ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Проза / Проза

 Орден
Любив я свого діда. І спогади про нього завжди сонячні, теплі; пам’ятаю його посмішку - лагідну і щиру, важкий поступ втомлених ніг, і запах хліву та молока, який ніколи не вивітрювався з його старенького піджака.
Бабуся осліпла. І останні роки жила виключно з того, що приготував дідусь або моя мама, коли ми приїздили з Києва до села. У діда віднімало ноги і йому було вже важко тримати корову та кабана. А ще були кури. Та з ними мороки найменше: відкрив уранці курник, насипав зерна, поміняв воду і траву на сідалах, та й забув до вечора.
Батько ледь умовив зарізати кабана, не очікуючи Різдва. Казав старим: «Давайте заберу до столиці». Куди там – простіше гору з місця зрушити. Уперлися батьки - і ні в яку. Казали «На цьому світі тільки господарство тримає. А як не стане – то нащо жити?»
У війну дід працював на партизанів. За наказом командира партизанського загону пішов у поліцаї. Про це ніхто не знав окрім двох осіб.
У 1944-му війна покотилася на захід через село. А разом з нею повтікали всі зрадники. Дід залишився, бо знав, що його праця відома: він попереджував про гестапівські рейди, примусове рекрутування місцевої молоді, вивуджував інформацію про місцезнаходження зброї та продовольства. І негласно допомагав односельцям.
Радянська армія як увійшла в село - одразу потягнула діда на допит. За співпрацю з гітлерівцями вирішили тут таки й стратити. Дід казав, що виконував наказ партії, та йому не повірили. Послали гінця в партизанський загін, але той повернувся ні з чим: загону вже не було, вояки влилися до лав Червоної Армії, а командир загону безслідно зник. Казали, що попав у засідку і його знищили.
Як правило, зрадників розстрілювали, тихо, десь на околиці села, кидаючи на поталу воронам, собакам та вовкам. А діду випало висіти на шибениці, яку змайстрували ще німці. Збіглося усе село. І коли дідова шия вже була в петлі – селяни не витримали:
- Не дамо! – заревіло над майданом, і натовп рушив до шибениці. Солдати розгубилися, не знали що робити. А з діда вже зняли петлю та заштовхали в середину натовпу.
- Що за буза? – гарикнув особіст. – Ворогу допомагаєте?
- Ніякий він не ворог, це все село знає! – вигукували люди. - Нікому нічого лихого цей чоловік не зробив! Перевірте його слова, а потім штовхайте голову в петлю! – лунало над майданом.
Діда не повісили, але присудили 20 років таборів і вислали під Читу валити ліс та робити з них бочки. Бабуся залишилася одна з трьома малими дітьми на руках. І ганьбою, яка чорним каменем впала на сім’ю.
Через 10 років, у 1955-му дід повернувся. Худий, сивий, очі запали, руки ще не старого чоловіка перетворилися на висхлі патики. І з орденом на лацкані латаної тілогрійки. А разом з ним на милицях шкандибав ще один чоловік – командир колишнього партизанського загону. Збіглося все село. Не вірили, що цей замучений чоловік, якого всі звикли вважати зрадником – герой.
Колишній командир і справді попав у засідку, пораненого його доправили аж у Білорусь, там зробили тяжку операцію, після якої він воювати був уже не взмозі. Але після одужання він керував одним з колгоспів у Забайкаллі. І зовсім випадково зустрів там мого діда: колгосп замовляв бочки для байкальського омуля, яким ласували очільники комуністичної партії.
Переписка з Москвою та перевірка тривали цілий рік. Діда амністували, дали бойового ордена, якого він не одягнув жодного разу за все життя.
Щоразу, як ми їхали із села до столиці, батьки банили діда та бабусю. Дідусь дуже любив, коли я його голив. Ретельно намилюючи його щоки потім поволі ялозив безпечною бритвою. А дід аж мружився від задоволення. Перед цим його викупали в балії, моя неня одягнула на нього чисту білизну і перестелила постіль. Я витер залишки мила з його щік та допоміг підійти до ліжка. Дід провів рукою по ковдрі і мовив:
- Ні, Галю, не так, перестели. І хутенько.
Мама швидко поправила негаразди, підбила подушки і подивилася на дідуся.
Той знову провів рукою , вдоволено кивнув головою і сказав:
- Ось тепер все як треба.- Ліг і мовив: - Бережіть одне одного. І не забувайте молитися Богу.
Хутко прошептав отченаш, перехрестився і…вмер.
А увечері померла його рідна сестра і моя тітка – Настя. Вона ж була батьковою хрещеною матір'ю. Її дітей та чоловіка вбили на війні. І все життя по тому вона вона вже не одружувалася. Допомагала ростити дітей братові.
Батько за той день посивів: довелося одночасно ховати і тата, і хрещену матір.
Я йшов позаду труни і ніс на маленькій подушці дідовий орден - плату за страх, біль, приниження, людську зневагу та осуд, розуміючи, що на цьому світі йому вже ніхто не принесе горя та розчарування.

27.03.2018р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-04-02 06:48:11
Переглядів сторінки твору 821
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.224 / 5.5  (5.038 / 5.48)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.042 / 5.54)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.803
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2020.01.21 18:37
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 10:35:39 ]
Дід ні разу не одягнув бойового ордена... Той, хто пройшов сталінсько-берієвське пекло, не хотів носити на грудях те, що носили посіпаки тоталітарного режиму. Я так розумію позицію діда.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 14:14:55 ]
Мабуть, дідусь не одягав ордена, бо не хотів згадувати через що пройшов.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 11:56:11 ]
Односельці заступилися, не були байдужі - кульмінація оповіді.
ганьба, яка чорним каменем впала на сім’ю. - то, очевидно, офіційна ганьба від тоталітарної держави, не від простих людей.
Командир партизанського загону, певно, теж відбував заслання, чи був родом з тиз забайкальських країв?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 14:18:21 ]
Ви знаєте, дідусь помер, коли мені було всього 14 років. Навіть батько не хотів розповідати про те страхіття. Тому аж таких подробиць я не знаю, а діда розпитати не встиг.
З цієї коротенької есеї можна знімати повноцінний фільм. Може, комусь запропонувати?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тамара Швець (Л.П./Л.П.) [ 2018-04-02 18:02:11 ]
Цікава відкрита історія...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 20:07:58 ]
Так, все непросто.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сонце Місяць (Л.П./М.К.) [ 2018-04-03 04:40:44 ]
гарний твір, Олександре,
а коментар щодо подробиць, яких не було змоги дізнатися, дуже доповнює
шкода, що цій репліці не знайшлося місця в самому тексті


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2018-04-03 15:06:54 ]
Можливо колись цей сюжет переросте в повноцінну книгу. Тоді можна буде дофантазувати.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2018-04-04 11:42:09 ]
Скільки було таких історій...З одною і мені довелося стрітись...