ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
10:22
Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сонце Місяць (1974) /
Проза
електра
ı.
Звуть його Мартин, із наголосом на останньому складі. Із тих, котрі здатні час від часу мовити собі про себе—Мартине, але ж ти дивак, чоловіче. Й трохи навіть утішитися з такого-от казусу. У стані пост-алкогольнім, невиспаний, прочовгавши коридорами кольорів стоп-сигнальних. При відчуттєві театральнім, зі смаком до безпідставних дотепів. Жоден не знає бо, яка ж цей дотепник насправді мовчазна & похмурна істота, сливе непохитний олов’яний солдатик, на пароплаві з газетного клаптя, стічноводдям буденної зайвості.
Надвечір’я індіанської осені, надворі ще сонячно. За габаритною вітриною закладу в проміннях світла призахідного благодать—красота. Перехожих нема практично, туди й сюди вигулюється одна й та сама парочка у бейсбольних кепі, темносиніх джинсах, сталево-сірих вітрівках, попід ручку, довготелесий він, мініатюрна вона. Вслід за ними, на злотому кількаметровому припоні женуться врозтіч-ривками п’ятеро чорних повітряних кульок. І в самій локації народу не рясно.
Дві мамаші з дитями, всівшися під стінкою ліворуч, пліткують, перемикаючись часом із виховною метою на дівча й хлоп’ятко, що нудяться, та поки не ниють. Виснажений з вигляду, десь обшарпаний чим не студент із протилежного краю стійки, споживаючий сендвіч. На півдорозі від нього, за окремим столиком, млостива юнка крадькома кидає погляди за вікно й крізь Мартина та через буфетний прилавок, де хазяйнує мадмазель із фарбованим попелястим волоссям короткою стрижкою, а сережки простесенькі такі, що кільця до ключів.
ıı.
Саме ті безпредметно мрійливі погляди втягують Мартина у спомини пройдешнього літа, містечко при морі та при черговім відпочинковім сезоні. Прогулюючись проз аромати тліючої дровини, присмачені пахощами шашлично-ковбасковими, черги бажаючих пожерти, ятки й холодильні шафи, забиті веселковим розмаєм напоїв, неприродніх кольорів ласощами, що підточують безпосередню уяву, відволікаючи від роздивлянь навсібіч, поки променад роздмухує містичні вогні, настроює музичні інструменти, й тамтешнє тодішнє всяке—хіба не втілення на хвилину чогось, що звуть ‘оце воно життя’, на розсуд любителя пива й легковажно вибраних дівчат, необов’язково модельних чи всміхнених, одинокість не потребує компанії-бо, навіщо. Так, повтикати собі, при святі. Калейдоскопи вражень обертаються, барви вогні ласощі плаття обличчя терпкуватий бриз алкогольні парфуми цигарково-ванільний протяг.
Хай би за дивною логікою, далі на уявній сцені пам’ятна самотня жінка на муніципальному пляжі зі спекотним липневим мревом, на достотній відстані від комерційної сублімації, текно—синтипопу, безугавного вереску мавпятника, із якого розморені батьки насилу витягують нащадків і, без уваги до їх упирання зі щохвилинними забаганками (маа, де шаурмаа?), рішуче забираються геть. Поміж закликів продавців пахлави й креветок під мегафони нав’язливо припрошуючі бажаючих у відкрите море будь-яким чином, і нехіть щось ще читати, а йти геть ще більша нехіть, але можна медитнути на присутніх ближніх, нехай не сильно цікавих собою. Окрім тієї, що Мартин подумки охрещує монахинею на пляжі, хоча на ній не помітно жодних прикрас, що вже казати про аксесуари культу. В закритім купальнику, незворушно провівши цілий час на свому оборонному місці, вона стримано й дещо скуто вдягається в однотонний світлий відкритий брючний костюм, знову всівшися, ретельно витирає долоні зап’ястки ступні вологою серветкою, згодом взявши люстерко інспектує своє обличчя, далі витягнувши безколірну помаду, обережно підживлює вуста та повільно причісує й так бездоганно вичесане, не сильно довге волосся, ще хвилин шість. Її ледь примружені очі, маловиразні риси, меланхолійна на позір манера неначе зводять & втримують ілюзорну стіну, силове поле між її самозаглибленням і суєтою надовкола, лишаючи випадковому спостерігачеві дещицю того, що зветься збиттям із пантелику.
ııı.
На сходовій у під’їзді старого будинку історично невартісного темно & вогко, як у негра в жилетці, тхне павуками. Мов телебурмотіння нізвідки, раптовий приглушений брязкіт кухонного начиння не зрозуміти де саме. Вся пригода починає нагадувати метафору штибу histoire de l’âme, самоціль, навпомацки бентежачи випадкових примар, у сумбурі відлунь. Коли ж обоє дістаються невідомих дверей, поки дівча порпається із замками, Мартин запитує, наче мав би лишити щось за порогом, і то терміново:
“Тут постійно таке?”
“Що, темно? Будинку років двісті. Ми якось вже звикли.”
“Ми—то хто?”
“Ну, це квартира батьків.”
“А. . . .”
“Батьки померли”, відрубує вона, далі короткий скрегіт дверних завіс, її певні кроки та великодушне “— заходь.”
Трохи поспіль, увімкнене світло, кухня & там жеж відгороджена шторою ванна під умивальником, дверна пройма, простора кімната, надміру високі стелі, паркет, старожитня кахельна піч, прибирають тут явно постійно.
“Ти подібний на мого тата, знаєш. . . .”
Її голос у спину, без будь-якого продовження, сама вона щезає до кухні, лишивши гостя серед огрому помешкання не то дочекати, не то знайти самому хоч якісь пояснення. Коли Мартин за деякий час повертається на кухню, на столі—тареля зі сиром, підсушеними півпрозорими скибочками багета, жменька безкісточкових оливок у вазочці, пів бляшанки фрагментованих шпротів, келішки, хазяйка із буденною грацією розливає конвенційний коньячний ерзац, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, і він, немов зачарований, п’є також.
Момент, який остаточно позбавляє Мартина мови, коли присунувшись якомога ближче, вона лагідно притуляється збоку й, приобійнявши його з обох сторін, із розчуленням неголосно резюмує:
“Тато . . . . мій тато ———”
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
електра
ı.
Звуть його Мартин, із наголосом на останньому складі. Із тих, котрі здатні час від часу мовити собі про себе—Мартине, але ж ти дивак, чоловіче. Й трохи навіть утішитися з такого-от казусу. У стані пост-алкогольнім, невиспаний, прочовгавши коридорами кольорів стоп-сигнальних. При відчуттєві театральнім, зі смаком до безпідставних дотепів. Жоден не знає бо, яка ж цей дотепник насправді мовчазна & похмурна істота, сливе непохитний олов’яний солдатик, на пароплаві з газетного клаптя, стічноводдям буденної зайвості.
Надвечір’я індіанської осені, надворі ще сонячно. За габаритною вітриною закладу в проміннях світла призахідного благодать—красота. Перехожих нема практично, туди й сюди вигулюється одна й та сама парочка у бейсбольних кепі, темносиніх джинсах, сталево-сірих вітрівках, попід ручку, довготелесий він, мініатюрна вона. Вслід за ними, на злотому кількаметровому припоні женуться врозтіч-ривками п’ятеро чорних повітряних кульок. І в самій локації народу не рясно.
Дві мамаші з дитями, всівшися під стінкою ліворуч, пліткують, перемикаючись часом із виховною метою на дівча й хлоп’ятко, що нудяться, та поки не ниють. Виснажений з вигляду, десь обшарпаний чим не студент із протилежного краю стійки, споживаючий сендвіч. На півдорозі від нього, за окремим столиком, млостива юнка крадькома кидає погляди за вікно й крізь Мартина та через буфетний прилавок, де хазяйнує мадмазель із фарбованим попелястим волоссям короткою стрижкою, а сережки простесенькі такі, що кільця до ключів.
ıı.
Саме ті безпредметно мрійливі погляди втягують Мартина у спомини пройдешнього літа, містечко при морі та при черговім відпочинковім сезоні. Прогулюючись проз аромати тліючої дровини, присмачені пахощами шашлично-ковбасковими, черги бажаючих пожерти, ятки й холодильні шафи, забиті веселковим розмаєм напоїв, неприродніх кольорів ласощами, що підточують безпосередню уяву, відволікаючи від роздивлянь навсібіч, поки променад роздмухує містичні вогні, настроює музичні інструменти, й тамтешнє тодішнє всяке—хіба не втілення на хвилину чогось, що звуть ‘оце воно життя’, на розсуд любителя пива й легковажно вибраних дівчат, необов’язково модельних чи всміхнених, одинокість не потребує компанії-бо, навіщо. Так, повтикати собі, при святі. Калейдоскопи вражень обертаються, барви вогні ласощі плаття обличчя терпкуватий бриз алкогольні парфуми цигарково-ванільний протяг.
Хай би за дивною логікою, далі на уявній сцені пам’ятна самотня жінка на муніципальному пляжі зі спекотним липневим мревом, на достотній відстані від комерційної сублімації, текно—синтипопу, безугавного вереску мавпятника, із якого розморені батьки насилу витягують нащадків і, без уваги до їх упирання зі щохвилинними забаганками (маа, де шаурмаа?), рішуче забираються геть. Поміж закликів продавців пахлави й креветок під мегафони нав’язливо припрошуючі бажаючих у відкрите море будь-яким чином, і нехіть щось ще читати, а йти геть ще більша нехіть, але можна медитнути на присутніх ближніх, нехай не сильно цікавих собою. Окрім тієї, що Мартин подумки охрещує монахинею на пляжі, хоча на ній не помітно жодних прикрас, що вже казати про аксесуари культу. В закритім купальнику, незворушно провівши цілий час на свому оборонному місці, вона стримано й дещо скуто вдягається в однотонний світлий відкритий брючний костюм, знову всівшися, ретельно витирає долоні зап’ястки ступні вологою серветкою, згодом взявши люстерко інспектує своє обличчя, далі витягнувши безколірну помаду, обережно підживлює вуста та повільно причісує й так бездоганно вичесане, не сильно довге волосся, ще хвилин шість. Її ледь примружені очі, маловиразні риси, меланхолійна на позір манера неначе зводять & втримують ілюзорну стіну, силове поле між її самозаглибленням і суєтою надовкола, лишаючи випадковому спостерігачеві дещицю того, що зветься збиттям із пантелику.
ııı.
На сходовій у під’їзді старого будинку історично невартісного темно & вогко, як у негра в жилетці, тхне павуками. Мов телебурмотіння нізвідки, раптовий приглушений брязкіт кухонного начиння не зрозуміти де саме. Вся пригода починає нагадувати метафору штибу histoire de l’âme, самоціль, навпомацки бентежачи випадкових примар, у сумбурі відлунь. Коли ж обоє дістаються невідомих дверей, поки дівча порпається із замками, Мартин запитує, наче мав би лишити щось за порогом, і то терміново:
“Тут постійно таке?”
“Що, темно? Будинку років двісті. Ми якось вже звикли.”
“Ми—то хто?”
“Ну, це квартира батьків.”
“А. . . .”
“Батьки померли”, відрубує вона, далі короткий скрегіт дверних завіс, її певні кроки та великодушне “— заходь.”
Трохи поспіль, увімкнене світло, кухня & там жеж відгороджена шторою ванна під умивальником, дверна пройма, простора кімната, надміру високі стелі, паркет, старожитня кахельна піч, прибирають тут явно постійно.
“Ти подібний на мого тата, знаєш. . . .”
Її голос у спину, без будь-якого продовження, сама вона щезає до кухні, лишивши гостя серед огрому помешкання не то дочекати, не то знайти самому хоч якісь пояснення. Коли Мартин за деякий час повертається на кухню, на столі—тареля зі сиром, підсушеними півпрозорими скибочками багета, жменька безкісточкових оливок у вазочці, пів бляшанки фрагментованих шпротів, келішки, хазяйка із буденною грацією розливає конвенційний коньячний ерзац, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, і він, немов зачарований, п’є також.
Момент, який остаточно позбавляє Мартина мови, коли присунувшись якомога ближче, вона лагідно притуляється збоку й, приобійнявши його з обох сторін, із розчуленням неголосно резюмує:
“Тато . . . . мій тато ———”
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію