ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Короненко (1960) /
Вірші
І якщо я у цій великодній ранковій тиші
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І якщо я у цій великодній ранковій тиші
***
Михайлові
І якщо я у цій великодній ранковій тиші
Перестану раптом писати солодкі любовні вірші,
Перестану бути задиханою і смішною,
Перестану тобі уночі шепотіти: ну, що ти робиш зі мною!
Перестану сміятися просто так серед дня – ні від чого,
Перестану хрестити тебе у далеку і ближню дорогу,
Перестану дивитися в очі твої кохані,
Перестану щасливе обличчя ховати у квітах весняних.
Слухай, мабуть, це буде якась чудна і дурна веремія,
Світ зупиниться і зірветься з коліс, наче в прірву: о, мамо мія!
Світ тобі і мені не повірить нізащо й ніколи,
Світ сміятиметься, світ пускатиме плітку по колу.
І зупиниться подих чи серце і стане так терпко і тихо…
Чуєш, душе, воно непритомне якесь, наше лихо!
Слухай, мабуть, кохання придумав ревнивець якийсь божевільний,
Щоби ранок приходив до мене й до тебе тяжким і похмільним,
Щоби краялось серце й розірване падало в прірву.
Я любов цю безглузду із серця, як голку пекельну, вирву.
Бач, як порожньо в місті. Жіноцтво, красиве й не дуже,
Задивившись на тебе, іде навпрошки по калюжах.
Ці страхи, наче вірші, а вірші, неначе проказа.
Я ці вірші несу, як розбиту і дуже коштовну єгипетську вазу.
Скільки в місті моєму жінок озирнулось на тебе,
Стільки раз розлетілось на скалки моє перелякане небо!
Як ці вірші солодкі приходять? Про те, мабуть, знає лиш вітер -
Той, що вибухнув щастям і сльози мої пригубив, та не витер.
Це вітрисько зелене, воно ще таке безтолкове,
Бо не знає, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово.
Але, слухай, якщо я у цій великодній прозорій оглушливій тиші
Ще пишу ці солодкі любовні обвітрені вірші,
Значить, вітер гуде і тріпоче листок на гарячій калині
І назустріч мені – твої очі, ранкові і сині.
Михайлові
І якщо я у цій великодній ранковій тиші
Перестану раптом писати солодкі любовні вірші,
Перестану бути задиханою і смішною,
Перестану тобі уночі шепотіти: ну, що ти робиш зі мною!
Перестану сміятися просто так серед дня – ні від чого,
Перестану хрестити тебе у далеку і ближню дорогу,
Перестану дивитися в очі твої кохані,
Перестану щасливе обличчя ховати у квітах весняних.
Слухай, мабуть, це буде якась чудна і дурна веремія,
Світ зупиниться і зірветься з коліс, наче в прірву: о, мамо мія!
Світ тобі і мені не повірить нізащо й ніколи,
Світ сміятиметься, світ пускатиме плітку по колу.
І зупиниться подих чи серце і стане так терпко і тихо…
Чуєш, душе, воно непритомне якесь, наше лихо!
Слухай, мабуть, кохання придумав ревнивець якийсь божевільний,
Щоби ранок приходив до мене й до тебе тяжким і похмільним,
Щоби краялось серце й розірване падало в прірву.
Я любов цю безглузду із серця, як голку пекельну, вирву.
Бач, як порожньо в місті. Жіноцтво, красиве й не дуже,
Задивившись на тебе, іде навпрошки по калюжах.
Ці страхи, наче вірші, а вірші, неначе проказа.
Я ці вірші несу, як розбиту і дуже коштовну єгипетську вазу.
Скільки в місті моєму жінок озирнулось на тебе,
Стільки раз розлетілось на скалки моє перелякане небо!
Як ці вірші солодкі приходять? Про те, мабуть, знає лиш вітер -
Той, що вибухнув щастям і сльози мої пригубив, та не витер.
Це вітрисько зелене, воно ще таке безтолкове,
Бо не знає, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово.
Але, слухай, якщо я у цій великодній прозорій оглушливій тиші
Ще пишу ці солодкі любовні обвітрені вірші,
Значить, вітер гуде і тріпоче листок на гарячій калині
І назустріч мені – твої очі, ранкові і сині.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Ти йшла по бетонці й від сонця тінь падала поряд тонко"
• Перейти на сторінку •
"Мій мармуровий муар – темний летючий батик"
• Перейти на сторінку •
"Мій мармуровий муар – темний летючий батик"
Про публікацію