Губерначук
2019.08.16 12:14
Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!

Ніна Виноградська
2019.08.16 11:25
Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень

Олександр Сушко
2019.08.16 09:42
Святкують безголів'я власне дурні,
Накрив державу блазенський ковпак.
Зламалась вісь у колесі фортуни,
Візничий лиш кривлятися мастак.

Від патріотики немає толку,
"Ганьба!" і "Гей!" грошви не принесе.
Міняю оселедця на ярмолку -

Віктор Кучерук
2019.08.16 06:32
Г. С...
Захлинався, скрикував, не дихав,
У нерівних сутичках всього, –
Щоби тільки не почуло лихо
Голосу щасливого мого.
Воював достойно в теплих пущах
Найсолодших радощів і мук,
Раз любов живлюща і цілюща

Ярослав Чорногуз
2019.08.16 00:33
Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…

Іван Потьомкін
2019.08.15 21:51
Бувало, як перетнеш із козами провалля,
Опинишся у царстві конюшини.
Там якось натрапив я на сонне зайченятко.
Хотів спіймать, та лиш заросився.
...Давноминулі спогади післявоєнного дитинства
Налинули, як конюшину стрів в Єрусалимі.
«Як ти сюди доб

Олександр Сушко
2019.08.15 15:18
Потрібне вухо. Хоч одне, лапате,
Бо чути перестав палких богинь.
У цій біді кохання винувате -
Жона відгризла в приступі жаги.

Щоб не кричав - панчохою мій ротик
Заткнула благовірна й каже: - Ша!
Лежать у ліжках діви, мов колоди,

Юлія Радченко
2019.08.15 13:57
Рідненька дівчинко! Веснянко сонячна!
Ти стала вічністю. Тобі там зоряно?
На небі виросли блакитні соняхи -
Очима дивляться на світ прозорими.

Я хочу тішитись твоєю силою,
До тебе линути думками-зграями.
А осінь - в золоті. А весни - сивіють.

Світлана Майя Залізняк
2019.08.15 13:34
Богдан Ковальчук 2 год Зараз я редагую відверто недолугий текст про війну. Погане в ньому, далебі, все, що тільки може бути: картонні, нереалістичні, максимально мерісьюшні персонажі з абсолютно тупорилими репліками й повною відсутністю мотивації у діях
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сонце Місяць (1974) / Проза / Кипарисові дні

 зимові зливи
 
А ще будь певний, зовсім скоро завітає хуга-хурделиця, біла безвидь, і тоді примовкнуть роздратовані двигуни пекельні, і поблизу від найближчої зупинки як виглянути з вікна, хтось у помаранчевій блузі муніципального комунальника без змісту відгортатиме сніги, які здається ось-ось остаточно забілять геть усе в цім зкрихітнілім сезоннім фрагменті.

Та річ не за сніг тепер, слово про зливи зимові, але наскільки ж не схоже пришестя і царювання їхнє на будь-який сніговий безлад! Сповнена, божиста святковість в усім і скрізь, від найглухіших провулків, просотаних електрикою стихії, слабким наркотичним подихом її, котрий мовби спогад про інше, чого не було і так само навряд чи ще буде, до розквітчаних ілюмінацією і барвистими сяйвами площ і проспектів, на карнавалі вивісок, бордів, вітрин, сітілайтів, гаптованих жовтогарячим і блакитнохолодним стриманим полум’ям ліхтарів із віддалі й зблизька, кольорових полисків від автівок і вантажівок чи їх віддзеркалень; десь поміж ними й проз них сутінковими і нічними годинами дрейфуватиме сповідь аніпрощо, зачарована у безтурботно безжалісному єднанні землі з небесами, розчиняючи що завгодно, не стрічаючи аніякого спротиву чи протесту, і жодному не спадає на думку з’ясовувати, магія це, або ні.

Діва, трохи не в собі з вигляду дамочка, легковажно вбрана зовні у плащ із болоні й капрони сорок ден, беззмістовно прямує вулицею, стискаючи в змерзлих долонях важке руків’я розкритої парасольки на палиці, на кожному з восьми клаптів парасолькового поліестеру тотожні фрагменти вангогівської тераси нічного кафе, на всіх восьми водночас витанцьовує та й сама славетна зимова злива, що їй без різниці, хто-де вангог чи там гоген-поль. Винаймаючи непретензійну студійку тридцять сім квадратів на передостанньому поверсі будинку невідомого архітектурного штибу й сумнівної історичної цінності у ближньому центрі, діва переважно самує одноманітним монотонним плином життєвим із роботами й підробітками, обов’язково вівсяними пластівцями до сніданку, трьома сортами смузі до вибору на вечерю, та епізодичними подругами, котрі не мусять сильно знатися на її сексуальнім житті, якого і не існує фактично, хіба десь у дальній коморі пам’яті покинуто дещицю безпретензійних квазіроманів, із розставаннями нашвидко без будь-яких надій, достоєвських наворотів чи там, шекспірівських бурь.

Короткошерста лискуча чорна без жодної догани кішка, яку кожен у під’їзді зве як йому заманеться, котра іноді очікує діву під дверима до помешкання, а потім повагом, щоразу відвернувшися від почастунку, обходить житло за периметром, щоби поспіль трохи поспати за звичкою на єдиному ліжку, полискуючи густим смоляним хутром під торшерною лампою та нечутно зникнути знову на непевний час, котра зараз якраз прислухається до монотонного шуму знадвору, поки її нічні очі не спостерігаючи анічого конкретно, розглядаються кудись далечінь, де чергова зимова злива шмагає мільйонне місто з його непримітними переважно обставинами, їхніми наслідками, заяложеним дрібним сміттям та порозгубленим всюди непотребом, у цій нешлюбній безпристрасній добі, де порядні містяни щось ще господарюють, або вкладаються вже до снів, покинувши врешті усі нескінченні справи до наступного ранку, від якого ніде не подінешся бо.

Давід, срібноокий брюнет із амбіціями ловеласа, двадцятивосьмирічний меломан зростом сто вісімдесят сім, із ностальгійним ґебріеловським дженом у навушничках, ітс ван оклок анд тайм фо ланч тамді-тамті-дам, ледь подзеленькуючи своєю вінтажною шкірянкою та хляпаючи без уваги до того у вже підмоклих черевиках, гуляє навпростець. Гульки негодою йому дуже навіть до шмиги, а зимова злива, він цього певний, є одним із найпрекрасніших ментів у нуднуватому, але тим приємнішому різними випадковими цікавинками світі. Сяйвисті, кришталеві, безжальні шереги трасуючих ліній, водночас неповторні й тотожні у безкінечних поверненнях їхніх. Незліченні виблиски крізь неозорі лабіринти зимних правогких миттєвостей, що наполегливо та гіпнотично тчуть титанічну тканину всюдисущого плину завіси, котра неспішно спадає як-небудь і скільки їй забажається, ну і вжеж, зимова злива крута.

Саме тепер авторові слід вивести на сцену, із усією відвертою шанобливістю, головну недіючу особу цього безпорадного загалом верлібру, і автор перебуває в непевності дещо, адже хоч наміри має абсолютно нестосовні до будь-яких неправедних натяків чи випадкового нігілізму ситуацій, що міг би визнати навіть зовсім випадковий читач, одним словом, наступним об’єктом умовної дії чи яви мусово стає чоловіче схололе тіло немолодого, але й непенсійного віку, у невиразному вбранні, просто під ногами, із половиною обличчя горілиць і половиною долілиць, скраю невеликого, метрів десять на сім приблизно, вимощеного темно-рожевою і димчасто-сірою пішохідною плиткою майданчика, котрий межує із проїзною частиною вулиці, слугуючи чимсь на кшталт паркінга для авто працівників і гостей дрібного приватного готелю, де наразі життя аж ніяк не вирує, вікна темні, невиразне освітлення пробивається лише із глибини фойє, але натомість яскраво пломеніє неонова синьо-червона вивіска.

У цій загадці, де все примхливе, невиразне, хибне, сходяться, sine qua non, всі троє, чи двоє обіруч третього, в якого вираз доступної погляду половини обличчя скоріш комічний і трохи здивований, в той час як вираз обличчя давідового скоріш здивований і трохи комічний, в той час як обличчя діви напівзакрите її долонею, а очі поверх тієї долоні немовби крик. Гра штучних вогнів із водою, земною й небесною, криваві розливи всуміш із інтенсивним синім, під тьмавим сріблистим серпанком хвилини, в якій припиняється звичайний плин часу задля вивільнення та колапсу енергій через зіткнення стихій і світів, жіночого, чоловічого, живого, мертвого, незримо відчутного, безчуттєвого зримого тощо. Насправді ніхто точно не знає, куди тепер, що далі, для чого, навіщо, з якою метою етце, або ж, хіба книга буття не пишеться від початку і до невідомої ще скінченності саме так, літеру за літерою, рядка за рядками, подібно до різних інших книг у такий самий спосіб, хіба все не відбувається тут-зараз для нас, із тими присутніми на пантомімі у виставі неоновій, при сенсаційній гастролі зливи зимової.

Давід, імовірно, гадає, що пригода може мати свою привабливу сторінку в особі візаві, котра, незважаючи на хвилинну істерику, спокуслива ягідка делікатесної статури, однозначно варта того, аби впіймати слушний момент, мовити декілька збадьорюючих слів, прийняти зобов’язання щодо допомоги нещасному хоча би чимось, узяти ситуацію під контроль, тільки як же тут скерувати події сяким чином, аби неодмінно зустрітися з нею опісля, при затишніших декораціях, коли він спокійно, звично визначить за себе й за неї, що, як і де. Діва тимчасом зовсім не зважує шанси невідомо яких перспектив, і вже точно не плекає думок про співучасть у пікапі, поточившися трохи назад і різко склавши свого вангога, вона збирає доступні сили для відчайдушного, атож якнайрішучішого ривка, із цього клятого становища, на волю, до всіх осяжних речей, які лагідно обрамлятимуть її чутливість, і коли вона в стані бігти, нарешті, вона біжить так, як не бігла жодного разу досі.

Хоча, безумовно, могло трапитися зовсім не так, як оце вийшло, якби не зимова злива, не моторошний неон, мрець не частково, а цілком долілиць, дещо сумлінніші, якби не зашорені менеджментом власних чуттів персонажі, але такий вже vox fabulae, анічого не вдіяти, і давід, який запихає соньковий навушничок у вакантний слуховий отвір, робить непевний жест правицею, залишаючи поле за небіжчиком, а джен музикує далі, перейшовши до лейдбекового соло гакетового у славетній темі ‘опісля випробування вогнем і водою’. Діва, якою все ще трусить, щоправда дихання її тепер не настільки лунке й хрипке, вже перебуває на задніх сидіннях битого долями таксомотору, втупившися в шибку праворуч, і навіть вловлює дежавю розсіяних червоних і синіх спалахів, що спливають повз, а чи те місце її недавнього відчаю, чи вогні патрульної машини, чи щось інше, її ніяк не цікавить, усього лише впевнено викреслене із думок ворохобне видіння з минулого, та й до біса.

За годину, занурена в ледь гарячішу від звичної воду, під пінкою з ароматом полуниці й вершків, діва неквапно й релаксно поколисує комфортно тривіальні думки, кшталту, спожити їй готове чорносливове охлоджене смузі, чи зробити зо дві канапки, а ще до них салатик із дієтичним сиром, а потім залізти в який помірковано гламурний серіал, в той час як сусідка збоку й зверху, хтива шльондра, чуттєво і чутно стогне у своїй ванній в обіймах чергового самця, а квартирами на ближніх поверхах, один за одним, частіш, як за потребою, все ревуть унітазні бачки, діва до подібних рутинних концертів давно призвичаєна до індифирентності, що ж, кожен схильний розважатися, як уміє. Чорна кішка спить згорнувшись на улюбленому місці на покривалі посеред постелі, незворушна, мов іграшкова, а зимова злива усе ніяк не розстанеться з містом,

із його нескінченними римами, трудівниками, керівниками, витівниками, ґвалтівниками, різниками, байстрюками, пияками, тусняками й позиральниками у вебками, художниками, безбожниками, гопстопниками, мерзотниками, охоронцями, науковцями, щуроловцями, держбезпеки службовцями, кухарями, лихварями, сміттярами, газетярами, роверистами, таксистами, фашистами, єврооптимістами, поліціянтами, офіціянтами, сектантами зі секстантами, курсантами з аксельбантами, стрітмузикантами, магнатами й ренегатами, хіба ж усіх нагадаєш, і в кожного своя окрема думка, будьте певні. І труп, непорядно покинутий всіма у приготельних калюжах, бував при думці собі, тут жодних сумнівів. І давід, який ще досі лунатично кружляє в обіймах зимової неймовірно прекрасної зливи, мусить бути, само собою, при власних, чим би десь і не вишуканих, поглядах, смаках, ідеалах, чи йтиметься про злободенну політику, чи про загробне життя, чи коричневий цукор, та все ж, нестосовно до того, чи подамося за ним, чи десь інде, а чи залишимося при мерцеві, чи ні, слово це про зимові зливи, ритмічні й нестримні мов легіони латинські, дивоцвітні й поетичні з найменших нагод, і безнадійно мертві та безсмертні водночас, проз і попри здоровий чи хибний глузд або й безглузде, і реальність вони, й ілюзія, і ствердження, й заперечення всього що є, чи буває часом, усе бо між іншим, таки




 

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-02-03 17:32:40
Переглядів сторінки твору 4699
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.752
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2019.03.31 13:42
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2018-02-03 19:28:33 ]
Сугестія зливи почуттів, які вихоплюють зненацька із круговерті співіснування дамочок зі своїми кішками, ловеласів зі своїми примхами, кожного другого-третього із юрби тих, хто осмілюється зазирнути у цей світ суцільної душевної непогоди.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сонце Місяць (Л.П./М.К.) [ 2018-02-03 19:36:18 ]
так, але всі вони нічиї, і дамочки і ловеласи і коти
часом сходяться на мить, або трішки довше
а потім вертаються у притаманну стихію нічийності
& кожен вмирає сам за себе, така їхня матриця, Ігорю


дякую, що завітали, ближнім часом прози більше не буде
хоча, як знати


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ночі Вітер (Л.П./М.К.) [ 2018-02-05 10:43:07 ]
Наливає кави,
вмощується зручніше,
вихоплює слова і речення,
спотикашиться об безліч приголосних
і манірність слів,
пригадує Достоєвського
і, нарешті, ковтає з легкою насолодою
останнє
"о так"


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сонце Місяць (Л.П./М.К.) [ 2018-02-06 18:18:07 ]
о ну, це все можна перечитувати
щодо різних ракурсів & фокусів
прикладом, порахувати кількість
’ні’’не’’без’’не-’’без-’ етц
а як набридне, в мене ще багато ідей є

* і шось там має бути в серванті, до кави
задраповане достоєвським псс)...



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ночі Вітер (Л.П./М.К.) [ 2018-02-06 18:53:47 ]
)))