Києве, древній, легендарний, дивлюся на тебе з огляду на майже два десятка років, відданих тобі, і згадую, як ти змінився з часу, коли я прибула сюди, будучи абітурієнткою, зеленою, провінційною дівчиною. Не хитрою, наївною, але розважливою, з широко розп

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
наче горлом бритва

Біліє парус у блакиті
Туманній моря, сам один!..
Що він шукає в дальнім світі?
Що кинув у краю своїм?

Б’є хвиля – вітер завиває,
І щогла гнеться і скрипить…
О ні! Він щастя не шукає

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Коли здається, що Правди-Бог далеко
Зв’язок нікчемний… кілька сот причин
Ти передай свій лист через лелеку
Лиш не прогав їх журавлиний плин…

2 - Коли твоїй вірі потрібен ще поштовх
З усіх ситуацій - це найглавніше
Згадай як в дитинстві ти бігав на

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі п

Я так не вмію… та пусте,
і поетичному взірцеві
не заздрю чорно. Біло теж.
Зате подякую творцеві,
що є душа, і слово є,
та їх єднання на папері.
Шаную вічне і своє –
ошатний вхід і будні двері.

Коли наближається швидкість
до світлового бар’єра,
то зникають зірки зо світлом
галактичного інтер’єра.

Їх вже по курсу не видно.
Не видно їх за кормою.
Я з безодні лечу в безодню,

Коли з очей спадає пелена
І бачиш ясно помилки життєві,
Робити щось запізно. Сивина
Внесла свої корекції суттєві:
Яке це має значення тепер,
Чому і хто паплюжив, нищив душу
І тіло, й волю? Дух мій ще не вмер.
За дні останні я боротись мушу.

Пригадую неопалиме.
Не досипаю ніччю.
Усе стоять перед очима
іконами обличчя.

То поділю своє на двоє,
то стулюю сюжети.
А від ліричного героя

Так дуже близько — велике місто,
трамвай дзеленьком зупинки мітить,
крізь невгамовне щоденне дійство
проходять юрби туди і звідти —
турбот потоки
(це там, але не тут).

Сюди ж туристів давно не водять,

В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому - випаде, чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я -
Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?
...
Білим по бі-
ло-му, -
ломить сліди йому.

у чеканні відстані мовчать
а мовчанню є про що сказати
про любов до сили і меча
при нагоді світом панувати

про купання в золоті й пітьмі
де немає голоду для втіхи
і про тихий плач і дикий сміх

В думи завія пролізла
Випнула спокій у двір
Вимкнуте світло, вже пізно
У буді бубликом звір…
А темінь - на десять кроків
Хропе й облизує сни…
Дитина воно до року
І ти милуєшся ним

Із лементу

- Можна кінуть на вєси... нє вапрос! -
дядько з ятки лементить. Малорос.

Ось автобус - до калюж підплива...
Дим усюди: з-під губи... з рукава...

Доживаю своє уві сні...
Не спішу до могили...
Але чується голос мені:
– пам’ятай мене, милий.

Пам’ятаю... та наче й не чув,
як, бувало, просила,
щоб і я написав, не забув :