ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Верста (1994) /
Проза
Натхнення
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Натхнення
Хтось думає що його треба шукати, інші вважають, що воно саме приходить…
…Я ж прокинувся цього ранку о п’ятій чи то від безсоння, що мучило останні кілька тижнів, можливо, зміна часових поясів. Хтозна…
Знаючи, що подальші спроби заснути обвінчаються крахом, я вирішив сходити на море. Швидко поснідав, узяв гітару й блокнот у надії, що все-таки зможу щось нашкрябати. Зачинив номер і вирушив на берег, він був зовсім неподалік. Віяв теплий ранковий вітерець, а в повітрі висів запах моря і квітів, повз які я проходив, відчувалася легкість.
Ось і море!.. Вмостившись зручно на пісок, я деякий час споглядав, як танцюють хвилі, і бриньчав щось мимоволі на гітарі…
Взявши блокнот, я почав думати, щоб таке написати…
Кохання?.. Кохання, яке змогло воскресити на кілька місяців, а потім…
(Хоча ні! Не кохання! Закоханість? Не знаю… Але я не відчував цього почуття дуже давно, воно здавалось… справжнім?..)
…А потім отруйним стилетом засісти глибоко в серці й ржавіючи повільно вбивати. І кожна спроба щось написати – це спроба дістати ось цей кинджал, але проблема в тому, що його неможливо витягти й наступні лише намагання утворюють ще більшу рану… І кров, що стікає у вигляді чорних емоцій…
Та й кому?... Навряд чи адресату це потрібно…
Інші теми здавались… банальними?..
Писати бажання не було.
Відкинувши блокнот, я приліг на пісок і дивився на синє і безкрає небо, слухаючи шелест листя дерев і хлюпотіння припливів, намагаючись ні про що не думати…
Раптово спалахнуло небо, неначе змінився день на ніч, тоді все знову повернулося назад, але з неба спускалося щось довершене, яке сліпило і навіювало страх, та водночас манило до себе.
Я не міг нічого зрозуміти, рука сама тягнулася туди, та дістати ніяк не виходило. Уже ось впіймав, але ні, знову воно далеко, а потім уже майже торкається пальців. І так постійно… А потім враз усе зникло…
І тут я розплющив очі. Виявилося, що я просто задрімав.
Але те, що я побачив здавалося таким реальним!..
І тут у голові на мить пробігла думка – я взяв блокнот і почав писати…
…Його називають по-різному… Що ж це було?..
Хтозна… Хтось його шукає, а хтось його чекає…
Новела «Натхнення»
© Володимир Верста
Дата написання: 21.07.18
…Я ж прокинувся цього ранку о п’ятій чи то від безсоння, що мучило останні кілька тижнів, можливо, зміна часових поясів. Хтозна…
Знаючи, що подальші спроби заснути обвінчаються крахом, я вирішив сходити на море. Швидко поснідав, узяв гітару й блокнот у надії, що все-таки зможу щось нашкрябати. Зачинив номер і вирушив на берег, він був зовсім неподалік. Віяв теплий ранковий вітерець, а в повітрі висів запах моря і квітів, повз які я проходив, відчувалася легкість.
Ось і море!.. Вмостившись зручно на пісок, я деякий час споглядав, як танцюють хвилі, і бриньчав щось мимоволі на гітарі…
Взявши блокнот, я почав думати, щоб таке написати…
Кохання?.. Кохання, яке змогло воскресити на кілька місяців, а потім…
(Хоча ні! Не кохання! Закоханість? Не знаю… Але я не відчував цього почуття дуже давно, воно здавалось… справжнім?..)
…А потім отруйним стилетом засісти глибоко в серці й ржавіючи повільно вбивати. І кожна спроба щось написати – це спроба дістати ось цей кинджал, але проблема в тому, що його неможливо витягти й наступні лише намагання утворюють ще більшу рану… І кров, що стікає у вигляді чорних емоцій…
Та й кому?... Навряд чи адресату це потрібно…
Інші теми здавались… банальними?..
Писати бажання не було.
Відкинувши блокнот, я приліг на пісок і дивився на синє і безкрає небо, слухаючи шелест листя дерев і хлюпотіння припливів, намагаючись ні про що не думати…
Раптово спалахнуло небо, неначе змінився день на ніч, тоді все знову повернулося назад, але з неба спускалося щось довершене, яке сліпило і навіювало страх, та водночас манило до себе.
Я не міг нічого зрозуміти, рука сама тягнулася туди, та дістати ніяк не виходило. Уже ось впіймав, але ні, знову воно далеко, а потім уже майже торкається пальців. І так постійно… А потім враз усе зникло…
І тут я розплющив очі. Виявилося, що я просто задрімав.
Але те, що я побачив здавалося таким реальним!..
І тут у голові на мить пробігла думка – я взяв блокнот і почав писати…
…Його називають по-різному… Що ж це було?..
Хтозна… Хтось його шукає, а хтось його чекає…
Новела «Натхнення»
© Володимир Верста
Дата написання: 21.07.18
З книги «Наношок».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію