Врятовані жаби швидше стрибають.

Автор

Частина 4. Облава


Десь на Умщині. 09:10 год., сонце вже вилізло з-за горизонту, ще заспане і ніжне.
«Мама, тут якась фігня! Телеграма прийшла!», - переляканий син біжить з коридору так, що резинка на штанях не витримує натиску підшкірного жиру і тріскається прямо на півдорозі на кухню, де мати смажить друге відро котлет.
«Яка в біса телеграма!? Нам немає кому писати телеграми, а ну дай гляну!», - мати однією рукою хапає телеграму, а іншу кладе на голову сина, яка надто рано облисіла і відбивала по кімнаті сонячні зайчики.
Як же була здивована мати, та ще більше був здивований товстозадий Жабун, коли прочитали телеграму від Марисі. Останнє, що врізалося у свідомість: «…Їду… Готуйся!».
«А я тобі казала, треба жєнітца, а ти все носом крутив. Докрутився? Не така? знайду кращу? Знайшов? Тобі вже скоро 40, де ти її знайдеш? Хіба що на болоті в яку жабу поцілиш із лука. Ой, казала! Казала я тобі! А ти все мене не слухав! Тепер розбирайся сам з тією навіженою, вона тобі яйця відірве і скаже, що так і було! А ми з батьком втручатися не станемо, так що, хоч усрися, а женися!».
До смерті переляканий чоловік заплакав і закрився у туалеті думати.
Село Марисі. 13-00 год. Сонце із зеніту жбурляло пекуче проміння.
Поки Марися поралася на кухні і збирала на стіл, Еродот займався ділом – парував непаруюче. Душа до душі – парочка! Розходився сміхом від цих занять, бо попарував він тільки-тільки двох кремезних парубків. А перед ними була Пріська з Одаркою, Марфа з Палашкою, Іван з Миколою. Були б ще жертви, якби не голуб, який насрав жартівнику на голову.
У темному льосі настоювалося холодне, таке кріпке, як ремінь! Кинь у нього цвях – не застрягне, відлетить. Дівчина найбільше всього у світі любила холодцеваріння, це була її віддушина, дівочий арсенал проти чоловічої упертості. Звісно, якщо пригощати чоловіка, то тільки найліпшим.
Поки Еродот змивав лайно з голови, Марися напомацки набирала із діжки холодне.
Тим часом у хаті розривався телефон, дзвонили із відділу кадрів, того самого, де його працівники приміряли ліфчики і їли піцу, щоб не поправитися.
Людина – сама злопам’ятна істота на землі, крім звісно, кота, якого ти натовк носом у жовту калюжу на підлозі. Акулій, дай Бог йому здоров’я і грошей на «Дружбу», почув телефон, і поліз у вікно до сусідки. Його вела жага помсти і бажання похмелитися. На останній секунді, він приймає виклик із Марисиного телефону.
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Хвате! Кажіть вже! – максимум намагаючись копіювати жіночий голос.
- А це Марися Гнатівна?! – здивовано.
- Вона сама, а шо?
- Я стосовно роботи, ви були вчора у нас, ваша кандидатура нас зацікавила, запрошуємо вас на повторну співбесіду у п’ятницю. Вам буде зручно?
- Канєшно! Я прийду, а шо за робота, нагадайте, а то забула.
- Спеціалістом у відділ переписування і копіювання при установі імітації безмежної допомоги і всеохоплюючої любові Хм-хм-району.
- А-а! Ця! Прийду, прийду! Ждітє-с! – поклав слухавку і пішов на кухню «ревізувати» холодильник.
Але «ревізія» Акулія закрилася так і не відкрившись. Натомість був стіл наче скатертиною-самобранкою застелений, наїдків усіляких стільки, що у нього і на іменинах ніколи не було. А головне – горілочка, бо без неї аж ніяк не можна сідати за стіл.
Файно до рота залітали голубці і крученики, вареники і тертеники, а щоб не застрягло в горлі – хріновуха. Акулій їв наче в останній раз, руками, без виделки, мордяку краєм скатертини утирав, а кісточки з оселедця кидав у вазу.
На гармидер прибіг Армен, не все ж мишами харчуватись, а тут риба, він чув її усім єством через порцеляну. Оселедець під шубою чи то у шубі, а може в пальто. Варені раки, тушкований лин, золотава ікра щуки і звісно смажені карасики а-ля натюрель! Удвох обжирали господарів, всяк по своєму і кожен однаково.
Коли Марися з Еродотом кинулися на кухню, на столі лежав Армен, не міг підвестися на ноги, навіть після ляпасу. Так сильно він наївся.
- От, паскуда, ти така! Тепер місяць тебе не годуватиму! – скинула кота на підлогу.
- Ти так не спіши, глянь – показує пустий графин, - Ти думаєш кіт пив з графину горілку?
- Точно…А що ж воно було?
- Я не знаю, але точно у Армена був подільник. Сам він не міг стільки з’їсти і… випити – посміхаючись.
- Хто? – перелякано.
- Хрін його знає! Може товариш Армена, якийсь пухнастик – посміхаючись.
- Як ти можеш зараз жартувати!?
- А що робити? Не плакати ж! Я голодний.
- Я теж голодна. Але в мене тільки холодець, хліб і помідори.
- Оперативно-розшукові дії по факту мародерства на твоїй кухні я розпочну тільки після ситного обіду, сил не має навіть крила розгорнути. Втомився. Згодна?
- Згодна.
- Тоді неси своє холодне, помідори і що ще там в тебе є.
Єдиним свідком злочинної обжерливості Акулія був голуб Толік, саме той, що обісрав крилатого. Пташка горда і з хорошою пам’яттю.
Сонце кидалося цілими пучками проміння по всьому живому і неживому, коли Марися з Еродотом нарешті сіли за стіл. Увімкнули для кращого травлення телевізор, якраз йшов серіал про любов. Це так мило з телеекрану! І раптом, екстрений випуск новин, аж холодне з ложки ляпнуло на стіл.
«Атас! Мєнти!»
Територію монастиря штурмував КАЖАН, до департаменту боротьби з економічною злочинністю надійшов сигнал, що монахи в злочинній змові з організованим злочинним угрупуванням налагодили схему випуску і збуту спеціальних засобів розрахунку – жетонів, а також мають не ліцензоване виробництво товарів із пластику, ухилення від сплати податків і надходжень від орендної плати до міського бюджету. Статті серйозні навіть для боголюбних людей. Але монахи були не простими монахами, всі у минулому – колишні кримінальні авторитети або пацани дрібного калібру. Для поліції придумали легенду і трималися її неухильно, домовилися навіть під тортурами ні в чому не зізнаватися. Більше їх турбувало, хто «стуканув», і якомога швидше виявити «крису».
Гірше було Гнату і його подільникам – гномам-рецидивістам Ліку і Лоді. Товару на мільйони гривень, а як винести їх із монастиря, коли гарцюють довкола у «пуантах». Ці «балерини» навчені кидатися в правильному напрямку, та й «фуете» крутять шаленої сили. Як бути?
Лік і Лодя були не розлучними з дитинства, все робили разом і всюди були разом. Рецидивістами вони стали не по своїй волі, а за вимогою кримінального законодавства, яке часто буває сліпим і глухим. Якось у ночі помітили злочинні дії двох депутатиків, треба відмітити, що дії ці були вкрай тяжкого ступеню і наслідків. Для таких у кримінальному кодексі, при наявності свідків та доказів, передбачено позбавлення волі строком від 10 до 15 років, а при обтяжуючих обставинах - двадцятка. Але депутати помітили гномів, користуючись мандатами і впливовими зв’язками, випередили хід подій, запроторили близнюків за грати на 5 років по різним камерам, без права переписки між собою.
Ув’язнення стало для гномів справжнім випробуванням. П’ять років вони не бачили одне одного, а коли «откинулися» - обійнялися і пообіцяли помститися депутатам, чого б це їм не коштувало. Пішли служити в поліцію, записалися на текван-до. Стали «копати» під депутатів: вивчати досьє, графік, маршрути і таке інше.
По телевізору показували облаву монастиря спец-призначенцями КАЖАНа, дуже «професійно». Картинки захоплюючі, а місцями – кумедні. Монахи в розсипну, за ними КАЖАНи з автоматами, ну дуже захоплююче кіно!
Кіно про монахів дивилися і на Умщині, Жабун вже до того часу вийшов із туалету, мати насмажила котлет, батько повернувся з полювання. Родина уважно дивилася кримінальні новини. Тридцяти дев’яти літнього парубка не покидали думки, що все таки доведеться жєнітца, а йому чимдуж цього не хотілося. Вітер змін гнав його у спину в напрямку Марисі, а ноги вросли в батьківський дім. Навіть брудні шкарпетки пахли свободою.
«Дивися, це ж «Запорожець» Гната!» - сказала Марися, дивлячись новини.
У кадр потрапив «Запорожець» Гнатка, але номер автівки був заляпаний багнюкою, тому ідентифікації, слава Богу, він не піддавався. Від кадру з автівкою у Марисі щось йойкнуло у грудях, наче спалахнуло серце.
- Їдемо виручати Гната! Благаю тебе, допоможи!
- Добре, добре, збирайся! В тебе зброя є?
- Звідки? – здивовано.
- Потрібна зброя, сама розумієш, там КАЖАН у повній боєготовності, а у мене гола дупа, навіть броніка немає.
- Зброї нема і броніка теж – розчаровано – А навіщо тобі бронік, ти ж того, натурально… Тебе не можна вбити, не верзи дурниць!
- Добре, збирайся, щось придумаємо.
- Може вила? – серйозно так.
- Іди вже збирайся! Чудо ти! – сміючись.
Поки КАЖАН газовим різаком зрізав петлі на дверях підвалу, Гнат з гномами і трьома мішками жетонів були вже далеченько за його територією. У 1789 році монахи, яких зачиняли в підвалі за різні провинності, прорили тунель протяжністю більше кілометра. Нині тунель виходив до автозаправного комплексу «Shelest Koles», на якому часто зупинялися далекобійники.
Гнат раптом згадав, що на місці подій залишив свого «Запорожця».
- Чорт забирай!
- Що трапилося?
- «Запорожець» там лишився, номера заляпані, але ж вони є, а тачка зареєстрована на моє ім’я! Треба його забрати, бо нам хана.
- Як його забереш? Там скільки КАЖАНів, що яблуку немає куди впасти!
- Треба забрати! Інакше немає сенсу взагалі тікати, по номерам вони швидко мене вичислять.
- Та що ти хвилю гониш! Стривай! А може автівка когось із монастиря, когось з монахів наприклад чи настоятеля, а? – зосереджено Лодя.
- Або листоноші? – посміхаючись Лік.
- Так, але ж полюбому будуть мізки колупати, там допити, алібі і все таке.
- Не дзюрь в чарку, Гнат! Придумаємо тобі алібі! Баба в тебе є?
- Баба? – задумався. – Баби немає.
- Значить буде! Ходімо вже! А то точно злапають мєнти!
Дорогою до монастиря на швидкості 100 км/годину мчався ЗІЛ з написом на будці «ХЛІБ», за кермом не було нікого, камери відеоспостереження нікого не помітили, а на пасажирському місці сиділа мумія. Як мумія?
- Не знала, що ти вмієш керувати ЗІЛом, Еродот.
- Люба моя, я не тільки ЗІЛом можу керувати, я ж все таки твій янгол-охоронець, прошу не забувай. А з тобою треба вміти керувати всім – посміхаючись.
- Тобі так личать ці бинти! – збиткуючись.
- То маскування.
- Яке в біса маскування! Твої бинти вже всі камери відеоспостереження по трасі зафіксували! Мєнти ламають голови, будують версії, чешуть дупи – регочучи.
- Так бинти, а не мене! – сміючись. – І ще, Еродот, у нас не мєнти, а поліцейські! – розсміялась.
- Я запам’ятаю! – сміючись. – Ти знаєш, де точно той монастир?
- Я думала ти знаєш.
- Шо??? – здивовано.
- Ха-ле-па…
Гнат з братами-рецидивістами вже були на автозаправці «Shelest Koles», цілі і не ушкоджені, мішки з добром при них, тільки захекались і замурзані трохи. Люди печер, блазні сліпого Правосуддя.
- Зараз би хот-дога гаряченького з кефірчиком! – Лік.
- Краще з пивом – Лодя.
- Краще з горілкою шашлик – Гнат.
Дорогою ледь не перекидаючись на всіх парах летів раритет радянського автопрому, він поспішав на допомогу. Знали б конструктори заводу імені Ліхачова, що за кермом їхнього авто сидітиме Еродот, то зробили б комфортнішим його салон.
Десь у відділку поліції.
«Звєздочка! Звєздочка! Я – «Тархун», по трасі несеться ЗІЛ з мумією на пасажирському сидінні. Тормозіть!» - капітан Барило передавав по рації інспекторам ДПС.
«З ким, з ким?... З мумією?...» - перелякано сержант Дрисль.
Ситуація з бинтами набирала загрожуючих обертів для Марисі, треба було викручуватись.
- Ти як будеш перед мєнтами викручуватись, Мариська?
- Поліцейськими – виправила Еродота.
- Добре, перед поліцейськими? – усміхаючись.
- Як? Як? О! Викручуватись!
- Викручуватись? – насторожено.
Знову із кабінету зазвучало.
«Звєздочка! Оголошую план «Перехват», ЗІЛ, державний номер…. Хрін вам в вуха! Немає державного номера! На сірій будці написано «ХЛІБ», позаду хтось написав «ПОМИЙ МЕНЕ! Дістаньте мені його!» - Барило нервував аж летіла слина на стіни.
«Тархун, це Лєнточка, напарник Звєздочки, зрозумів Вас! Беремо ЗІЛ!».
Тим часом.
- Еродот звертай в кущі, будемо викручуватись!
- Ясєнь пєнь! – чого ж ти так горланиш!
- Не лайся, я ж дама!
- Яка ти дама! Ти мумія! – регочучи.
- Це я була мумією 5 хвилин назад, зараз будемо воскресати, з твоєю поміччю звісно, пупсик.
- Я чую поліцейську сирену.
- Я теж її чую, кажу ж, давай хуткіше! Злапають! Ой, злапають!
Еродот звернув з дороги у найближчий лісок, у кущах вони змінами бинти з Марисі, та так швидко, що разом з бинтами порізали трохи і одяг. Мотлохом висіла майка на доброму слові, а у спідниці з’явилося ще три розрізи. Але мумії вже не було – воскресла, ожила.
Еродот зачаровано дивився на розрізи спідниці, насправді на ноги Марисі, а та мізкувала, що робити далі, крутила баранку.
Два довбні у формі – Мимро і Дрисль вже заплутались, хто з них «Звєздочка», а хто «Лєнточка», ЗІЛа з поля зору вони втратили. Якби «Тархун» знав, що молодчики другий день «галасують» на трасі, то б нізащо не довірив їм таку відповідальну операцію, бісився страшно, але їхати самому було лінь. На нараді керівництво вимагало результатів, лютувало, а вся операція трималася на «звєздочках» і «лєнточках».
Білі бинти прикрашали пейзажі літнього лісу, ЗІЛ знову став на колеса, мчав повільніше, впевненіше. За кермом сиділа дівчина, та яка дівчина! Таке враження було, що потрапила в січкарку чи під газонокосилку, а може й зґвалтували де її, але історія про це уперто помовчує, щоб цікавіше було інспекторам ДПС протокол писати.
Не встигли вони від’їхали від лісу, як у ЗІЛа «намалювався хвіст», і не просто «хвіст», а поліцейське переслідування з сиреною.
- Сержант Дрисль – віддав честь.
- Хто? Дрисль? – сміючись – Та ви мабуть жартуєте, сержанте? – сміючись.
- Ніяких жартів! Ваші права – зацвів маками по щоках.
- Ой! Розумієте,сержанте, тут така справа… Я дуже поспішала на хлібозавод, партія борошна злежаного прийшла, 5 тон, терміново потрібна була машина. Я так поспішала на допомогу заводу, що забула свої водійські права. Ви розумієте, якби я не вискочила із дому так швидко, то 5 тон борошна коту під хвіст! Ви хоч розумієте, сержанте, які це бабкі!?
- А ну, вийдіть із машини!
- Не хочу!
- Вийдіть, негайно!
- Не буду!
- Вийдіть із машини, шановна, а то я силою вас витягну!
- Ладно. Ви тільки не нервуйте так, Дрисля.
- Я не дрисля, я Дрисль, сержант Дрисль.
- Та хоч пись! – посміхаючись.
На пасажирському сидінні червонів від сміху Еродот, так сміявся, так сміявся, що аж трохи писнув у штани. Марися добивала сержанта.
- Ну вийшла, і що?
- А що це з вами трапилося, шановна? – перелякано.
- Собаки напали, погризли трошки.
- Собаки? – здивовано.
- Так, собаки.
- Що ви мені локшиною вуха прикрашаєте! Побійтеся Бога, ради Бога!
- Яка локшина, сержанте!? Хліб! Свіжий хліб, тільки свіжий пухкенький хліб! – підняла вказівного пальця до неба.
- Ви що знущаєтесь наді мною? – роздратовано.
- Яких знущаєтесь! Я правду кажу! Мати вчила поліції тільки правду говорити.
- Ні, ви точно знущаєтесь! Таааак! Я зараз трубку візьму!
- Яку трубку? Не треба трубку! Що за трубка?
- Пили?
- Що пили?
- Кажу, пили сьогодні?
- Пила. Воду пила.
- Це помітно, зараз будемо дути.
- Навіщо дути? Куди дути? Кульки надувати? На свято? У вас весілля? Іменини?
- Ні!…я тут збожеволію з вами! Ви якась…..придуркувата!
- Та самі ви того….ідіот!
- Я попрошу вас ретельніше підбирати слова, я при виконанні!
- Я теж! Теж при виконанні!
- Та їдь ти вже під три чорти!
- Тобто мені можна їхати? – радісно.
- Так! – плачучи.
- Дякую, сержанте Дрисля!
- Я….не…….дрис…ля… - витираючи сльози рукавом.
- Бувайте, Дрисля!
Еродот не витримав, пирснув від сміху.
- Ти його добила! Чортівка ти, а не дівчина!
- Знай наших!
- Тебе б до ворога засилати, прямо у тил! Амба тоді ворогу!
- Еге ж, це я тільки розминалася, легке джиу-джитсу – сміючись.
- А що є і важка версія? – регочучи.
- Є! – регочучи.
На автозаправці «Shelest Koles» троє з мішками їли один на всіх хот-дог і запивали чаєм по черзі з одного паперового стаканчику. Час повільно тік повз них, бо здавалося, що небезпека вже позаду. Так воно, то так, але не зовсім і так.
Послушники монастиря після штурму силовиками ретирувались, поскидали ряси, і гайда у світ гріхів і спокуси.
Жабун з відром котлет і клунком маминого пошиву їхав жєнітца до Иїва.
Пішов дощик.
…….
…….
…….
…….
…….


м. Київ, 09.02.2019


УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.