ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
/
Проза
Орден
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Орден
Любив я свого діда. І спогади про нього завжди сонячні, теплі; пам’ятаю його посмішку - лагідну і щиру, важкий поступ втомлених ніг, і запах хліву та молока, який ніколи не вивітрювався з його старенького піджака.
Бабуся осліпла. І останні роки жила виключно з того, що приготував дідусь або моя мама, коли ми приїздили з Києва до села. У діда віднімало ноги і йому було вже важко тримати корову та кабана. А ще були кури. Та з ними мороки найменше: відкрив уранці курник, насипав зерна, поміняв воду і траву на сідалах, та й забув до вечора.
Батько ледь умовив зарізати кабана, не очікуючи Різдва. Казав старим: «Давайте заберу до столиці». Куди там – простіше гору з місця зрушити. Уперлися батьки - і ні в яку. Казали «На цьому світі тільки господарство тримає. А як не стане – то нащо жити?»
У війну дід працював на партизанів. За наказом командира партизанського загону пішов у поліцаї. Про це ніхто не знав окрім двох осіб.
У 1944-му війна покотилася на захід через село. А разом з нею повтікали всі зрадники. Дід залишився, бо знав, що його праця відома: він попереджував про гестапівські рейди, примусове рекрутування місцевої молоді, вивуджував інформацію про місцезнаходження зброї та продовольства. І негласно допомагав односельцям.
Радянська армія як увійшла в село - одразу потягнула діда на допит. За співпрацю з гітлерівцями вирішили тут таки й стратити. Дід казав, що виконував наказ партії, та йому не повірили. Послали гінця в партизанський загін, але той повернувся ні з чим: загону вже не було, вояки влилися до лав Червоної Армії, а командир загону безслідно зник. Казали, що попав у засідку і його знищили.
Як правило, зрадників розстрілювали, тихо, десь на околиці села, кидаючи на поталу воронам, собакам та вовкам. А діду випало висіти на шибениці, яку змайстрували ще німці. Збіглося усе село. І коли дідова шия вже була в петлі – селяни не витримали:
- Не дамо! – заревіло над майданом, і натовп рушив до шибениці. Солдати розгубилися, не знали що робити. А з діда вже зняли петлю та заштовхали в середину натовпу.
- Що за буза? – гарикнув особіст. – Ворогу допомагаєте?
- Ніякий він не ворог, це все село знає! – вигукували люди. - Нікому нічого лихого цей чоловік не зробив! Перевірте його слова, а потім штовхайте голову в петлю! – лунало над майданом.
Діда не повісили, але присудили 20 років таборів і вислали під Читу валити ліс та робити з них бочки. Бабуся залишилася одна з трьома малими дітьми на руках. І ганьбою, яка чорним каменем впала на сім’ю.
Через 10 років, у 1955-му дід повернувся. Худий, сивий, очі запали, руки ще не старого чоловіка перетворилися на висхлі патики. І з орденом на лацкані латаної тілогрійки. А разом з ним на милицях шкандибав ще один чоловік – командир колишнього партизанського загону. Збіглося все село. Не вірили, що цей замучений чоловік, якого всі звикли вважати зрадником – герой.
Колишній командир і справді попав у засідку, пораненого його доправили аж у Білорусь, там зробили тяжку операцію, після якої він воювати був уже не взмозі. Але після одужання він керував одним з колгоспів у Забайкаллі. І зовсім випадково зустрів там мого діда: колгосп замовляв бочки для байкальського омуля, яким ласували очільники комуністичної партії.
Переписка з Москвою та перевірка тривали цілий рік. Діда амністували, дали бойового ордена, якого він не одягнув жодного разу за все життя.
Щоразу, як ми їхали із села до столиці, батьки банили діда та бабусю. Дідусь дуже любив, коли я його голив. Ретельно намилюючи його щоки потім поволі ялозив безпечною бритвою. А дід аж мружився від задоволення. Перед цим його викупали в балії, моя неня одягнула на нього чисту білизну і перестелила постіль. Я витер залишки мила з його щік та допоміг підійти до ліжка. Дід провів рукою по ковдрі і мовив:
- Ні, Галю, не так, перестели. І хутенько.
Мама швидко поправила негаразди, підбила подушки і подивилася на дідуся.
Той знову провів рукою , вдоволено кивнув головою і сказав:
- Ось тепер все як треба.- Ліг і мовив: - Бережіть одне одного. І не забувайте молитися Богу.
Хутко прошептав отченаш, перехрестився і…вмер.
А увечері померла його рідна сестра і моя тітка – Настя. Вона ж була батьковою хрещеною матір'ю. Її дітей та чоловіка вбили на війні. І все життя по тому вона вона вже не одружувалася. Допомагала ростити дітей братові.
Батько за той день посивів: довелося одночасно ховати і тата, і хрещену матір.
Я йшов позаду труни і ніс на маленькій подушці дідовий орден - плату за страх, біль, приниження, людську зневагу та осуд, розуміючи, що на цьому світі йому вже ніхто не принесе горя та розчарування.
27.03.2018р.
Бабуся осліпла. І останні роки жила виключно з того, що приготував дідусь або моя мама, коли ми приїздили з Києва до села. У діда віднімало ноги і йому було вже важко тримати корову та кабана. А ще були кури. Та з ними мороки найменше: відкрив уранці курник, насипав зерна, поміняв воду і траву на сідалах, та й забув до вечора.
Батько ледь умовив зарізати кабана, не очікуючи Різдва. Казав старим: «Давайте заберу до столиці». Куди там – простіше гору з місця зрушити. Уперлися батьки - і ні в яку. Казали «На цьому світі тільки господарство тримає. А як не стане – то нащо жити?»
У війну дід працював на партизанів. За наказом командира партизанського загону пішов у поліцаї. Про це ніхто не знав окрім двох осіб.
У 1944-му війна покотилася на захід через село. А разом з нею повтікали всі зрадники. Дід залишився, бо знав, що його праця відома: він попереджував про гестапівські рейди, примусове рекрутування місцевої молоді, вивуджував інформацію про місцезнаходження зброї та продовольства. І негласно допомагав односельцям.
Радянська армія як увійшла в село - одразу потягнула діда на допит. За співпрацю з гітлерівцями вирішили тут таки й стратити. Дід казав, що виконував наказ партії, та йому не повірили. Послали гінця в партизанський загін, але той повернувся ні з чим: загону вже не було, вояки влилися до лав Червоної Армії, а командир загону безслідно зник. Казали, що попав у засідку і його знищили.
Як правило, зрадників розстрілювали, тихо, десь на околиці села, кидаючи на поталу воронам, собакам та вовкам. А діду випало висіти на шибениці, яку змайстрували ще німці. Збіглося усе село. І коли дідова шия вже була в петлі – селяни не витримали:
- Не дамо! – заревіло над майданом, і натовп рушив до шибениці. Солдати розгубилися, не знали що робити. А з діда вже зняли петлю та заштовхали в середину натовпу.
- Що за буза? – гарикнув особіст. – Ворогу допомагаєте?
- Ніякий він не ворог, це все село знає! – вигукували люди. - Нікому нічого лихого цей чоловік не зробив! Перевірте його слова, а потім штовхайте голову в петлю! – лунало над майданом.
Діда не повісили, але присудили 20 років таборів і вислали під Читу валити ліс та робити з них бочки. Бабуся залишилася одна з трьома малими дітьми на руках. І ганьбою, яка чорним каменем впала на сім’ю.
Через 10 років, у 1955-му дід повернувся. Худий, сивий, очі запали, руки ще не старого чоловіка перетворилися на висхлі патики. І з орденом на лацкані латаної тілогрійки. А разом з ним на милицях шкандибав ще один чоловік – командир колишнього партизанського загону. Збіглося все село. Не вірили, що цей замучений чоловік, якого всі звикли вважати зрадником – герой.
Колишній командир і справді попав у засідку, пораненого його доправили аж у Білорусь, там зробили тяжку операцію, після якої він воювати був уже не взмозі. Але після одужання він керував одним з колгоспів у Забайкаллі. І зовсім випадково зустрів там мого діда: колгосп замовляв бочки для байкальського омуля, яким ласували очільники комуністичної партії.
Переписка з Москвою та перевірка тривали цілий рік. Діда амністували, дали бойового ордена, якого він не одягнув жодного разу за все життя.
Щоразу, як ми їхали із села до столиці, батьки банили діда та бабусю. Дідусь дуже любив, коли я його голив. Ретельно намилюючи його щоки потім поволі ялозив безпечною бритвою. А дід аж мружився від задоволення. Перед цим його викупали в балії, моя неня одягнула на нього чисту білизну і перестелила постіль. Я витер залишки мила з його щік та допоміг підійти до ліжка. Дід провів рукою по ковдрі і мовив:
- Ні, Галю, не так, перестели. І хутенько.
Мама швидко поправила негаразди, підбила подушки і подивилася на дідуся.
Той знову провів рукою , вдоволено кивнув головою і сказав:
- Ось тепер все як треба.- Ліг і мовив: - Бережіть одне одного. І не забувайте молитися Богу.
Хутко прошептав отченаш, перехрестився і…вмер.
А увечері померла його рідна сестра і моя тітка – Настя. Вона ж була батьковою хрещеною матір'ю. Її дітей та чоловіка вбили на війні. І все життя по тому вона вона вже не одружувалася. Допомагала ростити дітей братові.
Батько за той день посивів: довелося одночасно ховати і тата, і хрещену матір.
Я йшов позаду труни і ніс на маленькій подушці дідовий орден - плату за страх, біль, приниження, людську зневагу та осуд, розуміючи, що на цьому світі йому вже ніхто не принесе горя та розчарування.
27.03.2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію