ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2024.04.25 11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.

Юрій Гундарєв
2024.04.25 09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Володимир Каразуб
2024.04.25 09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом

Світлана Пирогова
2024.04.25 08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?

Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,

Леся Горова
2024.04.25 07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.

Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови

Віктор Кучерук
2024.04.25 06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.

Ілахім Поет
2024.04.25 00:03
Вельмишановна леді… краще пані…

Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д

Артур Курдіновський
2024.04.24 21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!

Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,

Сергій Губерначук
2024.04.24 20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.

Ілахім Поет
2024.04.24 12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.

Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов

Віктор Кучерук
2024.04.24 05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.

Артур Курдіновський
2024.04.23 23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.

Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана

Іван Потьомкін
2024.04.23 22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу

Олена Побийголод
2024.04.23 20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!

Світлана Пирогова
2024.04.23 09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б

Володимир Каразуб
2024.04.23 09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Іван Кушнір
2023.11.22

Олена Мос
2023.02.21

Саша Серга
2022.02.01

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Там, де я ніколи не плакав" (2006)

 ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК

«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..


2006






  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-24 20:35:55
Переглядів сторінки твору 360
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (6.055 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.787
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Довкола відомих персон
Українські президенти і кандидати в президенти
Еліта і псевдоеліта
Автор востаннє на сайті 2024.04.22 17:57
Автор у цю хвилину відсутній