ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Щось добре
Контекст : світлини до тексту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Щось добре
Знаки! – ось що воно. Знаки! – цвіт липи в травні; нашестя метеликів у червні; саме літо, що почалося завчасно, триває незвично та невідомо чим і коли закінчиться та чи закінчиться взагалі, - все це знаки. Ось іще один.
Минулого тижня за звичаєм зустрічав схід сонця на осоружному (закреслено) улюбленому ослінчику; з нього в іншу годину доби цікавого видно хіба що монітор, на якому щось цікаве я сам і напишу. І схід сонця відбувався за звичаєм – світлішав східний край неба, хмари тліли, рожевіли, перлисто виблискували, а тоді багряно спалахували, малювали на якусь мить сонячне проміння та – зникали, наче й не було. Галас пташиний вже з годину линув понад верховіттям лип і каштанів – і раптом німота затопила вулицю, а в ній почувся новий звук.
Клекіт! – випадково знав, що то за один наразі ширяє над Тарасівською. Боривітер! – перекинувши осоружного ослінчика, я вискочив на балкон і просто перед собою побачив малого хижака, який майже нерухомо висів у повітрі та крутив головою, гострими очима шукавши здобич унизу. Птах помітив мене, кинув гострим оком пронизливий погляд, в якому – непереборна, вітром-незборима, нічим-нездоланна зневага та зверхність – поворушив якимось пером у хвості, іншим у крилі та покотився з висоти, наче малеча з гори на санчатах, а тоді виконав майстерний, неперевершений поворот і віддав себе вітру, а той підхопив і миттю виніс птаха десь так високо, що я вже навіть і відшукати його в небі не міг…
Диво! – я так легко це вигукую, що аж самому ніяково; але ж правда, раніше боривітер траплявся мені на київських гірках та островах і ніколи – в середмісті. Але чому ні? – мабуть, сюди його привели метелики, що полонили Київ цьогоріч, оті рудо-чорні, яких плутають із адміралами? Здобич саме для такого вправного, але мініатюрного хижака; а щойно від метеликів лишилася сама згадка та уламки коштовних крил де-не-де по тротуарах – годі боривітру шукати в місті, шукай там, де і належить, - у полі!
Та це ще не кінець тому, що я з такою легкістю називаю дивом і трохи вище проголосив знаком. Минуло кілька днів; я ще пригадував клекіт, що розірвав тишу, в якій сховалося налякане боривітром цивільне птаство, та за звичаєм очікував на схід сонця на улюбленому ослінчику. Аж тут передранкову міську тишу – особливу, з природних голосів сплетену, але цілком і довершено позбавлену галасів міських, - цю тишу розітнув крик. Той, що його полюбляють голлівудські кіношники вставити в епізод, де в пустелі хтось помирає або отримує поранення або лишається кинутим напризволяще. Ось тут над ним і скрикує невидимий в білявій розпеченій висоті птах: Йааа! – коротке й красномовне віщування скорого невідворотного кінця.
Ослінчик ще не торохнув об підлогу, перекинутий моїм кидком на балкон, а я вже мало не випав з того балкону – так далеко висунувся з нього, аби роздивитися голлівудського улюбленця в українському небі. Йаа! Йаа! Йаа! – тримайся, пане, міцніше, бо нас тут аж троє… - і справді: на горішньому поверсі неба понад Тарасівською звично панували стрижі, а трохи нижче точився видовищний повітряний бій. Двійко сірих ворон билися з трьома рудуватими блискавками – гострокрилі, схожі на винищувачів не останнього, а якогось наступного покоління, хижаки випереджали за красою та естетичною довершеністю розпатланих ворон, що абияк гребли крилами в небі, наче веслами в болоті. Проте непоказні й повільніші, ворони переважала в маневреності: проти всіх законів фізики та аеродинаміки, втіленням яких здавалися рудаві хижаки, всупереч кратній перевазі в швидкості, ворони так невимушено й несподівано переміщалися повітряними коридорами – просто падали або стрибали з одного в інший – що спантеличені хижаки зіграли відбій. Йаа! – гукнув котрийсь; Йаа! Йаа! – відповіли поплічники, лягли на новий курс – кудись над Мамаєву гору – і ось тут показали свою головну перевагу. Втеча була такою блискавичною, що й ганебною її не назвеш – адже вони й напад можуть вчинити такий же, миттєвий і блискавичний.
Не знаю, були то шуліки чи які інші соколи; я навіть не певен, чи були вони рудуваті. Схід сонця забарвив рудим усе в небі та під ним, усе, чого торкнувся; навіть сіро-чорні ворони – й ті літали в оточені рожевого сяйва. А дахи, крони, вежі, вікна, димарі, вірний «Олімпус» і, мабуть, моє сонне обличчя на балконі – все стало рудим проти ранкового сонця…
…Тепер би второпати, що ті знаки віщують. Нехай будуть на щось добре. Отой голлівудець у пустелі – Йаа! Йаа! – завжди помиляється.
А диво – це ж таки диво! – не помиляється ніколи. Власне, воно і є – щось добре.
18 червня 2018 року
Минулого тижня за звичаєм зустрічав схід сонця на осоружному (закреслено) улюбленому ослінчику; з нього в іншу годину доби цікавого видно хіба що монітор, на якому щось цікаве я сам і напишу. І схід сонця відбувався за звичаєм – світлішав східний край неба, хмари тліли, рожевіли, перлисто виблискували, а тоді багряно спалахували, малювали на якусь мить сонячне проміння та – зникали, наче й не було. Галас пташиний вже з годину линув понад верховіттям лип і каштанів – і раптом німота затопила вулицю, а в ній почувся новий звук.
Клекіт! – випадково знав, що то за один наразі ширяє над Тарасівською. Боривітер! – перекинувши осоружного ослінчика, я вискочив на балкон і просто перед собою побачив малого хижака, який майже нерухомо висів у повітрі та крутив головою, гострими очима шукавши здобич унизу. Птах помітив мене, кинув гострим оком пронизливий погляд, в якому – непереборна, вітром-незборима, нічим-нездоланна зневага та зверхність – поворушив якимось пером у хвості, іншим у крилі та покотився з висоти, наче малеча з гори на санчатах, а тоді виконав майстерний, неперевершений поворот і віддав себе вітру, а той підхопив і миттю виніс птаха десь так високо, що я вже навіть і відшукати його в небі не міг…
Диво! – я так легко це вигукую, що аж самому ніяково; але ж правда, раніше боривітер траплявся мені на київських гірках та островах і ніколи – в середмісті. Але чому ні? – мабуть, сюди його привели метелики, що полонили Київ цьогоріч, оті рудо-чорні, яких плутають із адміралами? Здобич саме для такого вправного, але мініатюрного хижака; а щойно від метеликів лишилася сама згадка та уламки коштовних крил де-не-де по тротуарах – годі боривітру шукати в місті, шукай там, де і належить, - у полі!
Та це ще не кінець тому, що я з такою легкістю називаю дивом і трохи вище проголосив знаком. Минуло кілька днів; я ще пригадував клекіт, що розірвав тишу, в якій сховалося налякане боривітром цивільне птаство, та за звичаєм очікував на схід сонця на улюбленому ослінчику. Аж тут передранкову міську тишу – особливу, з природних голосів сплетену, але цілком і довершено позбавлену галасів міських, - цю тишу розітнув крик. Той, що його полюбляють голлівудські кіношники вставити в епізод, де в пустелі хтось помирає або отримує поранення або лишається кинутим напризволяще. Ось тут над ним і скрикує невидимий в білявій розпеченій висоті птах: Йааа! – коротке й красномовне віщування скорого невідворотного кінця.
Ослінчик ще не торохнув об підлогу, перекинутий моїм кидком на балкон, а я вже мало не випав з того балкону – так далеко висунувся з нього, аби роздивитися голлівудського улюбленця в українському небі. Йаа! Йаа! Йаа! – тримайся, пане, міцніше, бо нас тут аж троє… - і справді: на горішньому поверсі неба понад Тарасівською звично панували стрижі, а трохи нижче точився видовищний повітряний бій. Двійко сірих ворон билися з трьома рудуватими блискавками – гострокрилі, схожі на винищувачів не останнього, а якогось наступного покоління, хижаки випереджали за красою та естетичною довершеністю розпатланих ворон, що абияк гребли крилами в небі, наче веслами в болоті. Проте непоказні й повільніші, ворони переважала в маневреності: проти всіх законів фізики та аеродинаміки, втіленням яких здавалися рудаві хижаки, всупереч кратній перевазі в швидкості, ворони так невимушено й несподівано переміщалися повітряними коридорами – просто падали або стрибали з одного в інший – що спантеличені хижаки зіграли відбій. Йаа! – гукнув котрийсь; Йаа! Йаа! – відповіли поплічники, лягли на новий курс – кудись над Мамаєву гору – і ось тут показали свою головну перевагу. Втеча була такою блискавичною, що й ганебною її не назвеш – адже вони й напад можуть вчинити такий же, миттєвий і блискавичний.
Не знаю, були то шуліки чи які інші соколи; я навіть не певен, чи були вони рудуваті. Схід сонця забарвив рудим усе в небі та під ним, усе, чого торкнувся; навіть сіро-чорні ворони – й ті літали в оточені рожевого сяйва. А дахи, крони, вежі, вікна, димарі, вірний «Олімпус» і, мабуть, моє сонне обличчя на балконі – все стало рудим проти ранкового сонця…
…Тепер би второпати, що ті знаки віщують. Нехай будуть на щось добре. Отой голлівудець у пустелі – Йаа! Йаа! – завжди помиляється.
А диво – це ж таки диво! – не помиляється ніколи. Власне, воно і є – щось добре.
18 червня 2018 року
Контекст : світлини до тексту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію