Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Душа моя - квітучий сад
" О слово рідне! Орле скутий!"
Олександр Олесь
Душа моя – квітучий сад,Цвіте у ньому рідне слово,
Дорожча всіх земних принад
Квітує в ньому рідна мова.
Бо рідне слово – скарб душі,
Без нього серце спорожніє,
Без нього ми – раби німі,
І нас ніхто не зрозуміє.
І Бог нам цього не простить,
І цілий світ не зрозуміє,
Якщо на зламі тисяч літ
Вкраїнське слово заніміє.
Хіба дорожче нам чуже?
Хіба його нас вчила мати?
Своя в нас мова, то ж невже
Чужою краще розмовляти?
Своя в нас мова чарівна,
Своє в нас слово, мов перлина –
Як збережемо все сповна,
То буде жити Україна!
Автор: Галина Кожушко-Кошулап, 1999 рік
Мама запитала під час телефонної розмови в цю суботу, чий це вірш вона знайшла, написаний моїм почерком, і зачитала його мені. Я була зайнята хатніми справами і тому не дуже уважно відповіла: "Здається Олександра Олеся, це я готувала зі своїм класом захід ще в 90-х роках, присвячений українській мові, мабуть від того часу залишився". Але мама все ж припустила, що це мій вірш і ще раз прочитала його. Тут я зрозуміла, що це таки мій загублений вірш, написаний до того ж таки заходу! Кажу мамі: "Таки це мій вірш, бо відчувається рука аматора, та й слова "на зламі тисяч літ" пригадали мені, як я довго мудрувала над цим уривком" (оскільки "на зламі тисячоліть" ніяк не потрапляло в ритм). До слова, майже весь сценарій заходу таки був побудований на поезії Олеся, тому я й помилилася спочатку. Трішки відредагувала своє творіння і публікую.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Проблиски надії. Чи надовго?"