Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
из Ланы Перлулайнен. Близнецы
Творить – это… разделять, вводя свое в массу чужой души.
А.Грин «Блистающий мир»
На последней черте у тризныНе нарушу законов тиши.
Что умела я в этой жизни?
Хлеб испечь и писать стихи лишь.
Раздвоили так дни и ночи,
Что никак не замкнуть мне круга.
А у вечности божьи очи
И тот голос из детства - друга.
Голос этот был голос музы.
Время скрылось, творя пространство,
Как Евангелие от Босха,
Растерявшимся, злым и странным.
И тогда, по веленью жизни,
Стала строить на небо башню,
Где меня спросили:
- Куда ты
Лезешь с лестницей личной?
Страшно..
Средь вселенной я как на бритве.
Ты, судьба, погнушалась мною.
Близнецы во мне чинят битву -
Никогда и Всегда – игрою.
Я сутра становлюсь земною
Половиной. А как стемнеет –
Превращаюсь в того, кто со мною
Обреченность бессмертья делит.
Брат, а я не хочу бессмертья.
Так оно не идёт, нескромно.
Ночь смеется. И кто-то третий
Замахнулся звездой в лицо мне.
Так и нет мне спасу, братишка.
Я раздвоена, хуже нету:
На два имени, на две фишки -
На мой хлеб и стихи об этом.
2013
Лана Перлулайнен
БЛИЗНЮКИ
На останнім кордоні миті
не порушу законів тиші.
Що я вміла на цьому світі?
Хліб пекти і писати вірші.
Так роздвоїли дні і ночі,
що не вмію замкнути коло.
Вічність має Христові очі
і знайомий з дитинства голос.
То був голос моєї Музи.
Час тікав, залишивши простір
злим, розгубленим і безглуздим,
як Євангеліє від Босха.
І тоді, приречена жити,
збудувала на небо вежу,
де мене спитали:
— Куди ти
зі своєю драбиною прешся?
Серед всесвіту, як на лезі,
ти мене покинула, доле.
Бачиш, бавляться мною по черзі
близнюки — Завжди і Ніколи?
Знову вранці стаю земною
половиною, а як смеркне –
обертаюсь в того, що зі мною
поділився своїм безсмертям.
Брате, я безсмертя не хочу,
бо мені безсмертя не личить.
Ніч сміється в безсонні очі
і жбурляє зірки в обличчя.
І немає зустрічі, брате,
бо роз’єднана якнайгірше:
на два імені, на дві статі —
хліб пекти і писати вірші.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)