ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віта Парфенович
2018.08.17 13:23
Я часто роздумую над поняттям Любов. І з роками все більше розумію, що воно включає не лишень романтичні мотиви, оспівані у піснях і жіночих романчиках. Це набагато обширніше поняття, наскільки набагато, що уявити це можна лише після того, як наб’єш не о

Адель Станіславська
2018.08.17 09:34
Дай си на стримок, дівче,
та не пилуйся.
Жити - не бігти,
броди - не глибочінь.
Світ ходить колом,
світ у постійнім русі.
Світ - полотно неткане:
сліпот- прозрінь...

Сонце Місяць
2018.08.16 23:42
як нам вернутися, чи відповідь даси
задуха й кіптява, у цій місцині
самі прокляті & провинні
ані краплини крові ні сльози

дерева із гілляками-кістками
відчитані бездумно молитви
усе промовлено, хіба лише живи

Ластівка Польова
2018.08.16 15:06
Я, ніби первісна жінка, даю імена речам.
З них кожне лунає дзвінко і втілюється в початок,
З якого постануть інші, прапредки усіх пра-пра...
Я жінка, мені видніше. Я перша, мої й права.

…Так річ здобуває назву і разом із нею – сенс.
Ось Річка, ось

Володимир Бойко
2018.08.16 14:16
Заблудилися туристи
І взялись дерева гризти.

Одурілі тупорилі
Півгороду тупо зрили.

До фіктивної контори
Завітали кредитори.

Микола Соболь
2018.08.16 09:53
Кому іще котлету в тісті?
Рефрижератор. Вантаж 200.

Ця тема звісно не нова.
Там – руки, ноги, голова…

Повоювало бидло з нами.
Тепер у цинку пре до мами.

Олександр Сушко
2018.08.16 08:47
З парубоцтва шугаю між перса дівочі,
Клав у ліжка, м'які спориші.
Утомився, солодкого меду не хочу,
Ти одну мені, Боже, лиши.

Ніц не маю багатства, лиш музу й Пегаса,
На любов лиш настроєний ген.
Та на золото мавки персисті не ласі -

Ігор Шоха
2018.08.16 07:08
Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...

Серго Сокольник
2018.08.16 00:21
сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-

Сонце Місяць
2018.08.15 23:30
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крі

Вікторія Лимарівна
2018.08.15 22:08
Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.

Тетяна Левицька
2018.08.15 21:40
Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
«Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика».

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
«Не второпаю, кохаю...

Олена Багрянцева
2018.08.15 17:31
Усе послідовно. Все сходить колись нанівець.
Засохнуть жоржини і листя пожовкне на клені.
І стануть вершковими ночі колишні шалені.
Затихнуть розмови, сповільняться ритми сердець.

Усе послідовно. За втіху нам буде жура.
І кожна дрібниця чомусь надз

Ігор Деркач
2018.08.15 14:28
Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні

Ластівка Польова
2018.08.15 10:34
Ігноруй мене, Боже, і вибачай за мат.
Я так, с*ка, не можу. Я далі піду сама.
Хай розхристана, боса – у душу мою не лізь.
Замальовує осінь усе, що лишилось із...

Ця ось втратила сина, а та он – уже вдова.
Що кричати у спину, які їм знайти слова?

Олександр Сушко
2018.08.15 09:38
Бачу острів журби. А довкруж море сліз,
Тут мій батько працює за плугом
Та цей берег не мій, бо володарі злі,
Люди втомлені мруть, наче мухи.

Нащо я прилетів? Ностальгія гризе?
Тут не феї панують, а орки.
Запах крадених благ просмердів тут усе,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26

Оксана Винник Ксенька
2018.06.25

Александра Макуха
2018.06.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Світлана Ткаченко (1974) / Проза

 It’s маў life
Я приходжу до неї у сни й передсни, бо хочу дізнатись її думки і ще не звик до нового життя. Розкажу їй, щоб не забувала мене, повідаю те, що пам’ятаю. Повтішаю трохи, бо щось ходить, ніби у воду опущена, й очі наче повипікала сіллю. Не можна ж так. Ну й помщуся раз за життя, якщо нагода трапиться: кіт я чи не кіт? Днів за сорок упораюсь. Народився я в багатих хазяїв, тому й продавали мене дорого. Молоді й пихаті носилися з мамкою, як дурні зі ступою, дозволяли їй лежати де завгодно, навіть на кухонному столі. А мені давали дешевий віскас. Мама в мене з Шотландії. Тато – чистокровний британець. Обоє додали мені шарму й виховання. Та я волів би бути схожим на тата. Габаритами, міццю, прямими вухами, товстими щоками. Кажуть, наших предків люди брали ще на парусний флот років чотириста тому, бо такі, як мій татко, одним ударом лапи могли вбити здоровенного щура. І хоч записали мене в якомусь паспорті Scottish Straight, я вважаю себе British. Цей “страйт” від значення “прямий”, а не від “стратив”, вушка в мене прямі. А місцеву мову треба було підучить таки, бо бути з сім’ї емігрантів – так собі задоволення. Це тепер я кожне слово розумію, як бачите. Відчуваю, що усим виглядом наслідуватиму татка. Трохи з окрасом не пощастило як для британця. Серед своїх братів і сестер я один народився якийсь “ліловий”. Не сірий, не голубий… бач, ліловий. Трохи навіть рожевий під штучним освітленням, із молочно – рожевими подушечками і цегляного кольору носом. Очі мої кольору найщирішого апельсину часто запікались сухою кіркою, але це не заважало. Хай там як, мене визнали якісь їхні експерти породистим. Мамкиному хазяїну я був не до смаку, бо всю мою рідню швидко порозбирали, а я наїдався при мамці аж до двох з половиною місяців. Пухкенький був.
Коли одного дня прийшла пара з дитинчам років п'яти. Нічогенькі такі. Клюнули на моє фото в інтернеті, де я позував у ракурсі “дай лапу, Рекс”. Вона – охайна жіночка із приємним запахом домашньої кухні. Мабуть, вміє і любить готувати. Це добре. А він – височенний мужчина із цікавими дитячими питливими очима. Я вирішив перевірити їх терпіння і чемність. Наступив однією лапою йому на ногу. Кросівки мали якісь поворозочки, в яких точно треба було розібратися. Але я не показав їм свою зацікавленість. Переступивши через кросівок, пройшовся по другій нозі… як раптом його рука підхопила мене і підняла високо вгору. Я став чіплятися за рукава, і таки на мить відчув рівновагу, влігшись на здоровенній його руці, звісивши задні лапи по обидва її боки. Щось так добре стало, коли він іншою рукою пригладив мої вушка і притримав тіло. Вирішив не пакостити поки що. Вони там про щось домовились... я ще ніц не розумів їхньої мови, і поїхав у нього за пазухою… Куди? З’їзджали вниз у якомусь душному ящику, всі разом. Посадили мене в машину. Сказали своєму чаду стерегти мене, а самі десь пішли купувати якісь речі. Мені? Господи, це були найжахливіші двадцять хвилин мого життя, виключаючи останні, звісно. Їхнє дитятко вирішило буквально виконати прохання, щоб я ніде не заліз під сидіння, і сіло прямо на мене. Я ледь не зомлів, забившись між спинкою, сидінням і тією дупою. Кричати я почав, коли вже прийшли оті двоє. Вони й урятували мене від негідника. Зізнаюсь, до останнього дня мені було лячно лишатись із ним наодинці.
Як приїхали до їх домівки, мені зразу стало зрозуміло, що до мене тут вже жила якась пані. Як би вони не чистили свої дивани й килими, не можна забрати справжню леді, яку пам'ятають ці стіни. З-під дверних наличників я дістав довжелезну шерстину сріблястого кольору. Я так думаю, що була вона вже старенькою, тому що величезна циновка, прибита на стінці в коридорі, обідралась до дір. То не одну сотню кігтів треба було виточити. ОК. Матиму на увазі. Забився в кут. Моторошно. Через якийсь час мені запропонували їжу й воду. Ні, не їстиму незнайомого. А от води поп'ю, бо аж у глотці пересохло від страху.
Всю наступну добу, а може й цілий тиждень я вивчав цю домівку. Ясно, що вони стали моїми новими господарями, тому що не заперечували моїм переміщенням попід меблями, вивченню паперів і зошитів на столах. Десь під вечір першого дня мені так нестерпно хотілося пісяти, що я став шукати свій лоток, мама ж бо вчила ходити лише в нього. Не знайшов. Так і ліг спати. А на завтра мені аж млосно було. Ну як же так? Де я маю пісяти? Маў, маў, маў! Обходив майже усі кутки, і нічого не пахло маминим лотком. Невже таке нагле позорище станеться у новому домі, серед незнайомих людей? Ні! Тільки не це! Однак, мене врятував хазяїн. Мабуть, він як мужчина, зрозумів мене. Посадив у якусь незнайому коробку. Я не збирався тоді позоритися, але так було лячно, що я впісявся. І пісяв, і пісяв довго, допоки став чи не вдвічі меншим за об'ємом. Лише тоді зрозумів, що те місце насправді – мій новий туалет, бо знайшов у ньому мамину гівняшку. Дякую, мій справжній благодійнику! Я до кінця днів тобі руки лизатиму, що врятував від такого позору! Наступну ніч я засинав біля Його руки, а Він чухав мені лоба вказівним пальцем трохи вище переносиці. Неймовірні відчуття! Вперше в цьому домі я дозволив собі замуркотіти.
Приблизно цілу добу уся ця сімейка обирала мені ім'я. Та ну, чи не видно, що я справжня super-star? Вони залізли в інтернет у пошуках клички. Багато разів прочитали й ні на чому не зупинились. Тим часом я лизнув руку Хазяїна. Його дружина сказала, що я зробив це, як собака. І вирішила мене назвати собачою кличкою. Ну не Дружком, не Полканом, звісно. В неї натура виявилась поетична. Вона назвала мене Сіріусом. Як я зрозумів, це назва якоїсь зірки із сузір'я Псиці, насправді найяскравішої зірки на нічному небі. Хоч і ніколи не бачив на небі ніяких собак, та й неба цілком не бачив, лише ті шматочки, що видно з нічного вікна, слово мені сподобалось. Звучить. А то все “кись” да “кись”. Ну нехай. Собака так собака. Насправді, це був доленосний вибір. Тому що протягом усього наступного року вони викривлювали Сіріуса на всі лади, від Сірожі до Сірика і Сірусика, а таки закріпилась за мною собача кличка Сірко. Це вдома, для своїх. А по паспорту Сіріус.
Годували мене по-королівськи. Найдорожчий корм преміум-класу, що порекомендував ветеринар, я трощив за обидві щоки. І крім того, просив усе, що хрумтить, з їхнього столу: огірки, моркву, редіс, дині, кукурудзу та рожеві помідори. Запивав джерельною водою. Але найсмачнішим напоєм був квітковий компот – вода у вазах, де стоять квіти. В них майже завжди на столі живі квіти. І відмови мені не було. З їжі найбільше мені полюбились оливки й маслини, і все, що пахло оливковим маслом. Усе це я навіть згодом навчився потайки красти, коли, бува, дружина хазяїна накривала святковий стіл і не встигала простежити за усім зразу. Дружина хазяїна. Так. Жіночка is good enough. Файна тобто. Але не хазяйка. Спершу годувала мене, завжди відділяла шматочок свіжого м'яса, та я дав їй зрозуміти, що насправді ціную лише той харч, що дає мені Хазяїн. От і чекав гордо на нього з роботи, просив лише в Нього, адже й відробляв кожну жменю корму по совісті.
До моїх обов'язків входила ніжна вранішня побудка усіх мешканців, пообідні або ж цілодобові розваги їхньої малечі, вечірня терапія Хазяїна і найприємніше – колискова на ніч, теж для всіх. Розкажу детальніше. Бо я таки став професіоналом extra-class у цих вправах, і якщо би була в мене possibility, не одне покоління british-нащадків дізналося б мої секрети.
Від самого початку, буквально на другий день спільного життя я вирішив вдавити на жалість чи милоту і став їсти й пісяти смішно, приймаючи позу, щоб задні лапи в мене роз'їзджалися на підлозі. Господарі вхопили мене, відвезли до ветеринарів, робили ренген, крутили й обстежували. Вкололи купу прививок, дали якісь ліки, від яких я тільки пукав півдня. Це в них називалося “проглистувати”. Страшно було. Авжеж. Але лікар нічого особливого не знайшов, сказав, що я крупний, що слабкі суглоби – це особливість породи, радив давати спеціальний корм, от і усе. З тих пір я нічого не втівав, що схоже було б на дивну поведінку, щоб мене більше ніколи не возили по ветеринаркам. Це ж треба, вирішив повтішатись, а вони мене зразу в карцер. Металеві столи, залізні інструменти, медикаментозні запахи, дух інших тварин і якийсь невтішний страх навколо тих закладів… Я ніколи, ніколи туди більше не хочу. Хм. Мабуть, через це сталося потім те, що сталося…
Тоді він і вона ще більше мене стали лілеяти, і я користувався цим ставленням, коли налагоджував стосунки. Зранку приходив до Хазяїна. Шукав його теплу руку й підлазив мордою, ніби це він сам мене гладить по голові. Потім ліз мокрим носом під пахву, під шию й усі теплі місця. Він чомусь сміявся і ще щільніше вигладжував. Коли я впевнювався, що він прокинувся аж так, що розплющив очі, я пересувався до дружини Хазяїна з тими самими намірами. Вони чомусь спали поруч, наче щоночі збиралися заводити кошенят. Мені це не дуже подобалося, та що я міг вдіяти? Хіба лягти між ними і ствердно впевнюватись, що я є їх єдиним кошенятком, і що інших вони не збираються заводити. Вона гладила мене зовсім інакше, ніж Хазяїн. Знала якісь мольфарські рухи, від яких я на мить забував, що вона не хазяйка, а потім згадував, що цих прийомів вона навчилася на моїй попередниці, з якою завжди порівнювала. Любила її. Я спершу навіть хотів так само пристосуватися вкладатися їй на груди, як вона того хотіла, та швидко зрозумів, що не наше це, оці “сю-лю-лю” і щенячі ніжности face-to-face. Та й згодом вона сама відмовилась, тому що моя вага швидко перетнула вищу позначку норми для scottish і досягла впевнених восьми з половиною чи дев'яти кілограмів, ваги справжнього british. Я лягав поруч вздовж її тіла й дозволяв кілька разів погладити по лобі, по вухах і самим лише її вказівним пальчиком погладити одну з моїх лап. Будь-яку спробу погладити іншу лапу я присікав, показавши зуби. Ніколи не кусав до крові, але завжди прикусював так, щоб вона вищала й махала руками. Нехай остерігається. Натомість Йому я дозволяв торкатися мого шовковистого животика, і приймав майже усі пестощі з Його рук. Адже саме ці руки згодом стали мене годувати двічі на день.
Стосункам із їхніми дітьми треба присвятити окремий сон. Старшого сина я майже не знаю. Він приходив несподівано, ночував рідко, чемно поводився й кожного разу, коли телефонував мамі, прощаючись, казав: “Погладь кота”. Це замість “я теж тебе люблю”, мабуть. До нього я ніяких претензій не маю, хіба що останні пару років він став приходити із неймовірним собачим сморідом на одязі. Здавалося, якась собака оселилася в його душі. Та оскільки він не змінив свого ставлення до мене, я вирішив простити ту собаку, що час від часу бентежила мій спокій.
Менший ріс на моїх очах. Спочатку він грався зі мною у машинки. Запускав своєю вправною рукою їх в мене. Я слугував воротами, крізь які не мусить проїхати жодна машина. Потім відправляв ту машинку іншим шляхом. В малого виходило краще. Бо коли та машинка з лязгом падала на паркет після моїх невтішних вправ, я лячно присідав, притискаючи вуха долу. Раптом там щось відлетіло? Тоді цей недопан ревітиме з горя або кидатиметься подушками. Потім малий навчив мене грі у м'ячики. Для нього це був пінг-понг, де він бив по м'ячику ракеткою, а для мене – справжній футбол. Я вів м'яч через усе поле, забивав гола між диванних ніжок, і так до тих пір, доки в нас не закінчувались м'ячики. Оскільки підняти мене він не міг, то лягав на підлогу, затягував мене собі на живіт, і тримав отак, поки я не починав нагнітати оцей любовний екстаз невдоволеними «маў». Часом я відчував усю силу його прив'язаності до мене, і саме тоді лишався ночувати в його ліжку, поки малий не засне. Часом чатував його неспокійний сон, відганяючи страхітливі сни. Одного разу, вважаю, що таки врятував його під час хвороби. Маю за правило не відходити від сплячої дитини під час всіляких ангін, застуд і грипів. Температура – то чуття мого серця. Так от коли мама малого збилася з ніг і заснула, хоч перевіряла температуру дитини кілька разів до того, я відчув неладне. Малий горів страшенно. Аж мені було гаряче, хоч я був у двох метрах від нього. Вирішив кликати на допомогу. Маў, маў, маў! І вона прокинулась. Прибігла до малого і до ранку вже не відходила, давала ліки й витирала якоюсь кислючою гидотою. Проте, малий одужав швидко. Вона усім тоді розказувала, який я мудрий, і що завдячує мені, що жар малого ледь не сягнув критичної позначки. Я приймав вітання і вважав це своєю перемогою над тією пані із довгою сріблястою шерстю. З тих пір я трохи більше дозволяв себе їй тріпати. Малий ріс, і сили його зростали, він почав тягати мене на руках, піднімати, мов гантелю, тримаючи мене під ребрами. То була страшенна його похибка, бо, як потім виявилось, саме там моє найслабше місце. Але мабуть, відчуваючи свою владу, він тримав мене так на вісу, доки я не починав нявчати до хрипу. Лише один раз я сильно подряпав малого, шрам через усе обличчя в нього залишиться на все життя як пам'ятка. Так, часом я його боявся. Ховався від очей подалі. Мирився з його наказовим способом примусити мене лежати біля нього вечорами. І оскільки я знав, що він любить мене й мою покору, вдавав слухняного. Врешті він засинав, і я тишком-нишком тікав з його ліжка. Але коли його не було вдома десь по бабусях чи канікулах, я сумував, вигрівав його ліжко, чекаючи на повернення. Я не снитимусь йому. Ще злякаю, боронь Боже. Він і так сильно боявся показати сльози, коли все сталося. Хоча тато й мама були б втішені побачити, що той хто любить, по-справжньому сумує. Та я його розумію. Сам ніколи не жалівся й не плакав. А може й дарма.
Які то були домашні вечори в нас! Цілісінький день я збирав свої іграшки й складав Хазяїну під подушку або під ліжко у тому місці, де він спить, закопував під покривало. Потім чемно чекав його приходу під дверима. Інколи носив капці, щоб виправдати свою «собачу» з їх точки зору вдачу. Це виявилось нескладно. Всовуєш морду в тапок і відштовхуєшся лапами, тапок їде по глянцевій поверхні блискучих кахлів. Складніше, якщо капці залишились у іншій кімнаті… Від самого початку й до останнього дня Він однаково приходив і брав мене на ту самісіньку руку, на яку посадив уперше. Я не поміщався вже на руці, тому йому доводилось брати мене під груди, продіваючи руку між усіма моїми лапами. От висю я на тій руці із тракторним муркотінням, і він гладить мої вуха й боки, хоч перше Його бажання, мабуть, було розутися, присісти, зняти одяг. Далі я бігав за Ним по усьому дому, ловив Його ноги, кликав на кухню, щоб отримати жменю корму саме від Нього. Бо ж міг отримати від будь-кого. Але то не цікаво. Мій Хазяїн мене годує! Час від часу я теж відношу йому подарунки: оливку або виноградинку, ягідку черешні у взуття. Це ж так приємно – віддячити дорогій людині чим можеш. Не було вечора, щоби ми не грались. Він брав усі ті іграшки, виймав з єдиного вдалого для них місця і кидав у різні боки зі словами “от собацюра!” А я приношу назад, у ліжко. Хіба може бути інакше? І так аж поки я не захекаюсь. Коли вони влягаються, я першим чином перевіряю, чи бува вони не вирішили завести кошенятко. Якщо таки вирішили, доводиться облишити їх на певний час. А потім я все одно приходжу спочатку до неї. Лягаю мордою й передніми лапами на її подушку і починаю муркотіти, доки засинає. Тим часом вона злегка гладить мені лоба вказівним пальцем. Тоді йду до Нього. Влягаюся вздовж тіла, кладу морду Йому на груди. І Він гладить мене своєю правою рукою, а лівою притримує. Вона завжди переверталася на інший бік, тягнулася своєю руцею, і так в три руки заводили вони мою муркотілку. Коли то мені набридало, я йшов собі. Не мав постійного місця для ночівлі. То один кут, то інший, то під дверною коробкою, то на одному з кресел. То їх сон чатував, то малечин, то одних собак відганяв від них, то інших. Намагався бути причетним до всіх.
Лише раз образився. Діло було так. Зробили вони ремонт. На цей час переїзджали, брали мене із собою, я не нарікаю. Мені – аби з Ним. Після повернення я знайшов новісіньку стіну, скільки моїх лап вистачало, оббиту новою циновкою. Це ж треба! А потім вони лишили нас із малим. Десь поїхали на цілий місяць і запросили пожити в нас Його маму. Вона годувала мене й водила онука до школи. Я ж мав, як дорослий і відповідальний, у відсутності хазяїна встановити правила. По-перше, я став серйозно опановувати територію. Усіляки завіси, нові шпалери, нові двері й фарби – усе потребувало мого втручання. Я усім мав сповістити, що то вже наше. Мітив кожну річ, проводячи інвентаризацію. Маму Його хотів було задобрити, став стрибати й гратися з нею на ліжку, та вона мене неправильно зрозуміла й вигнала з кімнати. Можна сказати, відучила ковбаситисяу в ліжку. От вони як приїхали, просили-просили, та довелося довго мене вмовляти, перш ніж я знов погодився на диванні ігри. Перше, що їм не сподобалося – моя інвентаризація. Він сказав дружині: “Тримай гроші, щоб завтра ж мені цього смороду не було.” А на завтра вона віднесла мене до ветклініки на вдосконалення. Що вже вони там робили мені, не знаю, та прокинувся я п'яний після наркозу і тиждень вилизував свої яйця. Ну, те, що на них тепер було лише схоже. От в перший же день після того я нассяв йому у туфлі, демонстративно й при гостях. Прямо коли Він проводжав їх у передпокої. Ми були квити. Назавжди. Не те щоб я дуже жалкував, більше часу стало на ігри з їх дітьми. Однак, мої потреби передчасно трансформувалися. Лише люди стали моєю єдиною сім'єю.
Натомість пропала турбота щодо думок про пошуки гарненької партнерки і надія на передавання досвіду молодшим поколінням. До того я думав так: Ну що по собі залишу? Вони ж самі бачать, як стрімко змінюється їх життя. Механіка. Автоматика. Комп’ютерна техніка. Це вже майже позаду для сучасних котів. Тепер гаджети, щоб їх.., ця, як її, робототехніка… Чи вони думають, що коти не еволюціонують? Ще й як! Пристосування до сучасних хазяїв з метою жити з ними у симбіозі – це основне завдання породи. От до прикладу... не секрет же, що лише останні кілька поколінь з’явилася окрема каста хазяїв, дуже вдалих для співіснування із ними. Назву їх програмістами, хоч вони все ж таки дуже різні. Перевага їх над іншими видами хазяїв у тому, що ці часто бувають вдома, бо працюють якось по інтернету, трохи відлюдькуваті, а значить менше усіляких гостей очікуватимете на порозі, високооплачувані, а значить, завжди матимете найкращий соціальний пакет. Ну і цяцьок в них для нас, котячих, дуже багато. Кількість кабелів, проводків, гайочок і цікавих дрібничок без високої напруги створює справжній рай для відносин кота і хазяїна. А ці всі devices and gadgets… Хто передасть на генетичному рівні вміння знаходити смартфони, планшети й GPS-навігатори, ключі й брелоки з елементами живлення? Хто використовуватиме їх основні функції – бути підставкою із підігрівом для підвищення рівня спостерігання? Хто, я вас питаю? Звісно, ловити мишей і горобців – то вдалий вид пристосування до людини. Але ти житимеш лише доти, доки будеш в змозі те робити. А далі тебе турнуть, як у тій казці, що читала вона малому про музик із Бремену, і загризуть тебе місцеві собаки або свої ж конкуренти. Ні, зараз інші часи. Порода має бути з породою. Роботящі коти – для роботящих людей. Високоінтелектуальна праця людей висуває нові вимоги щодо розумових здібностей і емоційного інтелекту їх вихованців. Ми – добірні шляхетні й емоційно високорозвинуті коти, нам треба тримати марку й розвиватися в ногу із часом!
Ех… Не все було так ладненько, як я оце тут кажу. Найгірше, коли вони покидали мене. Кожен рік вони віддавали мене одній своїй подружці на певний час, коли їхали у відпустку. Звісно, вона любила й оберігала мене. Котяча мама в ній якось неймовірно проявлялася. Вона хватала мене на руки, високо піднімала, тискала й цілувала у морду. Тьху! То все було не те. Страшно все: що не повернуться, що мої кохані десь подінуться, що вона так і надалі тискатиме мене, не розуміючи, як я привчив своїх господарів розуміти. Одним словом, суцільний стрес.
Ну і часом щось мені було зле. Але пам'ятаючи той досвід поїздок по клініках, я жодним мускулом не показував своїх турбот. Сам зайнявся фітнесом. Почав бігати і менше їсти, від чого схуд на півтора кілограми. Та все одно напади задишки траплялися декілька разів за останній рік. Коли я отримав право приходити до неї уві сні, показував їй ті кілька моментів, коли вона могла спробувати обстежити мене й надати вчасне лікування. Це коли я трохи кашляв, а потім позіхав сильно, коли хропів уві сні, як дядько. Не знаю, чи боявся я лікарні, чи – налякати сім'ю, але в останній день, відчувши задишку, сховався під ліжко. Серце пеклося після того, як Хазяїн не ночував вдома, а хазяйка всю ніч вірші писала. Чого вже їй так сумно було? Чи відчувала щось? Це тепер я знаю, що Хазяїн їздив у справах до родичів. Але я ж ніколи, ніколи не бічив, щоб вони були окремо. Навіть не прийшов її втішати увечорі. То хоч би попрощалися. Коли Він прийшов наступного дня з роботи, я зрозумів, що сам не впораюсь, виліз на середину хати й впав на бік, важко дихаючи. Маў, маў, ма-! Вона відразу покликала Його, кричала, що терміново. Поки вкладали мене у ту страшенну переноску, в якій завжди возили у машині, ще нагримали на малого, що той тягав мене попід груди. Дарма на дитину визвірилися. Хоч зізнаюся, краще б він мене не чіпав. За десять хвилин почався суцільний жах. Знов клініка. Два чужих дядьки у однакових костюмах. Киснева маска. Металеві столи. Якісь трубки, через які витікала рідина з моїх легенів. Уколи внутрішньовенно. Може, дарма я так їх боявся, що розірвалось моє серце? Бо коли побачив Його червоні мокрі очі, в мене вже нічого не боліло. Хіба гладила вона моє спустошене без душі шовковисте тільце і вислуховувала вирок ветеринарів. А я ж, ось я, не відчуваю її дотиків і не можу замуркотіти. Не можу сказати їй про відданість, що знаю про її любов, що то була моя гординя і моя вірність Хазяїну, а вона думала, що я її не люблю. Перші три дні потому вони ридали разом. Я ж приходив, за звичним розкладом являвся похвилинно то на ліжку, то на столі, хотів їх заспокоїти. Бачив, як вони прибирали мої іграшки, посуд із кормом, лоток. Лише вона чула мої кроки і легкий поступ. І чесно вголос поговорила зі мною: «Прости, Сірко, що не бачили твоєї біди. Прости, якщо образив хтось із нас. Прости, що мучили тебе реанімацією. Може б ти легше відійшов. І не приходь більше, будь ласка. Ми любимо тебе, але прощатися нестерпно боляче.» Я зрозумів. Бо сидів навпроти і дивився очима без сяйва. І знав, що вона мене теж бачить, бо дивилася прямо у душу. Так. Я виконав її прохання. До Хазяїна й хлопців не ходитиму, з ними в нас чоловічі й давно з'ясовані стосунки. Але маю що пригадати тепер, тому дорогу до її снів вона мені не заборонить.


*За статистикою, про яку дізналася у ветклініці, кожен третій кіт-британець в Україні народжується із вадами серця через недобросовісне й невідповідне розведення. Від них і помирає. Причиною смерті є будь-який стрес, набряк легенів і задуха, у 90% випадків викликана кардіогенною паталогією. При завчасному лікуванні строк життя подовжують. Прогноз щодо лікування негативний. Наш котик прожив 6 років 10 місяців.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-06-05 11:21:28
Переглядів сторінки твору 114
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.371 / 5.29)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.325 / 5.35)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2018.08.13 22:08
Автор у цю хвилину відсутній