)(


океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається пристрасть із жорен розкутих вулканів
обіймаю мовчання твоє в домінанті безчасся
у раптовому танго де твердь не будує парканів

)


може тішити серце частіше ковтками шампану
як ці води бурхливі навколо гранітної скелі
повставати із тіні турбот своїх з виром канкану
мною збуджених феніксів в небі де Зевса оселі

де лунають сузір’я ладами ліричного блюзу
в насолоді купаються теми нашептані болем
чорних дір притягання і кий поєднають і лузу
лиш від серця удар напряму чи від нот карамболем

)) А якщо поєднати? Під нескінченні хвилі мелодій )

Вона (Марґо Ґейко):
- Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

Він:
Я для тебе мовчатиму коловоротом безчасся,
хай між нами ні одягу, ні порахунку, ні планів,
тільки пульсу два береги, й магії, скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Вона:
океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається пристрасть із жорен розкутих вулканів
обіймаю мовчання твоє в домінанті безчасся
у раптовому танго де твердь не будує парканів

Він:
Чуєш, як надривається гострими зойками птаха,
і грайливими хвилями пристрасті тішаться скелі,
наче руки – обіймами, як подарунком невдаха -
о, чим глибше нестримна ти - далі я злину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, довше лети у нестямі,
всім собою вдихатиму сяйво - приплив за припливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби далі складалася тільки дорога щаслива.

Вона:
може тішити серце частіше ковтками шампану
як ці води бурхливі навколо гранітної скелі
повставати із тіні турбот своїх з виром канкану
мною збуджених феніксів в небі де Зевса оселі

де лунають сузір’я ладами лоскотного блюзу
в насолоді купаються теми нашептані болем
чорних дір притягання і кий поєднають і лузу
лиш від серця удар напряму чи від нот карамболем

Він:
А опісля мовчатиму – в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - розкішно-приємну обузу
задля безміру «потім», в якому ти щойно розквітла...

)

Так неквапно, що встиг я тебе сотворити,
поміж гніздами світло текло. «Відпущу
в білий світ»,— я подумав. Та лиш до воріт ти
підійшла — і вкололась об гілку дощу,

відсахнулась,— а дощ розростався корінням
блискавиць, попід вікнами все крокував,
витирав кольори на фіранках і ринвам
розпанахував шви, як тісним рукавам.

І — врізнобіч стежки! Сад у яблуках — дибки!.
Всі твої заклинання не варті гроша:
ти — сотворена щойно, звіряточко дике,
ще й не плоть, а обвита в сорочку душа,

ти — тонесенька свічко в моєму сирітстві,
прошу: дбай, щоби твій пломінець не зачах,—
чи ж тобі зупинити скажену сирицю,
що навідліг шмагає цей сад по очах?!

Хай усе вгомониться — і з білого світу
повернися до саду, в свічадах кори
засвітись поміж гніздами тихо, обвита,
як у слово, в сорочку... Й мене сотвори... (Ігор Римарук)

:)